Волик

Жили-були собі чоловік та жінка. І не мали вони дітей. Були ті чоловік із жінкою дуже щедрі: хто давав їм десяток — вони повертали сотню, хто давав сотню — віддавали тисячу. Проте нічого їх не тішило. «Ех, навіщо нам оте добро,— казали вони,— коли немає в нас дитяти, щоб милуватися ним».

Якось прийшов до них дервіш[1]. Щедрою міркою одміряла йому жінка зі свого добра. Каже дервіш:

— Жінко, чому інші дають мені чашкою, а ти — міркою?

— Що вдієш, братику,— відповідає вона,— в господі усе є, та лиш немає спадкоємця, для кого ж берегти?

Вийняв тоді дервіш із кишені три яблука й подав жінці, кажучи:

— Візьми оці яблука, через три дні з’їж по одному,— не мине й року, як матимеш сина.

Узяла жінка яблука й сховала їх у миснику. Увечері, як прийшла до хати, взяла в руки яблука — ще раз помилуватись ними. Але вони були такі гарні, що жінка не витримала й одкусила шматочок яблука. А яблуко було таке смачне, що жінка з’їла усі ті яблука.

Минуло дев’ять місяців, дев’ять днів, дев’ять годин — у жінки знайшлося телятко.

Засмутилася, зажурилася, затужила нещасна жінка. Що вже плакала — годі й описати. Удень і вночі проливала сльози й недобрим словом згадувала дервіша.

Не минуло й року, як помер чоловік тієї жінки. А телятко росло, уже й воликом стало. Уранці волик ходив на луг пастись, а увечері приходив додому й, сказавши матері «Добраніч!», вкладався спати.

Так минуло три роки. Якось увечері волик каже матері:

— Матусю, я вже виріс, треба мені одружуватись. Уранці встанеш раненько, підеш, до царя й скажеш: «Мій волик хоче взяти твою дочку за дружину».

Здивувалася жінка, проте нічого не сказала. «Так чи інакше,— роздумує,— тут щось є. Чого б це мій волик ні сіло ні впало захотів царську дочку сватати!»

Ще звечора подалася до царя. Прийшла й сіла на камені, де свати сідають. Зібралися назири-візири, хочуть її підвести з каменя, та жінка з місця ані руш. Просить, щоб дали цареві знати: прийшла, мовляв, одна жінка й хоче одружити свого волика із царською дочкою.

Звелів цар покликати жінку до себе. Як привели її в царські палати, цар і питає:

— Що ти хочеш, матінко?

— Довгіх літ цареві! — привіталася жінка.— Мій волик хоче з твоєю дочкою одружитись.

— Дуже добре, що хоче,— відповідає на те цар,— та я хотів би спершу загадати йому три бажання. Якщо він їх виконає — одружиться з моєю дочкою, якщо ні — злетить голова з пліч! Отож іди до свого волика й скажи, щоб він прислав мені велику золоту тарілку, повну золота і золотою тарілкою вкриту.

Підвелася жінка й попленталася додому.

Повернувся увечері з поля волик, бачить — мати зажурена сидить біля вогнища.

Каже:

— Доброго вечора, матусю! Чого це ти так зажурилася? Що сказав тобі цар?

— Як же мені не журитися? Навіщо нам було царську дочку сватати? Таке мені загадали, що, якби взятися та виконати,— не вистачило б і нашого дому, і всього майна!

— Що ж вони хочуть, матусю?

— Забажав цар великої золотої тарілки, повної золота і золотою тарілкою вкритої.

— І тільки цим ти журишся, матусю? — син на те.— Це ж дуже легко виконати. Увечері, перед тим як лягти спати, візьми мідну тарілку, насип у неї мідяків, накрий зверху мідною тарілкою і поклади в ліжко. Уранці, поки я не встану, до ліжка не підходь й ні до чого не торкайся.

Як волик сказав, так мати й зробила.

Полягали спати.

Уранці підвелася мати, бачить: мідні тарілки стали золотими, мідяки перетворились у золоті й через вінця висипаються.

Узяла це жінка й віднесла цареві. Здивувався цар, та загадує знову:

— Йди й скажи своєму воликові, щоб виготовив таку сукню, якої не торкалася б ні рука, ні голка.

Підвелася жінка й попленталась додому. Увечері повернувся з поля волик, бачить: зажурилася мати, сумна сидить біля вогнища.

— Доброго вечора, матусю! Чого це ти так зажурилася? Що цар загадав?

