Деревинець Топорко і дев’ятеро жупанчат

Івана Брлич-Мажуранич

І

Пішов жупан Юрина своїм розлогим краєм подивитися, де що є та кому чого бракує. І забрів він на маленьку галявинку, де виткнулося з землі дев’ятеро яворців. Поскаржилися яворці, що нізвідки їм води брати, і жупан звелів селянам підвести до них воду. Викопали селяни рівчак, вивели туди потічок, і коли вода побігла попід коріння яворцям, мовив жупан Юрина:

— А тепер, яворці мої, ростіть собі й бороніться, як кому снага дозволяє.

Сказав ото так і пішов далі. А що в жупана було багато іншого клопоту, то невдовзі він і забув про ті яворці.

Тим часом, коли жупан біля яворців клопотався, небом проходив дід Невмивака. Дід Невмивака не миється, не голиться, нігті не підстригає. Вранці на світанні й за вечірніх сутінків він небом прогулюється. На ногах у діда опанки-скороходи, на голові шапчина-цеберчина. З хмари на хмару дід переступає, за два кроки небо переходить; шапчиною-цеберчиною з джерела води набирає та ген усі луки росою кропить. Бородою він вітер роздмухує, нігтями хмари розпорює і, де треба, дощ висипає. І млу він розганяє, щоб сонце пригрівало, і за землею наглядає, чи йде пшениця в прорість.

Отак і того ранку дід Невмивака опинився над галявиною і побачив, як жупан про молоденькі яворці піклується.

Щоб полюбитися дідові Невмиваці, досить виправити листочок у бадилини, а хто вже стебельцю допоможе, того він за брата матиме. Бо не було для нього нічого дорожчого за ліси й луки. На них він споконвіку поглядав з-за хмар, радіючи, як вони всю землю вкрили.

І от, побачивши, як жупан яворцям пособляє, сказав подумки дід: «Виходить, добрий чоловік цей жупан, якщо навіть на малесенькі яворці зважає. Нум допоможу йому».

Відтак щодня дід Невмивака галявину навідував, яворці росою скроплював, дощем поливав, сонцем зігрівав. І яворці — дев’ятеро їх було — виростали, та такі гарні, поглянути любо! А побіч яворців і десятий пагінець гнався вгору, то був молодесенький грабок. Явори собі до хмар тягнуться, і грабок за ними квапиться, тільки не здола їх малесенький наздогнати.

Отак три літа минуло, й одного ранку вийшов жупан Юрина на вежу свого замку. Роззирнувся навсібіч — любо бачити, як зеленіється округа. А вздрівши на галявині отих дев’ятеро яворців, зітхнув неборака. Важка туга лежала в жупана на серці: смерть забирала всіх хлопчиків, що народжувалися в нього, немов ворог наклав на його рід якесь страшне прокляття.

— Ой лелечко, які ж гарні яворці! Аби оце мені в палац дев’ятьох таких жупанчат! — зітхнув жупан.

І тільки він це проказав, аж тут перед ним об’явився на вежі якийсь дідок. Одяг на нім — саме дрантя, борода нечесана. Подивишся на його вбрання та бороду, подумаєш — останній жебрак; а в вічі йому зазирнеш — побачиш: може, він і не знає того, що знаєш ти, зате напевне знає-відає таке, чого ти ніколи не знатимеш.

— Накажи, — мовить дід, — своїм служкам, щоб пішли на галявинку, зрубали оті дев’ять яворців і принесли тобі дев’ять оцупків з них. А ти наготуй дев’ять колисок і признач дев’ятьох мамок, нехай колисають ті полінця в колисках від першої зорі до півночі. Рівно опівночі оживуть усі дев’ятеро оцупків, і це тобі будуть дев’ятеро жупаненків. Але не здумай тільки заносити їх у палати, не здумай ховати їх від роси чи від морозу. Нехай собі хлопці ростуть під дощем та сонцем, бо ж це яворці, вони з землі виткнулися.

Так нарадив дід Невмивака, бо знав, як яворці рости мають. Одне погано: не знав дід, що воно таке — жупанові палати!

Порадив ото так дід Невмивака, і не стало його на вежі жупанового замку. А жупан Юрина того ж таки дня вислав свого управителя зі слугами на галявинку. Зрубали слуги дев’ять яворців, а управитель і каже:

— Зрубайте й отого маленького грабка, буде мені на топорище.

Зрубали й грабка і понесли його разом з яворовими полінцями до жупанового замку.

Заходять вони до замку, а шляхетна пані Єлена вже поставила дев’ять золотих колисок у замковому саду. Поклали яворові, полінця в колиски, і стали їх мамки колисати.

Десь проти півночі мамки на хвилинку поснули. А коли прокинулись, у колисках уже лежало дев’ятеро хлопчиків, рум’яних, немов яблука.

Шляхетна пані Єлена не знала, куди подітися від превеликих радощів. А що не сміла вона жупанчат до палат занести, звеліла напнути дев’ять шовкових наметів, що боронитимуть дітей від морозу та спеки.

«Де ж це і коли жупанові діти так виростали, щоб уночі їх росою кропило, а вдень сонце палило? Одне діло — явір на луці, а друге — жупанчата в жупановім замку!» — міркувала шляхетна пані Єлена.

Тої самої ночі прийшов до замку дід Невмивака і зазирнув до саду. Побачивши дев’ять наметів, він страшенно розлютився. Гидко дідові на душі стало від того, що сам зробив! Споконвіку гребував дід усіляким ганчір’ям, а щоб під якийсь дах його заманити — марна справа. Авжеж, доводилося йому час від часу бачити, як на луках баби тонке полотно вибілюють, але й до того навіть не міг він звикнути. Завжди його сумніви поймали, як бачив, що жінки десь полотно розстелили: чи не пастка то, бува, яка. А вже щоб під намет йому залізти! Та ні за яку ціну! Надто під оці намети, шовкові, мережані!

— Змарнував я дев’ять яворів, — розлютився дід Невмивака. — Але хай би я й півлісу на жупаненків перевів, а виносити їх оце з-під наметів на росу не стану.

Пішов собі дід геть. І як ото пішов, так ніколи туди вже й не повертався. А що першої ночі жупанчат роса не зросила, голівки їм голі, як коліно, залишилися. Але в жупановім замку то не біда! Пошили хлоп’ятам шовкові ковпачки, щоб не видно було голомозих голівок. Почали діти собі рости й буяти, радіють з них усі, хто тільки в замкові є. І тільки одна — леле-лелечко! — чорна душа знайшлася, що з них не раділа.

II

Коли слуги вкупі з управителем принесли полінця й поклали їх у колиски, залишився тоненький цурпалок з грабка. Узяв того цурпалка управитель і кинув старому теслі, що теж був там разом з усією челяддю.

— Зробиш топорище, — мовив управитель. — Та не здумай мені, старе ледащо, дерево замінити. Однаково впізнаю за цим осердям червоним.

Прийшовши додому, до своєї колиби, й принісши грабове полінце, тесля розповів жінці про все, що коїлося в жупановім замкові. Бабуся одразу все зрозуміла, а зрозумівши, надумала собі дещо. Нічого не відказавши, пішла в хату, винесла під місячне світло ночви, намостила в них соломки, поклала отого грабового цурпалка й стала його колихати. Колихає бабуся, колихає та все на цурпалок поглядає, аж поки опівночі очі їй заснувало млою. Якусь часинку й покуняла бабуся, а коли пробудилася, в ночвах уже лежало невеличке хлоп’я, завбільшки з руку і худеньке, мов лозинка.

