Ялинка

У лісі стояла чудова ялинка. Місце у неї було хороше, сонця й повітря скільки завгодно, а навколо росло багато старших подруг — і ялин, і сосон. Але маленька ялинка дуже хотіла швидше вирости! Вона не звертала уваги ні на тепле сонце, ні на свіже повітря. Їй було байдуже до селянських дітей, що приходили, і щебетали коло неї, збираючи суниці та малину. Часто, набравши повні глечики або нанизавши ягоди на тонкі прутики, вони сиділи під ялинкою й казали:

— Ой, яка вона гарненька, маленька!

А деревце і слухати їх не хотіло.

Минув рік, і в ялинки виріс новий рядок пагінців. Минув другий, і додався ще один. По пагінцях і можна було пізнати, скільки ялинці років.

— Ах, якби я вже була такою великою, як інші! — зітхала маленька ялинка.— Я б тоді могла широко розкинути свої віти і бачити верхівкою далеко-далеко! Птахи мостили б гнізда на моїх вітах, а коли б повівав вітерець, я б поважно кивала головою, зовсім як оті великі лапаті ялини!

Не раділа вона ні сонцю, ні пташкам, ні рожевим хмаркам, що линули над нею вранці й увечері.

Стояла зима, і все навколо вкрив сніг, білий та блискучий. Часто пробігав зайчик і навіть перестрибував через ялинку. О, на це вона дуже ображалася!

Але минуло дві зими, а на третю деревце було вже таке велике, що зайцеві треба було оббігати його. «О! Рости, рости, бути великим і старим — це ж найкраще в світі»,— думало деревце. Восени приходили дроворуби і рубали найбільші дерева. Це траплялося щороку, і молоденька ялинка, що тепер уже чимало підросла, тремтіла з жаху, бо великі, розкішні дерева падали з тріском та шумом на землю, гілля їм обрубували, і дерева ставали голі, довгі та тонкі, їх не можна було пізнати. Потім їх клали на сани й везли з лісу.

Куди їх везли? Що їх чекало?

Навесні, коли прилетіли ластівки та чорногузи, ялинка спитала їх:

— Чи не знаєте ви, куди повезли ті дерева? Може, вам вони зустрічалися?

Ластівки не знали, але чорногуз замислено кивнув головою і сказав:

— Так, можливо! Я стрічав багато нових кораблів, коли летів з Єгипту. На кораблях були чудові щогли. Я гадаю, що то були ті самі дерева. Від них пахло ялинами. Я привіз вам привіт від них, вони стали поважні, дуже поважні.

— О, якби і я швидше виросла, щоб поплавати по морях. А яке ж воно, море? На що воно схоже?

— Ну, про це треба довго розповідати! — сказав чорногуз і полетів.

— Радій з своєї молодості! — казало сонячне проміння.— Радій з свого дужого росту, свого юного життя.

І вітер цілував деревце, роса проливала над ним сльози, але ялинка цього не розуміла.

Взимку, під Новий рік, приїхали люди і зрубали зовсім молоденькі деревця, навіть молодші або ж такі, як наша ялинка, якій так не терпілося швидше вирости. Ці зрубані деревця були прегарнесенькі, їх не обчищали від гілля, а просто клали на сани і везли з лісу.

— Куди їх везуть? — спитала ялинка.— Вони ж не більші за мене, одна навіть менша! Чому залишили на них гілля? Куди вони поїхали?

— Це ми знаємо! Це ми знаємо! — зацвірінькали горобці.— Ми були в місті і заглядали у вікна! Ми знаємо, куди вони поїхали! О! їх чекає така велика розкіш і шана, які тільки можна собі уявити. Ми заглядали у вікна й бачили, що їх там знову саджають, але посеред теплої кімнати, і прикрашають чудовими речами: золоченими яблуками, медовими пряниками, іграшками і тисячами свічок.

— А потім? — спитала ялинка і затремтіла всіма гілками.— А потім? Що було з ними потім?

— Потім ми не бачили! Але це було надзвичайно!

— А може, і я піду таким блискучим шляхом? — раділа ялинка.— Це ще краще, ніж плавати по морю! Я просто знемагаю від нетерпіння. Хоч би швидше знову прийшла зима! Тепер уже я стала такою ж високою та густою, як і ті, що були зрубані торік! О, якби я вже лежала на санях! Якби я вже стояла в теплій кімнаті в усіх цих прикрасах та пишноті! А потім? О! Далі буде ще краще, ще прекрасніше, інакше навіщо і прикрашали б мене? Це мусить бути щось величне, чудове! Але що? О, я так нудьгую! Я сама не знаю, що зі мною!

