В одному селі жив багатий чоловік, такий скупий і зажерливий, що в цілому світі, мабуть, другого такого годі було знайти. Всіх своїх односельців обманював, ошукував, обкрадав, усіх бідняками поробив. Навіть у вдови, чия хата стояла край села, все забрав. Лишилася в неї на господарстві сама тільки кицька. Єдине щастя було у вдови — син Янош, розумний і гарний хлопець.
І ось крита очеретом удовина хата завалилася так, що і входити до неї страшно, кицька схудла так, що кістки торохтіли, аж у всьому селі чути.
Дивився на все те Янош, дивився та й каже:
— Не можу я, мамо, терпіти більше отаке нужденне життя! Піду, куди очі дивляться!.. Я вже підріс, можу сам собі на прожиток заробляти, та й про вас не забуду.
Заплакала бідна вдова гірко-гірко та й питає Яноша:
— Куди, в який бік податися хочеш, синку мій любий? Невже ти не пожалієш матері своєї? Я ж одна-однісінька зостануся! Пішов би краще в найми до нашого багатія. І поруч був би, і заробити б міг на нас обох.
— Як можна наймитувати в негідника, котрий і нас, й усіх в селі злидарями зробив?! — обурився Янош.
— Ой, синку мій любий, ліпше до нього найнятися, аніж у світи невідомі пускатись. Хоч поховають мене при тобі, а будеш далеко, то хто ж мені очі закриє?
Пожалів син матір, погодився піти в найми до багатія. Бідна вдова, зрадівши щиро, нашкребла в сусіку жменьку борошна, замісила тісто, спекла смачного коржа, взяла сина за руку та й повела його наймати до багатія.
Ну й тішився багатій, що матиме такого дужого, працьовитого й сумлінного наймита! А як зрадів коржеві, спеченому вдовою з останнього борошна! І прихвалював, і прицмокував, і тут-таки з’їв.
Зійшлися на тому, що Янош у кінці кожного року одержуватиме три золоті гроші й сякий-такий одяг.
Бідна вдова пішла додому, а Янош залишився наймитувати в скнари-багатія. Той сказав йому:
— Слухай, хлопче! В моєму домі не можна ні брехати, ні ледарювати, ні чимось ласувати. Придивляйся до мене і роби, як я. Тоді станеш людиною.
Наступного ранку, ледь на світ благословилося, розбудив багатій Яноша, і хлопець узявся до роботи. Вичистив хлів, нагодував коня, корову, все попорав у дворі. А багатій тим часом у альтанці, ставши навколішки, ревно молився. Він сказав Яношеві, що відмолює гріхи всіх людей, бо всі, крім нього, грішні. Янош ледве дочекався, поки багатій скінчить молитися, бо зголоднів і гадав, що йому дадуть попоїсти. Марна надія! Дав багатій окраєць черствого хліба, та й по всьому. І в обід те саме…
— Добре, синку, пережовуй, роби, як я, — приказував він. — Хліб — це дарунок божий, і якщо сухим його їстимеш, то не впадеш в гріх обжерливості.
Жував суху скоринку багатій, робив, як він, і Янош — жував окраєць пересохлий, ледве жував навіть своїми молодими й міцними зубами.
Дивувався Янош, що хазяїн сухим хлібом харчується, а черево має, мов те барило. А він, Янош, худий, мов тріска.
Запріг молодий наймит коней, став за плугом і, коли пішов свіжою борозною, зраділа його хліборобська душа — забув про голод, забув про багатійову несправедливість — орав і орав!
Сонце давно вже зайшло за гори, коли привів Янош додому коней. А багатій, як і зранку, стояв навколішки в альтанці й замолював людські гріхи. Гортав і гортав сторінки молитовника, бубонів і бубонів… Потім сказав Яношеві, що гріхів людських дуже багато, нелегко їх відмолювати.
Коли ж настав час висаджувати розсаду в грядки, мовив багатій до Яноша:
— Ну, хлопче, покажи, на що ти здатен! Будь таким сумлінним у роботі, як я в молитві. Роби, як я!
Дивився Янош, як старанно молиться багатій, і ставало йому соромно, і працював він іще завзятіше. Розсаду висадив — ніхто краще не зміг би! А ввечері знову пожував суху скоринку та й ліг під зорями спати.