Зчудувалася бабуся з того дива великого й бігцем побігла в хатину до теслі. Щойно вони до ночов приступили, а хлоп’я й проказує:

— Не занось мене, бабуню, в колибу. Залиш мене просто неба під сяйвом місячним, щоб чуприна моя була міцніша заліза, щоб нічка мені рученьки й ніженьки холодила.

Не можуть бабуся й тесля на хлоп’я надивитися, не можуть наслухатися його, дивно їм, що воно таке малесеньке, а так мудро говорить. Радіють старенькі безмежно, здається їм, немов і серцем вони помолодшали. Залишили вони хлоп’я, як те й забажало, просто неба, під місячним сяйвом. І так щоночі виносила бабуня ночви з дитям на подвір’я.

А дід Невмивака щоночі приходив до хлоп’яти, і хоч як воно було надворі — чи то місячне сяйво мріло, чи лютий мороз тріщав, і тихої ночі, і буряної, за шаленого вітровію, — завше з хлоп’ям гомонів.

Назвала бабуся малого Топорком за те, що малося з того грабка топорище бути. І все було б добре, аби не теслина прикра тривога:

— Як же мені, бідолашному, з топорищем бути?

Знав тесля, що управитель — чоловік лихий та гарячий, знав і те, що другого грабка з таким червоним осердям знайти неможливо.

А тим часом ростуть жупанчата в замковому садку, а Топорко в старого теслі й бабусі. Тільки велика різниця поміж тим, як ростуть жупаненки і як Топорко. Жупанчата, дебелі й рум’яні, зростали так буйно, аж незабаром були вже батькові майже по пояс. А бабусин Топорко — малесенький і худесенький, а проте міцний такий, що не помилився б той, хто сказав на нього: та це ж тобі справжній цвях, тричі кутий.

Жупанові серце грало від розчулення, він не знав, що б його ще зробити для своїх гарних синів. І звелів він звести довкола садка мур заввишки в три сажні, щоб удень дітям сонце не набридало, а вночі щоб яка звірина чи ще щось лихе до них не забрело. А в теслі ні мура, ні наметів немає, біля самого порога росяні луки починаються, а далі чагарі йдуть. І коли спить Топорко вночі на луці, то куни й лисиці нюшать біля його узголов’я.

Жупан подарував синам дев’ятьох коників-воронців і дев’ять тонких списів, він добирав найспритніших лицарів, що вчили б дітей списами орудувати, у ціль ціляти. І ще прикликав він найбільших мудреців, щоб навчили дітей стародавні книги читати.

А Топорко, як звівся на власні ноги, пішов собі блукати лісами та дібровами, куну та лисицю вистежувати. Як уранці піде, аж увечері й повернеться.

Дуже полюбила бабуся Топорка, що його лагідно називала своїм Деревинцем.

День крізь день Деревинець Топорко ставав мудріший. Дивувалися бабуся й старий тесля, дивувалося ціле село і присілок: звідки в того створіннячка стільки мудрості. Дивувалися, бо не знали ні бабуся, ні старий тесля, не знало ні село, ні присілок, скільки ночей дід Невмивака з Топорком гомонів, жити його навчав.

Минув час, Топорко трохи підріс. Тоді одної ночі дід Невмивака й повідав йому, як він на білому світі появився. Розповів, що є в нього дев’ятеро братів-яворців, дев’ятеро пишно вбраних жупаненків; розповів, що в яворців-жупанчат і в нього, темновидого Топорка, корені поряд на одній луці проростали, що вони разом з грабком Топорком з одного потічка воду пили.

Як розказав це дід, підскочив Топорко з радощів.

— От коли б мені побачити моїх братиків, дев’ятьох жупаненків!

Посміхнувся дід Невмивака, невесело посміхнувся:

— Важко буде тобі їх, хлопче, побачити! Ген у замкові вони, у садку, але ж довкола нього мур у три добрі сажні заввишки!

Сердитий був дід Невмивака! Не міг він і досі забути дев’ятьох яворців своїх, що їх шовковими наметами повкривали та ще й муром обвели. Коли б могли жупанчата якимсь чином до рук його потрапити, він би вже знав, що робити! Знає дід, що яворові треба, аби добре ріс у верховині!

А Топорко від діда не відступається, просить його й благає, щоб навчив, як йому братів своїх побачити.

Коли це якось дід, немов щось зміркувавши, каже Топоркові:

— Є в мурі на осонні камінь, сьомий числом. Найтонший він і слабо замурований. Отам стань, отам стукни, отам своїх братчиків гукни!

III

Сонце стоїть на опівденнім прузі, в жупановім замкові всі зморені й сонні від задухи. Тільки жупанчата в садку попід муром коні свої в затінку прогулюють. І раптом чують, як щось стука, щось по каменю вдаря: клац, клац! Здивувалися жупанчата. Припнули коней до яблуньки й приступили до муру. А воно знову іззовні: клац, клац! Припали жупанчата вухом до каменя й чують з того боку, як хтось потихеньку кличе:

Не цурайтесь, браття, брата,
Одімкніть свої палати!
В землю ніжки упирайте,
Камінь ручками штовхайте!

Здивовані жупаненки поглянули одне на одного. Вони ще ніколи не чули живого голосу з-поза муру, жодного разу поглядом не виходили за межі замкового світу. Зареготалися вони з радощів, підскочили до каменя й стали робити, як Топорко казав: усі дев’ятеро ручками камінь штовхають, усі дев’ятеро ніжками в землю впираються, а Топорко знадвору камінь тягне. Небагато часу минуло, малий Топорко перекинув брилу через себе, і в мурі одкрилася відтулина, наче віконце маленьке.

Ото вже диво дивне було, коли браття крізь вікно побачилися. Знадвору стоїть малий, муренький сірома Топорко: на голові в нього шапчина хутряна пелехата, на плечах сорочина латана; а зсередини — голова на голові — тиснуться дев’ятеро жупаненків, рум’яні й дебелі, немов яблука червонобокі; ковпачки на них шовком помережані, сині каптани-доломани золотом розшиті.

— Ти чого це нас братами називаєш? — спитали жупанчата.

— А як же вас іще називати? Я ж бо й прийшов сюди сказати вам, що ми поруч на галявинці росли, з одного потічка водиці напувалися.

Отак Топорко сказав і розповів жупанчатам, як воно все було.

Дивом дивувалися жупанчата, бо вчителі їхні, мудреці, чого тільки не навчали, а й слова про галявинку не сказали. Та ще більше дивувалися вони з того, що в них за муром об’явився малесенький брат у пелехатій шапчині. А вони то ледве й знали, що там життя якесь є! І доки вони, дивом дивуючись, Топорка розглядали та слухали, доти й Топоркові очі вбирали в себе панські воронці зі срібною збруєю та мечі братів-жупаненків.

Еге-ге, яких би то ще див Топорко надивився, а жупанчата наслухалися. І не було б, либонь, краю дитячій розмові. Але від замку почувся псарів посвист, яким скликали хортів. Сахнулися жупанчата від віконця, боячись, аби їх хорти не виказали, а Топорко спритненько знов те віконце каменем затулив. Але перше брати вірне слово одне одному дали, що біля цього віконця зустрічатимуться.