— Радій нам! — казали сонячний промінь і повітря.— Радій з своєї молодості та волі!

Але вона, не раділа, а все росла та росла!

Взимку і-влітку стояла вона зеленого, темно-зеленою. Люди, які бачили її, говорили:

— Чудове дерево!

І от взимку, під Новий рік, цю ялинку зрубали найпершу.

Сокира глибоко вгрузла в її стовбур, і дерево зі стогоном упало на землю. Ялинка відчула такий біль, таку слабість, що не могла й подумати ні про яке щастя. Їй було сумно розлучатися з рідним лісом, з тим куточком, де вона вирослу. Вона знала, що більше не побачить ані своїх любих подруг, ані маленьких кущів, ані квітів, а може, навіть і пташок! Не такий уже приємний був цей від’їзд.

Деревце отямилось тоді, коли його разом з іншими ялинами вивантажували у дворі і якась людина сказала:

— Яка чудова! Ми візьмемо тільки цю!

Прийшли служники, взяли ялинку і внесли у велику гарну залу. Скрізь на стінах висіли портрети, а біля каміна стояли великі китайські вази з левами на покришках. Там ще стояло крісло-гойдалка, шовкова софа, на великому столі було повно книжок з малюнками та іграшок «на тисячу тисяч рігсдалерів — не менше», так принаймні казали діти. А ялинку поставили у велику діжку з піском; ніхто не міг помітити, що це була діжка, бо її прикрасили матерією і поставили на барвистий килим. О, як тріпотіла ялинка! Що ж це буде тепер?

Прийшли дівчата і почали прикрашати ялинку. На гілочках повісили маленькі сітки, сплетені з різнокольорового паперу. Кожну сіточку наповнили ласощами. Золочені яблука та горіхи звисали вниз, ніби вони і виросли на ялинці. На гілках прикріпили тисячі червоних, синіх та білих свічечок.

Ляльки, зовсім як живі маленькі чоловічки,— ялинка ніколи не бачила таких раніше,— загойдалися в зелені, а високо, на самому вершечку, прив’язали золоту зірку. Це було чудово, надзвичайно!

— Увечері,— казали всі,— сьогодні увечері ялинка засяє!

«О,— думала ялинка.— Хоч би швидше вечір! Хоч би швидше запалили свічки! А що ж буде далі? Може, з лісу прийдуть інші дерева, щоб милуватися мною? Може, горобці прилетять до вікон і здивовано зазиратимуть крізь шибки? А може, я тут міцно приросту і стоятиму так, прикрашена, і взимку і влітку?»

Небагато ж вона знала!

Від напруженого чекання у неї навіть заболіла кора, а це для дерева так само, як для нас, коли болить голова.

Нарешті запалили свічки.

Який блиск! Яка розкіш! Ялинка затремтіла всіма гілочками — якась свічечка підпалила одну гілку. Ялинка боляче обпеклася.

— Ай-яй-яй! — закричали дівчата і швидко загасили вогонь.

Більше ялинка не насмілювалася тремтіти. Це було дуже страшно.

А найдужче вона боялася позбутися хоч однієї з своїх прикрас. Весь цей блиск просто приголомшував їі. Та от раптом розчинилися широко двері, і в кімнату вбігла юрба дітей; вони всі ніби хотіли повалити ялинку. За ними поважно увійшли дорослі. Маленькі діти зупинилися, наче прикипіли до місця, але лише на одну мить, а далі у нестримній радості загомоніли так, що у . вухах задзвеніло, затанцювали навколо ялинки, і стали зривати один подарунок за одним.

«Що вони роблять? — думала ялинка.— Що це значить?»

Свічки догоріли до самих гілочок, їх погасили, і тоді дітям дозволили обібрати ялинку. О! Вони накинулися на неї так, що гілля затріщало. Якби ялинку не прикріпили раніше верхівкою з золотою зіркою до стелі, вони б, напевне, звалили її.

Діти знову почали танцювати навколо ялинки з своїми чудовими іграшками в руках. Ніхто не дивився на ялинку, крім старої няні, та й та визирала тільки, чи не залишилося на гілках яблука або фініка.

