Далеко звідси, там, куди відлітають ластівки, коли у нас настає зима, жив король. У нього було одинадцять синів і одна дочка Еліза. Одинадцять братів принців ходили до школи з зірками на грудях і з шаблями при боці. Вони писали діамантовими грифелями на золотих дошках і добре вміли читати по книжках і напам’ять. Одразу було видно, що це принци. Сестричка Еліза сиділа на маленькому дзеркальному стільчику, і в неї була книжка, яка коштувала півкоролівства.
О, цим дітям було дуже добре, тільки недовго тривало це щастя.
Їхній батько, король великої країни, одружився вдруге з однією злою королевою, а вона не злюбила бідних дітей.
Вони помітили це вже з першого дня. У палаці було велике свято, і діти гралися в гості. Але замість солодких пиріжків і печених яблук, які вони завжди одержували для цієї гри досхочу, мачуха дала їм самий пісок у чашці і сказала, що вони можуть уявити собі, ніби це ласощі.
За тиждень вона віддала маленьку сестричку Елізу одним селянам і стільки набрехала королю про принців, що він не схотів і бачити їх.
— Летіть світ за очі і самі піклуйтеся про себе! — сказала люта королева.— Летіть великими птахами без голосу!
Але вона все ж таки не змогла зробити їм так погано, як бажала, і вони обернулися в одинадцять прекрасних диких лебедів. З дивним криком вилетіли вони з вікон палацу і полинули над парком і лісом.
Був ще світанок, коли вони прилетіли до хатинки селянина, де спала їхня сестричка Еліза. Лебеді кружляли над дахом, витягували довгі шиї, били крилами, але ніхто не почув і не побачив їх.
І їм довелося знову знятися вгору, високо до хмар, і вони полетіли ген-ген далеко до великого темного лісу, що тягся аж до моря.
Бідна маленька Еліза прокинулася у хатинці селянина і почала гратися зеленим листочком,— інших іграшок вона не мала. Вона проткнула дірочку в листочку і визирала крізь неї на сонце, і їй здавалося, ніби на неї дивляться ясні очі братів. А коли тепле сонячне проміння падало їй на щічку, вона думала, що це брати її цілують. День минав по дню, схожий один на один. Вітер, літаючи в трояндових кущах перед хатинкою, шепотів:
— Хто може бути прекрасніший за вас?
Троянди хитали голівками й казали:
— Еліза!
І це була правда.
Коли Елізі минуло п’ятнадцять років, її забрали додому. Побачивши, яка вона прекрасна, королева розгнівалась і зненавиділа її. Вона б охоче перетворила й Елізу в дикого лебедя, як і її братів, але не наважувалася, бо король хотів побачити свою дочку.
Рано-вранці пішла королева в купальню, збудовану з мармуру, прикрашену розкішними килимами та м’якими подушками. Вона взяла трьох жаб, поцілувала їх і сказала першій:
— Стрибни Елізі на голову, коли вона зайде купатися. Хай вона буде така лінива і тупа, як ти!
— Стрибни їй на чоло! — сказала вона другій.— Хай вона буде така потворна, як ти, тоді рідний батько не впізнає її.
— Примостися до неї на груди! — сказала вона третій.— Хай вона стане лихою і сама терзається від цього.
Промовивши так, мачуха кинула жаб у прозору воду, яка відразу ж стала зеленою, покликала Елізу, роздягла її і наказала їй влізти у воду. Як тільки Еліза занурилася у воду, одна жаба заплуталася у її волоссі, друга сіла на чоло, а третя на груди. Але Еліза цього не помітила.
Коли ж вона вийшла з басейну, по воді попливли три червоні маки. Коли б жаби не були отруєні поцілунком відьми-королеви, вони б стали червоними трояндами. Але навіть і тепер, наблизившись до Елізи, вони зробилися квітами. Еліза була надто хороша і невинна, і тому злі чари не мали над нею сили.
