У темному лісі-пралісі в дерев’яній хатині жив собі лісоруб разом зі своєю дружиною та сином. Був він працьовитий, від рання до смерку цюкав сокирою — на хліб заробляв. А син удався ледачий: цілий день висвистував веселі мелодії, шукав пташині гнізда, кидав камінці в чисті води озера і майже ніколи не брав до рук лісорубську сокиру.
Набридло таке байдикування батькові, і вирішив він одружити сина. Так і сказав дружині.
Звелів лісоруб синові йти до села і сватати красуню Борчу — дочку рибалки, лісорубового кума. А щоб люди не осудили — мовляв, бідняк хоче заможну дівчину брати, — дав синові срібний гріш, аби той купив подарунок нареченій. За батьковою порадою син і чоботи озув — задля статечності, та й дорога до села була далеченька.
Хлопець не мав анінайменшого бажання чіпляти на свою парубоцьку шию сімейні клопоти. І, рушивши в дорогу, поклав собі зробити все так, аби та красуня Борча не схотіла вийти за нього заміж.
Здолавши день, вийшов хлопець на гарну простору галявину і на самій її середині заховав у густій траві срібний гріш — не купить подарунка, то, може, й відмовлять йому…
Прокинувся вранці й побрався далі. Надвечір вступив у невеличкий затишний гайочок. Підійшов до старого дуплавого дуба і заховав у дупло чоботи. «Побачимо, як зустрінуть у селі босого сватача», — подумав він.
Вранці, весело наспівуючи, знов вирушив у путь.
— Куди це ти йдеш, парубче, так весело співаючи?— питає його маленька пташка.
— Йду, пташино, сватати дівчину!
Похитала голівкою пташка, бо вперше бачила босого жениха.
Аж ось назустріч парубкові йде-шкандибає сивобородий дідусь.
— Куди це ти йдеш, парубче, так весело співаючи? — питає.
— Йду, дідусю, сватати дівчину!
— А який подарунок несеш?
— А ніякого, дідусю, ніякого!
— За ніякого і матимеш ніяково, одержиш хіба що дірку від бублика! — каже дідусь.
— Це, дідусю, якраз те, що мені й треба! — засміявся парубок і попрямував своєю дорогою.
Дідусь похитав осудливо головою та й далі собі побрів-пошкандибав.
Раптом перед парубком де не взялася Баба Яга. Очі вирячені, ніс до колін, а з рота волосатого стирчить один-єдиний зуб, такий довженний, що з нього можна виготовити тридцять два.
— Куди це ти так весело правишся, голубе милий?— питає Баба Яга.
—Йду, бабусю, сватати дівчину! — відповідає хлопець. Але подумав собі, що ліпше б йому зараз десь побіля батькової оселі кидати камінці в чисті води озера, шукати пташині гнізда… І зітхнув.
— Прочитала я думки твої, хлопче, — каже Баба Яга. — Якщо вже тобі так хочеться парубкувати, то дозволь, я поцілую тебе. А поцілунок мій силу недобру має — після нього всі дівчата від тебе відвертатися будуть, як від прокаженого.
— Ой, цілуй мене, бабусю, та не раз, а двічі зразу! — радісно вигукнув хлопець.
І стара поцілувала його двічі так, аж у вухах задзвеніло.
Звеселілий хлопець пішов своєю дорогою і вже на другий день добувся до села.
Гей, даремно він прийшов босий, без подарунків! Старий рибалка зустрів його як рідного і радо віддав йому дочку, яка з першого погляду покохала стрункого красеня. Нікуди дітися — взяв хлопець Борчу за руку та й почимчикував додому.
Наречена мала гарне личко, як троянда гірська, очі блакитні, мов небо, волосся золоте, наче сніп сонячного проміння, але сумно йшов поруч неї парубок. І не полишала його підступна думка позбутися Борчі. Тож коли після денної дороги втомлена дівчина міцно заснула, він тихенько встав і пішов собі — покинув її саму. Йшов і уявляв, як здивується Борча, коли прокинеться… Та дійшовши до того дуба, де сховав чоботи, вирішив узутися. Зазирнув у дупло — і кого там побачив? Борчу! І так вона ніжно всміхнулася до нього! Так усміхнулася!
— Ой, як добре я виспалась! — мовила Борча, простягаючи хлопцеві руку.
Нема ради, треба йти далі…
Йшли вони та йшли, і, як місяць випустив на небо отару зорь, знову першою дівчина вклалася спати. І коли вона заснула, хлопець удруге залишив її.
Йшов, замітаючи за собою сліди, щоб Борча його не наздогнала.
Над ранок дійшов він до тієї місцини, де сховав срібний гріш. Розсунув густу траву — і кого там побачив? Не срібло то блищало, а очі Борчині сяяли, мов дві зіроньки. Ще дужче здивувався хлопець, але ні слова не сказав. Що мав робити? Знову пішли разом.
Коли ж увечері дівчина заснула, хлопець утретє вирішив позбутися її. Однак уже не додому подався, а до потойбічного світу — хотів поговорити з Бабою Ягою. Адже вона казала, що після її поцілунків дівчата сахатимуться його. Обдурила!
За скелястими горами, посередині порослого пекучою кропивою краю побачив хлопець барліг, який охороняли три величезних кажани. Відразу зрозумів, що тут і мешкає Баба Яга. Обережно відчинив сплетені з живих гадюк двері, увійшов — і кого там побачив? Блакитні Борчині очі покірно дивилися на нього: вона благала не сердитись — мовляв, задовго спала…
Хлопець уже не дивувався. Взяв Борчу за руку і повів до хатини свого батька-лісоруба. Навіть не думав про те, щоб іще раз десь її покинути. Він зрозумів: можна загубити срібний гріш, можна й чоботи втратити, а дружина, хоч би де ти її залишив, завжди вернеться. Навіть чаклунство Баби Яги не діє на дівчат!
Заспокоївся хлопець і раптом відчув, що кохає цю дівчину, кохає, як іще ніхто нікого не кохав.
Коли відгуляли весілля, хлопець зовсім змінився. Полюбив працю, трудився сумлінніше навіть, ніж його батько-лісоруб. І жили вони з Борчею у мирі, в злагоді, у щасті і любилися, мов два голубочки.