Збігла ніч, і світанок привів за собою чудовий день. Шкода тільки, що на добро той день був не багатий. Жупанчата вдосвіта як повставали, відразу й збіглися до гурту біля своїх наметів. Цілісіньку ніч вони марили про ліс, про галявинку, про потічок, про куну та лисицю, про все, що їм Топорко розповідав. І вирішили вони поміж собою:

— Мусимо ублагати батька, світлого жупана, щоб випустив нас із замку побачити, що воно там по той бік муру.

І сталося ж так, що саме того дня жупан надумав прогулятися верхи. Управителеві він звелів бути в супроводі. А коли жупанові сини обступили батька, благаючи дозволу поїхати з ним, жупан подумав: «Повиростали вже хлопчики, нехай і вони проїдуться зі мною».

Прикликав жупан управителя і сказав тому:

— Послухай-но мене, правице моя! Постривай, не сідлай свого сірого, а піди в мої стайні й вибери білогривого найгарнішого. Найгарнішого і найбілішого. Поклади на нього сідельце розшите, попоною вкрий злотистою. А ще осідлай дев’ятеро коників добрих, щоб були вони менші, але гарячі як вогонь. Затягни на них попруги срібні, китицями шовковими оздоблені, і виведи мені білогривого і воронців!

Почувши це, управитель аж на виду змінився з люті, що жупан його коня відставляє, а дев’ятеро воронців замовляє. Добре знав управитель, для кого ті воронці, але, перевівши трохи дух, спитав-таки:

— А для кого ж білогривий і для кого воронці?

Щасливий жупан і не бачить, що управитель аж позеленів од люті, і відказує йому лагідно:

— Білогривого добірного для мене, а дев’ятьох воронців для жупаненків.

Опиратися володареві не можна. Зціпивши зуби, управитель зробив усе, що жупан звелів. А як посідали на коней жупан та сини його, як розчахнули слуги браму, як помчали полем рівним красний лицар з дев’ятьма юнаками. Ой леле! Яка то краса! Немов місяць на небо Волосожар вивів!

Полетіла чутка: їде жупан із синами! І скрізь, де вони проїздили, мале і старе юрмилося. Поприбігали жінки з дітворою, повиходили діди й чоловіки, купкою стали старшини та ґазди. Жінки й діти кланяються світлому походові, шапки скидають старшини та ґазди.

Бачить усе це управитель, що залишився в замкові й вийшов на мур. Бачить, і серце йому трутизною повниться, а в очах немов дві гадюки ворушаться.

У великій шані був управитель у жупана, доки той синів не мав, а тепер, бач, оточили жупана сини й сяють, немов зерна золота довкола каменя коштовного!

«Досі, коли жупанові заманеться проїхатись верхи, я сам поряд з ним коником грав. Коли люди йому вклонялися, вони й мені шану віддавали. А тепер ось воно: тричі сонце повертатиметься на небо, і весь цей час жупаненки з батьком коліно до коліна сидітимуть, вони будуть окрасою його столу, а незабаром і на раді почнуть йому радити. А за управителя й знати ніхто не буде!»

Скипіло серце в лиходія, хряпнув він дверима, аж мури здригнулися, покинув слуг, щоб чекали жупана, а сам пішов до власних палат.

— Загинуть, чує моє серце, жупанчата! Загинуть, і саме від цієї моєї руки! — каже управитель своїй жінці. — Якщо не сьогодні, то завтра, як не завтра, будь-коли, а загинуть.

Жінка не здивувалася на таку мову, бо вона, власне, сама й намовляла до цього свого чоловіка, говорячи: «Як був ти служник, так ним і залишишся, мій голубе!» Або ще так: «Доки молодий був, за одним господарем ходив, а на старість дев’ятьох доглядати доведеться».

Каже управитель жінці, щоб винесла йому найкращу сокиру. Жінка принесла. Він до сокири, а топорище в неї трухляве. Отут і згадав управитель грабка і старого теслю.

— Ти ба, — посміхнувся лиходій, — ніколи не знаєш, що тобі може прислужитися! От і нехай дерев’яний братчик живих братів порішить.

Не знав управитель, звісно, що тим часом із грабком діялось. Того ж дня подався він до старого теслі. А той сидів саме зі своєю бабою на порозі. Жах пойняв старого, як забачив, що до них суне управитель, чорніший од хмари.

— Гей, ледащо, де грабок мій? Хіба не досить часу збігло, відколи я тобі його дав? Може, ти мені його зіпсував? — загорлав управитель.

Старому мороз пішов поза шкірою. «Нема порятунку», — подумав він, підвівся, скинув шапку, вклонився управителеві й уже хотів признатися йому в усьому. Аж тут баба висунулася поперед старого, приступила до управителя й каже:

— Здоровенький будь, господарю! Оно грабочок твій, на горищі, під стріхою лежить. Ти ж бо знаєш, дай тобі бог здоров’ячка, що треба дерево добре висушити, як хочеш ловкеньке держално мати. До завтра топорище буде готове.

— А твій язик, бабо, прудкіший, аніж руки в старого, що оце наче олива ковтнув і мовчить, як німий. То нехай вже так і буде! На завтра щоб було топорище! Але не здумай мені якесь інше дерево підсунути. Одразу впізнаю, коли не з червоним осердям буде.

Пішов управитель, а тесля каже бабі:

— Кінець тепер нам, жінко!

І похнюпилися вони на порозі, міркуючи про свою бідоньку.

Коли це вже поночіло, і Деревинець Топорко з чагарів вибрів. Старий тесля й бабуся одразу й розповіли йому про своє горе. Збив Топорко шапчину на потилицю, запхав худенькі рученята в кишені благенького кептарика й замислився. Довго міркував Топорко, а тоді каже:

— Ні, мої любі! Цього ми самі ніколи не надумаємо. Ви почекайте тут, а я піду спитаю поради в мудрішого від нас.

Не стало Топорка у вечірньому мороці, зник десь у луках, у чагарях. А старий тесля й баба посідали і, журячись, чекали на нього. Довгенько чекали, вже й місяць об’явився на небі; коли це повертається Топорко до них, та ще й бігцем. Місяць ясне сяйво ллє, трава стоїть висока, а малий Топорко битою стежкою біжить, наче миша по борозні.

— Не журіться, старенькі! —каже Топорко, підбігши до них. — Маю я пораду, а ви свого грабочка маєте! Тільки як будеш, діду, топорище тесати, добре пильнуй серця грабкового, якщо дорогий я тобі.

Кинув Топорко шапку бабусі на коліна:

— Бережи, бабуню, мою шапчину, щоб мав я що на голову надіти, коли повернуся, службу справивши.

А тоді пробіг два чи три кроки по траві, нахилився, біжачи, і — ось тобі й на! — перекинувся через голову якраз перед старенькими. І тільки він беркицьнувся, диво сталося дивовижне: стареньким до ніг упало грабове полінце, а по Топоркові не лишилося й сліду.