Побачивши це, лиха королева натерла Елізу соком грецького горіха, так що вона стала вся темно-коричнева, вимазала її гарне лице гидкою маззю і сплутала чудове волосся. Тепер неможливо було пізнати красуню Елізу.
Навіть батько, глянувши на неї, злякався і сказав, що це не його дочка.
Та й ніхто не пізнав Елізи, крім дворового пса на цепу та ластівок, але ж то були бідні створіння, вони не могли нічого сказати.
Заплакала нещасна Еліза і згадала про своїх вигнанців-братів.
Зажурена, вийшла вона з палацу і цілий день брела полями та болотами, поки дісталась до великого лісу. Еліза сама не знала, куди йде, але вона так сумувала за своїми братами. Вона була певна, що брати також блукають по світу, і вирішила їх будь-що розшукати.
Тільки вона забрела у лісову хащу, як настала ніч. Еліза загубила стежку і лягла на м’який мох, поклавши голову на пеньок.
Панувала глибока тиша, повітря було м’яке, навколо в траві спалахували зеленими вогниками тисячі світлячків.
Коли Еліза зачепила рукою гілку, з неї зоряним дощем посипалися блискучі світлячки.
Цілу ніч їй снилися брати. Вони гралися з нею, як колись у дитинстві, писали діамантовими грифелями на золотих дошках і розглядали чудову книжку з малюнками, яка коштувала півкоролівства. Але на дошці вони писали не нулики та рисочки, ні, вони писали про свої відважні вчинки, про всі пригоди, які з ними трапилися, про все те, що бачили і пережили. І на малюнках книжки все було живе: пташки співали, люди сходили зі сторінок і розмовляли з Елізою та її братами. А коли перегортали сторінку, малюнки стрибали на свої місця, щоб не було ніякої плутанини.
Коли Еліза прокинулась, сонце було вже високо. Вона цього не могла бачити, бо великі дерева простягли і сплели міцно свої віти над нею. Але проміння грало на зелені, як живий золотий серпанок, ніжні пахощі линули звідусіль, пташки літали так близько, що трохи не сідали їй на плечі. Вона чула дзюрчання води; в лісі було багато великих струмків, струмки стікали в одне озеро з чудовим піщаним дном. Правда, навколо озера ріс густий чагарник, але в одному місці олені зробили собі широкий прохід, і ним Еліза пройшла до води. Вода була зовсім прозора, і коли вітер не гойдав дерев та кущів, можна було подумати, що вони намальовані на дні озера,— так чітко відбивався кожен листочок, і освітлений сонцем, і в затінку.
Побачивши у воді своє обличчя, Еліза злякалася, воно було чорне й погане. Та тільки вона вмочила у воду свою маленьку руку й потерла очі, лоб і щоки,— шкіра її, як і раніше, стала білою. Тоді Еліза роздяглася і ввійшла у свіжу воду. І знову стала вона такою красунею, що кращої за неї не було в цілому світі.
Після купання вона знову одяглася, заплела свої довгі коси, підійшла до дзюркотливого струмка, напилася з жмені води і побрела в ліс, сама не знаючи куди. Вона думала про своїх братів.
Побачивши по дорозі дику яблуню, що зігнулася під вагою плодів, Еліза з’їла кілька яблук, підперла жердинами віти і ввійшла в темну хащу лісу. Там було так тихо, що вона чула свої власні кроки, чула шарудіння кожного листочка під ногами. Жодної пташки не видно було тут, жоден сонячний промінь не міг пробитися крізь густе темне гілля. Високі стовбури дерев стояли близько один до одного і здавалися густим частоколом.
О, тут була така самотність, якої раніше вона ніколи не знала.
Настала темна-темна ніч. Жодного маленького світлячка не було більше в траві. Сумна лягла Еліза на траву і заснула.
Вранці вона прокинулась і пішла далі. Тільки встигла ступити кілька кроків, як зустріла бабусю з кошиком ягід, і бабуся дала їй трохи ягідок. Еліза спитала, чи не проїздили тут лісом одинадцять принців.
