Жив собі та був король, якого люди прозвали Непорахованим. Справді-бо, всі його багатства годі було порахувати. В своєму палаці король мав потаємну залу, де стояли мішки зі сріблом, золотом, смарагдами, рубінами, сапфірами. Що не влізло в мішки, було насипано в скрині, казани, ночви, відра, ще й просто так лежало купами, так що й ступити в тій залі було нікуди.

Непорахований нехтував своїх підданців, ніколи не бував у містах і селах країни. Він день і ніч сидів у залі й рахував свої гроші та коштовності.

І все ж Непорахований вважав себе дуже нещасливим, бо знав: є ще десь такі багатства, які йому не належать. Це його муляло, гризло, ні спати, ні веселитися не давало.

Якось, нишпорячи в потаємній залі, король знайшов дивовижну каблучку з тьмяним каменем. Потер отой камінь об полу свого оксамитового халата — і раптом перед ним постав привид, білий і летючий, мов дим. Головою привид сягав аж до стелі. І сказав він якимсь підземно-гримучим голосом:

— Ти подарував мені свободу, володарю безмежний! Ти звільнив мене з в’язниці, до якої багато років тому запроторив мене мій клятий ворог. Віднині я — твій боржник. Що лише забажаєш, проси — все віддам, все зроблю для тебе!

Од щастя такого нежданого Непорахований аж затремтів усім тілом. А в голові зароїлися думки та гадки. Що просити?! Ні дружини, ні дочки, ні сина йому не треба — адже доведеться з ними ділити порівну все багатство… Може, апетиту попросити? Але ж тоді доведеться міняти-частину скарбів на їжу! Ні, обійдеться він і без апетиту… Молодості теж вирішив не просити, бо що за радість бути молодим без любої дружини, без милої дитини, — а на них теж гроші слід витрачати. Ні, проживе він і без молодості… Не бажав Непорахований навіть, аби любили його підданці, бо він і їх не любив. Добре розумів, що коли до простих людей ставитиметься по-людськи, то вони й жити по-людськи захочуть, себе до нього, короля, рівнятимуть. А це призведе до того, що знай проситимуть то грошей, а то й, боронь боже, золота, коштовностей!..

І сказав Непорахований:

— Зроби так, привиде дивовижний, аби всі багатства світу стали моїми!

— Хоча і важко це, але для тебе зроблю! Слухай мене уважно. Шепну тобі на вухо три слова. Коли чогось дуже-дуже захочеш, голосно вимовиш їх, і все буде твоїм. Але пам’ятай: тільки тричі можеш скористатися з цих слів. Тільки тричі!

Після цього привид загримотів, ніби залізом об залізо кілька разів ударив, і зник.

Непорахований вирішив довго не чекати. Вийшов із потаємної зали, звелів осідлати найпрудкішого коня і вирушив у мандри по світу білому з надією вивідати щось І про казкові скарби, незліченні багатства і за допомогою заклинальних слів присвоїти їх.

Проминаючи ліси, поля, міста, села, він прислухався | до людських розмов, щоб почути бодай якусь вість про величезні багатства. І почув, що далеко на півдні є країна, яку називають Країною Золотої Гори, бо посередині цієї країни височить гора із щирого золота.

Підострожив король коня і помчав на південь.

Через сім днів на сьому ніч Непорахований побачив удалині далекій золоте сяйво. А коли під’їхав ближче, то гора із щирого золота геть засліпила йому очі. Але й не дивитися на неї він не міг — жадібність спонукала.

І, не думаючи довго, вигукнув три заклинальні слова: — Будь моєю навіки!

І зникла гора із щирого золота, мов і не було її тут ніколи. Зрадів Непорахований, бо певен був, що захована гора золота в його потаємних залах, яких тепер мав декілька.

Підострожив коня і помчав далі. Коли бачив десь гурт людський, під’їздив ближче, прислухався до розмов, балачок. І знову почув, що далеко на сході лежить країна, яку називають Країною Смарагдового Озера, бо є там велике озеро із щирого смарагду.

Непорахований повернув коня на схід. Сім днів і сім ночей їхав — і побачив нарешті смарагдове озеро — невимовно гарне, диво з див. Забув про все на світі Непорахований, навіть слова заклинальні з пам’яті вилетіли, та за мить пригадав їх і репетнув:

— Будь моїм навіки!

Не встиг король і дух звести, як озеро зникло. Тільки велика брудна яма зяяла на тому місці, де воно щойно красувалося, чистими зеленими барвами мінилось. А Непорахований лиш усміхнувся вдоволено, бо знав, що вже висяює озеро в його королівському саду. З вікон палацу він милуватиметься цією дивовижною коштовністю.

Може б, хто і вдовольнився здобутим і третє чудо до пори, до часу не сподіював — але не такий був Непорахований. Багатства! Всього багатства світу минулося йому! Так подався далі шукати. Раптом в одному місті почув од людей, що є на півночі країна, яку називають Непорахованою. Всі там такі бідні, що їхня бідність вважається найбільшим чудом в усьому світі.

Непорахований вважав, що найбільшого в світі чуда йому якраз і бракує. Правда, він не розумів, що таке бідність — адже ніколи не говорив про це з людьми. Отож і вирішив за допомогою заклинальних слів здобути собі й оце найбільше в світі чудо. І зіпнув Непорахований:

— Будь моєю навіки!

І сталося диво. Король відчув, що стоїть на землі, а кінь його, на якому щойно сидів, кудись подівся. Замість корони мав на голові ганчірку, що й близько не була схожа на шапку. Брудне й порване лахміття ледь прикривало його тіло — королівський одяг зник, як і корона, берло та інші королівські причандали!

Що мав робити? Вирушив пішки до свого королівства, аби побачити, що там діється.

А там якоюсь дивовижною силою все золото, срібло, діаманти, самоцвіти — всі його незліченні багатства — розкидало по всіх містах і селах королівства. Золота гора розсипалася рівно на стільки шматочків, скільки мешканців було в королівстві, і кожен шматочок знайшов свого господаря — бідняка з королівства Непорахованого. Те саме сталося і зі Смарагдовим озером.

Коли Непорахований прийшов на те місце, де був колись його пишний палац, там стояла скромна сільська хатина — увесь палац роздробився на малесенькі будиночки й порозлітався до найбідніших у королівстві родин, а такими були майже всі.

Після того, як Непорахований востаннє проказав заклинальні слова, в країні його все змінилося: король став бідним, як донедавна будь-який з його придворних, а підданці його хоч і не стали багатіями, та на хліб і до хліба було в них завжди. Найголовніше ж — їм дозволили обробляти землю, тримати худобу. І кожен міг користатися плодами своєї праці.

Дивився на все те Непорахований і аж язик собі кусав од злості. Бо ж цей клятущий язик так невчасно вимовив утретє — востаннє! — заклинальні слова!..

Працювати, як усі, Непорахований не вмів і не хотів. Коли ж починав мордуватися голодом, вирушав на жебрання: чимчикував од міста до міста, від села до села і просив милостиню.

Отже, всі чесні й роботящі люди, які раніше жили у злиднях, тепер мали гаразди із праці своєї. Тільки колишній король, який не вмів і не хотів працювати, був злидарем — єдиним на всю країну.