В однієї бідної вдови ріс-виростав синок, якого звали Палко. Був той Палко статурний, на вроду гарний, працьовитий, старанний та гречний хлопець. Однак мав неабияку ваду — думки його ставали словами дуже повільно. Бувало, спитають його щось, а він цілий день думає-думає… Тому й називали його в селі загайним Палком. Побажає йому хто-небудь доброго ранку, тобто привітається, а Палко глибоко замислиться і тільки в обід, коли вже треба вітати з добрим днем, побажає доброго ранку.
Трапилося й так, що одна дебела жінка побажала йому звечора доброї ночі. Думав він аж до світанку. Тоді підійшов до вікна тієї жінки, прочинив і голосно, щоб вона почула й оцінила його ввічливість, побажав доброї ночі. А жінка полюбляла спати на високих і м’яких перинах. Спросоння подумала, що сталося якесь лихо, й сіпнулася так, що, наче яблуко з гілки, гепнула на долівку й добряче забилася. А як збагнула, в чім річ, то гримнула на Палка:
— Де вже та ніч і де ще той ранок?! Йолопе дурноверхий, ти мені такий чудовий сон перебив! Якщо тепер почну його дивитися спочатку, то лише під вечір прокинусь!.. Тож наступної ночі не засну…
Хоч як умовляла мати сина, щоб він швидше перетворював думки на слова, все було марно. Бувало, ввечері вона його повчає-питає, а Палко відповідає невлад:
— Не лише колоди, навіть пні всі я порубав!
Це значить, що в обід мати його питала, чи зробив те, що зранку загадувала. Виявляється, зробив, а на вечірнє запитання відповість уранці.
Якось улітку орав Палко двома воликами, Червоним та Рябим, і ще в обід закінчив оранку й хотів повернути волів із плугом ліворуч.
Коли ввечері мати поставила перед ним велику миску квасолевої юшки, Палко задоволено потер руки та як гукне:
— Гей, цоб, цоб, цоб, Червоний! Гей, цоб, цоб, цоб, Рябий!
Мати так перелякалася, що ледве не впала зі стільця, хоча чувала від Палка ще й не таке.
Зранку друзі, молоді хлопці, його питають:
— Підеш із нами, Палку, ввечері на сільський майдан? Потанцюємо!
— Залюбки пішов би я з вами, якби навчили мене танцювати! — відповідає Палко. Але вже не хлопцям, і не зранку — ввечері, в хліві, прив’язуючи двох воликів, Червоного та Рябого.
Сусідські хлопчаки підслухали і, мов ті шпаки, рознесли по селу вість, що загайного Палка його волики вчитимуть танців, бо Палко дуже про це своїх воликів просив. І люди кепкували з нього:
— Гей ти, загайний, неквапний, забарний Палку! Якщо тебе твої воли вчитимуть танцювати, то побачимо, чи зугарен ти будеш танцювати з дівчатами!..
Палко, як завжди, слухав мовчки, а відповідав увечері, лягаючи спати, коли вже цього ніхто не чув. А мати лише головою хитала.
Гірко було слухати бідній удові, як її сина на глузи здіймають. Ще й думала, що через свою забарність Палко ніколи не одружиться — яка ж це дівчина захоче, щоб з її чоловіка отак кепкували!..
Саме в той час король тієї країни оголосив, що його дочка, красуня Світана, тільки тому женихові руку свою віддасть, який відповість на три її запитання. Королівський сурмач розніс цю вість по всьому світові. Люди загомоніли, почали снувати думки та гадки про те, кому віддасть свою руку красуня Світана. Слухав усе те й загайний Палко.
Коли ввечері мати спитала, чи покласти йому ще один шматок смаженого м’яса, Палко відповів:
— Піду до королівського палацу — позмагаюся.
— Ганьбиш мене на все село, а тепер іще й на всю Країну осоромити хочеш? — сплеснула руками мати.
Промовчав Палко. З’їв, щоправда, ще три шматки м’яса. Ліг, заснув, а вранці, прокинувшись, відповів матері на вчорашнє її запитання:
— Не осоромлю я вас, мамо! А поїхати поїду.
Та й поїхав. Коня попросив у сусіда. Той не відмовив і позичив йому свою сухоребру шкапину, яка через кожен крок спотикалася. Зробив Палко з конопляної мотузки вуздечку, загнуздав шкапину і вирушив до королівського палацу.
Шкапина плентала повільною ходою. Такі ж повільні були думки і в вершника.
Котрогось дня помітив Палко біля лісочка сивобородого дідуся. Той сидів і болісно стогнав.
— Що з тобою, дідусю? — спитав Палко.
— Біда, синку, біда! Постарів я і втомився так, що ноги далі не несуть. Посадовив би ти мене на свого коня…
Ні слова не сказав загайний Палко дідусеві. Підострожив шкапину босими ногами й потрюхикав далі. Однак коли дійшли до нього слова дідуся, повернув назад і посадовив старого позад себе. Ще повільніше пішла шкапа. Але все-таки пішла!
— Чого це кінь твій так повільно рухається? — спитав сивобородий дідусь.
Палко добре знав, що від самого дому його шкапа на задню ліву ногу шкутильгає, а з інших підкови поспадали. Але ж, як завжди, мовчав. Відповідь ще тільки починала народжуватися в його думках.