— Ні,— сказала стара,— але вчора тут недалеко, на річці, я бачила одинадцять лебедів з золотими коронами на головах.
І вона провела Елізу трохи далі, до яру. Внизу вилася річка, дерева з обох берегів простягали назустріч одне одному довгі, вкриті густим листям віти. А там, де не сплітались гіллям, сплітались корінням, що вилазило з землі.
Еліза попрощалася з старою і пішла вниз по річці, аж до того місця, де річка впадала у відкрите море.
Велике чудове море було перед дівчиною, але жодного паруса не було видно, жодного човна, на якому можна було б вирушити далі. Вона почала розглядати маленькі камінці, яких було безліч на березі. Вода зробила їх гладенькими та круглими. Скло, залізо, каміння, все, що викидало сюди море, все було відшліфоване водою, а вода ж була ще м’якіша, ніж її ніжні руки.
«Хвилі невтомно котяться одна за одною,— подумала Еліза,— вирівнюють найтвердіші речі. Я теж буду невтомна. Спасибі вам за науку, світлі, вічноплинні хвилі! Серце моє каже, що колись ви віднесете мене до моїх милих братів!»
На водоростях, викинутих хвилями на берег, лежало одинадцять білих лебединих пер. Еліза зібрала їх докупи. На них блищали краплини — роса чи сльози? Ніхто цього не знає! Пустинно було на березі, але вона не відчувала самотності, море весь час мінилося, і за кілька годин можна було побачити далеко більше, ніж на прісному озері. Насувалась велика чорна хмара, і море немов казало: «І я також можу бути похмуре». Тоді дув вітер і хвилі вкривали море білим шумовинням.
Коли ж припливали рожеві хмарки, засинали вітри, і море ставало, як пелюстки троянди. За одну мить здавалося воно все зеленим, а за другу — білим.
Але хоч яким би спокійним було море вдалині, завжди коло берега вода злегка підіймалася, як груди дитини вві сні.
Коли сонце вже хилилося до заходу, побачила Еліза — одинадцять диких лебедів з золотими коронами на головах летять до берега. Вони летіли один за одним, немов довга біла стрічка.
Еліза збігла на горбок і заховалася за кущем. Лебеді спустилися недалеко від неї і забили своїми великими білими крилами.
Та як тільки сонце зайшло, раптом упало лебедине пір’я, і на березі опинилися одинадцять прекрасних принців, Елізиних братів. Дівчина голосно скрикнула. Хоч вони дуже змінилися, вона знала, вона відчувала, що це її брати, і вона кинулася їх обнімати, називала їх усіх на ймення. Брати не могли отямитися від щастя, коли побачили свою маленьку сестричку. Вони також пізнали її, хоч вона вже виросла і стала такою красунею.
Всі сміялися та плакали і швидко дізналися одне від одного, що зробила з ними зла мачуха.
— Ми, брати,— сказав найстарший,— літаємо дикими лебедями, поки не зайде сонце. Як тільки воно ховається ми знову стаємо людьми. Через це ми мусимо завжди стежити, щоб перед заходом сонця бути вже на твердій землі. Якби ми в цей час літали під хмарами, ми, раптово перетворившись у людей, упали б додолу з страшної височини. Ми живемо не тут, а по той бік моря, в такій же чудовій країні, як і ця.
Але шлях туди далекий. Нам треба перелетіти велике море, і на нашому шляху немає жодного острівця, де б ми могли переночувати. Тільки одна маленька скеля підноситься з моря, така завбільшки, що ми можемо стати на ній, якщо щільно притулимося один до одного. Коли море лютує, бризки хвиль долітають до нас, але ми раді і цій стрімчастій скелі. Так ми можемо переночувати у нашому людському вигляді, інакше ми не могли б відвідати нашої любої батьківщини, бо летіти туди треба два найдовші дні в році. Лише раз на рік ми прилітаємо в наш рідний край.
