У такому далекому краю, куди навіть птахи не долітають, жив собі та був удовий король, який мав у житті єдину втіху — чорняву, темнооку, напрочуд гарну дочку, яку всі звали Червоною Мачинкою.
Довго сумував удовий король за померлою дружиною, та врешті журба і самотність набридли йому, і він вирішив іще раз одружитися.
Одягнувся в гарне шовкове вбрання, зачесався, причепурився, звелів запрягти королівську карету, попрощався з дочкою і — тільки курява знялася! — поїхав.
— Швидше поганяй, швидше! — покрикував на вусатого кучера.
— А куди це ми так поспішаємо, ваша величносте? — спитав вусатий кучер, бо й справді не розумів, чого забаглося королю виїздити так поквапно.
— Дружину їдемо шукати для мене, слуго вірний, — бундючно відповів удовий король. — Тому, проминаючи королівства, зупиняйся перед палацом кожної гарної королівни, а якщо з віконечка визирне негарна королівна, то не спиняйся. Дружина в мене має бути красунею.
— Даруйте мені, ваша величносте, — сказав вусатий кучер, — але ж молоді та гарні королівни виглядають зі своїх віконечок не удових королів, а хвацьких парубків.
— Не пхай носа не в свою справу! — роздратовано мовив удовий король. — Поганяй лишень коней!
Блиснув очима вусатий кучер, смикнув віжки, карета помчала швидше. І, як було наказано, спинялася перед кожним королівським палацом. Та з кожного палацу виходили тільки довгоносі королі. Побачивши в кареті такого ж, як вони, довгоносого та старого короля, кожен із них махав рукою і відвертався, а вдовий король ображено шмигав носом і їхав далі.
Траплялося, що вдового короля знайомили із незаміжніми королівнами, але всі вони були такі, що король і дивитись на них не хотів.
А коли об’їздили геть усі королівства і ніде не знайшли дружини для довгоносого й старого короля, звелів він повертати додому.
Вусатому кучерові тільки того було й треба! Смикнув віжки, свиснув, крикнув і карета помчала додому.
Аж заспівав од радості вусатий кучер, що не везуть вони якоїсь лихої мачухи, котра псувала б життя чорнявій, темноокій вродливиці -— Червоній Мачинці.
Та ось в’їхали вони до темного-темнющого лісу. Дивляться, а там до товстенного дуба прив’язана мотузкою жінка. Обличчя її було закрите чорною пов’язкою, а з-під пов’язки чулися приглушені ридання.
Удовий король одразу звелів вусатому кучерові відв’язати цю жінку.
Кучерові нелегко було це зробити, бо коні чомусь, близько до товстенного дуба під’їхавши, схарапудились і все поривалися помчати геть від цього місця. Та кучер усе ж спинив коней, підійшов до дуба, розв’язав мотузку, підвів жінку до вдового короля, і той запросив її сісти в карету. Жінка погодилась і вмостилася на оксамитових подушках.
Вона розповіла, що чоловік її, теж король, недавно помер. І коли про це дізналися довколишні королі, то почали один поперед одного до неї свататись, важачи на її багатство. Може б вона і вибрала котрогось, та лиха чаклунка, позаздривши її красі й тому, що до неї сватається багато королів, зненацька прилетіла, вхопила її, принесла до цього товстенного дуба, прив’язала й закляла страшним закляттям: доти вдовій королеві не повернеться краса, аж доки її не визволить удовий король і не одружиться з нею. Тільки після весілля дозволено вдовій королеві зняти з обличчя чорну пов’язку.
Вислухав король бідолашну вдову, і такий узяв його жаль, що він тут же попросив її вийти за нього заміж, обіцяючи бути вірним, добрим, турботливим.
— Забудь свій смуток, люба королево! — докинув удовий король. — Я оце теж повертаюся з мандрівки. їздив шукати дружину. Тому, певно, і не вибрав, що ти мені судилася. І будеш мені жоною. Поділю з тобою трон, корону, усі свої багатства. Не відмов мені, королево!
