Сонце-боярин і Нева-Невічиця

Івана Брлич-Мажуранич

Отже, були собі млинар і млинарка, і обоє були бездушні й нечесні. Якщо цареві слуги приїздили жита змолоти, млинар молов те жито, заплати ніякої не брав, а ще й подарунки цареві передавав, щоб підластитися до могутнього царя та його дочки, чванькуватої царівни. А коли приходив змолоти жита який бідак, млинар брав собі кожну другу мірку за працю, а інакше й не молов.

І от одного дня, а було це саме на Коляди, серед лютої зими, прийшла до млина якась бабка, в саме дрантя та шмаття вдягнена. Млинок стояв серед гаю при потоці, тож ніхто не міг знати, звідки та баба прийшла.

Насправді ж то була зовсім не баба, чи краще сказати, не звичайна собі баба, а болотяна чаклунка Мокош. Мокош уміла будь-чим перекинутися: і птахою, і змією, і бабою, і дівчиною. А ще Мокош вельми здатна була як на лихе, так і на добре. І горе тому, хто якусь кривду їй заподіяв, бо капосна вона була жахливо. Мешкала Мокош у намулі край мочарища, куди восени Сонце сідало. Там у неї Сонце й зиму зимувало. Знала Мокош і зілля цілюще, і замовляння різні, доглядала й викохувала зморене Сонечко, аж доки, омолодившись, десь від Коляд воно знову починало радісно сяяти.

— Добридень вам, — проказала, отже, баба Мокош млинареві й млинарці, — як би оце ви змололи мені торбу жита.

Поставила баба торбу на долівку, а млинар і каже:

— А чого ж, можна і змолоти; півторби тобі буде на перепічки, а друга половина — мені заплата.

— Ні, так не годиться, синку. Мені ж не стане навіть на колядницькі перепічки, адже в мене шестеро синів, та ще сьомий онучок — Сонце — щойно вродився.

— Іди собі геть, не верзи тут бозна-що, стара дурепо, — напався на неї млинар і додав глузливо: — Воно по тобі й видно, що ти Сонцева баба!

Так чи йнак, але млинар геть відмовлявся молоти, якщо не матиме півторби. То баба завдала собі знову торбу на плечі й пішла туди, звідки прийшла.

А в млинаря була дочка, гарна дівчинка, і звали її Нева-Невічиця. Щойно вона народилася, віли скупали її у воді, що падала з лопатей млинового колеса, і через те від неї все лихе одскакувало, як та вода від млина. А ще навіщували їй віли, що, коли прийде час на весілля, бояринуватиме в неї Сонце, і вона, отже, стане Сонцевою невісткою. Отим її й назвали Нева-Невічиця, тобто Невістка-Невісточка, і була вона прекрасна і завше усміхнена, мов ясний день.

Пожаліла Нева-Невічиця бабусю, що її ото так млинар витурив. Вийшла з хати, зачекала бабцю серед гаю і каже:

— Приходьте, бабуню, завтра, коли я сама буду. Змелю вам жито і без заплати.

Другого дня млинар із жінкою пішли до лісу хмизу назбирати для вогнища, а Нева-Невічиця залишилася сама. Згодом і бабуся з торбою прийшла.

— Доброї тобі долі, дівчино, — мовила бабуся.

— І тобі хай добра буде, — одказала Нева-Невічиця. — Зачекай хвилинку, бабусю, треба млина одімкнути.

Ідучи до лісу, млинар замкнув млина, тож Нева-Невічиця мусила по коліна ступити в крижаний потічок, щоб одкинути засув.

Заторохтів млин, рушили жорна, і Нева-Невічиця змолола жито бабусі. Висипала борошно в торбу й нічого не взяла за працю.

— От спасибі тобі, дівчино, — мовила бабуся Мокош, — я тепер завжди тобі пособлятиму, хоч би де твої ноги ступали, за те, що ти своїх ніжок не шкодувала, до крижаної води заходячи, за те, що рученят своїх не жаліла, задарма борошно мелючи. А ще розповім своєму онукові Сонцю, хто це йому перепічок подарував.

Узяла бабуся борошно й пішла собі. А відтак нічого в млині не можна було вже зробити без Неви-Невічиці. Доки вона до млина не доторкнеться, не забирають лопаті води; доки вона в мучник не зазирне, і крихти борошна в нім не буде. І хоч би скільки сипалося з жорен борошна, усе наче крізь землю пропадає: порожній мучник, доки в нього Нева-Невічиця не кине оком. І з усім ото так було, що тільки млина стосувалося.

Багато днів так тривало, тривало й тривало, аж млинар та його жінка раптом почали лютитися на власну доньку, а тоді й зовсім зненавиділи її. Що більше вона поралася, що більше робила, то лихіше вони на неї поглядали, бо де вона робить співаючи, у них нічого не виходить, хоч би й зубами гризли.

