Жили в одному селі бідний орач з дружиною. Та не через бідність свою журилися — не було в них діток. Ще давно вирізьбив орач із дерева дитячу колиску, аби гойдати в ній малятко, та колисочка стояла порожня. Однак через кілька років знайшовся нарешті в орачевої дружини синок. Любили його батько з матір’ю, пестили, берегли, мов зіницю ока. Тож і назвали його Скарбом.
Виріс Скарб здоровим, вродливим, стрункостанним хлопцем. А коли остаточно зміцнів, сказав батькам:
— Любі мої тато й мамо! Піду я в мандри, буду собі пару, дружину милу шукати. Та й світ хотів би побачити, бо, гадаю, чимало в ньому див трапляється, а ми тут і не чуємо, і не знаємо про них.
— Йди, синку, — відповів орач. — Відпустимо тебе. Так і я колись шукав і знайшов дружину, матінку твою. Не ставатимемо тобі поперек дороги. Йди — і хай тобі щастить!
Але мати гірко побивалася:
— Ой, синочку мій, ой, Скарбе мій! Вертайся якнайшвидше! Хай не манять тебе далеко дивовижі світу, бо якщо забаришся, в рідному домі тугу зустрінеш…
Материні слова лише усмішку викликали в парубка. Чого б це він тугу вдома знайшов? Що тут може змінитися?!
Обійняв він батьків рідних, узяв невеличкий вузлик з харчами та й вирушив у путь.
Багато земель пройшов, чимало людей зустрів. Були поміж них такі, як він сам, подорожани, що в дорогу пустилися з тією ж метою.
Шість уже сіл проминув Скарб, а нареченої в жодному не здибав. Зайшов до сьомого села. Дивиться — біля ошатного будиночка сад квітує, і яких тільки квітів у ньому немає! І стоїть там дівчина ясноока, гарніша від найгарнішої квітки, і любо до парубка всміхається. Глянув на неї Скарб і вмить закохався. І дівчина його враз покохала.
Зайшов парубок до двору цього ошатного будиночка. Запросили його до світлиці. Скарб без довгих розмов попросив віддати за нього дівчину. Батьки, хоч як і дивно те, погодились, бо ж бачили, що донька парубка вподобала.
— Єдине, про що просимо тебе, — сказав батько, — давай відсвяткуємо весілля зараз, тут, у нас. А тоді вже йдіть собі до твоїх батьків і щасливо живіть.
Так і зробили. Весілля було щедре, веселе. Скарба і Віолу (так звали красуню) прийшли привітати всі селяни. І все село проводжало їх.
Йшли собі та йшли молодята, аж ось Скарб і каже Віолі:
— Дружино моя мила! Зустрічав я різних подорожан, і казали вони, що бачили в світах далеких тисячі чудес чудесних, дивовиж дивовижних. А ти б, Віоло, хіба не хотіла побачити найблакитніше на землі озеро, найпрозорішу гору, палац на качиних ногах?
— Хочу, дуже хочу! — відповіла Віола.
І замість того, щоб піти просто, вони повернули ліворуч. Дорогу долали швидко, адже хотілося якнайшвидше дійти до найблакитнішого озера. Були вже недалеко від нього, коли побачили, що їм навстріч чалапає, важко накульгуючи, горбатий сивобородий дід. Він мовив кволим голосом:
— Діточки мої любі! Добра фея послала вас мені на допомогу. Аби ви знали, як я втомився-знемігся, як болять мої старечі кістки! Благаю вас — візьміть мене попід руки і проведіть додому, отуди, на край села.
— Дідусю ріднесенький! Як ото шкандибав ти доріженькою досі, так і шкандибай собі далі, на край села. А ми з Віолою не бачили ще ніколи озера з найблакитнішою у світі водою. Тож мусимо туди поспішати.
Сказавши слабому дідусеві такі слова, Скарб і Віола помандрували далі. Прийшли до озера; зачарували їх легенькі подуви вітру, від яких ледь-ледь погойдувалася найблакитніша в світі вода. Невеличкі хвилі народжувалися десь на середині озера й до берегів ледь допливали. Таки було тут на що подивитися!
Намилувавшись досхочу, молоде подружжя помандрувало далі.
Йдуть собі та йдуть, коли стрічають маленьку, горбатеньку, сиву бабусеньку, в руках у бабусеньки ціпок сукуватий, спирається вона на нього, ледве ноги тягне. Побачила двох молодих, здорових, гарних подорожан — Скарба та Віолу — аж у долоні сплеснула, впустивши ціпок сукуватий:
— Діточки мої любі! Добра фея послала вас мені на допомогу. Бачите, як тягну я мої старечі хворі ноги? Вже й ціпок оцей сукуватий не допомагає мені, і сил більше не маю. Візьміть мене, діточки, попід руки. І, на вас опираючись, добудусь я до моєї хати край села. Ніколи не забуду вашої доброти.
— Бабусю ріднесенька! Як ото на ціпок сукуватий ти спиралася досі, так спирайся й далі. Колись та прийдеш додому. Хата твоя нікуди не втече. А ми квапимось на край землі — до найпрозорішої в світі гори. Мусимо поспішати, аби її швидше побачити.
І пішли собі Скарб і Віола далі своєю дорогою. До бабусі навіть голів не повернули.
І побачили вони найпрозорішу в світі гору. І на вершину її зійшли. Здавалося, що ноги їхні у повітрі висять. А десь унизу тихо пливуть хмари, літають птахи, а люди — дрібні, як мурахи. На вершині гори вигравала сімома барвами веселка, і кожна барва мала свій неповторний звук.
Надивилися Скарб та Віола на гору, наслухалися веселкової музики і помандрували далі.