Одинадцять днів ми залишаємося тут, на батьківщині, літаємо над великим лісом, що оточує наш замок, в якому ми народилися і де живе наш батько, бачимо цвинтар, де похована наша мати. Тут навіть дерева і кущі нам рідні, у степах бігають дикі коні, так само як і тоді, коли ми були малими, вуглярі співають старовинних пісень, під які ми колись танцювали. Тут наша батьківщина, сюди вабить нас, тут ми знайшли тебе, нашу любу сестричку. Ще два дні ми можемо тут лишатися, а потім знову треба летіти за море, у розкішний, та не рідний край. Але як же нам узяти тебе? У нас нема ні корабля, ні човна!
— Як мені звільнити вас від цих чар? — спитала сестра.
Вони проговорили цілу ніч і тільки трохи задрімали перед світанком.
Еліза прокинулась від шуму лебединих крил. Брати вже знову стали лебедями, літали великими колами вгорі і нарешті зовсім зникли з очей. Та один з них — наймолодший — лишився. Він поклав голову їй на коліна, а вона гладила його біле пір’я. Цілий день вони були вдвох. Надвечір повернулася решта, і, коли зайшло сонце, лебеді знову перетворилися в людей.
— Завтра ми летимо звідси і повернемося лише через рік,— сказав старший брат.— Але тебе ми не залишимо тут. Чи вистачить у тебе мужності летіти з нами? У моїх руках досить сили, щоб перенести тебе через ліс невже не вистачить сили у всіх нас. щоб перенести тебе через море на крилах?
— Візьміть мене з собою! — сказала Еліза.
Цілу ніч вони плели сітку з гнучкої лози та комишу, і вона вийшла велика та міцна. В неї поклали Елізу, і коли зійшло сонце, брати стали дикими лебедями, вони схопили сіть своїми дзьобами і знялися високо, аж до хмар, з своєю любою сестрою, яка ще спала. Сонячне проміння світило їй у лице, тому один з лебедів летів прямо над головою, щоб затінити її своїми широкими крилами. Вони були вже далеко від землі, коли Еліза прокинулася. їй здавалося, що вона все ще бачить сон,— так дивно було летіти високо над морем. Коло неї лежала гілочка з чудовими стиглими ягодами і пучечок смачних корінців,— це молодший брат зібрав і поклав їй. Еліза з подякою всміхнулася йому. Вона догадалась, що це він летів над її головою і своїми крилами захищав від сонця.
Лебеді летіли так високо, що перший корабель, який вони помітили внизу, здався їм білою чайкою, яка гойдається на хвилях. Велика, мов гора, біла хмара пливла позад них, і на ній Еліза побачила велетенські тіні — свою власну і одинадцяти братів. Це була надзвичайна картина, ніколи раніше вона не бачила такої прекрасної. Але сонце піднялося вище, хмара лишилась позаду, і рухомі тіні потроху зникли.
Цілий день летіли вони швидко, наче стріли, випущені з лука, але все ж таки повільніше, ніж завжди, адже тепер вони несли ще й сестру. Надходив вечір, погода зіпсувалася. З острахом стежила Еліза, як сонце спускається все нижче, а самотньої скелі на морі, про яку говорили брати, ще ніде не було видно, їй здалося, що лебеді стали із зусиллям махати крилами. Ах! Це вона винна, що брати летять не так швидко!
Коли зайде сонце, вони знову стануть людьми, впадуть у море і потонуть. А скелі все не було видно. Все більше насувалася чорна хмара. Дужі пориви вітру віщували бурю. Хмари сплелися в один великий загрозливий свинцевий вал, що котився по небу. Блискавка мигтіла за блискавкою.
От уже сонце торкнулося своїм краєм моря. Серце Елізи тремтіло. Раптом лебеді почали опускатися так швидко, що Елізі здалося вони падають. Але вони ще летіли. Вже половина сонця сховалася у воді, коли вона нарешті побачила внизу маленьку скелю, не більшу за тюленя, що висунув голову з води.
