Син рибалки

Жив-був колись рибалка зі своєю жінкою, і мали вони сина-одинака. Як рибалка помирав, наказав своїй жінці:

— Жінко, хоч як я старався, але так нічого й не добився. Не хочу, щоб і моєму синові така доля випала. Нехай іде, навчиться якогось іншого ремесла, може, й знайде своє щастя.

Як виповнилося хлопцеві шістнадцять років, пішли вони удвох із матір’ю до міста. На базарі трапився хлопцеві на очі невід, та так вже сподобався! Просить він матір, благає, щоб купила йому цей невід.

— Ні, синку,— каже мати,— як батько помирав, присягалася я йому, що ти не будеш рибалкою. Не куплю я тобі невода.

А син своєї править — ухопився за невід і не відпускає.

Бачить мати, що не зладнає з сином, купила йому той невід. Хлопець закинув собі на плечі та й подався додому радий і веселий.

На другий день син рибалки пішов до моря. Закинув невід у воду, витяг — а там якесь жабеня. Випустив хлопець жабу в море, знову закинув невід, і знову та сама жаба попалась. Випустив жабу, закинув невід утретє. Та й утретє та сама жаба зловилась.

«Ну що ж,— подумав молодий рибалка,— не зловилась риба, хай буде жаба, так уже мені судилося».

Приніс хлопець жабу додому, посадив її при дверях, а сам підсів до вогню. Вернулася мати з церкви, бачить — сидить син смутний та невеселий.

— Чого це ти так зажурився, синку? — питає мати.

— Як мені не журитися, матусю, коли від самого ранечку закидав я невід та, опріч жаби, так нічого і не спіймав.

— Не журися, синку, що від тебе було — ти зробив, то вже така доля!

Назавтра спозаранку мати знову пішла до церкви, а син подався працювати в поле. Вертаються вони додому, бачать: а в хаті попорано, долівку заметено, води принесено, посуд перемито, обід зварено — геть усе зроблено.

Дивуються мати з сином, хто ж то порався в них? Як уже не гадали, та так і не здогадались.

Те саме сталося й на другий день. Тоді син і каже матері:

— Матусю, мабуть, я заховаюся за дверима й підстережу, хто це в нас порається.

Пішла мати собі, а син принишк за дверима. Стояв він там, стояв, аж бачить, виплигнула із закутка зловлена жаба, доплигала до печі, озирнулась. Упевнилася, що в хаті ні душі,— квакнула раз — стала завбільшки з курку, квакнула вдруге — завбільшки з вівцю, а вже як утретє квакнула — репнула на ній шкура, а з-під неї постала дівчина, та така гарна, що ні їсти, ні пити, а тільки на неї дивитись.

Прибрала дівчина постіль, замела долівку, принесла води, вимила посуд, вичистила в хліві, обід наварила, хотіла віника за двері поставити та й побачила хлопця. Метнулася назад, щоб шкуру напнути, та юнак ухопив дівчину й не відпускає. Що вже не робила дівчина, як не благала — даремно. А хлопець узяв шкуру та й кинув у вогонь.

Прийшла мати з церкви, бачить — сидить син біля печі, а обіч нього дівчина стоїть гарна, як зоря.

Зраділа мати, як дізналася, що жаба такою красунею стала. Побралися молодята та й зажили в добрі та злагоді.

А була в них лиха баба сусідка. Пішла та до царя й намовила його:

— Ясненький царю, там-то й там-то живуть мати з сином і мають невісточку гожу, якраз цареві до пари. Вирядь військо, хай тобі її добудуть.

Спорядив цар військо та таке велике, що коли б воно лісом пройшло, ліс би витоптало, а якби морем, море вихлюпало б. Побачивши військо, дівчина взяла шаблю-мигавицю та й всіх перебила царських вояків, лише одного зоставила, щоб свого царя сповістив.

Баба ще раз царя намовила:

— Споряди, царю, вдвічі більше військо, цього разу таки напевне приведуть дівчину.

Так цар і зробив. А дівчина знову як повела шаблею, так усе військо й поклала, лише одного вояка зоставила, щоб своєму цареві сповістив.

Наказав цар привести лиху бабу, голову їй зітнути за те, що до такої згуби довела все його військо, та клята стара викрутилась і цього разу:

— Довгого життя тобі, царю! Виклич до себе цього хлопця і накажи, нехай приведе тобі з-за семи гір лошицю — матір сорока коней. Як не приведе — зітнеш йому голову, а його дружину собі забереш.

Послухався цар лихої намови, викликав до себе хлопця та й наказав добути з-за семи гір лошицю — матір сорока коней. Коли ні — бути йому без голови. Попросив син рибалки три дні на роздуми. Вернувся додому смутний та невеселий, сів біля вогню. Дружина й розпитує його, що сказав цар, чому він такий смутний та невеселий?