Кому радість, кому горе. Тесля тої ж миті схопив своє теслярське начиння й узявся витесувати топорище, а зажурена бабуся розплакалася, що не побачить тепер свого малого. Не знаючи, до чого вдатися з туги та жалю, вона пригортала й цілувала пелехату шапчину, що тільки й лишилася їй. А тесля ще того ж вечора змайстрував топорище і вранці одніс управителеві. Уздрівши червоне осердя в топорища, управитель мовив:

— Догодив ти мені, старий, нехай тобі добре ведеться.

IV

Щойно впала ніч на країну, управитель із сокирою під пахвою, з ключами в руках подався до жупанового замку.

Білий замок жупанів — що той лебідь під місячним сяйвом, а чорні управителеві палати в затінку лісу — немов крук над здобиччю. Сплять жупанчата в садку замковому і в думці не мають, що хтось цеї ночі наміряється життя їм укоротити.

Коли управитель був уже зовсім близько до замку, згадав він, що гак і не випробував сокири, а вона ж у нього з новим топорищем. Не під лиху годину будь мовлено, а раптом воно погано прилаштоване? Збочив він до якогось дуба, що лежав там зрубаний, і змахнув сокирою, щоб перевірити. Та тільки-но управитель замахнувся, топорище затріпотіло в руках, немов живе створіння. Затремтіло, заходило, смикнулося назад, і сокира вдарила управителя обухом межи очі. Потьмарилося лиходієві в очах, випала йому сокира з рук, та жалом на лівицю, що нею був за дерево взявся. Пальця як і не було.

Упав управитель навзнаки, лежить на моріжку, до тями не приходить, голосу не подає: ну, хоч бери й похорон справляй. А топорище, падаючи, вискочило з вуха сокири, вбік одлетіло, двічі перекинулося і знов у хлоп’я обернулося.

Лежить управитель, наче дубова колода, а над ним живий і здоровий Топорко стоїть, поблискує весело очима, немов кошеня проти місяця.

Озирнувся Топорко туди-сюди і мерщій до замкових мурів, до сьомого каменя, до віконця маленького. Вивернув Топорко той камінь, проліз у віконце й бігом від намету до намету.

— Тікаймо, браття, якщо вам життя дороге!

Попрокидалися жупаненки, посхоплювалися на ноги. Доки вони вдягалися, доки мечі до пояса припасовували, Топорко схопив губку та кресало й підпалив шовкові намети. А коли все було готове, повів їх до віконця, й усі нечутно, немов кажани, вишмигнули крізь відтулину. От вони вже й на луці попід замком.

Тиха нічко! Хіба ж ти сподівалася таке побачити! На луці коло замку зійшлися дев’ятеро жупанчат, немов дев’ять гілочок бузкових, і десятий — Топорко босоногий. Лука сяйвом місячним залита, а посеред луки липа вікодавня стоїть.

— Повстромлюйте мечі довкола липи, — каже Топорко жупанчатам, — щоб було до чого повертатися додому.

Повганяли жупанчата свої мечі в землю довкола липового стовбура й травою поприкривали, щоб не видко було. Упоравшися з цим, озирнулися: що ж тепер? Куди йти? В який бік?

А Топорко голову задрав і кудись на небо задивився. Небо яснісіньке, зорями всіяне, і одна-однісінька хмарка біля місяця стримить.

Склав Топорко руки сурмою біля уст, щоб дужчий голос був, і гукнув до тої хмарини:

— Зійди до нас, діду Невмивако!

І глянь! Стала з височини спускатися хмарина, і дід Невмивака на ній, а довкола ще дев’ять хмаринок, немов дев’ять чаєчок сірих, і десятий — імли пружок, на хвостика мишачого схожий. На дідів наказ осідлали жупанчата хмарки, а Топорко — отой пружок імлистий. Тупнув дід Невмивака ногою по траві росяній, і понесла його вгору хмарина, а за нею знялися й інші дев’ять хмаринок, що на них дев’ятеро жупанчат сиділи, і Топорко теж на пружкові млистому.

Як були вже високо над замком, роззирнулися жупанчата ген по небові й по землі. Бачать: місячне сяйво цілий світ залило, і далеко попереду них якась чорна гора бовваніє.

А дід Невмивака вже задибав по небі. Один раз ступнув — півнеба пройшов, удруге ступнув — другу половину за собою лишив, а як утретє ступнув — усі разом опинилися вони на вершечкові гори.

Отож, доки управитель помалу прийшов до тями й очі розплющив, доки сонна сторожа з замкових мурів огонь побачила й на сполох ударила, доки лемент і вереск довкола замку знявся, дід Невмивака зі своїм почтом уже на версі бескиду серед місячного сяйва пристав. Палахкотять попід палацом шовкові намети, на попіл згоряють один за одним, а шляхетна пані Єлена по згарищу ходить, піднімає з попелу почорнілі клапті наметів, схожі на обпалені крила соколині.

А дід Невмивака тим часом на вкритій росяною порістю верхівці бескиду поміж дітворою стоїть. Ряхтять у місячному сяйві золотом шиті доломани жупанчат, поблискують очі муренького Топорка, бавиться нічний легіт драною одежиною діда Невмиваки.

Нічого в тім дивного немає ані дідові Невмиваці, ані Топоркові, що позвикали вже давно один до одного і до зеленої гори цієї. А от жупанчатам дуже незвично з дідом Невмивакою, бо в нього саме дрантя замість одежі, і борода нечесана! А ще незвичніше дідові Невмиваці з жупанчатами: ковпачки в них сріблом мерехтять, доломанчики в китицях золотих.

Стоять жупанчата бадьорі, стрункі, очі в них ясні, погляд безстрашний, стоять і дідові Невмиваці просто в вічі заглядають. Дивно дідові, дуже дивно, що такі молодці з-під шовкових наметів до нього прийшли!

«Гарні хлопці, нічого не скажеш! — подумав він. — І око гостре мають, і тримаються гідно». Та все ж не йме він віри, що можуть бути добрі хлопці зі сріблястими китицями на шапках. Пильним оком зміряв він коштовні прикраси на жупанчатах: «Голомозу голову ковпаком накрито, а яке ж у тебе серце під золотим доломаном?» — питається дід Невмивака подумки. По тому, ще трохи поміркувавши, так до дітей промовив:

— Будете в мене вчитися, доки я схочу. Мусите сімох мудрощів навчитися, що про них ви ніколи й не чули.

Зиркнув Топорко на діда. Добре знав його каверзну вдачу, не сподобалося щось малому відразу.

«Боюсь, не буде тут добра! Не хоче дід подарувати їм золотих китиць та чепурних ковпачків», — подумав Топорко.

V

Так воно й було. Нелегке життя чекало дітвору в діда Невмиваки, Старий спав у печері на голому камінні, коло нього мусили й Топорко з жупанчатами місця шукати. Обіда й вечері в діда ніколи не бувало; якщо він сам голодний раніш лягав спати, то мусили й учні його надголодь вкладатися. А вранці він кожному по жменьці ліщини давав і собі брав пригорщу, і то їм був харч на цілий день. Попоївши ото так, дід спускався з ними з гори якимсь йому тільки й відомим способом.

Так добиралися вони до тої самої галявинки, неподалік від замку, де колись росли яворці. А там треба було братися до праці: шапчиною воду з джерела черпати, імлу вгору піднімати, ранкову прохолоду розганяти, ген навсібіч роси розсипати. А край же розлогий! Скільки там того зілля, скільки рослин усіляких, і всі вони завдяки дідові Невмиваці живуть! Та аби ж то цим клопотом усе й кінчалося. Так ні, бо по тому дід ще наказує хлопцям стежку до неба крізь хмари пробивати, аби сонце землю зігрівало.