Так і жили — багатій багато і сумлінно молився, Янош сумлінно й багато працював. Мордувався лютим голодом щодня. Але багач терпів і йому велів…
Якось багатій каже Яношеві:
— Ходи, хлопче, зі мною, приведеш додому корову. Мене, старого, корова не послухає, та й чужа ще вона.
— А ви що, хазяїне, корову купили? — питає хлопець. — Адже у вас є гарна корівка Бімбо. І молочка дає вдосталь, і сметанку маєте, і сир!..
— Купити не купив, — відмовляє скнара. — Заборгував мені один чоловік гроші, а віддати не може чи не хоче. От і забираю корівчину. Бо, щоб ти знав, Яноше: брехати й бути боржником — то два найстрашніші гріхи! Роби, як я — не дозволяй людям брати собі на душу гріх брехні чи боржництва…
Марно плакав той бідняк, у якого забирав багатій корову. Марно бідкався, що семеро його дрібних діток будуть голодні — багатій і слухати нічого не хотів.
Якось Янош косив траву, і затупилася в нього коса, а мантачки за очкуром не виявив. І почав шукати. Нема мантачки! Подався хлопець додому — може, десь у хліві чи в сінях забув.
Подивився в хліві — нема, у сінях — нема. Зазирнув до хати, а там на м’якій перині лежить і хропе багатій-скнара. На долівці — молитовник, біля нього — сулія порожня, а на столі — здоровий, до половини з’їдений, окіст, м’ясо, городина, фрукти…
Гай-гай! Після такого частування можна вранці та увечері суху скоринку гризти!
Не шукав більше мантачки Янош. Узяв окіст і ще деякі наїдки і пішов на луг, де косив. Доїв смачний окіст, запив вином та й заснув міцним сном у затінку шелеснатого дуба.
Надвечір багатій вийшов свої володіння оглянути. І надибав Яноша, який так же смачно хропів, як багатій удень. Розлютився, зіпнув не своїм голосом:
— Гей, ти, негіднику! Спиш, замість того, щоб працювати! Як я тепер гріх твій відмолю! А ще, бачу, кістка з окосту валяється! Взяв на душу й гріх обжерливості!
— Не більший, хазяїне, аніж ви! Я, либонь, лиш продовжив ваш гріх. Тож ви будете відмолювати мій, а я відмолю ваш. Та й не знаю, чи відмолю, бо ж ви, мабуть, щодня отак грішили, а я тільки після вас трохи догрішував!
Зрозумів багатій, що його викрито, що далі вже Яноша такими баєчками та сухими скоринками не прогодуєш.
— Забирайся геть! — вигукнув у нестямі. — Щоб і духу твого тут не було!
— Піти я піду, — спокійно мовив Янош. — Але спочатку виплатіть усе, що заборгували, — ви ж іще й разу мені не платили.
— Наставляй кишеню! Через три місяці мусив би я тобі заплатити. Нічого не одержиш!
— Якщо ні, то й ні! — сказав Янош і попрямував до багатійового хліва. Відв’язав корівку Бімбо та й подавсь із нею додому.
Наздогнав його багатій.
— Гей, ти, грабіжнику! — репетнув. — Куди мою корівку ведеш?
— Ви ж учили мене, хазяїне, — спокійно відповів Янош, — що найстрашніші гріхи — це брехня і борг. Тож я і звільнив вашу душу від них, щоб ви у пекло не потрапили.
Багатієві аж дух од злості перехопило. Мовчить, тільки очима кліпає.
А Янош вів далі:
— Пам’ятаєте, як звільнили від гріха бідняка з сімома дітьми? Забрали в нього годувальницю-корівку! А ви ж мені радили все робити, як ви. От і роблю, як ви!
Поплентав зганьблений багатій додому. Клявся-присягався подумки, що ніколи нікому більше не скаже: «Роби, як я!»
Привів Янош корівку додому. Зраділа мати несказанно! Сусіди, а згодом і всі селяни прочули про Яношів учинок та й собі пішли до багатія-скнари звільняти його від гріхів брехні та боргу. І звільнили — ні з чим зостався. Так йому й треба!
