Жили собі та були бідна жінка із сином — гарним, ставним парубком на ймення Йошка. Пішли якось вони в сусіднє село на базар, і там Йошка познайомився з гарною-прегарною дівчиною-сиротою, звали її Жужка. Не дуже довго говорили, та чи ж багато вогню треба, аби юнацьке серце спалахнуло? Глянули одне на одного — і народилося поміж них кохання, чисте, щире та палке.
З того дня Йошка став блідий на виду, а матері навіть здавалося, що в хлопця розум за глузд заїхав трохи. Оце їсть собі хлопець, їсть — аж маєш! — ложку поза вухо несе. Або зранку одягається — чоботи на руки натягує, а штани на голову. А як зайде в хлів до корови Рішки, то візьме й поцілує її — так, що на подвір’ї чути.
Став якось Йошка перед матір’ю, зітхнув та й каже:
— Дозвольте, матусю рідна, піти до Жужки. Проситиму, щоб стала мені за дружину. Бо не можу я жити без неї.
— Гаразд, синку, — відмовляє мати. — Жужка — дівчина гарна, роботяща, і щасливий буде той, чиєю дружиною вона стане. Ти ж зодягнися гарно, по-святковому, та й іди собі, сватай. А як зберемо врожай, то й весілля вам справимо.
Зрадів Йошка, кинувся одягатись. Раптом згадав, що негоже йти до дівчини з порожніми руками, гостинця якогось треба б принести. Думали з матір’ю, гадали… Аж тут матері сяйнуло:
— А ти бери нашу корову Рішку та й подаруй її дівчині. Поберетесь — корівка знов до нас повернеться.
Пішов Йошка у хлів, одв’язав корову та й подався в Дорогу.
Йшов хлопець, йшов, аж нарешті дійшов на перехрестя. І тут перед ним як уродилася стара-старезна баба. Обличчя зборознене зморшками, а вбрана гарно: в червону оксамитову, золотом шиту спідницю, в кофтину з гаптованими рукавами. Йошці аж дух забило, коли побачив такий багатий одяг на такій старій бабі.
— Отакі шати Жужці подарувати б! — мовив він.
— Ти мені корову, а я тобі одяг! — засміялася стара. — Я з коровою та з молочком свіженьким швидше чоловіка собі знайду, бо щось їх одяг мій не дуже вабить.
Ані хвилини не вагався Йошка. Віддав корову, взяв чудовий одяг та й пішов собі.
Іде собі, йде — аж бачить: на дорозі люди юрмляться. Підійшов подивитись, що там таке. А там справді диво дивне — якийсь дід продає дивовижну пташину, барвисту і ніжноголосу.
— Отаку пташину та Жужці подарувати б! — зітхнув Йошка.
— Ти мені одяг прегарний, а я тобі пташину ніжноголосу, — мовив дід. — Бо ж маю донечку і бачу, що кращих уборів для неї не знайду.
Помінялись, розійшлися. Йошка побрався далі своєю дорогою.
Ішов та йшов, поки дістався до лісу густого, шумливого. Дивиться — а в лісі тому стоїть хатинка, а в хатинці сидить сива жінка і швидко-швидко шиє. Приглянувся до старої Йошка — аж у неї на пальці наперсток золотий і такий блискучий, аж очі вбирає. Не інакше — чарівний.
— Отакий наперсток Жужці подарувати б! — знову зітхнув Йошка.
Почула оте зітхання жінка та й каже:
— Ти мені — пташину ніжноголосу, а я тобі — наперсток золотий! Жужка твоя такого наперстка не має, а мені так хочеться, аби ця птаха дивовижна в моїй хатинці співала своїм чарівним голосом!
Обміняли пташину на наперсток чарівний.
Йошка побрався далі своєю дорогою. Нарешті прийшов до Жужки. Віддав подарунок. Дівчина так зраділа, так зраділа!..
Але найбільшим щастям для неї було чути, що Йошка кохає її, що Йошка її сватає.
Бо ж і вона Йошку кохала!
Весілля, сказав Йошка, справлятимуть на обжинки, хай Жужка готується.
Коли Йошка повертався від Жужки, вона махала вслід йому хустиною, аж поки постать хлопця зникла за поворотом дороги.
А хлопець ішов, і на душі йому чимдалі сумніше. Згадав матір, згадав, як дбайливо доглядала вона корову Рішку. Не раз казала, що без неї вони б повмирали. Молоком, сметаною, маслом годувала їх Рішка. А він, Йошка, проміняв корову на одяг, одяг на пташину, пташину на наперсточок!..