— Як же мені не журитися, синку, тепер от зажадав цар такого, що весь світ обійдеш, а не знайдеш.

— Що ж він хоче, матусю?

— Для своєї дочки замовив цар тобі сукню, якої б ні людська рука не торкалась, ні голка.

— Не журись, матусю, це неважко зробити,— каже він.— Перед сном візьми листочок інжиру, вклади його в скриньку, прикрий Кришкою, поклади на постіль і вранці, аж поки я не встану, скриньки не чіпай.

Як волик сказав, так мати й зробила.

Полягали спати.

Вранці, як підвелися,— побачили, що мідна скринька стала золотою, а листочок інжиру став сукнею, якої не торкалась ані голка, ані рука людська.

Узяла це жінка й віднесла цареві.

Втретє загадує цар:

— Іди й скажи своєму воликові, нехай мою доньку так приведе у свій дім, щоб над її головою не було сонця, а під ногами — землі.

Підвелася жінка й попленталася додому.

Увечері волик вернувся з поля, бачить: зажурилась мати, сумна сидить біля вогнища.

— Доброго вечора, матусю! Чого це ти так зажурилась? Що цар сказав?

— Як же мені не журитися, синку, тепер от зажадав цар такого, що не чувано й не бачено.

— Що ж він хоче, матусю?

— Загадав цар, щоб ти привів його доньку у свій дім так, аби вона над своєю головою сонця не бачила, а під ногами — землі.

— Не журися, матусю, це зробити неважко,— відказує на те волик.— Увечері, перед тим як спати лягти, наповни мішок ганчір’ям і стружками й поклади в ліжко. І поки я не прокинуся — мішка не чіпай.

Як волик сказав, так мати й зробила.

Полягали спати.

Опівночі волик устав, узяв мішок і подався до царських палат.

Коли дійшов, став із мішка по стружці висипати й біля неї ганчірку класти і так — аж до своєї домівки. Зробивши це, знову заснув собі.

Уранці бачать — стружки перетворилися у верби, а ганчір’я — на килими.

Волик із музиками пішов до царського палацу. Сім днів і ночей весілля справляли, а потім одіслав цар свою доньку в дім волика.

От прийшли вони додому, одвели їх спочити. Бачить царівна: наречений скинув волову шкуру і став таким гарним юнаком, що на нього — мов на сонце — аж очам боляче дивитися. Зраділа тому царівна. А вранці юнак устав, знову натяг на себе волову шкуру й подався в поле орати.

Так минув день, два, три, і хоч як молода дружина просила свого чоловіка не надівати волової шкури, він не слухався. Тоді жінка встала якось уночі, вкинула шкуру в тонир[2] і спалила.

Уранці чоловік прокинувся — шкуру свою шукає. Та хоч як шукав — ніде не знайшов. А як зрозумів чоловік, що шкура щезла,— перетворився в голуба й полетів.

Взяла його жінка тоді три яблука й вирушила услід за ним. Чи довго йшла, чи недовго, аж бачить — сидить на дорозі хлопчик.

— Хлопчику, чи не бачив ти чоловіка, що йшов би цією дорогою? — питає.

— Ні,— відповідає хлопчина,— не бачив. Зранку тут лише голуб пролітав.

Віддала жінка одне яблуко хлопчикові й пішла собі далі.

Довго йшла чи недовго, бачить — іде юнак по дорозі.

— Юначе,— питає,— чи не бачив ти чоловіка, що йшов би цією дорогою?

— Ні,— відповідає хлопець,— не бачив. Опівдні тут лише голуб пролітав.

Віддала жінка друге яблуко хлопцеві й пішла далі.

Довго йшла чи недовго, бачить — якийсь літній чоловік сидить на дорозі.

— Чоловіче добрий,— питає,— чи ніхто тут не проходив?

— Ні, дочко,— відповідає чоловік.— Нещодавно тут лише голуб пролітав, поквапишся—наздоженеш його.

Віддала йому жінка останнє яблуко й пішла далі.

Довго йшла чи недовго, аж бачить — летить, перетворившись у голуба, її чоловік. Перетворилась у голубку й вона і полетіла за ним. Упав її чоловік у бездонне море — жінка за ним. Зустрілися вони на дні морському й зажили щасливо.

Досягли вони свого щастя, досягніть і ви.

[1] Дервіш — монах-жебрак, що ворожить, чаклує.

[2] Тонир — піч у вигляді ями.