— Казку! Казку!—закричали діти і потягли до ялинки маленького товстого чоловіка. Він сів під ялинкою і сказав:

— От ми і в лісі. До речі, і ялинка матиме користь — послухає з нами! Але я розкажу тільки одну казку. Що ж ви хочете послухати — про Іведе-Аведе чи про Клумпе-Думпе, який хоч і впав з драбини, але все-таки знову повернув собі шану і здобув наречену — красуню принцесу?

— Про Іведе-Аведе! — закричали одні.

— Про Клумпе-Думпе! — закричали інші.

Такий галас та гомін зчинився! Тільки ялинка мовчала й думала: «А про мене забули? Чи, може, мені більше нічого робити?»

Так воно й було. Вона вже зробила те, що мала зробити!

Товстенький чоловік розповів про Клумпе-Думпе, який хоч і впав з драбини, але знову повернув собі шану й одружився з принцесою. Діти плескали в долоні і кричали: «Ще розкажи, ще!» — Вони хотіли послухати казку і про Іведе-Аведе. Але довелось задовольнитися одним Клумпе-Думпе.

Ялинка стояла зовсім тиха та замислена. Лісові пташки ніколи не розповідали такого.

«Клумпе-Думпе упав з драбини, але все ж таки одружився з принцесою! Так он як трапляється на світі! — думала ялинка й вірила, що це правда, бо розповідала ж про це така приємна людина.— Так, так! Хто знає! Може, і я впаду з драбини, а потім стану принцесою?»

І вона раділа, думаючи, що завтра знову її уквітчають свічечками, іграшками, золотом та фруктами.

«Завтра я вже не тремтітиму! — думала вона.— Я радітиму з мого щастя. Завтра я знову почую казку про Клумпе-Думпе, а може, ще й про Іведе-Аведе».

І ялинка стояла цілу ніч тиха та замислена.

Вранці прийшли служники й дівчата.

«Зараз почнуть мене прикрашати»,— подумала ялинка, але її витягли з кімнати, потягли по сходах на горище і поставили в темний куток, куди зовсім не проходило денне світло.

«Що ж це значить? — подумала ялинка.— Що я тут робитиму? Що ж я тут можу побачити й почути?» — І вона притулилася до стіни і все думала, думала.

Часу для цього було досить, бо минали дні й ночі, а ніхто не приходив сюди.

Одного разу тільки прийшли люди і поставили на горищі якісь ящики. Дерево стояло в темряві непомітне. Здавалося, про нього зовсім забули.

«Зараз надворі зима,— думала ялинка,— земля тверда і вкрита снігом, люди не можуть мене тепер посадити! Тому я й мушу постояти тут до весни. Це розумно придумано! Які люди добрі! Якби тільки не було тут так темно і так жахливо самотньо! Нема навіть жодного маленького зайчика! Як було добре в лісі, коли навколо лежав сніг і стрибали зайчики! Навіть коли вони стрибали через мене, хоча тоді мені й було це неприємно. А тут, нагорі, так жахливо самотньо!»

— Пік-пік! — сказала маленька мишка і шмигнула з нірки, а за нею ще кілька. Вони почали обнюхувати ялинку і лазити по її вітах.

— Страшенний холод,— сказали миші,— а то було б тут добре! Правда, стара ялино?

— Я зовсім не стара! — відповіла ялинка.— Є багато дерев, далеко старших за мене!

— Звідки ти прийшла сюди? — спитали миші.— І що ти знаєш? — Вони були дуже цікаві.— Розкажи нам про найкраще місце на землі. Ти там була? Чи була ти коли-небудь в коморі, де лежить на полицях сир, а під стелею висить окіст, де можна потанцювати по лойових свічках, там, куди входиш худою, а виходиш товстою?

— Цього я не знаю! — сказала ялинка.— Але я знаю ліс, де сяє сонце і співають пташки!

І ялинка розповіла їм усе про свою юність. Маленькі миші ніколи не чули нічого подібного, і вони слухали й казали:

— Ой, як багато ти бачила! Яка щаслива ти була!

— Я? — здивувалась ялинка і замислилась над усім тим, про що сама зараз розповіла.— Так, можливо, це були дуже веселі часи!

А далі вона розказала про вечір, коли її прикрасили свічками й цукерками.

— О,— сказали миші,— яка була ти щаслива, стара ялино!

— Я зовсім не стара! — заперечила ялинка.— Мене тільки цієї зими взяли з лісу. Я зараз саме на порі. Я недавно виросла!

