По цей бік моря і по той бік гори була собі прекрасна країна, яка називалася Бергенгоція. Квітувало й родило в цій країні все, що тільки могло побачити око й міг попросити рот. Тішили серце золота пшениця, рум’яні яблука, тугі грона винограду, рожеві персики. На полях і лугах випасались тучні стада і отари, у ріках, озерах і морях грали-вигравали табунці смачнющої риби, на деревах у садах і в лісах гніздилися й співали найдивовижніші птахи. Люди цієї країни в будень сумлінно працювали, а в неділю влаштовували різні вистави, гуляння, співали й танцювали.
Таке було життя в Бергенгоції, аж поки чудовисько морське, мордоване заздрощами до щасливого народу цієї країни, задумало знищити її родючі поля, співучі ліси й сади, її прекрасні міста і села.
Усілося воно па морському березі і заходилось вергати полум’я на гори й доли, на сади й поля, на села й міста Бергенгоції. А потім набирало в пащеку брудної морської води й усе, що в огні не згоріло, заливало-топило.
Не лунали вже співи в країні, тільки голосіння й плачі матерів, ридання дітей та старих людей розлягалися.
Король Бергенгоції розіслав по країні окличників, які голосно вістили королівську волю:
— Хто вб’є чудовисько морське, дістане в нагороду половину королівства, ще й усе королівське срібло на додачу!
Цілісінькими днями сидів король біля вікна у своєму палаці, чекав-виглядав сміливця, який наважиться збороти чудовисько.
І якось зупинився перед палацом вершник-лицар у срібному обладунку. Зіскочивши з коня, він низько вклонився королю і сказав:
— О, всемогутній королю! Я маю лиш одне життя, матиму тільки одну смерть. І я готовий стати до герцю з чудовиськом морським.
Зрадів король такому сміливцеві. Звелів зібрати всіх своїх краян і влаштувати бучні проводи лицарю.
Після учти лицар вирушив у путь. Так гнав коня, що швидко дістався до морського берега. Побачив чудовисько, але не злякався, хоч і гидко було дивитися на нього.
Чудовисько спершу дихнуло на лицаря смертним полум’ям, а потім водою брудною облило. Проте лицар устояв. Вихопив зі срібних піхов срібний меч і кинувся на чудовисько.
Пройшовши крізь вогонь і полум’я, він підступився зовсім близько до почвари.
Зрозуміло чудовисько, що з таким сміливцем у двобій заходити не варто. Тож і мовило вже не грізним, а лагідним голосом:
— Ходи до мене, лицарю хоробрий, і послухай моїх слів! Пам’ятай, що я в сто разів багатіший від твого короля. Як не чіпатимеш мене, зроблю й тебе багатим. Тупну я ногою — із землі вмить виросте купа срібла. Вона буде твоєю.
Здивувався лицар, почувши ці зичливі слова. Спинився він і слухав їх. А чудовисько морське тупнуло ногою — і виросла з землі купа срібла. Аж рота роззявив лицар від подиву невимовного. Вклав меча до піхов і заходився сріблом кишені набивати. А чудовисько облизнулося смачно, роззявило свою страхітливу пащеку й лигнуло лицаря з усім його обладунком.
Швидко полинула вість по країні Бергенгоції про загибель срібного лицаря. Ще більші смуток і скорбота охопили краян.
І знов король розіслав по всіх усюдах окличників, які голосно вістили його волю:
— Хто вб’є чудовисько морське, дістане в нагороду половину королівства, ще й усе королівське золото на додачу!
І знову король цілими днями й ночами висиджував біля вікна, чекаючи-виглядаючи сміливця, який наважиться збороти чудовисько морське.
Аж ось зупинив під вікном могутнього коня лицар у золотому обладунку.
— О, всемогутній королю! — мовив він. — Я маю лиш одне життя, матиму тільки одну смерть. І я готовий стати до герцю з чудовиськом морським.
Ще дужче зрадів король і звелів зібрати весь свій народ й улаштувати на честь золотого лицаря пишну учту.
Після учти лицар вирушив у путь. Швидко домчав його кінь до морського берега. Побачивши дужого лицаря, чудовисько вергнуло на нього полум’я й чорний дим, хлюпнуло водою з брудним піском. Однак не злякався золотий лицар. Вихопив із золотих піхов золотий меч, замахнувся ним, та опустити не встиг — чудовисько ласкаво до нього мовило:
— Ходи до мене, лицарю хоробрий, і послухай моїх слів! Затям, що я в тисячу разів багатіший від короля Бергенгоції. Як не чіпатимеш мене, я й тебе зроблю багатим. Тупну ногою — і вмить виросте тут купа золота. Вона буде твоєю.