— Навчайтеся, навчайтеся, ученички-жупанчата! Великий край — великий і клопіт! — частенько повторював дід та все чогось посміхався.

Важко дітям уранці, а ще важче ввечері. Вранці вставай так, щоб першу птаху в кубельці розбудити, а ввечері не лягай, доки й останню нещасну травинку не заспокоїш. Усього навчає дід своїх учнів: і як на хмарі літати, і як на галявинку збочити. Дозволяє він їм і по бескиду їхньому захмарному походити, і верхи на хмарині небом проїхатися. Одного тільки не хоче їх мудрий дід навчити, як на хмарині на землю спускатися, як на травах приставати.

Проте і з цим ще можна було б якось миритися, аби не одна дідова погана звичка. Коли вранці він спускався своїм звичаєм з гори, то не йшов стежкою чи просікою, а сідав собі на клапоть імли і спрямовував його, куди втрапить: крізь ліс, то крізь ліс, в урвище, то в урвище. Через те й одіж дідова на лахи перетворилася, через те й борода в нього перекошлана. Отож коли вранці першого дня спускалися діти з ним укупі крізь верховіття дерев, ковпачки їхні так на гіллі й позалишалися. Довелося відтоді жупанчатам голомозинами своїми світити.

Коли другого дня крізь терник вони продиралися, поздирало з них терня сині доломанчики, й залишилися жупанчата в самісіньких сорочечках. Коли третього дня спускалися вони долі урвиськом, від одного прискалка до другого, погубили свої лискучі чобітки. А коли четвертого дня ще й дощичок зранку дрібненький засіявся і жупанчатам коси до пліч повідростали, ніхто в світі не впізнав би в босих патлачах колишніх чепурних жупанчат.

Проте жупанові діти, шляхетного роду нащадки, ані журяться, ані ремствують. Не навчено їх ремствувати, та й не пристало бідкатися тому, хто роду знатного. Посплітали собі черески з лика, попідперезували ними свої сорочечки й чекають, коли з Топорком разом до праці рушатимуть.

Поглянув дід Невмивака пильненько на жупанчат, а тоді й мовить:

— Оце ви тепер першої мудрості вже й навчилися. Але далеко ще, ученички мої, до сьомої!

Топоркові в горлі залоскотало. Вже й сказав би щось, та не сміє. Але сам до себе подумав малий: «Дужає тебе старість, діду Невмивако! Хіба ж ти не бачиш, сердешний, що вони, однієї мудрості навчаючись, від усіх сімох зачерпнули, якщо вже, лишившись босими й безшапченками, жодним словом тобі не заперечили?»

А втім, що з того — думав Топорко чи не думав. Однаково все лишилося так, як дід ото сказав. А жупанчата й далі, немов їм до того не звикати, разом з Топорком стежку до неба крізь хмари пробивають. Бачать, немає іншого виходу, то треба терпіти.

Інакшої думки кучматий Топорко.

Жалько стало Топоркові братів: не бачили вони досі лиха, не звикли до нього, а тут тому лихові кінця-краю не видно. Бо Топорко знає, який дід затятий. Легше вже йому бороду, сто років не чесану, розчесати, аніж змусити його змінити думку про людину, що в ній він засумнівався.

«Ускочивши в якусь халепу, не чекай, доки тобі браму розчинять, щоб з неї виїхати, а тікай і через малу хвіртку», — отак міркує собі муренький Топорко. І, кидаючи заступом імлу через плече, пробиваючи сонцеві стежку, каже стиха своїм братам:

— Не журіться, братчики мої! Визволю я вас із цього ярма!

Проте зробити це було нелегко. Далеко до замку жупанового, від гори до нього цілий день ходи та все рівною, як долоня, рівниною. Аби й утік Топорко з жупанчатами, чи не наздогнав би їх на цій рівнині дід Невмивака у своїх опанках-скороходах? Чи не впав би на них із-за хмари, як той кібець на мишу? А якби їм поталанило і всього цього не сталося б, як їм вертати до жупанового замку, коли там, може, ще й зараз живе лиходій-управитель?

І все-таки вирішив Топорко спробувати щастя. Але спершу мусив він дізнатися від діда Невмиваки, як той з хмари на землю злазить!

І от, якось опівдні, коли спокій поймає все, що росте і квітне, коли й худоба спочиває, примостився дід Невмивака спочити в буковому гайку поблизу галявинки. Тихий ліс, що душа дівоча. Далеко стежки й просіки: дід уникає тих місць, де люди ходять. Сів собі дід у затінку пораювати, жупанчата поряд позасинали, котре під ліщиною, котре в папоротях. Сам один Топорко коло діда лишився. Сидять вони й балакають, аби час хутчій минав. Коли все вже перебрали, каже нараз Топорко:

— А чого це, діду, всього ти нас навчаєш, а як з хмариною на траву спускатися, не хочеш навчити? Чи боїшся, що ми повтікаємо від тебе? Так у тебе ж твої скороходи! Хай би й на край світу ми забігли, однаково ж наздогнав би нас!

— Дурний ти, Топорку! Та якби я вас і навчив цього, однаково злетіти на землю ви не зможете, бо не маєте того, що для цього потрібне.

— Дарма! Але ти мені все одно розкажи, щоб не нудитися оце, — провадив своєї Топорко.

Піддурив-таки діда малий, і той, спочиваючи в затінку, розповів Топоркові, як вони самі могли б на землю спуститися. Для того, виявляється, треба мати на землі якусь власну річ, що за неї можна було б ухопитися, пролітаючи на хмарині.

— А звідки ж воно візьметься у вас щось таке, що б стриміло понад галявинкою на десять сажнів угору? — зареготався дід з хлопчини, аж борода йому з реготу підскакувала.

— Та це я так, знічев’я питаюся! А от що я тебе попрохаю, діду, як батька рідного: одпусти мене сьогодні в ліщиняк по горіхи. Наберу тобі дванадцять повних козубців. Половина горіхів хай тобі буде самому, а половина — нам десятьом. Бо вже страшенно ми, учні твої, поголодніли.

Старий уже дід Невмивака, багато чого знає, багато чого вміє, але хто з нас безгрішний? Був і в нього такий собі грішок: ласий був дід на ліщинові горішки, як і всі, кого ліс годує. З давніх-давен товаришують ліс і Невмивака, ліс навіть подарував дідові свою мудрість, а от щоб звільнити старого від його гріхів — ні!

Замислився дід на хвильку, та подолати спокуси несила.

— Відпущу, — каже Топоркові, — але щоб повернувся мені, доки місяць зійде. І не спробуй тікати, бо й сам знаєш — без голови залишишся.

— Ну, куди мені від тебе тікати? Поглянь, які в мене ніжки, не більші від глички соснової! Та коли б я й цілий рік чеберяв ними, либонь, не дістався б ані до жупанового замку, ані до власної хатини!

Узяв Топорко козубці, але подався з ними не в ліщиняк, а туди, де лісом стежка проходила, знав він таке місце. Там виліз на пеньок побіля стежки й став чекати, чи не йтиме хтось.

