Жив собі був лісоруб, такий бідний, що з його комори повтікали миші, а зі стріхи — лелеки. Не мав нічого, крім убогої хатини, в якій і виростали, змалечку зоставшися без матері, три його донечки-красуні. Довго й важко сумував лісоруб за дружиною, але така вже його доля — мусив ростити й плекати донечок сам.
Коли дві старші стали на порі, лісоруб видав їх заміж. Турбот начеб поменшало.
Та ось минуло ще три роки, підросла й найменша, Моріка. А красуня яка! Очі як промені сонця, коси ніжношовкові, осяйні, стан тонкий-тонкий!.. Чекати жениха довго не довелося — з далеких земель прибився дуже багатий удівець, якому потрібна була піклувальниця-доглядальниця для його діток. Він собі гадав, що удівець удівця зрозуміє, тож попросив лісоруба віддати за нього Моріку.
Ще прийшлий удівець не доказав свого прохання, як бідний лісоруб побіг до Моріки з чудовою (як на нього) звісткою. І він дивом здивувався, коли Моріка відповіла:
— Поскоро радієте, тату! Я цьому женихові відмовлю.
— А чому б це, доню моя нерозумна?
— Тому, що не кохаю його.
Лісоруб дуже розгнівався, почувши такі слова, і схопив палицю, що стояла в кутку.
— Згодом покохаєш! А дружиною його стань! Він же тебе в шовки-оксамити зодягне, перед людьми золотими ланцюжками та каблучками вихвалятимешся-красуватимешся. Виходь за нього, а то полічу тобі ребра палицею.
— Не вийду за нього, не хочу! До того ж я давно сама перед собою присяглася, що заміж вийду тільки за короля.
Лісоруб на якусь мить закляк і занімів. Та швидко отямився і дав волю палиці. Б’ючи дочку по спині, приказував:
— Затямиш ти в мене, як багатими женихами гордувати!
Моріка стійко терпіла удари і лише вряди-годи приказувала:
— Ні, ні за що в світі не вийду! Вийду тільки за короля і ні за кого іншого!
— А па тобі, батькозгубнице! А на тобі, злонавмиснице! А на тобі, дармоїдко! — шаленів лісоруб. — Замість радіти щастю нечеканому, ти зі злиднями розпрощатись не хочеш! А ще ж тепер і поговір піде, що це я тебе виховав такою неслухняною! Нема мені вдачі на цьому світі!
Проте Моріка вперто стояла на своєму — не візьме вона шлюбу з багатим удівцем.
І знову гінка палиця зависла над бідною дівчиною. Аж тут нагодилися дві старші сестри, які ходили до лісу по хмиз. Плачучи, попросили вони батька не бити Моріку.
— Не просили б ви за неї, аби знали, що вона при нашій бідності відмовила дуже багатому женихові, — сказав батько.
Почувши таке, старші сестри кинулися до Моріки і ну її вмовляти, щоб виходила заміж за вдівця.
— Не побивайтеся, сестри мої любі! — відповіла Моріка. — Багатий жених без дружини не залишиться, а я мрію пошлюбитися з королем.
— Іди геть, впертюща дівчино! — гарикнув батько. — Йди геть з-перед очей моїх! Коли вже ти знехтувала багатством, яке руками доторкнути можна, а прагнеш кохання, якого й поглядом не доторкнути, йди собі на чотири вітри, йди, куди дивляться очі, аби тільки я тебе більше не бачив!
Почепила Моріка на руку вузлик з такими-сякими харчами і помандрувала, куди ноги її понесли. Йшла та йшла, аж поки забрела в дрімучу діброву.
Дівчина просувалася навпомацки — так було темно в лісі. Зненацька перед нею, мов із землі виросши, постала старенька бабуся, голова якої була щільно вкутана грубою хусткою. Обличчя її Моріка не бачила — лише очі блищали якось дивно, недобре.
— Бабусю, рідненька, чи не сказала б ти мені, як вибратися з цієї страхітливої хащі? — чемненько спитала дівчина.
— Будь ласка, охоче покажу тобі, квіточко ясна, — приязно відповіла бабуся. — Та вже ж пізно, вечір скоро, а дорога звідси нелегка й довга. Відпочила б ти в моїй хатині. А зранку, свіжа й бадьора, помандруєш далі.
Втомлену Моріку не треба було довго вмовляти. Радіючи такій стрічі, пішла вона за бабусею. Та коли вступила до якоїсь чудернацької хатини, коли бабуся скинула з голови хустину, дівчина враз зрозуміла, що перед нею — Баба Яга.
Хотіла вибігти з хатини, але стара заступила їй дорогу і вже не ласкавим, а якимось скрипливим, мов у ворони, голосом сказала:
— Не для того я тебе заманювала сюди, щоб так легко відпустити! Маю сина, єдиного й любимого без міри, який днями мріє, а ночами снить про таку красуню, як ти. Волею моєю він має могутню владу, силу-силенну срібла-золота. Він одягне тебе в найпишніші строї, подарує тобі найдорогоцінніші оздоби.