Почувши такі слова, вусатий кучер лиш головою похитав. А потім озирнувся на них і мовив:
— Даруйте мені, ваша величносте, але мушу сказати все, що на серці маю. Негаразд чинимо, везучи додому наречену із закритим обличчям. Бо ж розумний чоловік не те що дружини не вибере, а навіть кицьки не купить, якщо заховано її в мішок.
— Не пхай носа не в свою справу!
Не сказав вусатий кучер більше ні слова, затаївся зі своїми думками, а коні знай несли карету до королівства вдового короля.
Приїхавши, король тут же наказав готувати весілля. На другий день зійшлися гості, посідали за столи, заграла музика — і весілля загуло-загуляло.
Всі чекали тієї хвилини, коли з обличчя королеви спаде чорна пов’язка — скінчиться закляття лихої чаклунки.
Ждала цього і молода королівна Червона Мачинка — адже татова дружина мала стати їй мачухою.
О, бодай ніколи тій пов’язці не спадати! Брехухою виявилася прив’язана до товстенного дуба жінка. Ніякою королевою вона зроду не була — була лихою чаклункою. Отож вишкірила вона зуби й зареготала. Цей моторошний регіт вселив у серце гостей невимовний жах, і вони повтікали з весілля. А король залишився зі своєю новою королевою. Гірко він картався, що не послухав вусатого кучера, але було вже пізно. Чаклунка стала володаркою його королівства і мачухою його дочці — Червоній Мачинці.
Лиха чаклунка від ранку до ночі сиділа на троні і, тішачись владою, віддавала чаклунські накази. Короля і близько до трону не підпускала.
Придворні зробилися справжніми рабами. Але найбільше горя довелося зазнати Червоній Мачинці. Забрала в неї чаклунка всі її пишні сукні, коштовності, прикраси. Спати примушувала в кухні на долівці. Загадувала чорно працювати від рання до смеркання. Дуже хотілося чаклунці бути гарнішою від Червоної Мачинки. А що вона не могла погарнішати, то вирішила зробити Червону Мачинку ще потворнішою, ніж сама, — і примусила знидіти в тяжкій праці.
Та хоч як непосильно працювала Червона Мачинка, стан її ставав іще стрункішим, а личко — ще милішим і свіжішим. Із близьких та з далеких земель приїздили до палацу сватачі — гарні та багаті.
Ось прибув увесь у сріблі Срібний Король, потім — Золотий Король, вбраний у шати зі щирого золота. Та ні тому, ні тому лиха чаклунка не дозволила поговорити з Червоною Мачинкою — брехала, що дівчина занедужала, так занедужала, що й вийти не може.
Молода королівна тільки у вікно бачила своїх женихів і гірко плакала-побивалася.
А лиха чаклунка злорадо тішилася.
Якось прийшов до палацу молодий гожий пастух, що мав дивне ймення — Синій Квіт. Його теж вабила краса Червоної Мачинки.
— Я б хоч зараз одружився з королівною! — мовив він до лихої чаклунки. — Вона одужала б у горах, де я пасу отару. Слухала б звуки моєї сопілки, впивалася б чудовим духом дерев, трав і квітів. Неодмінно одужала б!
Та даремно говорив такі чудові слова Синій Квіт до лихої чаклунки. Вона не покликала Червону Мачинку.
Що мав робити Синій Квіт? Скорився — пішов до своїх овець.
Лиха чаклунка стала ще жорстокішою до своєї падчерки. Сушила голову тим, як позбутися власної огидності, як забрати красу від Червоної Мачинки.