— Чи ж бути мені веселому,— відповів молодий рибалка,— коли цар наказав мені зробити те, чого він з усім військом укупі не подужав би. Забаглося йому, щоб я добув з-за семи гір лошицю — матір сорока коней. Якщо не приведу — зітне він мені голову.

— Не журися,— втішає дружина,— піди до царя й попроси сім оберемків вовни та сім цебрів вина.

Пішов рибалка до царя, попросив, як дружина навчила, приніс усе додому.

Тоді жінка й каже йому:

— Йтимеш сім днів і щодня одну гору долатимеш, а під сьомою трапиться тобі криниця. Візьмеш сім оберемків вовни, заткнеш нею джерело, воду з криниці випустиш і наповниш її вином. Прискаче лошиця, нап’ється вина, сп’яніє. Тоді сідай на неї і жени щодуху до царевого палацу.

Полегшало на душі в молодого рибалки. Узяв сім оберемків вовни, сім цебрів вина та й рушив у дорогу.

Щодня долав одну гору, нарешті дістався до сьомої та й прибився до того місця, де була криниця. Як уздрів довкола сліди лошиці, то його й страх пойняв. Швиденько забив джерело, вибрав із криниці воду, налив вина, а сам затаївся.

Трохи перегодя прибігла лошиця. Тупіт її копит він чув ще здалеку. Заіржала лошиця — по всіх горах луна покотилася. Визирнув зі своєї криївки син рибалки, а з ніздрів лошиці вогонь жахтить. Затрусився він, ніби той осиковий лист, у роті зі страху пересохло.

Підбігла лошиця до криниці, припала до неї та й почала пити. Що більше п’є, то більше їй пити хочеться. Випила геть усе вино до краплиночки. Як сп’яніла лошиця, молодий рибалка вихопився зі своєї криївки, скочив на неї та й погнав до царського палацу. Те, що пройшов за сім днів, здолав за день і віддав лошицю цареві.

Бачить цар — хоч як хитруй, а на його не виходить,— кличе до себе молодого рибалку та й каже:

— Мусиш добути мені дівчину, та таку, щоб якраз мені до пари. Не зможеш — віддаси мені свою дружину, а тобі голову зітну.

Повернувся син рибалки додому сам не свій, сів біля вогню.

— Що це тобі цар наговорив, що ти такий смутний та невеселий? — питає його дружина.

— Чи ж мені веселим бути? Цар сказав: або добудеш мені наречену, щоб якраз до пари, або віддаси свою дружину!

— Негаразд через такі дрібниці голову сушити. Попроси в царя його каблучку, собаку, паглевана-богатиря і семеро нагуляних баранів, а я навчу тебе, як добути цареві наречену.

Зробив син рибалки все так, як йому сказала дружина, а та навчила його, як знайти дівчину. Узяв він. із собою цареву каблучку, паглевана, собаку, семеро баранів та й вирушив.

Дорогою прирізав одного барана, м’ясо з’їв, а курдюк собаці віддав. Другого барана прирізав паглеванові; паглеван теж м’ясо з’їв, а курдюк собаці віддав. Ішли вони, ішли та й побачили чоловіка, що, лежачи край ставу, пив воду й примовляв:

— Ой, води мені, води! Ой, палить мене спрага, ой, помираю!

Здивувалися такому молодий рибалка та паглеван: випив чолов’яга чи не весь став, а йому все мало. Похвалили його за молодецтво.

— Яке це молодецтво,— одмовляв Пийвода,— от син рибалки, той справді молодець! Кажуть, він здобув цареві з-за семи гір лошицю — матір сорока коней! А куди ви прямуєте? Чи не прихопите й мене із собою?

— Чому ні, буде робота двом — перепаде й третьому.

Зарізав син рибалки третього барана для Пийводи.

Той теж м’ясо з’їв, а курдюк собаці віддав.

Рушили вони далі.

Йшли вони, йшли та й добулися до семижорнового млина. Увійшли до нього й бачать — сидить там якийсь дядько, прямо з-під жорен згортає собі в рот жменями борошно та й кричить:

— Ой, дайте попоїсти, ой, умру з голоду!

Здивувався такому син рибалки, похвалив їдуна за молодецтво.

— Яке це молодецтво,— одмовляє той,— хто справжній молодець, то це син рибалки. Чув, що він привів цареві з-за семи гір лошицю — матір сорока коней. А куди ви прямуєте? Чи не прихопите й мене з собою?

— Чому ні? — відповідає син рибалки.— Буде роботи трьом — перепаде й четвертому.

Зарізав четвертого барана їдунові. Той м’ясо з’їв, а курдюк собаці кинув. Помандрували всі далі.

Йшли вони, йшли, нараз бачать: два чоловіки стоять один проти одного на двох горах. До вершечків гір мотузка припасована, а на ній — двоє величезних жорен. Як один із чоловіків торкне мізинцем жорна, так вони й летять до другої гори, а його товариш їх йому назад відкидає.