Прийшовши додому, розповів усе матері. А мати й каже:
— Бачу, синку, не настав іще час тобі одружуватися, сім’ю свою мати. Не дуже ще в тебе глузд розум доганяє, якщо ти нашу Рішку виміняв на якесь там ганчір’я, ганчір’я на пташину, а пташину на наперсточок. А дівчини додому не привів. Порозумнішаєш, тоді одружишся вже.
Засумував Йошка. Але нема ради: слово матері — це слово матері, і перечити їй не можна.
Жужка тим часом випрала простирадла, напірники, спідниці — все, що сама ж і наткала. Й почала чекати Йошку.
Минали дні. А Йошка не приходив та не приходив. Дівчина вже й плакати стала. А потім спало їй на гадку: а може, з Йошкою лихо приключилося? Може, в яму якусь упав, може, звірі в лісі розірвали… Стислося серце в дівчини! Вбралась вона гарно, зав’язала у вузлик всі пожитки свої, весь свій посаг, не забула і наперсток, та й пішла.
Ішла вона та йшла, аж поки вступила до лісу густого, шумливого. Дивиться, а в лісі тому хатинка, а в хатинці сидить сива жінка і шиє, але так поволі, так поволі, аж шкода її стало Жужці. А на плечі в жінки — пташина дивовижна сидить і чарівним голосом так ніжно виспівує, так виспівує! Ніколи в житті не чула Жужка такого співу.
— Гей, якби ця пташина моєю могла бути! — зітхнула Жужка. — Мабуть, радісно зустріла б мене Йощина мати. А Йошка був би щасливий, мене побачивши, — адже він мене кохає, як і я його.
І почула Жужка відповідь сивої жінки:
— Бери пташину дивовижну, дай мені наперсток чарівний, бо не можу я шити без нього, не можу!
Жужка віддала наперсток, пташина сіла їй на плече, заспівала, і пішла собі Жужка та й пішла, співи ніжно-чарівні слухаючи.
Аж бачить — люди на дорозі юрмляться. Підійшла, глянула, а там якийсь дід продає червону оксамитову, шиту золотом спідницю, кофтину з рукавами гаптованими. Серце в Жужки закалатало. Бо гадала вона, що Йощина мати в такому гарному одязі ще привітніше її зустріне.
— Гей, мені б отаке вбрання! — зітхнула вона.
— А ти віддай мені пташину дивовижну, бо донечка моя не може жити без її чарівного співу, — мовив дід. — Тоді забирай оці спідницю й кофтину.
Ані миті не вагаючись, Жужка віддала пташину, взяла убрання, таке любе її серцю, і пішла собі та й пішла.
Йшла Жужка та йшла, аж нарешті вийшла на перехрестя. А тут, наче з-під землі, постала перед нею стара-старезна баба.
— Навіть з коровою Рішкою ніхто не хоче мене заміж брати, — сказала вона Жужці. — А корову ще й доглядати-годувати треба. Забирай її, Жужко! А мені віддай червону оксамитову, шиту золотом спідницю, віддай і кофтину з гаптованими рукавами!
Глянула Жужка на старече обличчя, зморшками пооране, і так їй шкода стало стару!.. Віддала пишне убрання та й погнала перед собою Рішку. Корова привела її до самісінької Йощиної хати. Заходить Жужка на подвір’я, а там мати сина лає:
— Про одруження балакати глузду вистачає, а щоб корову-годувальницю нашу зберегти — так ураз той глузд за розум завернув! Затям собі: поки Рішки нема біля ясел, про Жужку й думати забудь!..
Стоїть хлопець, похнюпивши голову. Аж тут ворота відчиняються, і бачить Йошка — входить повагом до рідного дворища Рішка, а слідком і Жужка.
Йошка аж затанцював із радості великої. А мати кинулася до корови, гладить її, обіймає… Тоді Йошка й собі рвонувся до Жужки — цілувати почав. Потім став Рішку пестити, а мати — Жужку цілувати. Таке щастя!
Розповіла Жужка, як вона повернула Рішку, а Йощина мати й каже на те:
— Люба моя Жужко! Щиро кохає тебе Йошка, і, бачу, таки варто тебе кохати: кмітлива ти, роботяща, а ще й гарна, як квітка. Отож виходь, будь ласка, заміж за мого сина і навчай його уму-розуму. І живіть щасливо!
Так і було. Щасливо почали жити Йошка та Жужка. Так і є. Щасливі й понині Йошка та Жужка. Щаслива і Йощина мати. Щаслива з ними й Рішка.