Це було одного ранку, десь на Івана Купала, коли нещадно жарке Сонце котилося небом, немов розпечене золото. Тепер Сонце вже не відсиплялося в намулі у Мокош, а владало світом, і йому корилися і небо, і земля. Сіла, отже, того ранку Нева-Невічиця попід млином і замислилася:

— Треба, мабуть, іти мені звідси, якщо я їм догодити не вмію.

І тільки вона це подумала, з’явилася перед нею та сама бабуся, що насправді була Мокош.

— Я тобі допоможу, але мусиш мене у всьому слухатись і дивися не розгнівай мене, — мовила бабка. — Сьогодні вранці гордовита царівна пішла прогулятися левадою і загубила ключі від скрині та комори, а тепер не може ані корони, ані шатів своїх дістати. І оповістила царівна: хто знайде ключі, того чекає нагорода. Якщо хлопець знайде, буде царівна йому за кохану й наречену, якщо дівчина, то її царівна візьме до себе за першу фрейліну. Отож ходім за мною, я тобі покажу, де в щириці ключі лежать.

Однесеш їх царівні й станеш першою фрейліною. У шовки будеш убиратися, поруч із царівною сидітимеш.

Тої ж миті обернулася Мокош на перепілку, й Нева-Невічиця пішла за нею.

Незабаром прийшли вони на леваду попід цареві палати. Походжають по леваді вичепурені лицарі й шляхетні панії, а неподалік конюхи коней гарячих тримають.

Одного лиш коня не конюх тримає, а босий сирота. То був кінь Олеха-бана, і баский той кінь був, як звір. А сам Олех-бан був найвродливіший лицар у піднебному царстві.

Усякий може впізнати Олеха-бана з-поміж інших лицарів та жупанів, бо на нім шати звичайні, не розцяцьковані, а от біла китиця на шапці гарніша, ніж будь у кого.

Отож сновигають лицарі й шляхетні пані по леваді, чобітками травицю розгортають: чи не знайдуться ключі. Один тільки Олех-бан не дуже за тими ключами побивається, наче йому гульня та розваги дорожчі. А царівна з вікна виглядає й пильнує, кому ж це доля всміхнеться. Добре пильнує гордовита царівна та все собі міркує: от якби Олех-бан ключі знайшов.

Коли прийшла Нева-Невічиця слідом за перепілкою, ніхто на леваді їх і не помітив, опріч одного Олеха-бана. «Такої гарної дівчини я ще й не бачив», — подумав Олех-бан і попрямував до неї.

Тут Неву-Невічицю завважила й царівна з вікна, і що була вона чванькувата й нерозумна, то не побачила, яке то миле дівча, а розлютилася й каже до себе подумки: «Бракувало ще мені, щоб це простачисько знайшло ключі й стало моєю фрейліною!» Подумала вона так і послала служників прогонити дівчину з левади.

Іде Нева-Невічиця, куди її перепілка веде. Так вони зайшли на середину левади, де саме зілля розбуялося. Розгорнула перепілка два листки, а під ними ключі лежать.

Нахилилася Нева-Невічиця й підняла ключі, а коли поглянула на цареві палати й угледіла пихату царівну, злякалася й подумала: «Де мені там бути фрейліною в царівни!»

Обертається, а поряд прекрасний лицар стоїть, наче з самим сонцем побратаний. То і був Олех-бан.

В одну мить зважилася Нева-Невічиця, забула, що їй Мокош наказувала, і простягла ключі Олехові-бану.

— Ось тобі ключі, незнаний юначе, нехай тобі буде царівна за кохану й наречену, — мовила Нева-Невічиця, а сама очі не здолає з прегарного юнака звести.

Аж тут наспіли слуги з канчуками, щоб за царівниним наказом прогонити Неву-Невічицю з левади. Побачив це Олех-бан, умить збагнув усе юнак і так відказав Неві-Невічиці:

— Дякую тобі за ключі, мила дівчино, але я інше надумав. Ти будеш моя кохана, бо ти гарніша від зорі ранкової. Ось мій добрий кінь, він понесе нас до мого далекого краю.

Зраділа Нева-Невічиця, пішла з Олехом-баном, і він її підняв до себе на коня. І коли вони вже летіли верхи на доброму коні повз царівнині вікна, Олех-бан спритно кинув ключі просто у вікно.

— Ось ключі, світла царівно! — гукнув Олех-бан. — Носи собі на щастя корону й царські шати, а я собі знайшов дівчину.

Цілу ніч скакав Олех-бан з дівчиною, і вдосвіта вони добулися до його батьківщини.

За трьома земляними валами, за дубовою загородою стояв закурений дім.

— Оце і є мої палати, — мовив юнак Неві-Невічиці і сам засміявся, що ліпших палат не має. А Нева-Невічиця й собі усміхнулася з радощів, що владарюватиме побіч такого красного юнака.