VI

Жупанів замок оповила жалоба. Коли ото вночі погоріли намети, єдине, до чого вранці додумався жупан Юрина, це скликати своїх мудреців, віщунів, суддів.

— Поміркуйте, вірні слуги мої, і скажіть мені три речі: куди пропали мої діти; чому загорілися намети й куди зник злочинець?

Схилилися мудреці над згарищем, взяли по жменьці попелу й настромили на носа окуляри. А віщуни й судді грубезні книги розкрили й узялися дрібні слова та знаки читати. І, змагаючись з розпукою, стали всі чекати, що ж із того буде.

Нарешті заговорили мудреці:

— Згоріли твої жупанчата. Ось попіл з правої руки першого жупаненка. Авжеж, ми за попелом навіть мізинець можемо вказати і всі нігті перелічити.

За мудрецями підвелися віщуни.

— Судилося їм від вогню померти, тому вогонь із землі зродився і жупанчат твоїх спалив, — проказали віщуни й загорнулися в свої киреї.

Отак віщуни мовили, але судді їм заперечили, бо люта ворожнеча була поміж ними:

— Ніякого вогню, землею зродженого, не було, підклав вогонь злочинець, який по тому втік у дев’яте царство, а звідти його в жоден спосіб не дістанеш.

Такий висновок заявили судді, гострим поглядом штрикнули віщунів і закрили свої десять книг. Заголосила челядь у замкові; і кожне намагається голосніше від інших проквиляти. А найдужче старається чорна душа — управитель, щоб до жупана підлеститися. І ще лиходій ліву руку за пазухою ховає. Це, мовляв, щоб туга йому груди не розірвала! А насправді, то він ховав руку, що без пальця лишилася.

З того дня жупан ніде собі спокою не знаходив. Від раннього рана до пізньої ночі гасав верхи на коневі лісами й горами, сподіваючись, либонь, що на серці йому від того полегшає. Одного разу заїхав аж до далекої Чорногори, весь бескид об’їздив і геть зажурений додому повертався. Їде жупан з гори плаєм і раптом бачить: стоїть на пеньку якесь створіннячко, немов цвіркун, маленьке. Узялося під боки й голівку до плеча схилило. Під’їздить жупан ближче, а малятко й озивається:

— Доброго здоров’я тобі, світлий жупане!

— Дякую, карличку! — відказує жупан, дивуючись, що маленьке створіннячко так красно його вітає.

— Здається, ти трохи зажурений? — питається Топорко.

— А тобі що до того? — ще більше дивується жупан.

— Я тобі радо поможу. Даси мені за це півмішка лісових горішків.

— Та я тобі й півкраю віддав би, — одказав жупан і зітхає тяжко, певний, що ніхто йому не спроможний зарадити.

— Посади мене на коня поперед себе. Адже нам по дорозі. Та трішки мусиш коня поквапити, бо пропаде моя бідна голівонька.

Підняв жупан Юрина Топорка на сідло і, стиснувши коня острогами, погнав до свого замку. А Топорко тим часом навчав жупана:

— Ти нічого ні в кого не питай, але завтра опівдні звели, щоб зібралася вся твоя челядь на радному місці під липою і щоб жоден не здумав не прийти туди. А ще накажи всім з’явитися без зброї, хай тільки сокири поприносять, але без топорищ. Я теж на цю раду прийду, і топорище, яке ти від мене дістанеш, мусиш приміряти до всіх сокир. Як знайдеться серед твоїх дворян людина, що її сокира щільненько на моє топорище налізе, і як у цього дворянина не буде пучки на лівій руці, знай: оце і є лиходій підступний. І мусиш йому голову зітнути, коли хочеш, щоб сини твої до тебе повернулися.

Аж не віриться жупанові, що оце таке маля може його чогось навчати. Але кого не послухаєш, ускочивши в біду, що від неї не знаєш порятунку? Тож і пообіцяв він Топоркові так і зробити.

Нарешті доїхали вони до замку. Зійшовши з коня, наказав жупан комірникові дати Топорку півмішка лісових горіхів. А Топорко ще попрохав дозволу мішок той зав’язати і печатку жупанову на ньому прибити. Коли комірник те зробив, каже Топорко жупанові:

— А ще дозволь, світлий жупане, щоб я верхи на цій печатці поїхав. Засміявся жупан. Подумав, що це малий жарти справляє, і дозволив йому їхати верхи на печатці. Подякував Топорко, закинув мішка на плечі, вийшов із замку та мерщій до теслиної колиби.

Стояв гарний вечір, і бабуся пішла в поле подивитися на льон, чи не нашкодила йому посуха. Побачив Топорко бабусю, покинув мішка край лану й чкурнув льоном до бабусі. А коли та схилилася, щоб краще роздивитися на льон, Топорко зашепотівдо неї з лану:

— Тихо, бабусю, нікому жодного слова не кажи, а завтра вдосвіта приходь на галявинку і принеси мою шапчину, що я її тобі залишив. Там, на галявинці, є клен, найвищий з усіх. Треба тобі, бабусю, на нього вилізти, та якомога вище, коли дорогий я тобі! Потім ти мене побачиш, я летітиму на клаптику мли, а зі мною ще дев’ятеро на дев’ятьох хмаринках! Як підлетимо, як будемо повз клена пролітати, ти хутенько простягни мені шапчину. Я за неї вхоплюся, а ти її, бабуню, не пускай, ще й до себе потягни, скільки сили твоєї.

Бабусі з радощів серце заграло. Впізнала вона рідний Топорків голосок, що озвався до неї з лану. А коли ще нижче схилилася, щоб глянути на нього, ніде нічого не побачила, тільки хутенька смужка по льонові побігла — то стебельця льону хилиталися там, де Топорко ланом поспішав. Бабуся відразу збагнула, в чім річ, і більше не шукала Топорка. Жодної хвилини не сумнівалася вона, одразу повірила своєму шибеникові. Покинула лан, нехай уже сам із посухою, як знає, справляється, і заквапилася додому шапчину шукати, щоб завтра була напохваті.

А Топорко крадькома поміж стебельцями льону, немов перепілочка, на край лану вишмигнув, завдав собі знову мішка на плечі й побрався до жупанової стайні.

— Ось прибив жупан печатку свою на мішку і звелів, щоб ти дав мені коня найпрудкішого. Мушу ще цього вечора відвезти мішка, куди мені жупан наказав, — мовив Топорко конюхові.

А хіба є щось таке, чого не можна зробити, маючи жупанову печатку?! Побачив конюх знак свого господаря, повірив Топоркові й вивів йому коня. Посадив малого в сідло, подав мішка і стьобнув коня канчуком, щоб хутчій біг. Учепився Топорко за гриву й полетів до Чорногори, немов те пір’ячко за вітром. Летить та все коня підганяє, боїться, неборака, спізнитися.

Коли місяць ось-ось уже мав зійти, Топорко домчав до лісу. Скочив він з коня, тупнув на нього ніжкою: нехай, мовляв, іде, куди його воля, а сам подався плаєм на гору. Там, у ліщинякові, знайшов козубці, пересипав у них жупанові горіхи, викинув мішка і, як місяць викотився над галявинку, став перед дідом.