Сонце швидко згасало, тепер воно здавалося зіркою, і тої миті, коли ноги їхні вже торкнулися каміння, сонце погасло, як остання іскра догораючого паперу. Еліза побачила навколо себе братів. Вони стояли, взявшись за руки, щільно притулившись один до одного. Усі ледве помістилися на крихітній скелі.
Море билося об скелю і обливало їх бризками, як дрібним дощем, небо раз у раз палало від блискавок, безперервно гуркотів грім. Але сестра й брати стояли, міцно притулившись одне до одного, і співали пісню, щоб знову набратися мужності і надії.
На світанку повітря стало чистим, спокійним. Тільки зійшло сонце, злетіли лебеді з Елізою вгору. Море ще хвилювалось, і коли Еліза дивилася з височини на темно-зелену воду, вкриту білим шумовинням, здавалося — мільйони лебедів плавають на воді.
Коли сонце піднялося вище, Еліза побачила, як у повітрі немов висить гірська країна з блискучими сніговими вершинами. Посеред гір над усім здіймався височезний замок, оперезаний стрімкими колонадами, а нижче гойдались пальмові гаї та розкішні квіти з млинове колесо завбільшки.
Вона спитала, чи не є це та сама країна, куди вони летять. Але лебеді похитали головами і сказали, що це чудовий, завжди мінливий захмарний замок Фата-Моргани, в який не може потрапити жодна людина.
Еліза вдивлялася пильно, і раптом зникли гори, ліси і замок, а на їхньому місці з’явились дванадцять зовсім однакових величних церков з високими дзвіницями і стрілчастими вікнами. Дівчині навіть здалося, що вона чує звуки органа, але то шуміло море. Церкви начебто були зовсім близько, та раптом перетворилися в цілу флотилію, що пливла під ними. Коли ж Еліза придивилася, то збагнула — то тільки туман підводився над морями. І весь час змінювалися картини перед її очима, поки вона не побачила ту країну, куди вони летіли. Там височіли сині гори з кедровими лісами, міста і палаци.
Ще не заходило сонце, а Еліза вже сиділа на скелі перед невеликою печерою, яка так заросла виткими зеленими рослинами, що, здавалося, уся була завішана вигаптуваними килимами.
— Ну, побачимо, що присниться тобі цієї ночі! — сказав молодший брат і показав Елізі її опочивальню.
— Коли б приснилося мені, як я можу врятувати вас! — сказала Еліза, і ця думка заволоділа нею. Навіть уві сні вона думала про це. І от приснилося їй, що летить вона високо в повітрі до замка Фата-Моргани. Сама фея, чарівна й осяйна, виходить їй назустріч, але в той же час вона дуже подібна до тієї бабусі, що дала їй у лісі ягід і розповіла про лебедів з золотими коронами.
— Твоїх братів можна врятувати,— сказала вона,— але чи вистачить у тебе мужності та терпіння? Звичайна вода ще м’якша за твої ніжні пальці і все ж таки шліфує каміння, але вона не відчуває болю, який відчують твої руки. У води немає серця, і вона не знає того страху і муки, яких ти повинна зазнати. Бачиш кропиву, що я тримаю в руці? Її росте багато навколо печери, де ти спиш. Тільки ця кропива і та, що росте на цвинтарі, зможе тобі пригодитись, запам’ятай це. Ти нарви її, хоча б твої руки горіли від пухирів, потім добре розімни кропиву ногами і зроби з неї прядиво. З нього ти напрядеш ниток і виплетеш одинадцять панцирів з довгими рукавами. Накинь їх на лебедів, і всі чари зникнуть! Але пам’ятай — з тієї хвилини, що ти почнеш роботу, і до того часу, поки її не скінчиш, навіть коли б це тяглося довгі роки,— ти не повинна розмовляти! Перше слово, що ти вимовиш, проткне смертельним кинджалом серця твоїх братів! їхнє життя висітиме на кінчику твого язика! Пам’ятай це! — і вона доторкнулася кропивою до руки Елізи. Враз наче вогонь обпік її, і Еліза проснулася. Був уже світлий день, і вона побачила, що поряд лежить кропива, така сама, як і та, що вона бачила уві сні.