Нарешті надумала спитати поради в матері усіх чаклунок і подалась уночі до темного-темного лісу. Та помітила вона, що назирці за нею йде вусатий кучер. У лісі лиха чаклунка назбирала величезну купу хмизу, підпалила його. З вогнища знявся вгору клуб диму, чаклунка всілася на нього і полетіла. Зупинилася саме над тим деревом, на вершечку якого сховався вусатий кучер. І тут прилетіла мати всіх лихих чаклунок. Такої потвори кучер ніколи ще не бачив!
Лиха чаклунка мовила:
— Як мені зробити, мамо, щоб огидність моя перейшла до Червоної Мачинки, а її краса незрівнянна стала б моєю?
— Слухай слів моїх чаклунських, а тому й пророчих, доню! — прохрипіла найстрашніша у світі чаклунська мати. — Коли хочеш помінятися з нею красою, то завтра ввечері приведи її сюди. І при повному місяці, при неповному сні я зачарую її й тебе. її красу віддам тобі, твою потворність — їй. Хоч я, донечко моя люба, вважаю, що ти — найкраща в світі! Проте, коли хочеш, пограйся!
Вусатий кучер ледве з дерева зліз — так тремтів од страху. Однак зібравсь на силах, помчав у королівський палац і розповів усе Червоній Мачинці.
Тікай, королівно, тікай негайно! — благав він. — Ніде не зупиняйся, бо наздожене лиха чаклунка тебе й підбере твою красу незрівнянну!
Червона Мачинка послухала його ради: як була, в червоній спідниці та білій кофтинці, кинулася тікати світ за очі.
Бігла полями, бігла лісами, бігла горами й долинами, аж поки добігла до роздоріжжя. Сіла відпочити й замислилась — куди ж бігти далі.
Враз їй сяйнуло: вона проситиме захисту в Срібного Короля! Адже чула: як сватав її, клявся-присягався, що кохає й кохатиме вічно.
Ще три дні й три ночі блукала дівчина, аж поки дісталася до палацу Срібного Короля. Боязко постукала у віконце. Визирнув заспаний Срібний Король і спитав:
— Хто там ходить у такий пізній час?
— Це я — Червона Мачинка, — відповіла тремтячим голосом королівна. — Змилуйся над нещасною сиротою, Срібний Королю! Прихисти мене. Лиха чаклунка, мачуха моя, хоче забрати в мене мою красу, а мені віддати свою потворність. Вона женеться за мною! Врятуй мене, Срібний Королю! Ти ж, пам’ятаю, присягався, що кохаєш мене, сватався до мене!
Перелякався Срібний Король і пробелькотів:
— Якщо мачуха за тобою женеться, то, напевно, ти в чомусь завинила. А навіщо ще й мені викликати на себе злість лихої чаклунки? Йди собі, дівчино, світ широкий, може, хтось тебе й прихистить.
Що мала робити молода королівна? Пішла далі. І вирішила зайти до Золотого Короля — той теж присягавсь у коханні, у вірності, хотів узяти її собі за дружину. Він зглянеться на неї!..
Ще три дні й три ночі блукала Червона Мачинка, а на світанку добулася нарешті до палацу Золотого Короля. Впала при порозі й гірко-гірко заплакала.
Плач її почув Золотий Король. Відчинив двері й спитав сонний:
— Хто це наважився порушити сон мій солодкий-пресолодкий?
— Це я — Червона Мачинка, — мовила королівна. — Врятуй мене, Золотий Королю, бо лиха чаклунка — моя мачуха — женеться за мною, аби забрати красу мою, а мені віддати свою потворність. Несила мені тікати далі. А знаю, що ти приходив до мене свататись, у коханні вічному клявся-присягавсь. І ось я сама прийшла до тебе. Захисти мене, Золотий Королю!
Золотий Король пихато глянув на дівчину, похитав головою і сказав зарозуміло:
— Я сватався до королівни, а не до тебе, селючко нещасна! Та королівна мала ніжне личко, м’які рученьки, а ти на себе подивися — руки шорсткі й порепані, обличчя обвітрене й потріскане. Червона Мачинка ходить у шовках і в оксамитах, а ти в дранті якомусь червонястому й трохи білому. Селючку-служницю я на трон не посаджу, тож іди собі, куди сама схочеш!
