Жив собі цар. Якось покликав він до себе свого візира та й каже:

— Візире, слугував ти мені щиро й вірно сорок літ. Хочу я нагородити тебе за твою правдиву службу. Скажи, чого жадаєш, і я вдовольню твоє бажання!

— Славний царю,— уклонився візир,— бажаю тобі довгого життя, а твоїй руці — сили. Понад те не треба мені нічого.

А цар аж благає, скажи та скажи своє бажання.

Подумав візир, подумав, а тоді й каже:

— Гаразд, царю, воля твоя. Хоч і безмежна твоя щедрота, але попрошу я в тебе дрібницю — даруй мені дозвіл правити один шагі[1] по всій твоїй країні з кожної дівчини, кожного лисого й кожного віслюка.

Зареготав на таке цар і наказав дарувати візирові таке право й ствердив царською грамотою. Взяв грамоту візир і того ж дня вирушив із столиці, правлячи шагі із кожної дівчини, кожного лисого, кожного віслюка. Так об’їхав усю країну й дістався села Налбанд. А край села перед млином один селянин саме складав на віслюка мішки щойно змолотого борошна.

— Гей ти,— гукає йому візир,— ану плати мені один шагі!

— Який такий шагі? — здивувався селянин.

— Податок за віслюка.

— Податок за віслюка я сповна заплатив царським збирачам.

— Це новий податок, такий наказ царя!

— Пристав, мов сльота, зі своїм новим податком,— буркнув селянин і стьобнув віслюка.

Узяло візира за живе, що якийсь там торботряс та його не слухається, за ніщо має царський наказ. Підскочив він до селянина та й ну бити бідолаху. І так, лупцюючи, потягнув його до сільського судді-диванбаші.

Прочитав диванбаші царську грамоту та й каже селянинові:

— Правду мовить візир, плати йому шагі!

— І нащо ото збиткуватися,— ніяк не втямить селянин,— відпустіть мене додому, бо осленя з голоду здохне.

— То в тебе вдома ще й осленя є? — тут же підхопив візир.— Тоді сплати мені два шагі: за віслючку й осленя!

— Та ви що, на сміхи мене берете! — вже не на жарт зайшовся селянин.— Три доньки ще з вечора виглядають, щоб я їм борошна привіз хліб спекти, а ви тут…

— Три доньки? — перебив його візир.— То, крім того, доплати ще три шагі!

Тут у бідолахи-селянина й ноги підкосилися. Бачить— нема йому спасу, та й думає: «А що, коли вклонюся візирові низенько, може, зглянеться, відпустить на тому».

Зняв селянин шапку, низенько вклонився та й просить:

— Прости мене, безмізкого, зглянься, відпусти!

А візир, як уздрів гиряву голову селянина, так і закричав од радощів:

— То ти ще й лисий до того! Коли так, то, крім тих п’яти, ще один шагі плати!

[1] Шагі — перська дрібна монета.