Еліза зраділа і швидко вийшла з печери, щоб одразу почати роботу.
Своїми ніжними руками рвала дівчина жахливу кропиву, пекучу, як вогонь. Руки Елізи вкрилися великими пухирями, але вона з радістю терпіла біль, бо лише так могла врятувати своїх любих братів. Вона розім’яла кожну стеблинку кропиви босими ногами і приготувала з неї зелену пряжу.
Коли зайшло сонце, прийшли брати і дуже злякалися. Еліза була німа. Спочатку подумали вони, що це нові чари лютої мачухи. Але, коли глянули на її руки, зрозуміли, що це робить вона для їхнього порятунку. Молодший брат заплакав, і де його сльози падали на руки сестри, там вона не відчувала більше болю, там зникли пекучі пухирі.
Цілу ніч працювала Еліза, бо не хотіла відпочивати, поки не врятує любих братів. Увесь день, поки лебеді літали, вона теж працювала, і, хоч була самотня, ніколи час не минав так швидко, як зараз. Один панцир був уже готовий, вона почала другий.
Раптом залунав мисливський ріг. Елізу охопив страх. Звуки наближалися, вона почула гавкання собак. Перелякана, вбігла Еліза в печеру, зв’язала кропиву, що її зібрала і витіпала, і сіла на неї.
В ту ж мить з кущів вистрибнув великий пес, за ним ще кілька. Вони голосно гавкали і стрибали навколо неї. За кілька хвилин перед печерою з’явилися мисливці. Найкрасивіший з них, що був королем цієї країни, підійшов до Елізи. Ніколи він ще не бачив такої прекрасної дівчини.
— Як ти опинилася тут, чудова дитино? — спитав він, але Еліза похитала головою. Вона не могла говорити, від цього залежав порятунок і життя її братів. Вона сховала руки під фартух, щоб король не міг бачити, які вони попечені.
— Ходімо зі мною,— сказав він.— Ти не можеш тут лишатися. Коли ти така ж добра, як і прекрасна, я одягну тебе в шовк та оксамит, покладу золоту корону на твою голову, і ти житимеш у моєму найкращому палаці.
І він посадив її до себе на коня. Еліза плакала й ламала руки, але король казав:
— Я бажаю лише твого щастя. Колись ти дякуватимеш мені!
З цими словами він погнав коня по горах. Еліза сиділа попереду, а решта мисливців скакала за ними.
Коли зайшло сонце, вони побачили чудове королівське місто з палацами, баштами й церквами.
Король повів її в палац, де у високих мармурових залах били фонтани, а на стінах висіли мальовничі картини. Але Еліза не звертала ні на що уваги. Вона плакала й сумувала. Байдуже дозволила вона служницям одягти на себе королівське вбрання, вплести перлини в волосся і натягти на пожалені кропивою руки тонкі рукавички.
В цих оздобах вона була така чарівна, що всі придворні вклонялися їй. І король назвав її своєю нареченою, хоча архієпископ хитав головою і навіть шепотів, що чудова лісова дівчина, напевне, відьма,— вона засліпила очі й приворожила серце короля.
Та король не слухав його, він наказав принести найдорожчі страви, покликав музикантів грати і найкращих дівчат танцювати для неї. Потім він повів Елізу запашним садом у розкішні палати, але жодної усмішки не викликало все це ні в очах, ні на устах Елізи — в них ніби назавжди застигла туга. Тоді відкрив король маленьку кімнатку, що була поряд з опочивальнею. Вона вся була вбрана дорогими зеленими килимами і дуже нагадувала печеру, в якій жила Еліза. На підлозі лежав пучок пряжі, що вона напряла з кропиви, а на стіні висів уже готовий панцир. Усе це як дивину захопив з собою один з мисливців.