— Ніколи не буде моїм чоловіком син Баби Яги, хоч би яку владу мав, хоч би яким багатієм був! — тупнула спересердя ногою Моріка.
— Ти відмовляєш моєму єдиному красеню-синові?! — по-воронячому чорно глипнула на неї стара.
— Звичайно! Я ж бо поклялася, що серце своє віддам лише справжньому королю, — зі сльозами в голосі сказала Моріка, все ще не втрачаючи надії вмилосердити злу бабу.
— Ну й жалкуватимеш ти через ту дурну клятву! — вигукнула своїм рипливим голосом Баба Яга. — А щоб порозумнішала, прястимеш мені пряжу із кропиви. Скоро, ой скоро на колінах повзатимеш і говоритимеш, що кохаєш сина мого єдиного!
Схопила стара Моріку за тонкий стан, всілася на довженну мітлу й полетіла в свій далекий замок, який охороняли змії. Посадовила дівчину перед кужелем і зачинила двері на засув.
Та й плакала ж, та й голосила ж Моріка, бо кропива кусала, жалила, колола, пекла їй пучки. Однак роботу свою виконувала спритно й справно.
У пору молодого місяця прийшла до неї Баба Яга і питає:
— Будеш дружиною сина мого єдиного?
Не знала Баба Яга впертої вдачі дівчини. Бо ж Моріка так відповіла їй, начеб і не пекла, не кусала їй пальців жалюча кропива:
— І чути про твого сина не хочу! А вийду заміж тільки за короля.
Розлючена, полетіла геть Баба Яга. І хоч би скільки разів вона поверталася, Моріка зустрічала її словами:
— Кропиви нестає! Не принесеш на ранок іще — не матиму що робити і піду геть.
Отак минув рік. Розуміла Баба Яга, що потрапила до неї дівчина працьовита, але дуже вперта. Вона вже й збагнути не могла, хто кому слугує — дівчина їй чи вона дівчині, яка так швидко спрядувала кропиву, що Баба Яга ледве встигала наношувати отого пекучого зілля. І коли Моріка вже хтозна-вкотре відмовилася стати дружиною її сина, стара так розшаленіла, що луснула і тут же вмерла.
А Моріка помандрувала далі незнайомими світами. Йшла, йшла, поки вийшла до безлюдної, всуціль кам’янистої місцевості.
Аж раптом бачить — назустріч їй, перечіплюючись об каміння, суне якась почвара: волохаті ноги мають копита, а з-поміж чорного патлатого волосся стирчать двоє кривих ріжок.
Побачивши Моріку, страховисько всміхнулось і пробубоніло:
— Ходи зі мною, красунечко! Я ж бо шукаю дружину для брата. Якщо погодишся, не пошкодуєш.
Знов Моріка з бідою стрілася — не хотіла ж вона стати дружиною якогось рогато-копитатого страшидла!
— А твій брат король? — спитала про всяк випадок.
— Звичайно, ні! Але вельможна особа: він — чорт на службі у самого Вельзевула, володаря пекла. Мій брат у пеклі орудує вогнем.
— Ні, чортику, ні! Якщо твій брат не король, то нам і мову вести далі не варто, — лагідно, але лукаво відповіла дівчина, ще й руками в боки взялася.
Розізлився чорт, ухопив Моріку і поніс у високі й гостроверхі скелі.
Тут із величезних печей валив чорнющий дим, а над червоним полум’ям на міцнющих ланцюгах висіли великі казани.
— Як кару за впертість, носитимеш голіруч жарини із печей аж під казани. Скоро, дуже скоро заплачеш і сама проситимешся заміж за мого брата, — зловтішно мовив чорт.
Слова йому у відповідь не мовивши, Моріка тут же взялася до роботи. Жарини нестерпно пекли пальці, але мужня дівчина працювала і жодної сльозини не пролилося з її очей.
Здивувався чорт — адже сам він носив жарини тільки на вилах. І не на жарт злякавсь: хто його знає, що то за бісова дівчина! А що, як вона — відьма? І днів через три сказав Моріці:
— Слухай, дівчино, якби я напевне не знав, хто з нас двох чорт, то подумав би — це ти. Кидай оту роботу і йди собі, щоб я тебе тут не бачив!
Зраділа Моріка, відразу ж і пішла. Коли вийшла за межі володінь Вельзевула, побачила широку дорогу. Попростувала дівчина тією дорогою і по якомусь часі опинилася па березі розбурханого моря. На хвилях гойдався човен, у якому сидів розшарпаний дядько з кошлатою чорною бородою. Побачивши дівчину, тут же спрямував човен до берега.
— Перевіз би ти мене через море, — попросила Моріка.
Чорнобородий дядько мовчки взяв її за руку, допоміг сісти в човен і наліг на весла. Коли вони відпливли вже далеченько, обізвався:
— Багато-багато літ блукаю я тут сам-один. Ти перша дівчина, яка звернулася до мене з просьбою. І щось у душі моїй ворухнулося, досі незнане. Коли я приплив сюди вперше, то почувався непогано. Та час минав, і все болючіше дошкуляла мені самотність. Людську мову мало не забув. І як уже доля закинула тебе сюди, то благаю: будь моєю дружиною.