Зчудувала золотого лицаря ласкава мова почвари. Вклав він меч до піхов, а чудовисько тупнуло ногою — і перед лицарем виросла з землі купа золота. Лицар укляк на місці, та за мить оговтався й схаменувся, кинувсь до дармового золота. Чудовисько всміхнулося кровожерливо, роззявило пащеку й проковтнуло золотого лицаря разом із золотим обладунком.
Коли король Бергенгоції дізнався про загибель золотого лицаря, знов розіслав по країні окличників.
— Хто вб’є чудовисько морське, дістане в нагороду половину королівства і певну частину золота й срібла! — вістили вони.
Знову сів король біля вікна, знов дивився на дорогу, але вже й сам не вірив, що з’явиться сміливець, якому ,до снаги помірятися силою з чудовиськом морським.
А в Бергенгоції жив тоді молодий підмайстер, римарчук, який виготовляв збрую для робочих і бойових коней. Руки в нього були міцні-міцні. А серце мав дуже чуйне — воно безнастанно боліло відтоді, як чудовисько морське почало плюндрувати країну.
Дізнавшись про те, що у двобої з чудовиськом загинули лицар срібний і лицар золотий, вирішив римарчук сам стати з ним до герцю.
У свій намір він втаємничив дівчину, яку кохав усім серцем і яка так само щиро кохала його.
Вислухавши хлопця, дівчина сказала:
— Бачиш струмочок, що весело дзюркотить біля дуба? Бачиш, як шумує-грає в ньому вода? Ото і є справжнє срібло. Твоє срібло! А глянь лишень на золоті пшеничні колоски! Бачиш їх? Ото і є справжнє золото, твоє золото!
— Бачу срібло струмочка, справжнє, моє срібло! Бачу золото пшеничних колосків, справжнє, моє золото!— відповів римарчук.
— А тепер подивись мені в очі. Оце і є справжня, найкоштовніша твоя коштовність. Хоч би куди ти пішов, хоч би що робив, завжди пам’ятай про коштовність твою найкоштовнішу!
— Ти — коштовність моя найкоштовніша!— захоплено вигукнув римарчук і обійняв дівчину свою вперше, і поцілував її вперше. А тоді подавсь до королівського палацу.
Король куняв біля вікна. Здалеку долинали жіноче голосіння, дитячий плач, старечі стогони. Краяни мучилися, невимовно страждали від катувань чудовиська.
— Доброго дня вам, королю! — чемно привітався римарчук. — Я прийшов просити у вас дозволу на герць із чудовиськом морським.
Розплющив король почервонілі свої очі, похитав головою та й каже:
— Не маєш ти, хлопче, коня. Не вмієш ти меча в руках тримати, бо нема в тебе меча. Найсміливіші сміливці, могутні лицарі, загинули в двобої з цією почварою. Невже й ти загинути хочеш?
Розсердився римарчук на короля, махнув на нього рукою та й побрався до морського берега.
Чудовисько не дуже придивлялося до хлопця, що наближався — той був невеличкий на зріст і не дуже міцний. Воно подумало, що краяни дарують йому цього хлопця на обід.
Коли чудовисько побачило, що хлопець рукави на сорочці закочує, до герцю готується, то мовило до нього солодко-солодко, навіть не дихнувши пекучим полум’ям, не хлюпнувши брудною водою:
— Красешо мій, красеню! Ти прийшов до мене по золото, срібло й коштовності для своєї коханої дівчини? Дам тобі, дам. Ось тобі купа золота! Ось тобі купа срібла! Ось тобі купа коштовностей! Забирай всі три купи, ти ж хлопець, бачу, дужий, усе понесеш.
Отак говорячи, чудовисько морське раз у раз тупало ногою — і виросли перед хлопцем три купи: золота, срібла та коштовностей.
Однак римарчук лиш посміхнувся:
— Хіба це срібло? Воно ж не тече й не шумує, як моє справжнє срібло! Хіба це золото? Воно ж не колоситься, як моє справжнє золото! І хіба це коштовності? Коштовність моя справжня — жива й тремтлива, як і вогонь мого кохання!
Злякалося чудовисько морське, ці слова почувши. А римарчук тричі поплював собі на руки і схопив чудовисько за грубезну його шкуру. Так схопив, що надвоє його роздер, лиш кров отруйна задимувала, потекла в шумливе море.
Кинув римарчук роздерте чудовисько на землю, помив руки та й подався додому. Адже на нього чекала робота.
Мов блискавка весняна, облетіла всю Бергенгоцію вість про звитягу римарчука. Зраділи краяни, прогнали свого недолугого короля, а тоді пішли до римарчука й стали його просити стати королем Бергенгоції. А той усміхнувся і мовив:
— Хай кожен ту роботу робить, яка йому до вподоби. А без короля ми якось та й проживемо. Треба буде щось вирішити — зберемось і вирішимо гуртом. А зараз усіх запрошую на весілля до мене. Приходьте завтра.
Я піду на це весілля. А ви?