— Тут ти можеш згадувати своє рідне житло,— сказав король,— ось твоя робота, якою ти була там зайнята. Може, тобі захочеться інколи згадати колишнє.
Коли Еліза побачила це, таке близьке її серцю, усмішка заграла у неї на устах і рум’янець знову вкрив її щоки. Вона подумала, що все ж таки зможе врятувати своїх братів, і поцілувала королю руку, а той притиснув її до свого серця і наказав дзвонити по всіх церквах в усі дзвони і сповіщати про їхнє весілля. Чудова німа дівчина з лісу мала стати королевою.
Архієпископ знову нашіптував злі слова у вуха королю, але вони не доходили до його серця. Весілля відбулося, і архієпископ сам повинен був коронувати Елізу. Навмисно він так міцно насунув їй вузький золотий обруч на чоло, що їй стало боляче. Але ще важчий обруч стискав її серпе — сум за братами, і вона не відчувала болю тіла.
Її вуста були, як раніше, німі. Одне слово коштувало б життя братам, але в очах Елізи світилася щира любов до доброго, гарного короля, який усе робив, щоб розвеселити її. З кожним днем вона звикала до нього і ставилася краще й краще. О, якби могла вона довіритися йому і розповісти про свої страждання!
Але Еліза мусила мовчати і мовчки робити свою справу. Тому щоночі вона нишком пробиралася в маленьку таємну кімнату, схожу на печеру, і плела панцири один за одним. Та коли почала сьомий, у неї не вистачило пряжі з кропиви.
На цвинтарі, вона знала, росте така кропива, яка потрібна їй. Але ж її треба самій нарвати! Як же бути?
«О, хіба можна порівняти біль у моїх пальцях з тим болем, що переносить серце? — думала Еліза.— Я повинна наважитись!»
Серце її завмирало від страху, ніби вона йшла на щось лихе, коли місячної ночі пробиралася в сад, а потім простувала довгими алеями та пустинними вулицями на цвинтар. Раптом вона побачила: на широкому могильному камені сиділи відьми. Еліза пройшла повз них, і вони всі злісно подивилися на неї. Проте Еліза нарвала пекучої кропиви і з нею повернулася в палац.
Лише єдина людина це бачила — архієпископ. Він пильнував за нею, коли інші спали. Тепер він переконався, що з королевою щось не гаразд. Вона, певне, відьма, яка зачарувала короля і весь народ.
Архієпископ розповів королю про все, що бачив. Дві великі сльози скотилися з очей короля, тяжкі сумніви зароїлися в його серці. Вночі король лише удавав, що спить, але спокійний сон не йшов до нього. Він помітив, як Еліза встала з ліжка і вийшла з опочивальні; він пішов слідом за нею і побачив, як вона зникла в маленькій кімнатці.
З кожним днем король ставав похмурішим. Еліза бачила це, але не розуміла чому.
Серце Елізи розривалося від жалю до братів. На королівський оксамит капали її гіркі сльози і блищали, немов діаманти, а люди . бачили її багаті вбрання, заздрили королеві, бажали бути на її місці.
Тим часом робота наближалася до кінця. Залишався один тільки панцир, але в неї знову не вистачило пряжі і не було жодної кропивинки. Ще раз, це вже, напевне, востаннє, вона мусила піти на цвинтар і нарвати кропиви.
Вона з жахом думала про цю самотню мандрівку, про страшних відьом, але її рішучість врятувати братів перемогла все.
Еліза пішла. Король з архієпископом стежили за нею. Вони бачили, як вона зникла за ворітьми цвинтаря; підійшовши ближче, вони помітили на могилах тих самих відьом, яких бачила й Еліза. Король у розпачі повернувся і поспішив додому. Тепер він не сумнівався, що серед них була й та, чия голова щодня схилялася на його груди.
— Хай народ судить її,— сказав він.
І народ присудив: «Спалити Елізу на вогнищі!»
