Жила собі та була сирітка-пастушка. Випасала на лужочку шовкорунних баранчиків. А вродлива була така, що ні пером описати, ані словами сказати. Та особливо гарні були її дивосяйні очі, чисті, мов найпрозоріша струмкова вода, іскристі, мов діаманти, і теплі, мов найласкавіше сонячне проміння.
З далеких земель приходили до пастушки стражденні, і всіх вона вміла втішити ласкавими словами, щирою усмішкою. І кожного навчала бачити красу світу, дивовижність природи.
— Чому очі твої такі дивосяйні? — питали її.
— Тому, — відповідала пастушка, — що я серцем відчуваю красу квітів, трави, дерев, птахів. А подивіться-но, які ніжно-золоті промені ллє на землю сонечко ясне! Гляньте лишень, як місяць уночі сріблом землю засіває, як зіроньки-сестрички на небі сяють. А люди! Придивіться до людей — геть усі гарні й добрі!
Приходили до сирітки-пастушки лісові й польові звірята, якщо десь поранювалися або занедужували. Вона лікувала їх, доглядала. Ніде й нічого в природі не бачила негарного, навіть жабу брала на долоню й усміхалася до неї.
Вість про пастушку з дивосяйними очима розходилася далі й далі і нарешті долинула до королівни того королівства. А була та королівна лиха, жорстока, немилосердна на вдачу, хоча й гарна із себе. Ніколи не допомогла ні біднякові, ні страднику. Бувало, навіть батько її, король, купить якогось гостинця доньці, а королівна його пожбурить — мовляв, і бридкий він, і непотрібний… А щоб комусь за щось подякувати — зроду такого не бувало! Якщо до палацу прибував вродливий королевич і всі милувалися ним, то королівна його гудила: то голова завелика, то спина згорблена, то ноги криві. Милою, гарною, доброю навіть себе ніколи не назвала. Як по правді, вона й себе не любила. То що вже казати про інших!
Коли ж королівна дізналася, що сирітка-пастушка своїми дивосяйними очима бачить тільки прекрасне в людях і в усьому світі, навіть у жабі знаходить красу, пойняли її люті заздрощі. І звеліла вона двом своїм слугам принести їй дивосяйні очі сирітки-пастушки. Слуги швидко виконали наказ. Зраділа королівна — сподівалась, що сирітчиними очима побачить світ. Але ж як здивувалась вона, коли, глянувши на світ дивосяйними очима пастушки, побачила його таким же, як і завжди — потворним, жорстоким, лихим.
Розгнівалась вона і звеліла своїм слугам привести сирітку-пастушку в палац. Хотіла дізнатися, яким чаклунством володіє дівчина, чому цей поганющий світ бачить прекрасним.
Слуги королівни гадали, що осліплена сирітка журиться, плаче, тужить. Та, на щирий подив, побачили: дівчина всміхається, навкруг неї, як і раніше, великі й малі звірі сидять, люди юрмляться. До всіх вона говорить мило та ласкаво, кого заспокоює, кого втішає, кому добру пораду дає.
— Чому ти така? — спитали зчудовані слуги.
— А ви не дивуйтеся, — відповіла сирітка-пастушка. — Адже я завжди бачила світ серцем, а не очима. Тож і тепер серцем його бачу, серцем відчуваю.
Привели слуги дівчину до палацу королівни, і та, лиха й сердита, спитала:
— Як це ти очі свої дивосяйні зачарувала, що бачиш ними зовсім не те, що я? Признавайся, а то буде тобі непереливки!
А саме в цей час до палацу привели вбогого дідуся і таку ж убогу бабусю. Вони попадали навколішки і почали благати помочі.
І сказала королівна сирітці:
— Пхе! Які старі, брудні, неприємні, гидкі! Ще й бідкаються нещиро! А якими бачиш їх ти?
— Дай їм умитися, попоїсти, відпочити. Дай їм пристойний одяг і грошей. Отоді й побачиш, які вони, — відповіла сирітка.
Послухалася королівна і зробила те, чого досі ніколи не робила — зглянулась на бідняків, дала їм усе, що ті просили. Дідусь і бабуся, щасливі та веселі, щиро і палко дякували королівні. І серце її враз залила хвиля жалю та співчуття. Вперше в житті відчула вона таке.
Вона повернула своє, не таке вже гордливе, як досі, обличчя до сирітки-пастушки й спитала:
— Кажи, що іще маю я зробити?
Взяла дівчина королівну за руку, повела її по всьому королівству — туди, де треба було втішити стражденних і болящих, допомогти нужденним, розвіяти смуток скорботних. І королівна щедро роздавала не лише золото-срібло своє, а й усмішки, теплі погляди, ніжні слова. І на серці ставало їй чимраз тепліше, ясніше. І мовби спала з очей полуда — світ здався їй широким, високим, гарним.
Полікувала королівна поранених оленів, білок, що повипадали з дупел, назад поклала, рибок, яких хвиля викинула на берег, пустила в швидку течію.
І що більше добра робила королівна, то соромніше їй ставало.
Як могла вона забрати дивосяйні очі в сирітки-пастушки?
І віддала очі дівчині. Та сталося диво — королівна своїми очима бачила світ прекрасним!..
— Ти подарувала мені щастя бачити красу життя, — мовила королівна до пастушки. — Тож буду тебе сестрою звати.
Отак королівна і сирітка-пастушка стали посестрами. Втішали страдників ласкавими словами, повертали віру зневіреним, а надію тим, хто давно її втратив.
Минав час. Королівна дивилася на світ дивосяйними, такими ж, як у сирітки-пастушки, очима. А люди їх так і називали: посестри з дивосяйними очима.
