Ой як багато сіл є в цьому безмежному світі! І ось в одному селі жив собі багатій, такий скупий, що навіть ягоди па шовковиці своїй порахував. І якщо дітлахи його сусіди-бідаря перелазили через тин поласувати ягодами шовковиці, багатій, викрикуючи погрози, проганяв їх геть.
У хаті в нього стояла велика скриня, напхом напхана грішми та коштовностями, але й цього було багатієві замало — завжди шукав, де б іще чогось урвати.
Якось увечері, коли багатій стеріг свою шовковицю, перед ним невідь-звідки з’явився сивобородий дідусь.
— Ти хто? — підозріло спитав багатій, мабуть, гадаючи, що це злодій.
— Я чарівник, знавець усіх таємниць, — відповів дідусь.
Зрадів багатій та й каже:
— Коли ти, дідусю сивобородий, усі таємниці знаєш, то скажи, як мені статки свої примножити?
— А ти подивись на місяць, — відмовляє дідусь, — там же повно срібла, чистого срібла! Хто там побуває, з порожніми мішками, вузликами, кишенями не повертається — все понабиване щирим сріблом. Дехто, знаю, навіть у чоботи срібла там насипав. І вистачає цих багатств на декілька життів.
— Дідусю сивобородий, понеси-но мене на місяць! — прохає зажерливий багатій. — Я б туди й тричі сходив чи злітав і приніс би срібла силу-силенну, тьму тьмущу! Доведи мені твою чаклунську силу!
І просить, і канючить, і благає — старому вже й слухати набридло. От він і каже:
— Гаразд. Якщо вже таке невтримне в тебе бажання, то я згоден. Візьму тебе на місяць. Але мусиш удовольнитися сріблом, яке понесеш за один раз. Бо як прийдеш удруге, то тільки каміння понесеш звідти. А коли і втретє повернешся на місяць по срібло, сам каменем станеш на віки вічні.
Багатій тут же почав лаштуватись до подорожі на місяць. Шукав-вишукував великі мішки, що в них приніс би коштовностей стільки, як інший хто за три рази. Тому й перекинув через плече три порожні мішки, на шию повісив три величезні торбини, на голову надів шапку десь із метр заввишки, а на штанях мав аж тринадцять глибоченних кишень.
Чарівник, знавець усіх таємниць, висіяв у землю зернинку, з якої швидко виросла до неба гнучка, але надійна драбина. Верхом своїм вона впиралася в місяць.
Першим поліз угору чарівник, не відставав від нього й багатій. Що ближче був місяць, то яскравіше висявали, аж очі сліпили, різні коштовності, які величезними купами лежали скрізь. Багатій уже відчував, як загребе обома руками омріяне срібло, вже однією ногою торкнувся місяця, — аж коли, глянувши вниз, побачив, що сільські дітлахи обривають його шовковицю! І він миттю спустився вниз, у свій садок. Віддубасив бідняцьких дітей, а тоді знов — удруге — поліз вгору, до місяця. Від сяйва дивовижного мало не осліп — такого він іще ніде не бачив.
Набивши коштовностями мішки, торбини, шапку, всі тринадцять кишень, насипавши срібла навіть у рот, почав багатій спускатися на землю. Драбина рипіла, вгиналася під вантажем, але витримала — багатій ступив на своє подвір’я. Сягнув рукою в мішок, сягнув у другий, сягнув у третій, а там — каміння. І в торбинах каміння, і в шапці, і в кишенях… Виплюнув гірке каміння і з рота…
— Гарненько ти, чарівнику, пожартував зі мною! Ну, а тепер начувайся! — насварився кулаком багатій у бік невидимого дідуся. — Не можеш же ти увесь місяць обернути на каміння, десь та й мусить там бути срібло!
Знову вхопив багатій свої мішки, торбини, нап’яв шапку і поліз драбиною вгору. Навіть перепочити ніде не зупинявся. Однак уже не хапав срібло, яке лежало поруч, — йшов у глиб гір. Ішов, мружачи очі, бо срібло на місяці сліпило нестерпно. Аж раптом побачив срібло, таке осяйне, що далі іти вже не схотів. Нахилився, торкнув пальцями срібні зливки — і відчув: його руки, його ноги, все його тіло важчає. Важчає, твердішає, кам’яніє…
Ще хвилина — і став багатій горбатою каменюкою, брилою. Скам’яніли і всі його торби та мішки.
Якщо пильно глянути із землі на місяць, то можна побачити скоцюрблену постать покараного багатія.
А дітлахи ласують смачною шовковицею. Щоправда, час від часу поглядають на місяць. Побачивши, що багатій там, вилазять на дерево і їдять ягоди донесхочу.
