Бачили ви коли-небудь на березі річки чи потічка схилену над водою плакучу вербу?
Здається, гілля її заглядає на самісіньке дно.
Чому?
От послухайте, я розповім вам казку про плакучу вербу.
Одна вдовиця мала таку вродливу дочку, що всі, хто лише її бачив, називали дівчину Всекрасою. Чорні, як ніч, коси спадали аж до п’ят, личко було біле, мов новорічний сніг. А очі! Вони сяяли, наче золоті зірки на високому небі!
Мати з дочкою жили в злагоді, розуміли одна одну з півслова.
Край їхнього садка протікав потічок з широким і спокійним плесом; у цьому потічку жила зелена чарівниця, яка поклялася занапастити Всекрасу, якщо та вийде заміж раніше, аніж вона.
Отим-то вдова не запрошувала до себе гостей, а дочку свою ховала від злих людських очей. Марна пересторога! Вість про незвичайну вроду вдовиної дочки ширилась по близьких і далеких краях; долинула вона аж за десяті землі у володіння Цитрусів, де в осяйному палаці на високому троні у великій зажурі сидів старий король. Журився володар Цитрус тим, що єдиний його син і думати не хотів про одруження.
Та коли королевич почув про Всекрасу, щось заворушилося в його серці. Попрощався він із батьком, сів на білого коня та й помчав туди, де жила вдова з дочкою Всекрасою.
У вдовиному садку зіскочив він з коня, прив’язав його до дерева — і тут побачив дівчину, яка вперше порушила материнський наказ, вийшла в садок і стала над дзеркальним плесом потічка.
Молодий Цитрус підійшов до дівчини, став поруч неї, теж нахилився над водою. І Всекраса його побачила, мов у дзеркалі!
Вони дивилися в одне плесо і бачили себе — молодих, гарних, щасливих.
Потім вони гуляли в садку. На деревах співали щебетали птахи. Всекраса прислухалася і чула в їхніх співах такі мелодії, які, певно, ні в яких чарівних краях не бринять.
Коли Всекраса і Цитрус постали перед старою вдовою, та без зайвих слів благословила їх на подружнє життя.
Правда, мати думала про страшну зелену чарівницю з потоку, яка може помститися Всекрасі. Але клопоти про весілля були важливіші, і мати поринула в них.
Весілля було чудове. При місячному сяйві грала неземна музика, линули найніжніші співи, дівчата й хлопці водили веселі танки.
Л край садка вирувала в потічку вода — зелена чарівниця в нестямі розбивала дзеркало спокійного плеса. Коли ж побачила, що молодий Цитрус поцілував Всекрасу, вискочила з води, помчала через садок, вхопила молоду — і Цитрус не встиг змигнути оком, як залишився без Всекраси.
Зелена чарівниця долетіла до середини моря і, розпроставши руки, закричала:
— О море, матінко моя! Почуй моє благання: сховай Всекрасу так, аби молодий Цитрус ніколи не знайшов своєї молодої дружини. Якщо він довго не бачитиме Всекраси, то забуде її й покохає мене. І буду я щасливою…
Зашуміло море, і Всекраса ту ж мить обернулася на перлину, і море проковтнуло її. Треба було мати гострий зір, аби побачити в морській безодні цю осяйну цяточку.
А у вдовиному домі — горе невтішне. Мати плаче-ридає, гості голови посхиляли.
Та молодого Цитруса вже не було поміж ними. На своєму білому коні мчав він шляхами-дорогами, щоб знайти і визволити кохану Всекрасу.
Побував у палацах і замках велетів, карликів, зміїв. Вибавляв із неволі дівчат, але Всекраси серед них не було.
Нарешті домчав до берега моря.
Глянув у морську безодню і побачив зором своїм незвичайним, як сяють міріади перлинок. Одна з них блищала якось по-особливому — тепло й ласкаво.
Цитрус, не вагаючись, пірнув у море. Перлина сама впливла йому в руки.
Коли він вийшов на берег і при сонячному сяйві глянув на свій скарб, перлина впала на землю і вмить обернулася на Всекрасу, кохану його дружину. Скінчилися чари зеленої чарівниці.
Закохані знову були разом. Знову — щасливі!
Зі сльозами на очах зустріла мати своїх дітей, але то вже були сльози радості.
Жили вони втрьох, працюючи й шануючись, у злагоді, мирі та щасті.
Небагато часу минуло, і на їхню країну напав Чорний велет.
Молодий Цитрус став готуватись до походу. Він очолив велике військо.
Прощаючись, просив молодий Цитрус дружину свою Всекрасу не ходити до потоку, не дражнити зеленої чарівниці й чекати його з перемогою.
Поклялася Всекраса, що вволить чоловікову волю.
Та якось уночі, коли мати міцно спала, щось неспокійно ворухнулося в серці Всекраси. Згадалось їй, як уперше у дзеркалі потокового плеса побачила вона обличчя коханого Цитруса. І так закортіло подивитися в ту дзеркальну гладінь, що не змогла вона збороти себе.
Встала Всекраса і пішла до потоку, глянула в дзеркальне плесо, і звідти, мов очі коханого чоловіка, засяяли їй зорі.
Та враз вода в плесі завирувала, і з’явилася зелена чарівниця. Очі в неї були теж зелені і люті-люті! Вхопила вона зомлілу від страху Всекрасу і полинула в небесну височінь.