— Добрий вечір, діду! Ось тобі горіхи. Ти таких і не бачив ніколи! Дідові Невмиваці одразу й слина покотилася, а як ще на власні очі

уздрів ті горіхи, де вже там до ранку чекати, щоб покуштувати їх. От і каже дід:

— Нум, діти, може, й ми разом повечеряємо, щоб пам’ятали той день, коли ви навчилися першої мудрості.

І всі посідали кружка на галявинці. Але Топорко навчив жупанчат:

— Ви горіхи лускайте, але не їжте. Надголодь ми завтра світанку не проґавимо.

Забрав дід своїх шість козубців, а учні його по двоє до козубця посідали. І таке почалося лускання, аж усі вивірки з дупелець повилізали. Повилізали й дитинчат своїх повитягували на гілля букове тонесеньке, щоб подивитися, хто то так солодко хрускає посеред ночі при місяці.

Ученички, що по двоє поралися коло кожного козубця, ще й до половини були не добралися, а дід Невмивака вже з шістьох козубців горіхи ум’яв. Отакі зуби в того діда!

Добре наївся дід, любо всміхнувся і мовив Топоркові:

— Догодив ти мені, хлопче! Догодив, Топорку! Відколи живу, таких горіхів у лісі ще не знаходив!

VII

Підвели діда горішки. Не дошкуляв йому голод, то він і спав над ранок так міцно, немов серед ночі. Отож спить дід солодко-солодко, а крайнеба вже як не зашаріється. А учні його, зголоднілі, задовго до світання попрокидалися, тихесенько повставали й на галявинку повиходили.

Ранок білий-білісінький, немов крило голубине, і клапті волохатого туманцю пропливають понад галявиною, схожі на білорунних ягничок. Жупанчата й Топорко, не вагаючись, ухопили собі кожне по ягничці, посідали на них верхи, відіпхнулись від гори і свиснули, як їх дід навчав, закликаючи доброго вітру, що тримав би отару вкупі, гуртуючи їх щільніше одне до одного. Дмухнув добрий вітер і поніс дітвору долі з гірського плаю. І попливли вони, попливли! А що вже радощів було, коли над рівнину надлетіли і в бік малої галявинки збочили!

А там, на кленові найвищому, бабуся сидить ще з ночі. Чекає вона світання, наче померзлий сонця. Та ще коли б тільки світання чекала, а то свого Топорка кудлатого! Зміряла бабуся поглядом клен, що на ньому сиділа, й подумала: «І чого це мене, стару, занесло на цю височінь?»

Аж тут у далечині показалася хмарка, на десятеро поділена. Пливе та хмарка, рум’яна зоря її всю розжарила. А на хмарині десятеро дітлахів рум’яніють, немов ягідок разочок. Де й поділися всі думки, що їх снувала бабуся. Добре, що від превеликої радості з клена вона не скочила!

Просто до бабусі прямує хмарина, і коли вже мала вона ось-не-ось шугнути повз клен, простягла бабуся до неї шапчину. Вхопився меткий Топорко за шапчину, смикнулися назад усі десятеро хмаринок, немов то було одне ціле; смикнулися назад, а тоді знов уперед, бо вітер їх тягнув далі. Але бабуся міцно тримає шапчину. Ще міцніше тримається Топорко. А найміцніша з-поміж них сама шапчина. Якусь мить чи й більше змагалася бабуся з вітром, а тоді нараз смикнула щосили шапчину до себе. І наче відчула тоді хмарка, що діти щось важать, полетіла долі на моріжок, потягнувши за собою і шапчину, й бабусю. Ще мить і — геп! Сидить бабуся на моріжку, а довкола неї десятеро хлоп’ят. Так стиглий каштан падає з дерева, розсипаючи навкруг свої їжачкуваті кожушки.

Щойно вони сіли, випорснули з-під них їхні хмаринки й позлітали порожні вгору, немов пушина, коли на неї дмухнути.

Добряче гепнулася на тверду землю бабуся і вся дітвора з нею. А коли збагнули, що домоглися, чого всім серцем жадали, видалося їм, немов ніколи в житті м’якше й не сідали! І такі ж вони щасливі, що не знають, кому кого перше з радощів обіймати: чи Топоркові бабусю, чи бабусі Топорка, чи жупанчатам одне одного. Адже оно, ген на обрії, жупанів замок бовваніє! Дарма що далеко, головне, що на однім уже з ним полі!

Коли ти щасливий, то й сонце за тобою квапиться, не треба йому й дороги пробивати! Отож під ту саму мить зійшло над бабусею й малечею сонце і осяяло їх на моріжку.

Нагадало сонце Топоркові, що час не стоїть на місці.

— Треба поспішити, — гукнув він, — адже на нас жупан чекає. Скликав раду, а радитися не може, доки тебе, бабусю, немає.

— Ти ба, чого я дочекалася, — мовила бабуся й причепурилася трохи, поправивши хустку на голові, а тоді подалася хутенько полем, щоб не спізнитися на раду. За нею, немов курчата за квочкою, бігли хлопчаки.

VIII

Сидить жупан Юрина під липою, на престолі, сріблом кутому, і до престолу того ведуть сходи, встелені оксамитом. Побіля жупана один тільки хлопчик, що має слугувати йому під час ради. Проти жупана за десять кроків од нього вишикувалася вся челядь і дворяни, і всі аж умлівають, виказуючи свою догідливість.

Не звик жупан Юрина оце так радитися — без зброї, без лицарів, без старшини, без трапезування. Прикро йому страшенно. А ще ж і туга серце оповила, немов гадюка гілку. Проте, чим гірше йому, тим міцніше він тримається. Бо, як жупан тугу свою виказуватиме перед челяддю, хто ж тоді керуватиме краєм.

І от угледів жупан, що простує до нього якась убога бабуся, а за нею дітлахи, голі сіромахи. Надійшовши до радного місця, зупинилися дітлахи віддалік, лише один, найменшенький, узявши бабусю за руку, підступив ближче до жупана. Проясніла душа жупанова, коли побачив він те маля в пелехатій шапчині. «Ось на цю шапчину тільки й лишилася крихітка надії, — зрадів жупан у душі, —а все інше давно вже зрадило!»

Приступили Топорко й бабуся до жупана, опустилися на одне коліно перед ним. А тоді Топорко й каже:

— Прийшов я до тебе, жупане, як ми й домовилися, і стару матір свою привів, бо й мені треба, щоб хтось послугував мені під час ради. Але ще одне прохання маю до тебе. Оно там браття мої стоять, вони благають тебе, господаря свого, щоб дозволив їм десь осторонь постояти, подивитися, як це воно рада радиться.

Посміхнувся жупан до себе: «Авжеж, такого тобі ще не доводилося зажити, щоб на раду бабусі та малі діти приходили». Та серце в жупана милостиве. Бачить він дітей тих сіромашних, ликом підперезаних, кудлатих, немов оті лісові звірятка, і не може їм у проханні відмовити. Кивнув жупан, і діти, як і годиться босоногій малечі, здалека обійшли радне місце, щоб не бути старшим на заваді, і, зайшовши ззаду, вишикувалися біля липи. А з трави, довкола стовбура липи, наче щось срібне прозирає, листям та хмизом притрушене. Утаємничений, звісно, знає, що то дев’ять держаків від мечів у землю встромлених видніються, один побіля одного.