Похвалив син рибалки їхнє молодецтво.

— Яке ж це молодецтво,— одказують вони,— он молодий рибалка добув з-за семи гір лошицю — матір сорока коней. А куди ви прямуєте? Чи не прихопите й нас?

— Чому ні? — відповідає син рибалки.— Буде робота чотирьом — перепаде й шістьом.

Зарізав ще двох баранів. Силачі м’ясо з’їли, а курдюки віддали собаці та й рушили всі гуртом далі.

Йшли вони, йшли та й зустріли чоловіка, що на голові стоїть. Питають у нього, що то він робить? А він їм на те:

— Дослуховуюся, що де говорять та що в кого на умі!

Похвалив його син рибалки за молодецтво.

— Яке ж це молодецтво? Он молодий рибалка, той із-за семи гір лошицю — матір сорока коней добув, ото молодецтво! А куди ви прямуєте? Чи не прихопите і мене з собою?

— Чому ні? — відповідає молодий рибалка.— Буде роботи шістьом — перепаде і сьомому.

Зарізав останнього барана, нагодував ним Дослухана. Той м’ясо з’їв, а курдюк собаці віддав.

Незабаром добулися вони царських палат та й сіли на камені для сватів. Вийшли до них назири-візири та й розпитують, хто вони й чого. Відповідає їм син рибалки, що вони — підданці такого-то царя, а прийшли сватати царівну.

Так і цареві ті переповіли. Запитав цар, чи багато в них золота. А як довідався, що немає ні крихти, сказав:

— Нагодуйте цих людей та й випровадьте з богом. Золота в них немає, тож як їм довірити мою доньку?!

Наварили їм у великому казані їсти, принесли. їдун і каже:

— Поки я не скуштую, мій господар до цієї страви не доторкнеться.

Підсунув їдун казан ближче та як допався до нього, то за одним махом усе виїв, ще й казан вилизав.

— Принесіть ще, бо я й не скуштував як треба!

Принесли кожному по сім казанів.

Прочув за таке цар, злякався. Вирішив будь-що спекатися таких гостей.

— Приведіть,— каже,— свого собаку, побачимо, чий дужчий.

Привів молодий рибалка свого собаку, він як загарчить на царевого пса, той і хвоста підібгав. Наказав тоді цар паглевана привести, щоб він поборовся з царевим богатирем.

А паглеван як узяв свого супротивника за руку, той заволав на порятунок.

Побачив цар, що силою не подужає гостей, вирішив хитрощами перемогти. Наказав пустити до їхньої спочивальні воду, щоб залило їх. А Пийвода як припав до дверей, то всю воду й випив. Бачить цар, що й цим йому не взяти, тоді прислав гостям затруєних наїдків. Та син рибалки вкинув туди каблучку — вся трутизна й втратила силу.

— Ну, гаразд, віддам я вам свою дочку,— каже цар,— та ви маєте забрати і палац разом із нею.

Тут син рибалки запитав у Дослухана, чи знає той, що в царя на умі? Відповів Дослухач, що цар уже й не знає, як їх спекатися, і назавтра, як тільки сонце зійде, віддасть їм дівчину.

На другий день силачі підступили, щоб підняти царівнин палац, та цар не дав:

— Знаю, що понесете,— каже цар,— віддаю вам свою дочку, тільки йдіть собі!

Взяли вони царівну та й назад вирушили. Як верталися, всі, хто раніше пристав до їхнього гурту — Дослухач, Пийвода, їдун і силачі,— кожен подався до себе. А молодий рибалка з царівною, паглеваном та собакою пішли до царя.

А тим часом цар, розваживши, що синові рибалки вороття не буде, забрав його дружину до себе в палати. Як дійшла чутка, що молодий рибалка повертається, наказав цар затруїти воду в лазні. Ледь рибалка на поріг, а цар йому:

— Либонь, стомився з дороги, піди в лазню, помийся!

Розміркував молодий рибалка, що тут щось не те, та й каже йому:

— Ходімо, царю, вдвох до лазні: якийсь страх мене бере, нікому віри не йму, опріч тебе.

Тільки-но ступили вони до лазні, хлопець зняв цареву каблучку та й кинув її в воду. Вся трутизна так і спливла догори. Штовхнув тоді рибалка царя у воду, цар і загинув там.

Зодяг син рибалки на себе царську одіж, сів у царське крісло. Став колишній рибалка царем, а дружина ого — царицею. А ту дівчину, що привів із собою, видав за свого паглевана. Тоді прикликав до себе свою матір, та й учинили таке весілля, що сім днів, сім ночей гуляли.

Скотилося з неба трійко яблук: одне — тому, хто розповідав, друге — тому, хто слухав, а третє — всенькому люду!