Жили собі та були бідні-бідні чоловік і жінка. Та не про багатство вони мріяли — дуже їм хотілося, щоб знайшлося в них дитятко. Отак гірко зітхаючи, ремствуючи, благаючи долю, дочекались нарешті свого щастя — народилася в них донечка.
Раділи, втішалися бідні-бідні чоловік і жінка дитяточком своїм, не знали, куди й діватися від радості. Ніжили, пестили, леліяли, цілували вони малу Кату, і якби достатки, то не в воді, а в молоці її купали б.
Минав час, росла, виростала Ката, але матері з батьком все менше радості від неї було. Хоча й виросла гарною, стрункою дівчиною з сяючими блакитними очима, мала хибу, та ще й неабияку. Батьки її, грішним ділом, думали, що зовсім безглуздою їхня доня вродилася: то фартух на голову напне, то черевики на руки понатягує… Працювала сумлінно, ніколи не сиділа без роботи, та все якось без пуття. Корову заганяла до світлиці, курчат у ліжко вкладала. А гостей, які до них приходили, запрошувала до хліву.
Засумував бідний чоловік та й каже дружині:
— Не маємо ми радості з дитини нашої, лише ганьбить вона сиві наші голови. Треба б якось позбутися її. Краще за все — видати заміж. Хай із нею чоловік попомучиться отак, як мучимось ми. Старі вже, щоб терпіти всі витівки Кати…
Полетіла по селу чутка, що дурнувату Кату — так її прозвали — хочуть видати заміж. Хлопці кепкували — адже нікому з них така дружина не була потрібна. І лише ті, що вже втратили надію знайти в найгіршої дівчини бодай якесь співчуття, наважувалися свататись до неї.
Першим постукав у двері бідняцької хатини кульгавий купець. Не з добра прийшов сватати дурнувату Кату — після смерті дружини зостався з дев’ятьма дітьми, ті потребували догляду й плекання, а Ката, попри свою дурнуватість, все ж була роботяща дівчина.
Дуже зрадів бідняк такому женихові, посадив його в хаті на покут. Тільки Ката зиркала на кульгавого похмуро, дарма що мати штурхала її під столом ногою.
Дивиться кульгавий купець на струнку, рум’яну красуню та й питає:
— Чи вмієш ти, Като, одіж прати?
— А для чого це? Коли в мене сукня забрудниться, я її розірву, — весело відказує Ката.
Здивувався кульгавий купець з такої відповіді й знову питає:
— А чи вмієш ти, Като, прасувати?
Ще ясніше всміхається дівчина:
— Чи вмію?! Аякже! Саме вчора на святковому одязі таку дірку випалила праскою, що й голова туди пролізе.
— Чи будеш ти, Като, моєю дружиною?
— Буду, звичайно, буду, якщо ви станете головою донизу й на руках підете по вулиці. Може, тоді не кульгатимете.
Не витерпів такого кепкування кульгавий купець. Устав, ударив ногою по стільцю, на якому сидів, та ще й хвірткою так грюкнув, що хата бідняцька замало не завалилася.
Другим прийшов сватати Кату козоріз. Батьки стріли його ще привітніше. Посадовили на два стільці, бо такий дебелий був, що в селі товстішого й не бачили.
Дивиться він на струнку, рум’яну Кату та й питає:
— Чи вмієш ти, Като, дерев’яною ложкою користуватися?
— Чому ж не вмію? — зі сміхом відповідає дівчина. — Оце лише минулого тижня добряче потовкла дерев’яною ложкою дурноверхого свинаря, бо сказав, що я буду комусь терпеливою, сумирною дружиною.
Почувши таку відповідь, вирячив очі козоріз, а все ж питає далі:
— А які страви ти любиш готувати найбільше?
— А помиї, пане козорізе, помиї! — відмовляє Ката.
Аж посинів козоріз, та й було чого — він любив добряче попоїсти, а тут почув таке, що пропала всяка хіть до їжі. Однак запитав і собі:
— А чи хочеш ти, Като, стати моєю дружиною?
— Радо стану, пане козорізе, та лиш тоді, коли якийсь майстер розділить вас навпіл. Вийду я заміж за ту вашу половину, яка мені сподобається бодай трішки.
Набурмосився, почервонів козоріз. Кулаком так ударив по столу, що стіл розламався на дві половини. І напрочуд швидко утік на своїх товстючих ногах із хати.
Третім сватачем був кравець, який від довгого схиляння над шитвом добряче згорбатів. Катині батьки зустріли його як справжнього королевича.
А горбатий кравець очей від красуні Кати не відводить. Так вона йому полюбилася, що, довго не думаючи, питає:
— Чи будеш ти, Като, моєю дружиною?
— Радо буду, пане кравцю, якщо іншим разом до мене прийдете ви, а не ваша праска.
Кравець був чоловік тямковитий — одразу збагнув, що з нього кепкують. І образився так, що до самісінької стелі підскочив. Почервонів, затрусився і прожогом вибіг із хати. Тільки його й бачили.
Розсердився бідний батько, що його дурнувата дочка отаких шанованих людей непрощенно ображає, і так ціпком відлупцював дитя своє, що хтозна, чим би все те скінчилося, якби за Кату мати не заступилася.
Відтоді батько не заводив більше мови про заміжжя дочки. Заборонив їй ходити на вулицю, аби їх, старих і бідних, не виставити на посміховисько. Посилали її щодня тільки пасти корову.
Цілими днями гуляла зі своєю корівкою Ката, ходила-бродила зеленими лужками, метеликам, пташечкам розповідала всякі нісенітниці.
Одного чудового сонячного ранку, коли Ката була дуже заклопотана — вмовляла корівчину політати трішки, — з’явився перед нею не знати звідки широкоплечий, стрункий, ясноокий парубок. Задивився на красуню Кату — аж закляк на місці, аж мову йому відібрало. Та трохи згодом оговтався і питає:
— Хто ти, красуне?
Пильно глянула на парубка Ката та й каже:
— Я дитя маминого чоловіка, татової дружини та ще й до всього я — дочка матері й батька. Звати мене Ката.
Сподобалася хлопцеві вигадлива відповідь.
— А чи маєш ти нареченого, красуне з красунь? — питає він далі.
— Аякже. Троє сватали мене, але всім трьом я відмовила.
Ще веселіше стало на серці у парубка.
— Якби я обіцяв тобі вірне кохання, чи подарувала б ти мені, красуне, поцілунок палкий?
— Залюбки! Але не подарувала б поцілунок, а обміняла б мій поцілунок на такий же палкий твій.
Обняв парубок дівчину, поцілував, поцілувала й вона його. Ще й усміхнулася Ката до нього ніжно та мило. Взяла його за руку та й повела додому, до батьків, яким парубок одразу сказав, що прийшов сватати Кату. Ото зраділи батько з матір’ю, що такого стрункого, міцного, гарного зятя матимуть!
Але ще дужче вони зраділи, як побачили, що і в кухні Ката працює вправно — місить тісто, випікає хліб, смажить м’ясо. Правда, боялися, що Катині глузи віднадять жениха. Проте коли почули, які розумні, які чемні й ласкаві слова злітають з її чарівних уст, заспокоїлись і впали в невимовний захват.
Ні в кого в селі не було такої гарної, такої роботящої, такої розумної дружини, як Ката! І жалкували хлопці сільські, що гордували такою дівчиною. Але щастю Катиної родини раділи всі.
Жили вони весело й довго. Може, й нині ще живуть, якщо не повмирали.
