Жила собі та була бідна вдова, і мала вона сина, якого звали Дюрко. Високий, кремезний, гарний на вроду був хлопець, але такий незграбний-невправний, некебетливий, що всі в селі звали його Дюрком-тюхтієм. Зранку всіх вітав з добрим вечором, увечері всім бажав доброго ранку, а вже коли на нього гляне гарна дівчина, то він заклякне й заніміє — ні доброго ранку, ні доброго дня, ні доброго вечора незугарен побажати…
Сумувала-банувала мати, дивлячись на сина-телепня. Не знала вже, що й чинити з ним. Та якось зустріла столітню бабу-знахарку. Поділилася з нею своїм горем. А знахарка й каже:
— Одружи ти його, жіночко! От він і порозумнішає.
Пішла додому бідна вдова, напекла смачних пампушок, зав’язала їх у вузлик, дала Дюркові й звеліла йти у сусіднє село шукати наречену. Порадила, аби в хаті, де дівчат більше, вибрав найстаршу. Так вимагає звичай. До того ж, найстарша дівчина вміє господарство обходити, та й вітер у голові в неї вже не віє…
Обіцяв хлопець, що послухається материнської ради, і пішов до сусіднього села. Завернув у перший же двір, бо побачив: там метушиться багато дівчат, — та й каже:
— Доброго ранку, я шукаю наречену. Моя мама сказала, аби я сватав найстаршу дівчину. Чи є тут, поміж оцими дівчатами, найстарша? Якщо нема, то піду далі.
Дівчата відразу взяли Дюрка на глузи, бо він привітав їх з добрим ранком, а був уже пізній вечір. Зрозуміли: хлопець цей — бовдур. І вирішили покепкувати з нього. Покликали стару тітку Борку, яка була така негарна, що до неї ніколи ніхто не залицявся. А Дюркові сказали, що це і є найстарша їхня сестра.
Не мовивши ні слова, взяв Дюрко стару за руку та й повів додому. Посадив на поріг, сам зайшов до хати і, хоч була вже глупа ніч, заявив:
— Доброго ранку, мамо! Я прийшов.
— Бачу, синку, бачу, що ти прийшов. А наречену привів?
— Привів, матусю, привів.
— Скільки дівчат було в тій родині?
— А хто їх знає! Нічого не бачив, тільки спідниці, спідниці!
— Яку ж ти висватав?
— Найстаршу.
— По дорозі додому говорив із нею?
— А про що б це я з нею говорив?..
— А до лиця її придивлявся?
— Чого б це я до лиця її придивлявся?..
— А чи цілувалися ви, йдучи додому?
— Чого б це ми цілувалися?..
Вибігла вдова з хати, глянула на наречену, побачила її старе зморшкувате обличчя, всипане великими бородавками, та як заголосить, як заголосить на все село! Навіть стара Борка перелякалася і, хоч ноги мала хворі й ледве вже ходила, схопилася та як дремене!
А бідолашна вдова знай голосить та приказує:
— Ну й безголовий, ну й безтямний, ну й дурноверхий ти, Дюрку! Оце поглумилися з тебе! Підсунули стару бабу! Ой, телепню мій, ой, бевзю нечупарний!
Минав час. І знову стала вдова Дюрка по наречену виряджати.
— Тепер же, сину, коли прийдеш до хати, де є кілька дівчат, то сватай наймолодшу! — напучувала вона його.
Пішов Дюрко до іншого села. Дістався туди аж над ранок. І завернув до гарно вибіленої хати, де на підвіконнях буяли чудові барвисті квіти. Хоч яким бельбасом він був, а все ж розумів, що гарні квіти є лише в тій хаті, де є гарні дівчата.
— Доброго вечора вам! — привітався до господарів.
А що був уже добрий ранок, то засміялися господарі, засміялися й донечки їхні. Та й питають Дюрка, чого прийшов.
— Я прийшов свататись. Казали мама, аби я просив руки наймолодшої вашої дочки. Якщо у вас є наймолодша дочка, то признавайтеся. Якщо ж нема, то почимчикую далі.
Ще гучніше засміялися всі в хаті і вклали Дюркові в руки білий згорток, у якому щось ворушилося.
— Оце наша наймолодша донечка! Коли вона підросте, то гарною тобі дружиною буде.