Вони правились до палацу, який крутився-обертався на качачих ногах.
Уже замрів у тумані той палац. Аж тут зустріли вони старих-старезних, худих-худющих дідуся й бабусю. Сиділи просто на дорозі й простягали свої кістляві руки, які трусились від немочі.
— Діточки наші любі! — мовили вони. — Добра фея послала вас нам на допомогу. Підведіть нас, будь ласка, бо знебулися до краю. Ходили у світ роздобути бодай якийсь харч. А вертаємось з порожніми руками. І несила нам навіть підвестися. Якщо не поможете нам, сконаємо тут, помремо!
— Дідусю любенький, бабусю миленька! Ви собі тут відпочиньте, скільки треба, а далі чалапайте-чалапайте-чалапайте… І дочалапаєте, куди вам треба. А ми поспішати мусимо. Бо ж не бачили ще палацу, який обертається на качачих ногах.
Мовив так Скарб, узяв за руку свою красуню Віолу, і почимчикували вони своєю дорогою.
Раптом бачать — перед ними ліс — темний, непривітний, густющий. Вступили в нього, продираються крізь хащу. Довго змагались із заростями, а кінця їм не видно. Змерзли, зголодніли, втомилися.
— Що воно за ліс такий? — вигукнули враз обоє.
На поклик з’явилася перед ними фея та й каже:
— Це ліс зачарований. Хто пройде крізь нього, той стане старим-престарим!..
Злякались Скарб та Віола такої долі і повернули назад. Однак і там була хаща. Гілля дерев поспліталося, листя позлипалося. Ящірка і та не прослизнула б.
Не було ради — пішли Скарб і Віола вперед. Як холодно, як вогко було в лісі! Вони цокотіли зубами, вибивали дрижаки.
Нарешті дерева поріділи, показалася галявина, де Скарб і Віола попадали, наче мертві, на траву. Відсапалися, глянули одне на одного і остовпіли — волосся обоє мали сиве, аж біле, обличчя помережані глибокими зморшками, а спини згорблені.
Ліс уже не дихав холодом, навпаки, на небі сяяло сонце, пражило немилосердно. Спробували дід Скарб та баба Віола встати, щоб у затінок перебратися, та ба! — сил їм забракло. Навіть говорити не могли — не було снаги. Мовчали, але добре розуміли одне одного.
їх проминали молоді мандрівники. Скарб з Віолою простягали до них руки, благали допомоги, однак ніхто і не глянув на них, не те щоб допоміг підвестися.
І згадали вони тих дідусів та бабусь, які до них іще не так давно зверталися з такими самими проханнями. І зрозуміли Скарб та Віола, які були вони жорстокі й бездушні, і заплакали гірко.
— Гей, стати б мені ще раз молодим, ніколи й ні в чому б не відмовив старому та немічному! — мовив Скарб. — Ніколи! Але ж не доведеться мені виправляти помилки молодості. Ох, не доведеться!
— Яку ніжність і доброту почуваю я в серці до старих та немічних! — голосила Віола. — Скільки б я їм добра зараз зробила! Та пізно, пізно вже…
Проте по якомусь часі таки звелися на ноги наші молодята. Поплентали з галявини, вибрались на дорогу. Йшли, йшли, нарешті бачать — знов перед ними ліс. На деревах сиділи барвисті птахи, пурхали з гілки на гілку.
— Знову якийсь ліс! — здивовано вигукнули Скарб із Віолою. — Що це за ліс?!
Тут перед ними постала фея, ласкаво всміхнулась і каже:
— Це зачарований ліс. Хто пройде його наскрізь, той стане молодим!
Начеб сили додалося подорожанам, пішли вони лісом. Знов продиралися крізь зарості, ями, буреломи. А ліс чимдалі світлішав та світлішав, птахи співали чимдалі дзвінкіше. Скарб і Віола з кожним кроком міцнішали, дужчали, молодшали. З лісу вони вже не вийшли, а вибігли. Втоми не відчували.
Коли ліс залишився позаду, Скарб із Віолою опинились на квітучій галявині. Глянули одне на одного — о радість! Вони знову молоді, гарні, стрункі, сильні! Обійнялися, щасливо всміхаючись…
Та раптом Скарбові гірко стало на душі, гірко-гірко. Згадав він своїх батьків. Згадав материні слова про те, що вдома до його повернення може щось змінитися. І подумалося Скарбові: «Коли ми з Віолою так змінилися за цей час, то що там удома, як там батьки рідні?»
Взяв він Віолу за руку, і попрямували вони до Скарба додому. Йшли швидко, навсібіч не розглядалися, навіть біля палацу, який обертається на качачих ногах, не спинилися. Марно він кликав до себе вітражними різнобарвними вікнами, золотими вежами: Скарб і Віола заспішили до батьків.
Хоч би яка довга була дорога додому, все ж вона колись та приведе до батьківської хати. Вступили Скарб із Віолою на подвір’я. Побачили батьків Скарба — старих, немічних. Батьки розповіли, що лише завдяки добросердим сусідам дожили вони до повернення сина. Важко, з кожним днем важче було їм поле засівати, урожай збирати, піч топити, страву варити, господарство обходити. А коли слабували, сусіди ними турбувалися. Якби не вони, померли б старенькі.
Подалися Скарб із Віолою до сусідів, подякували їм.
І ніколи більше не покидали вони батьків — вже не манили їх якісь далекі дива. Найбільша дивовижа, найбільше щастя для людини — бачити живими і здоровими своїх батьків, працювати для них, допомагати їм у всьому.
Щасливо стали жити з батьками Скарб та Віола. Старенькі залюбки доглядали онуків, які з’являлися на світ щороку — то дівчинка, то хлопчик, то дівчинка, то хлопчик!..