З розкішних королівських палат Елізу перевезли в темне, вогке підземелля з гратами, крізь які свистів вітер. Замість шовкових і оксамитових подушок їй кинули пучок кропиви, а замість ковдри — пекучі жорсткі панцири. Але нічого милішого за це не було для неї, і Еліза знову взялася до роботи. Надворі вуличні хлопчаки співали про неї глузливі пісеньки, ніхто, ніхто не втішив її хоч би одним словом!
Надвечір Еліза раптом почула шум лебединих крил: це був її наймолодший брат. Він розшукав свою сестру. Еліза заридала голосно від радості, хоча й знала, що це, напевне, остання ніч у її житті. Але робота закінчувалася, і її брат був тут.
Прийшов архієпископ, щоб побути з нею останні години — так просив його король. Але вона похитала головою і поглядом та знаками попросила його вийти. У цю ніч вона мусила скінчити роботу, інакше все було б даремно, все: біль, сльози і безсонні ночі. Архієпископ пішов розгніваний, але бідолашна Еліза знала, що вона невинна, і продовжувала свою працю.
Маленькі мишки бігали по підлозі — вони збирали до її ніг розкидані стебельця кропиви, щоб хоч чим-небудь допомогти, а дрізд сидів на гратах вікна і співав цілу ніч так бадьоро, як міг, щоб Еліза не втратила своєї мужності.
Ще було темно. За годину до сходу сонця коло воріт палацу з’явилося одинадцять братів Елізи — вони вимагали, щоб їх провели до короля. Їм відповіли, що це неможливо,— ще ніч, король спить, і його не можна будити. Вони просили, потім почали загрожувати. Прийшла варта, а за нею і сам король вийшов дізнатися, що трапилося. Але в цю мить зійшло сонце, і брати зникли. Лише одинадцять диких лебедів літали над палацом.
Безліч народу линуло до місця страти. Усім хотілося подивитись, як палитимуть відьму. Стара шкапа тягла віз, на якому сиділа Еліза. На неї накинули плащ з грубого лантуха, її чудове волосся падало з плечей, щоки були смертельно бліді, губи щось шепотіли, тоді як пальці не зупиняючись плели зелену пряжу. Навіть по дорозі до своєї смерті вона не хотіла кинути роботу. Десять панцирів лежали готові, одинадцятий вона кінчала. Народ глузував з неї.
— Дивіться, дивіться на відьму, як вона бурмоче! А в руках у неї прокляте плетиво! Розірвати його на шматки!
І натовп обступив її з усіх боків, збираючися вирвати з рук панцир. Раптом з’явилось одинадцять диких лебедів і сіли навколо неї на колісницю, махаючи дужими крилами. Натовп перелякано кинувся врозтіч.
— Це знак, що вона невинна! Вона невинна! — шепотіло багато людей. Але ніхто не наважувався сказати це голосно.
Ось уже кат хотів було схопити Елізу за руку. Та вона швидким рухом накинула одинадцять панцирів на лебедів. І враз замість лебедів встали перед усіма одинадцять прекрасних принців, тільки у наймолодшого замість однієї руки було лебедине крило. Еліза не встигла закінчити останнього панцира, у нього не вистачало рукава.
— Тепер я можу розмовляти,— вигукнула Еліза.— Я невинна!
І народ, побачивши це все, вклонився їй, а Еліза впала непритомна на руки братів, зломлена довгим напруженням сил, страхом та стражданням.
— Так, вона невинна,— сказав старший брат і розповів усе, як було. І поки він говорив — чудовий аромат, ніби від безлічі троянд, наповнив повітря. Це кожне поліно, заготовлене для вогнища, пустило коріння та паростки і перетворилося у великий високий кущ з червоними трояндами. Між ними вгорі з’явилася квітка — біла і сяюча, немов зірка.
Король зірвав цю квітку і приколов до грудей Елізи, і вона опам’яталася з щастям і миром на серці.
І всі дзвони дзвонили, і пташки зібралися великими зграями, і до королівського палацу рушив пишний весільний похід, якого ще не бачив ніхто в світі.