Не мовив Дюрко ні слова, повернувсь і подався додому. Поклав дитятко на поріг, сам зайшов до хати, а що був уже ясний день, то й привітався до матері:
— Доброго вечора, мамо. Я прийшов!
— Бачу, синку, бачу, що прийшов. А наречену привів?
— Приніс, мамо, приніс!
— Скільки дівчат було в тій родині?
— А хто їх знає. Нічого я не бачив, тільки скрізь спідниці, спідниці!
— Яку ж ти висватав?
— Наймолодшу.
— По дорозі додому говорив із нею?
— А про що б це я з нею говорив?..
— А до лиця її придивлявся?
— Чого б це я до лиця її придивлявся?..
— А чи цілувалися ви, йдучи додому?
— Чого б це ми цілувалися?..
Вибігла вдова з хати, глянула на сповиточок на порозі та й заплакала-заголосила на все село:
— Ой, біда моя, ой, моє безголів’я! Дюрку-тюхтію, це ж тобі немовля підсунули! Ой леле, лелечко!
— А мені сказали, що дівчина підросте і якраз мені дружиною буде!
— Бери, Дюрку мій дуркуватий, оцей сповиточок, неси мерщій, неси немовля до неньки його, бо коли дізнаються люди, як поглузували з тебе, то засміють мене!
Схопив Дюрко сповиточок, поніс туди, де взяв, і знов помандрував собі дружину шукати.
І знову прийшов до якоїсь хати з квітами на вікнах. Заходить — а там така гарна, така гожа дівчина сидить, що Дюркові й мову перепинило — слова сказати не може. Тож, на щастя, не побажав він дівчині оцим раннім ранком доброго вечора, і вона не зрозуміла, який телепень наш Дюрко.
— Що це ти робиш, дівчино-квіточко? — питає нарешті Дюрко — не так уже й не до ладу.
А дівчина якраз пряла. Усміхнулась, глянувши на стрункого хлопця, та й відповідає:
— А ти глянь — я пряду, щоб після виткати полотно. Глянути на пряжу Дюрко глянув, але питає далі своє: — Ти в хаті наймолодша дочка?
— Наймолодша.
— А де найстарша?
— І найстарша я.
Здивувався Дюрко, ніяк не второпає, як це дві дочки можуть бути однією дівчиною…
А дівчина весело засміялась та й каже:
— Я єдина дочка в тата й мами, тому я і найстарша, і наймолодша.
Зрадів Дюрко, що дівчина і не стара, і не молода.
— А чи вийшла б ти за мене заміж?
— Якщо тато з мамою не боронитимуть, то залюбки!
Ледве дочекалися вони, поки в обід вернулись із поля батьки. їм теж сподобався високий, кремезний рум’яний, вродливий хлопець. І вони дозволили дочці піти з Дюрком до його матері.
Йшли вони довго — весь вечір, усю ніч і прийшли аж над ранок. Посадовив Дюрко дівчину на порозі, вступив до хати та й каже:
— Доброго ранку, мамо. Я прийшов!
— Бачу, синку, бачу, що прийшов. А наречену привів?
— Привів, мамо, привів!
— Скільки дівчат було в тій родині?
— Дві. Наймолодша і найстарша.
— Яку ж ти засватав?
— Третю з цих двох.
— По дорозі додому ти говорив із нею?
— Мамо, мій рот усю дорогу не стулявся — говорив і говорив. І вона говорила.
— А до лиця її придивлявся?
— Та я ж, мамо, очей від неї не відводив!
— А чи цілувалися ви, йдучи додому?
— Не один раз, а сто разів по сто!
Не питала більше нічого вдова, вибігла з хати, щоб поглянути на синову наречену. Коли ж побачила її у сяйві перших сонячних променів, то аж серце в неї засвітилося. Заплакала від щастя, а потім каже Дюркові:
— Бачиш, синку, як послухався моєї ради, то знайшов собі прекрасну дружину! Нікому не дозволю відтепер тебе називати Дюрком-тюхтієм, бо ти найрозумніший у селі хлопець!
Однак ніхто вже не важився кепкувати з Дюрка. Хіба трохи заздрили йому — адже ні в кого не було такої вродливої й працьовитої дружини.
