Так добре було за містом, наступило літо! Жито жовтіло, овес зеленів, сіно склали в копиці, і на зеленому лузі ходив чорногуз на своїх довгих червоних ногах та белькотав по-єгипетськи,— цієї мови він навчився від матері...
Часом після бурі як ідеш по полю, де посіяна гречка, то бачиш, що вона почорніла й до землі поприлягала, немов вогонь перейшов через неї. Селяни кажуть: «Це все блискавка наробила!» А через віщо ж блискавка таке з гречкою діє? Я розкажу вам, що чув од горобця, а горобцеві розказувала це стара верба, що онде й досі стоїть […]
Далеко звідси, там, куди відлітають ластівки, коли у нас настає зима, жив король. У нього було одинадцять синів і одна дочка Еліза. Одинадцять братів принців ходили до школи з зірками на грудях і з шаблями при боці...
Надворі був страшенний холод, завірюха крутила, і ніч насовувалась, остатня ніч старого року, саме на Меланки. Такої темної та холодної ночі, що добрий хазяїн і собаки не вижене, вбога дівчинка, босоніж, простоволоса, пленталась собі вулицею. На ній, правда, й були черевики, як вона з дому виходила, але ненадовго: вона, бач, узулася у материні старі, та […]
Лежали собі в скриньці між іншими цяцьками і гучок[1] з опукою[2]. От і каже гучок до опуки: — Лежимо ми вкупі в одній скрині, чи не повінчатись нам нині? Але опука не звернула й уваги на це запитання, бо була, бач, з сап’яну зроблена і думала, що велика пані. Другого дня прибіг хлопчик-хазяїн до своїх […]
Жив собі був джиґунець, та тільки й манку[1], що головна щітка[2] та роззувало[3], але у нього ще був комірник пречудесний: об цім-то комірі й річ! Був уже той комірник на порі і задумав женитись. От раз і трапилось йому у пранні з підв’язкою вкупі лежати. «Біс йому! — дума комірник.— Зроду-віку не бачив нічого такого вродливого […]
Ви, певно, знаете побільшаюче шкло,— таке кругленьке опуке шкельце, що всячину побільшує, мо’, в сто крат? Візьміть-но до рук лишень та подивіться кріз нього на краплю водиці,— яку силу вбачите ви малесеньких дивовижних створінь, що простим оком не зуздріти б зроду! А проте вони дійсно живуть, і нема тут омани. Крапля видає тоді за цілу […]
Сиділа собі мати біля колиски над своєю недужою дитиною; сама смутна та зажурена,— так-то вже боялась, щоб дитя не вмерло… А дитя лежало таке бліде; очиці йому позаплющувались, і дихало воно так важко та інший раз так глибоко, неначе зітхало, і мати усе знай смутніше й смутніше дивилася на своє мале немовлятко. Коли це хтось […]
Багато років тому жив король, який так любив гарні нові вбрання, що всі гроші витрачав на свій одяг. Він не турбувався про своїх солдатів, не цікавився театрами, не любив гуляти, а коли виїздив на прогулянки або приймав паради, то лише для того, щоб показати своє нове вбрання...
П’ять маленьких горошин жили в одному стручку. Вони всі були зелені, і стручок теж зелений, і тому вони були певні, що весь світ зелений, і це було цілком вірно...
Жив колись один принц, і захотілось йому одружитися з принцесою, та тільки з справжньою принцесою. Він об’їздив цілий світ, щоб знайти таку, але так і не знайшов собі нареченої...
Сидів собі бідолашний в’язень в міцній темниці та тісній, у великому венгерському місті. Закували його в кайдани та й кинули в неволю. В темниці було вогко, холодно й сумно. Замість ліжка кинули йому мокру солому; замість обіду — хліб та воду носили; а він — блідий, хворий, сумний — сидів там не день і не два, а довгі […]
За містом, коло шляху, стояла дача. Ти її, напевне, колись сам бачив! Перед нею — маленький квітничок, а навколо пофарбований паркан. Коло самісінького паркану, біля рівчака, у м’якій зеленій траві росла маленька ромашка...
Далеко, у відкритому морі, вода така синя, немов пелюстки волошок, і така прозора, ніби найчистіше скло,— проте й глибоко там! Жоден якір не дістане дна. Багато дзвіниць довелось би поставити одна на одну, щоб верхня могла вистромитися з води. Внизу, на морському дні, живуть русалки...
Жив собі колись бідний принц. Він мав дуже маленьке королівство, а втім воно не було вже таким маленьким, щоб він не міг одружитися. А одружитися він дуже хотів...
Жив один лютий чорт. Він був дуже лютий, це був сам сатана! Якось він був у дуже хорошому настрої, тому що зробив собі дивне дзеркало. Це дзеркало мало незвичайну властивість — все хороше і прекрасне зменшувалося в ньому до неможливого, а все негідне і погане виступало чіткіше і здавалося ще гіршим...