Скинув Топорко шапчину, віддав бабусі й мовив:

— Одна ти, бабуню, знаєш, як берегти мою шапчину, і бачила, чого вона варта для нас!

Узяла бабуся шапчину, а Топорко приступив до жупана.

— Час, жупане! —крикнув Топорко, підскочив, легенький і пружний, перекинувся в повітрі, й не встиг ніхто оком змигнути, як на червоний оксамит до ніг жупанових упало витесане топорище. А малого не стало.

Вразилася челядь. І жупан подивувався б, але на подив час потрібний, а він же мусив чинити, як із Топорком змовився. Отож і звелів жупан своєму прислужникові взяти держално та обійти з ним усю челядь, міряючи, до чиєї сокири воно годитиметься. Не знає челядь, що з того має бути, а прислужник іде собі від одного до іншого.

Велике топорище, немає сокири, до якої воно пасувало б. Аж ось дійшла черга до управителя, держално щільненько ввійшло у вухо його сокири й тримається наче влите. Одразу видно: на неї топорище тесано. Повернувся прислужник до володаря:

— Сокира управителева, пане!

Жупана немов мечем хтось ударив. Але він тільки й звелів прислужникові роз’єднати сокиру з топорищем, бо ніхто не має права бути при зброї на цій раді. А тоді наказав:

— Челядь нехай одступить, а управитель сам підійде до мене.

Приступив управитель до жупана, ліву руку за пазухою тримає. А з-поза престолу жупанового дев’ятеро кудлатих голівок висунулися. Прикро дивляться пильні очі, нічого від них не приховаєш.

— Вийми руку з-за пазухи, побачимо, яке в тебе серце! — мовив жупан, а очі в нього страшні, немов у орла, що проти змії на двобій іде.

Але й в управителя погляд страшний, наче в рисі, що наготувалася стрибнути. Глянули вони одне одному в вічі й наче в душу зазирнули.

Схилився управитель, немов уклякнути хотів, а сам дістав з потаємної схованки кинджала-запоясника й кинувся на беззбройного жупана. Немає в жупана ніякої зброї, і челядь далеченько відступила. Загине жупан, доки наспіє челядь. Але з-під липи роєм бджолиним вилетіли дев’ятеро жупанчат з гострими мечами в руках. Мечами тими зустріли управителя, розітнули йому й праву руку. Оточили жупанчата управителя, немов хорти вовка. І як вовк гине від хортів, так і управитель мав загинути від озброєних дітлахів.

Здійняла галас челядь, підскочили дворяни, піднесли руки, щоб оборонити господаря свого, але тим часом діти вже вспіли батька свого захистити і лиходія з його чорною душею розлучити.

Який лицар не впізнав би власного сина, що боронить батька мечем, коли сам учив його ним володіти? Упізнав жупан Юрина синів своїх, вклякнули жупанчата перед ним, схилився жупан до дітей, і не питайте вже, що та як, бо й лицар, буває, сліз не втримає. Здавалося, все якнайкраще сталось, аж тут заголосила бідолашна бабуся. Ніхто ж і не згадав був, що Топорка немає. «Не стало його, ну то й що? — міркували люди. — Залишив свою шапчину, чесно послужив господареві, вирятував його від підступного заклятого ворога, подарував йому синів і життя, і за цим ділом його й не стало. Інакше й не буває!»

Але ж бабуся так не подумає. Вона одна знає, як їй болить серце за Топорком! Заплакала бабуся, стала голосити й раду проклинати:

— Хто ж тебе, козенятко моє, послав на ту панську раду!

І, нарікаючи, намірилася піти з тої ради.

— Не плач, бабо, не псуй нам свята, — крикнув на неї прислужник і кинув їй топорище, — ось тобі твоє добро.

Полетіло топорище, перекинулося в повітрі, й бабуся спіймала його на оберемок. Але то вже було не держално, а Топорко, живий і здоровий! Засміявся малий, обняв бабусю за шию, вчепився в неї, немов реп’ях, та все цілує її, ой як він її цілує: бабиного тужіння наче й не було ніколи.

Наобіймавшись із Топорком, бабуся отямилася й мовила, немов нічого й не сталося:

— Постривай, дитино, ще ж бо раду радити не скінчили, осьдечки моє місце. — І вона стала побіля прислужника, коло жупанового престолу, щоб не скінчилася, бува, рада без баби.

Пообіймавши синів, попрохав жупан їх і Топорка похвалитися, як воно все було. Розповіли йому жупанчата все чисто, і, зрозумівши, що для них усіх зробив Топорко, спитав він малого:

— Якої ж ти нагороди хотів би, малий?

Перезирнулися жупанчата з Топорком, усміхнулися й гукнули:

— Щоб ви нам оте віконце в мурі залишили.

Замислився жупан, завирували думки в голові: «На дідька мурував я ці мури до неба, не мури та грати дітей мені зберегли, а дірка, що її хлоп’я пробило! То навіщо мені тоді мури й грати?»

Шляхетна в жупана душа! Коли дає, то вже жменями, коли думає, великі думки йому в голову приходять. Ось підвівся жупан з престолу, сріблом кутого, випростався красний лицар під розлогою липою і гучним голосом до челяді промовив:

— Покваптеся, люди мої, принесіть зубила й молоти, принесіть ломи й мотики, будемо сьогодні мури замкові руйнувати. Я, жупан, сам першу брилу виламаю. І виряджу чотирьох окличників. нехай розголосять ген на весь край, щоб знали всі як один: стоїть білий замок жупанів, немов голуб на розтуленій руці, далеко видніє тепер білий замок жупанів, немов серце на чистій долоні!

На сто голосів обізвалися радісні вигуки, далеко над полями рівними полинули вони. То челядь радісно вітала жупанові слова.

— Прозріють вікна замку, немов сліпець, що йому полуду з очей знято! — чулося далеко навкруги. Зібралося люду хмара хмарою, притягли начиння й знаряддя всілякого й почали з жупанової волі мури й каміння, що замок затуляли, на порох стирати.

Дідові Невмиваці чхнулося в печері, коли сонячний промінь упав йому на лице. Схопився дід і враз побачив, як пошився в дурні. Вибіг на галявину, зиркнув на небо, а час уже мало не до полудня добирається. І де-не-де лиш хмарка пливе, що на неї міг би дід ступнути, отак нині сонце над світом розсвіталося! Узув дід скороходи, ступнув раз, другий і подався мерщій наздоганяти втікачів.

Опинившись над замком, дід одразу збагнув, що там діється. І любо те йому, і чудно, що падають мури довкола замку. І тої ж миті простив дід усі жупанові провини. А що заклопотані дружною працею люди геть не зважали на нього, сів тихесенько на замковій вежі, спустив долі ноги в скороходах і замислився. Гладить він свою бороду і все ще не вірить тому, що на власні очі бачить: оно ж бо сам жупан брилу одвалює!

— Таки доведеться замиритися з ним, бо це ж він дуже добре діло вчинив! За ним тепер уже можна й не наглядати! — сказав собі дід Невмивака.

Схилившися над прірвою, що над нею сидів, він затягнув дужче ремінці на опанках і подався назад до свого лісу на Чорногорі.

Джерело: Івана Брлич-Мажуранич. Казки з давнини.— К., Веселка, 1971.
Переклад: Віль Гримич

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up