Лежали собі в скриньці між іншими цяцьками і гучок[1] з опукою[2].
От і каже гучок до опуки:
— Лежимо ми вкупі в одній скрині, чи не повінчатись нам нині?
Але опука не звернула й уваги на це запитання, бо була, бач, з сап’яну зроблена і думала, що велика пані.
Другого дня прибіг хлопчик-хазяїн до своїх забавок; взяв гучка та й обмалював в жовту та червону барву, а посередині вбив ще блискучого цвяха: тепер можна було полюбовати гучком, як крутився!
— Ану, лишень, гляньте на мене! — промовив він до опуки.— Як тепер? Чи не до вподоби? Ну, так чи хочете, моя панно, вийти за мене заміж? Ми б так спарувалися гарно: ви стрибаєте, а я танцюю; не було б у світі щасливішого нікого над нас!
— Як? Така ваша думка? — одмовила згорда опука.— Чи ж вам, пане, не відомо, що мій рід аж з сап’янців і що в моїм тілі резина?!
— Так-то так! — гучок каже.— Та й я зроблений не з абичого! А виточив мене сам городський голова з маганового дерева; у нього є точило, і ця робота розважала його дуже.
— Справді? — спиталась опука.
— Хай мене ніколи й батіжком не зачеплють, коли брешу! — одмовив гучок.
— О! Та вам за словом не лізти в кишеню! — сказала опука.— Але все-таки згодитись мені не можна, бо я вже сливе засватана за щура. Щоразу, як лечу я вгору, він визира із гніздечка й питає, чи хочу я повінчатись? І я вже скільки раз промовляла стиха — «еге!». А це все одно, що заручена!.. Але й вас я не забуду ніколи!
«Поможеться з того багато!» — подумав гучок.
На тім і скінчилась розмова.
Другого дня бавився хлопчик з опукою. Гучок дивувався, як вона, мов птиця, літала: стрибне вгору високо — і не зглянути, упаде додолу та й знов зараз як плигоне!.. Чи то їй так догори кортіло, чи того, що в тілі резина? От за дев’ятим разом не вернулась вона на землю. Шукав, шукав хлопець та й кинув.
«А я знаю, де вона! — зітхнув гучок.— У щура, в гніздечку: вони й повінчались уже, певно!»
Тільки й гадок було у гучка, що про опуку та про те, що другому досталася мила: те розраяння ще більше розпалило кохання! Гудів і танцював щодня наш гучок: але думки його далеко літали і малювали опуку з кожною годиною у більшу та більшу красу. Минуло кілька років… і кохання постаріло…
Гучок уже був старим, як його раз знов позолотили: став він ще кращим! Дзижчить і танцює — на тобі — як! Коли це — скік! — високо та й пропав!
Шукали, шукали… навіть і в льосі шукали… нема та й годі!
А він упав у помийницю, де валялась всяка усячина: качани з капусти, тріски, сміття з-під ринви…
«Ну, в добре місце попав? — каже собі.— Нічого казати! Тут і позолотка злізе! Брр!.. Яке паскудство навкруги!» Та, кажучи це, кинув на качана оком; а за качаном визирало щось з ринви кумедне, на старе яблуко схоже; але це було не яблуко, а опука стара, що кілька років валялась уже в ринві і в воді мокла.
— Дякувати Бога, діждалась-таки я за увесь час хоть на свого брата; буде з ким душу розважити! — сказала опука і глянула на золотого гучка.— Мене з сап’яну зшили, ще й рученята панянки, а всередині у мене резина; але тепер, глянувши на мене, ніхто тому й віри не пойме! Я була вже й за щура заручена, та попала якось у риньу і от п’ять років лежу, аж вимокла вся! Ох, вірте мені: п’ять років — не день для молодої панни!
Але гучок мовчав: він все думав про свою першу коханку, про красу її!
Тут надійшла наймичка — вилляти з помийниці.
— Ач, ось де гучок! — каже.
От і ввійшов гучок знов у шанобу, а про опуку й гадки забули. І гучок ніколи вже більше не згадував про кохання старе: минеться воно, як мила п’ять років у ринві пролежить та вимокне наскрізь; не пізнають її, хоч би й у помийниці здибались!
