Одного разу молодий гожий вівчар випасав свою отару на лузі з шовковою травою. Барвисті квіти буяли довкіл. У золотому сонячному промінні купалися співучі птахи. А вечорами у сяйливому віночку із зірок щедро лив своє сріблясте сяйво красень-місяць. Однак вівчар не милувався всією цією красою, а повсякчас зітхав і журився.
Він казав:
— Мрію я зустріти дівчину стрункостанну, яка б мала коси кольору ночі, а очі осяйні, мов зорі. І щоб покохати могла так же сильно, як я! Доки не здибаю такої дівчини, доти сумуватиме душа моя.
Отак щовечора зітхав молодий гожий вівчар, і не могли його втішити ні квіти, ні птахи, ні баранчики з отари.
Якось уночі, коли місяць щедро лив сріблясте сяйво на луки, на поля, на задріману отару, а вівчар мріяв мрію про дівчину-вродливицю, побачив він раптом у небі маленьку пташину, за якою гнався орел. Хижак уже майже настигав пташину, а вона кружеляла й кружеляла над молодим гожим вівчарем і не знала, як урятуватися. Вхопив вівчар свою пращу, прицілився в орла — і Той упав у траву, мов камінь.
— Не бійся, пташино, — мовив вівчар. — Можеш тепер відпочити. Ти в безпеці.
Але пташина ураз де й ділася — мов і не було її. А перед вівчарем стояла, місячним сяйвом облита, фея з косами кольору ночі, і очі в неї сяяли, як зорі. Коли вона заговорила, голос її дзвенів, наче небесна музика; такого голосу вівчар іще зроду не чув.
— Я знаю, вівчарю, як ти мене стрінути мріяв. Ще ти й не бачив мене, а я вже кохала тебе за те, що був ти вірний своїй мрії. Не могла я прийти раніше, бо зачарував мене злий чаклун. І ось ти сам звільнив мене від чарів — наблизив мрію свою. Однак пам’ятай, вівчарю: бути з тобою я можу лише доти, доки не вразиш мого серця зрадою.
Глянув на фею вівчар захопленими очима і сказав таке:
— Невже моє серце може колись зрадити тебе, прекрасна феє?! Я все життя мріяв про зустріч з тобою — бодай миттєву, а ти прийшла до мене назавжди! Життя моє нічого не варте без тебе!
І взяв молодий гожий вівчар прекрасну фею за руку й показав їй луг із шовковою травою, баранчиків своїх тонкорунних, показав чепурну хатину свою. І промені сонячні того дня бриніли музикою, що її на землі досі ще ніхто не чув, а ввечері місяць і зорі лили таке ж співуче срібло-золото з неба.
Відчували вівчар і фея, що нема на землі людей, щасливіших від них, бо кохали одне одного вірно й міцно. Вечорами вівчар брав до рук сопілочку і грав, так грав, аж квіти пелюстки свої розкривали на лузі, а зорі спускались на землю потанцювати з баранчиками тонкорунними.
Якось малесенький баранчик, улюбленець феї, відбився від отари. Не повернувся баранчик увечері, не повернувся на другий і на третій день. Тяжко зажурилася фея. І вирушив вівчар шукати баранчика білого, улюбленця його коханої. Попрощався з прекрасною феєю, поцілував її ніжно та й подався. З половини дороги вернувся і ще раз ніжно фею поцілував. А тоді вже пішов не озираючись на пошуки баранчика, який, певно, десь заблудив.
Через гори, через долини ішов вівчар і пильно придивлявся до слідів. На третій день нарешті побачив слід баранчика білого, улюбленця феї. Слід повів його з гір у долину, далі — до болота. Чимраз важче було вівчареві витягати ноги з мочара в’язкого. Але терпів, силувався, йшов.
Надвечір трясовина вже по коліна йому сягала. Геть підупав вівчар на силі. А довкіл, навіть під його ногами засвічувались дивовижні вогники, які не сиділи на місці, а бігали туди-сюди. Здавалося, вони кликали за собою, туди, у страхітливі глибини болота. У вівчаря вже голова почала наморочитися, вже назад хотів повернути. Аж глянув — а перед ним стоїть рудувата дівчина з віспуватим обличчям, посередині якого ворушиться довгий горбатий ніс. Зеленими-зеленими очима глянула вона на молодого гожого вівчаря, усміхнулась ласкаво-ласкаво та й каже:
— Я болотяна Баба Яга. Знаю, чого ти прийшов до мене. Я віддам тобі баранчика білого, улюбленця феї. Однак умова моя така: до ранку забудь про фею і з ніжністю думай про мене, про найпрекраснішу в світі болотяну Бабу Ягу. Затям собі — з ніжністю!
Важко-тяжко зітхнув молодий гожий вівчар. Отруйні випари болота так запаморочили йому голову, хода грузьким болотом так виснажила його, що він подивився на усміхнену Бабу Ягу та й каже:
— Коли ти хочеш, аби я цю ніч не думав про фею, а тільки про тебе — хай на твоє вийде! Аж до ранку з ніжністю думатиму про тебе!
Сю ж мить зникла болотяна Баба Яга, і вівчар разом із білим баранчиком, улюбленцем феї, опинився під зеленим шелеснатим дубом. В голові йому проясніло, додалося сили й снаги, тільки серце щеміло. Пригадував щось про болотяну Бабу Ягу та не міг до пуття зрозуміти, чи сон то був, чи мара. Махнув рукою і рушив у зворотну путь — адже його чекала кохана, і він жадав побачити її. Баранчика білого ніс на руках.
Три дні і три ночі йшов та йшов молодий гожий вівчар. Ішов через гори, йшов через долини і нарешті дістався до ліжка із шовковистою травою, до своєї хатини чепурної. Дивиться — отара його збилася докупи, і всі баранчики жалібно-жалібно бекають, мовби плачуть.
А перед хатиною його чепурною лежить прекрасна фея, квола й бліда, наче раннє місячне проміння.
Упав перед нею навколішки молодий гожий вівчар, плаче сльозами гіркими й гаряче фею цілує.
— Що сталося з тобою, прекрасна феє? — питає.
— Це через тебе так заслабла я, — ледве ворушачи губами, відказує фея. — Я ж тебе попереджала, що твоя зрада вб’є мене. А ти зрадив мене чорною зрадою — на цілу ніч забув, думав із ніжністю лиш про болотяну Бабу Ягу. Не дивуйся, що знаю про це. Легкі й летючі летіти нічні принесли мені оцю страшну вістку. Тож тепер я розлучаюся з тобою навіки.
Хоч як благав вівчар фею лишитися з ним, хоч як тужив-побивався, хоч як каявсь-картався — все було марно. Фея прекрасна обернулась на легеньку хмаринку, знялась у небо й полинула до місяця.
Бідолашний вівчар впав у такий розпач, що став просити в бога смерті. Однак глянув на своїх баранчиків білорунних — а вони так жалібно дивляться на нього, так відчайдушно бекають! Зрозумів вівчар — просять баранчики, щоб він не покидав їх.
Не помер вівчар — знову став пасти свою отару. Але безнастанно тужив за феєю прекрасною, за своєю мрією, яку згубив.
Лягав на траву шовкову, дивився на небо і плакав гірко та невтішно.
Від того часу лежать увечері на траві вівчарі — і молоді, і старші, — дивляться замріяно в небо і шукають очима летючу хмаринку, на яку давно колись обернулася фея з косами кольору ночі і з осяйними очима. Та спробуй її знайти! Адже хмаринок на небі — як зір, не злічити!..