— Як гарно ти розповідаєш! — сказали миші.

І другої ночі прийшли ще чотири маленькі мишки, яким хотілося послухати ялинку, і чим більше ялинка розповідала, тим ясніше згадувала своє минуле. Вона думала: «Це були дуже веселі часи! Але ж вони мусять повернутися, вони мусять повернутися! Адже Клумпе-Думпе упав з драбини і все-таки здобув принцесу. Може, і я стану принцесою!»

І ялинка згадувала маленьку гарну берізку, що росла в лісі недалеко від неї. Берізка здавалася ялинці справжньою красунею принцесою.

— Хто це Клумпе-Думпе? — спитали маленькі миші. Тоді ялинка розповіла їм всю казку. Вона запам’ятала її слово в слово.

Миші від задоволення стрибали трохи не до самої верхівки ялини.

Другої ночі прийшло ще багато мишей, а в неділю навіть дві пацючихи. Але вони вирішили, що казка зовсім не цікава, і це було дуже неприємно мишам, хоч і вони вже не захоплювалися казкою так, як раніше.

— Ви знаєте тільки одну цю історію? — спитали пацючихи.

— Тільки одну! — сказала ялинка.— Я її чула в мій найщасливіший вечір. Але тоді я не розуміла, яка була щаслива.

— Дуже жалісна історія! А ви нічого не знаєте про сало, про лойові свічки? Ніякої історії про комору?

— Ні! — відповіла ялинка.

— Ну, дякуємо вам! — сказали пацючихи і пішли.

Маленькі мишки теж розбіглися, і ялинка зітхнула:

— Це було так гарно, коли вони сиділи навколо мене, жваві маленькі мишенята, і слухали, що я розповідаю. Тепер і це минулося!.. Та вже тепер я не промину свого і повеселюся досхочу, коли мене винесуть звідси. Але коли це трапиться?

І от якось уранці прийшли люди прибрати горище. Витяг ли ящики, а за ними й деревце. Спочатку досить грубо кинули його на підлогу, потім служник потяг сходами вниз, де сяяв день.

«Ну, починається знову життя!» — подумала ялинка. Вона відчула свіже повітря, перше сонячне проміння — вона опинилася надворі.

Все це сталося надзвичайно швидко. Ялинка навіть забула подивитися сама на себе — так багато було цікавого навколо. Двір межував з садом, і все цвіло там. Через парканчик звішувалась свіжі й ароматні троянди, цвіли липи, літали й квірікали ластівки.

— Квір-вір-віт! — але це вони квірікали не до ялинки.

— Тепер я заживу! — раділа ялинка і широко розправляла свої віти. Ох, як вони посохли і пожовкли! Ялинка лежала в кутку подвір’я між бур’яном та кропивою. Зірка з золотого паперу ще висіла на її вершечку і сяяла на сонці.

Надворі весело гралися ті самі діти, що танцювали навколо ялинки на святі і так раділи на неї. Найменший побачив і зірвав золоту зірку. ч у

— Подивіться, що залишилося на цій гидкій, старій ялині! — сказав він і наступив на її гілки так, що вони аж затріщали під його чобітками.

А ялинка давилася на квітуче, свіже життя в саду. Вона оглянула себе, і їй захотілося повернутись в темний куток на горищі. Вона згадала про свою свіжу юність у лісі, про веселий, святковий вечір і про маленьких мишей, що радісно слухали казку про Клумпе-Думпе.

— Усе минулося! Усе минулося! — казало дерево.— Було б тоді радіти, а тепер усе минулося!

Прийшов чоловік і порубав дерево. Вийшла ціла в’язка дров. Як запалали вони під великим казаном!

Дерево глибоко зітхало, і кожен подих був як негучний постріл. Прибігли діти, сіли коло вогню, дивились і кричали: '

— Піф! Паф!

А ялинка, важко зітхаючи, згадувала літній день у лісі або зимову ніч, коли сяяли зірки. Вона згадувала святковий вечір і Клумпе-Думпе — єдину казку, яку вона почула і вміла сама розповідати. Так вона і згоріла.

Хлопчики гралися в саду, і найменший начепив собі на груди золоту зірку, ту, що прикрашала ялинку в її найщасливіший вечір. Той вечір минув, і ялинці прийшов кінець, і нашій історії також. Кінець, кінець, як усім історіям на світі.