Аж ось шкапа жалібно заіржала. Начеб зрозумівши її, Палко зліз на землю, і верхи тепер поїхав лиш один старий, а Палко, важко-важко думаючи, йшов поруч, збиваючи куряву босими ногами.
І тут дідусь знову обізвався:
— Чи вгадаєш, синку, що я думаю про тебе?
Здогадатися було не важко: хлопець допоміг людині в біді. Але ж це для нього діло звичайне. Він і звіряткові лісовому чи польовому допоміг би: адже все, що є в світі, — живе. Маючи в душі отаку любов до всього живого, він навіть не замислювався над тим, що сам ходить чи не цілий рік босоніж, у виношеному, благенькому одязі.
Але Палкова відповідь ще тільки починала народжуватися в його думках.
Коли вони проминали великий вітряк, чотири крила якого поволі крутилися й крутилися, — мололася й мололася хороша пшеничка, — дідусь спитав:
— Що думаєш, синку, про вітряк оцей?
Думав Палко, думав, але відповідь ще тільки народжувалася в його думках.
Коли наближались до королівського палацу, Палко озирнувся на свою шкапу. Бачить — дідуся на ній уже немає! Невідомо коли й куди зник. І знову замислився Палко. Може, щось би й виміркував, але він уже порівнявся з палацом, і його шкапа вже трюхикала веселіше, навіть шкутильгати перестала.
У королівському дворі зібрався величенький гурт молодих королевичів, які понаїжджали з усіх усюд спробувати щастя, але, зазнавши невдачі, лаштувалися до від’їзду й перед цим хотіли ще раз вклонитися Світані та й красою її востаннє помилуватись.
Аж тут слуги сповістили, що прибув іще один юнак, який бажає відповісти на запитання королівни. Король, красуня Світана, придворні й слуги підійшли до широкого вікна палацу, визирнули, і всі, крім Світани, зареготали:
— Оце женишок!
— А кінь який! Справжній Буцефал!
— А які білі-білі чоботи на ногах!
— І одяг як у королевича!
— Ха-ха! Ха-ха! Ха-ха!
І лише Світана побачила вроду й статурність хлопця за бідним його убором.
Король вирішив не впускати босого жениха до королівських хором. Але королівна Світана вмовила батька відкрити двері й перед цим шукачем щастя. Король дуже любив дочку, у всьому їй потурав. Тож не перечив їй і зараз. Хай люди потішаться з дурника!..
Підійшов босий Палко до трону. З гідністю вклонився королю, шанобливо вклонився королівні Світані. А придворних мовби й не бачив.
Світана, глянувши в блакитні Палкові очі, відчула, що серце її забилось швидко-швидко… І все ж вона поставила запитання:
— Чи не скажеш, лицарю хоробрий, яка біда спостигла ту он тваринку, що мій іграшковий палац на собі тримає?
— На задню ліву ногу шкутильгає, а з інших підкови поспадали.
Сяйнули Світанині очі. Погасли очі короля. Чистим поглядом дивився на дівчину Палко.
— Відповідь твоя правильна, — сказала королівна, вставши з позолоченого, а може, й золотого стільця. — А скажи-но мені, що я думаю про того, хто по-справжньому вдоволений усім на землі?
— Що це людина, яка навіть звіряткові лісовому чи польовому допомогти готова, бо весь світ для неї живий. І, маючи в душі таку велику любов до всього живого, навіть не замислюється над тим, що ходить чи не весь рік босий, у виношеному одязі.
— І на друге запитання відповів ти правильно, — всміхаючись, сказала королівна Світана.
Але не всміхалися королевичі на королівському дворі. Бо відповідав Палко голосно, і його відповіді вони добре чули. А ще краще чули слова Світани. Невже красуню-королівну віддадуть за цього голодранця?
Світана тим часом поставила третє — останнє — запитання:
— Чи міг би ти вгадати, що мені зараз на думку спало?
— Тільки в тому вітрякові добре пшеничка мелеться, крила якого поволі обертаються-крутяться.
— На всі три мої запитання ти відповів правильно. Та не лише тому руку тобі віддам, що напрочуд ти розумний, — серце моє теж до тебе лине, горнеться!.. Якби ще знати, що й ти мене кохаєш!
— Ще й як кохаю! — відповів Палко. І сам здивувався. Адже не ввечері відповів, а зразу! Ще й таке сказав:— Та перш ніж весілля гуляти, поїдьмо, Світано, до моєї матері. Благословення попросимо. І на весілля її покличемо.
Привели слуги коня гарного, білого, в золотій збруї. Аж тут і до Палка підбіг коник, Світаниному до пари. Ледве впізнав Палко в ньому сусідову шкапу. Та він уже ні з чого не дивувався. Тільки згадав сивобородого дідуся і щиро подякував йому подумки.
Посідали вони на баских коней та й поїхали до Пилкової матері.
Аж руками сплеснула вдова. Зі сльозами слухала Світанину розповідь про те, який мудрий Палко. Залюбки благословила дітей на щасливе життя. Та найдужче тішилася мати тим, що син нарешті позбувся своєї вади.
Відтоді Палко відповідав на запитання вчасно й до ладу.