Досадно й прикро стало Моріці — адже знову вскочила в халепу, ще й неабияку! Бути дружиною цього чорнобородого дядька? Та краще вже зі світу піти…
— А ви часом не король? — спитала про всяк випадок.
— Я охоронець морських скарбів, — відказав чорнобородий. — А господар мій — король морів.
— Ну, якщо ти не король, то ніколи не вийду я за тебе заміж.
Розгнівався чорнобородий і вигукнув:
— Король наказав мені зібрати найкоштовніші самоцвіти з морського дна! А віднині що роботу робитимеш ти! Отака тобі кара за впертість!
Чорнобородий гадав, що Моріка злякається і тут же дасть згоду вийти за нього заміж. Однак він помилився — дівчина хоч і боялась морської безодні, пірнула в неї. Тремтіла, дух їй забивало, та вона твердо вирішила: не буде дружиною чорнобородого.
Вона пірнала на дно морське доти, аж поки зібрала всі самоцвіти.
Та чорнобородий сердито мовив:
— Замало ти зібрала самоцвітів! З чим оце я з’явлюся перед очі мого короля?! Принеси іще!
Знову пірнула Моріка, хоча від утоми вже ледве рухалася. І коли простягла руку до великого коштовного каменя, то не його вхопила, а хвіст величезної рибини. Рибина швидко попливла; Моріка міцно трималася за її хвіст. Заплющила очі, а коли розплющила їх, то побачила, що лежить на тому березі моря.
Висушила дівчина коси під ласкавим сонячним промінням і знову пустилася в мандри. Через якийсь час добулася до великого гарного міста. Вікна всіх будинків були завішані чорним, а всі люди мали на собі чорне вбрання. Ніде не чулося ні веселого слова, ні сміху.
— За ким тужить місто? Чому всі такі смутні-невеселі? — спитала вона в перехожого.
— Як же нам не смутитися, як не ходити в жалобному одязі, коли вже сім літ од злих чарів підступного відьмака спить глибоченним сном син нашого короля! І прокинеться красень-юнак лише тоді, коли хто-небудь сотворить три дива, — відповів той.
— Що ж то за три дива?
— Перше диво: потрібно напрясти з кропиви ниток і з них виплести сіть, яка б укрила всі володіння відьмака. Друге диво: слід голіруч перенести під казан купу жарин, що ними обгороджено ліжко королевича. Третє диво: пірнути на дно морське і знайти там скриньку, в якій відьмак заховав живу воду. За останні сім літ нікому ще не вдалося сотворити ці три дива.
Подякувала Моріка чемненько і швидко попрямувала до королівського палацу.
— Ласкавий королю, я врятую твого сина від злих чарів, — сказала вона. — Звели принести кропиви.
Здивувався король, що така гарна і тендітна дівчина береться до роботи, якої не могли виконати дужі чоловіки. Однак подумавши трохи, звелів принести багато кропиви.
Сіла Моріка перед кужелем і за три дні та три ночі напряла ниток і виплела сіть, якою сама накрила володіння відьмака.
Потім підійшла до ліжка королевича, яке обгороджувала висока стіна червоних жарин, і голіруч почала їх носити під казан. Жарини пекли немилосердно, та Моріка носила й носила і, коли настала ніч, взяла останню жарину. А як побачила обличчя королевича, враз закохалася в нього. І кохання додало їй снаги для створення третього дива.
Пірнула Моріка на дно морське, обшукала всі закутки, пройшла-пропливла крізь густющі зарості водоростей і знайшла-таки скриньку. Та щоб винести той скарб із глибин морських, сили вже їй забракло.
Могутня хвиля викинула Моріку на берег разом із скринькою. Відпочила вона трохи — і в путь. Прийшла в королівський палац, напоїла королевича живою водою. Розплющив він очі, побачив Моріку і, начебто й не було семи літ забуття, сказав батькові:
— Тату, моєю дружиною буде або ця красуня, або ніхто!
— А я б тебе й не залишив своїм спадкоємцем, сину мій рідний, якби не цю дівчину ти обрав, — відповів старий король, по-дитячому розмазуючи на щоках сльози щастя. — Тільки багатства я вам дати не можу ніякого, бо злий відьмак позабирав усі мої скарби, навіть з корони моєї повикришував каміння коштовне…
І король заридав — уже від розпачу.
— Та хіба варто побиватись? — усміхнулася Моріка. — Ми, тату, житимемо скромно. Я роботи не боюсь, я в роботі самого чорта зборола. Ми повідпускаємо всіх слуг, я сама варитиму, пратиму, прибиратиму. А найкоштовнішим скарбом для нас буде наше щире кохання.
Ще дужче полюбилася Моріка старому королю та його синові. Почали до весілля готуватись. Покликали на учту і старого лісоруба та обох сестер Моріччиних з чоловіками й дітьми. Гей, як усі танцювали!.. І досі танцювали б, якби не потомилися!