Розліталися перед нею нічні хмарини, розступалися, даючи їй дорогу, тремтливі зорі. Долетіла вона до батька свого Місяця, впала перед ним на коліна й заблагала:
— Рідний батечку мій! Допоможи дочці твоїй вірній! Просила я маму, та не допомогла вона мені. А ти допоможи сховати оцю Всекрасу. Тоді чоловік її Цитрус забуде її, а мене покохає!..
Простяг Місяць руку свою блідо-променисту, махнув нею — і обернулася Всекраса на золоту зірочку. Закинув ту зірочку Місяць поміж інші зорі, і годі вже було відрізнити Всекрасу від інших зір, що щедро всівали небо.
Переможцем повернувся додому молодий Цитрус. У бою проти Чорного велета він був і хоробрим, і. кмітливим. І тепер для повного щастя йому було потрібно обійняти й пригорнути до серця свою Всекрасу.
Дізнавшися, що сталося, Цитрус навіть з білого коня свого не ступив, а повернув його і помчав на пошуки коханої дружини.
«Хоч би де ти була, дружино моя вірна, — схвильовано думав він, — я знайду тебе, визволю, і ми житимемо щасливо-щасливо. А проведе мене до тебе моє кохання!»
Спинився кінь його білий. І довго думав молодий Цитрус, у котрий бік податися. Серце підказало йому подивитися в нічне небо. І подивився, і побачив високо-високо малесеньку золоту зірочку, котра, може, й не була яскравішою від інших, але якесь особливе тепло ширилось від її променів.
І направив молодий Цитрус свого білого коня в нічне небо. Чумацький Шлях тихо подзенькував під його копитами. Коли кінь ударяв копитом у якусь малесеньку зірочку, то вона лише здригалася, але не іскрила, а від більших іскри розліталися далеко довкіл.
Та ось із туману вилетіла розжарена невимовною люттю Комета. її вогненний хвіст маяв далеко за Чумацьким Шляхом. Комета хотіла налякати молодого Цитруса, а коли не злякається -— вбити. Зрозумів молодий Цитрус, що це витівки зеленої чаклунки. Вихопив з піхов свою гостру шаблю, змахнув нею — і відлетів хвіст Комети, впав на землю, а сама Комета застрягла в ніжному шовку нічного неба. Як рибину з сіті, витрусив її молодий Цитрус, і полетіла Комета у бездонну прірву.
Мов скарб найдорожчий, вибрав Цитрус із шовку небесного й золоту зірочку, притис її до серця і полетів на білому копі до землі.
Тільки-но копита копя торкнулися землі, як зірочка випала з його рук і побачив молодий Цитрус перед собою кохану дружину Всекрасу.
У матері вже й сліз не було, аби заплакати від радості. Очі її світилися вогнем чистої та вічної материнської любові.
Знову стали жити Цитрус та Всекраса у злагоді й щасті, у невтомній і невсипущій праці. Ніколи не згадували про зелену чаклунку, про чорну її заздрість.
Та ні на мить не забувала про неї мати Всекраси. Бо часто бачила вона вечорами, як зелена чаклунка витикала свою пелехату голову з водного плеса і розлючено зиркала в бік їхньої хати. Здогадалася мати, що зелена чаклунка знову намислила щось лихе.
Одного вечора, побачивши, як нуртує потічок, мати підійшла до берега й нахилилась над водою.
А зелена чаклунка вже намірилась вискочити на берег і вчинити нове зло Всекрасі. Та коли над водою з’явилася її пелехата голова, мати поглядом своїм штовхнула зелену чаклунку на дно.
Чаклунка зчудувалася, а тоді випірнула знову. І знову опинилася па дні потічка.
Не могла вона збагнути, що в погляді старої жінки — материнська любов, отим-то він і мав таку силу.
До ранку змагалася стара мати з лихою чаклункою. Та сподівалась, що до нового вечора мати втомиться. Отоді вже вдасться назавжди зачаклувати молоду дружину Цитруса.
Та сталося диво, яке може статися лише там, де є справжня й велика любов. До вечора ноги старої матері вросли в землю на березі, руки стали гіллям, а сиве волосся, наче довгі пагони, спадало аж до водяного плеса.
І капнула сльозина з очей матері, потім іще одна, потім іще… Вкрили сльози гілля, пагони й листя, що нахилялося з берега до води, мовби вечірня роса.
Йшли люди й дивувалися — дерево плаче.
А мати справді плакала.
Чому вона плакала? Може, від горя, що навіки стала деревом. А, може, й від щастя, що зуміла захистити свою дитину від страшної біди.
Бо ж зелена чаклунка й понині живе у тому потічку. І щовечора силкується вийти на берег, розбивши дзеркало плеса, однак її повертає на дно материнський погляд, сповнений любові до своєї доньки.
Мати, либонь, і не усвідомлює, що вона вже не людина, а дерево, яке люди називають плакучою вербою.
Стоїть над плесом плакуча верба, сумна і гарна. Тендітна і могутня водночас.
І ви, коли побачите над якоюсь річкою чи над потічком таку вербу, згадайте вашу рідну неньку.
Згадайте — й усміхніться до верби! До плакучої верби…