І пішла Червона Мачинка, сльозами рясними шляхи кроплячи. Коли зовсім знемоглася, впала в лісі в травичку і лежала майже безтямна. Та не можна лежати їй, бо вже чути гук чаклунський — наздоганяє її лиха мачуха.
Що робити?.. Куди тікати?..
Аж раптом чує Червона Мачинка — дзвіночки калатають. Бачить — отара білих овечок іде, а попереду отари пастух виступає, грає на сопілочці. Дуже гарний на вроду парубок, високий та стрункий. Упізнала Червона Мачинка — це ж Синій Квіт! Кинулася до нього і впала на землю в тяжкій знемозі. Схопив він дівчину на руки, аж сопілочку впустив.
Так на руках і доніс її, непритомну, до своєї колиби, а там назбирав пахучих квітів, диких трав, вистелив з них ложе, вклав на нього Червону Мачинку, і дівчина від духу трав та пахощів квітів розплющила очі.
Вона розповіла Синьому Квітові все як було. А, розповівши і трохи відпочивши, усміхнулася, і легко-легко на душі їй стало!
— Не бійся, Червона Мачинко, — мовив Синій Квіт. — Я захищу тебе від лихої мачухи-чаклунки.
І королівна, зараз, у такому вбранні навіть на королівну не схожа, повірила йому, як собі. Воно так і мало бути — адже хлопець і дівчина покохали одне одного.
Аж тут пролунав розлючений голос лихої чаклунки: — Поховалися, де ж пак! Крізь вікно видно ваше червоно-синє вбрання! Червона Мачинко, я забираю тебе з собою, бо тільки твоя краса може замінити мою потворність. Та тобі вже, певно, байдуже — служницею в мене може бути й отака, як я, потвора! А пастуха твого вб’ю, аби знав, як мені поперек дороги ставати.
Зблідла Червона Мачинка, затремтіла від страху. Отак березове листя іноді тремтить.
А Синій Квіт не злякався. Схопив королівну на руки та й забіг із нею в овечу отару. Коли ж чаклунка підлетіла до мирних тваринок, Червона Мачинка та Синій Квіт обернулися на ягняток.
На цьому, може, усе б скінчилося, якби вони були такі ж білі, як усі вівці та ягнята, — але їхня вовна була червона й синя… Чаклунка відразу впізнала їх і по-хижацьки над ними закружляла.
Знову стали хлопцем і дівчиною Синій Квіт та Червона Мачинка. Лиха чаклунка вже була хотіла вирвати дівчину з рук пастуха, однак той вихопив із-за пояса чарівну сопілку, на якій йому дозволялося грати лише раз у житті, і заграв.
Заграв Синій Квіт — і все завмерло довкіл.
Звуки сопілки перетворювалися на широкі пшеничні лани, а вівці, ягнята, а з ними Синій Квіт та Червона Мачинка — на білі, сині й червоні квіти.
Тільки лиха чаклунка не перетворилася ні на що, бо вони ніколи ні на що і ні на кого не обертаються.
А навколо, поміж пшеничних стебел, біліло, синіло, червоніло так багато квітів, що визначити, де саме сховані Червона Мачинка та Синій Квіт, чаклунка не могла.
І сердилась, шаленіла, лютилася так, що нарешті луснула! Король у своєму палаці це почув і дуже зрадів.
Знову вирушив король на пошуки дружини. Але тепер перш за все дивився на личко кожної королівни чи вдової королеви.
А Червона Мачинка та Синій Квіт і понині живуть на пшеничному лані, поміж золотавих стебел і колосків.
Як не вірите — вийдіть улітку на пшеничний лан, пильно придивіться — і неодмінно їх побачите!