Одразу ж і весілля вирішили згуляти, щоб відзначити одруження. Закликали двадцятьох лицарів і двадцятьох сіромах убогих, а більше й народу не було в тому глухому краї. А щоб людніше й веселіше було, гукнули ще з гір вовка й вовчицю та сірого орла й сивого кречета, а для Неви-Невічиці двох дружок: горлицю й ніжну ластівку.

А ще Нева-Невічиця похвалилася Олехові-бану:

— Мене ще може впізнати Сонце і прийти на весілля бояринувати. Це так мені віли навіщували.

І ось зібралися весільчани у закуреній оселі, щоб побенкетувати, а того й не знають, що нещастя в них за плечима.

* * *

Прямо в серце вразило царівну зухвальство Олеха-бана, коли він ото пошпурив був їй ключі, перед усім панством відмовився від неї й звабив незнану дівчину.

Стала намовляти царівна царя, благати його й заклинати, аж доки погодився цар і віддав під її руку військо могутнє. І рушило те військо на добрих конях до глухого Олехового краю, і вела його люта царівна.

Тільки посідали весільні гості за стіл, аж ген на обрії й військо об’явилося. І стільки того війська, що вкрило воно весь край, жодного вільного клаптика землі не лишилося.

А попереду війська покликач їде й гукає так, щоб усе живе в світі чуло:

— Йде військо могутнє й добірне, щоб підкорити зухвальця Олеха-бана. Його живого буде схоплено, а дружині серце буде вирвано.

Почувши це, питається Олех-бан у Неви-Невічиці:

— Боїшся, дівчино-красуне?

— Не боюся, — відказала вона радісно, — звіряюся на сірого вовка й вовчицю, на орла й кречета, на двадцятьох лицарів і двадцятьох бідаків, а найбільше на лицаря Олеха-бана. А ще ж є в мене добрі дружки: горлиця й ніжна ластівка.

Усміхнувся Олех-бан, а весільні гості вже посхоплювалися на швидкі ноги. Розхапали лицарську зброю і поставали до вікон закуреного дому, наготували сагайдаки, напнули тятиви шовкові й чекають на царівну з військом. Але військо те було таке могутнє, що встояти проти нього не міг ані Олех-бан, ані його гості, ані дубова огорода.

Перші загинули сірий вовк і вовчиця, вони перескочили огороду й земляні вали й кинулися до царевого війська, щоб привселюдно видряпати очі бундючній царівні. Але знялися вгору сотні булав, боронить військо пихату царівну. Поламано крила орлові й кречетові, важкі коні затоптали їх у чорну землю.

Ближче та ближче насувається могутнє військо, і коли вже зовсім близько надійшли займанці, одпустили весільні гості шовкові тятиви й легкими стрілами привітали військо.

Але не гуляли й люті стрільці лютої царівни. Полетіли стріли і в один і в другий бік, але ж стрільцям з війська ліку немає; засипали вони стрілами вікна закуреного дому.

Наче небесну моровицю наслано на Олеха-бана та його друзів, у кожного лицаря вже по дві-три рани, а в сіромах убогих і по десяти.

Та найтяжчих ран зазнав Олех-бан, вже юнакові від ран і руки несила звести.

Вискочила метка Нева-Невічиця на подвір’я рани обмити Олехові-бану. І доки вона біля ран його поралася, каже їй Олех-бан:

— Не поталанило нам зажити щастя, люба Нево-Невічице. Немає вже тобі на кого звіритися, а військо — ось воно, на порозі нашого закуреного дому! Ще трохи, й зірвуть вороги дубові клямки, провалять вікодавню браму, й загинемо ми, пропадемо всі: і лицарі, й сіромахи, і Олех-бан, і його Нева-Невічиця!

Проте Нева-Невічиця знайшла, здається, як зарадити лихові й каже:

— Не бійся, Олеху-бане, я ось виправлю горличку, щоб привела до нас Мокош з мочарища. Мокош усе знає і все зробити може. Вона нам пособить.

Виправила Нева-Невічиця горлицю швидкокрилу. Полетіла сива горличка, і не вгналися за нею стріли війська царського.

Відлетіла вона і невдовзі привела з мочарища Мокош, яка цього разу обернулася на ґаву й сіла на даху закуреного дому.

А тут уже й військо на браму вдарило. Стали гупати важкими колодами у ворота, знявся гуркіт, знялося торохтіння, стугонить передпокій і ціле надвір’я закуреного дому, немов пекельний град по воротях Олехової фортеці тарабанить.

— Щастя тобі, люба Мокош, — стала благати красуня Невічиця чорну ґаву, — щастя тобі великого, а ти нам допоможи врятуватися від лихої царівни. А то бачиш — гинемо ми, молоді!

Але капосна Мокош ледве дочекалася, щоб лють свою вилити. Затріпотіла ґава чорними крильми й проказала:

— Сама собі допомагай, голубко моя! Треба було мене слухатися, треба було царівні ключі віддати! Полюбилася б царівні, побіч неї, коліно до коліна, тепер би сиділа, в шовки вбрана, з золотого келиха пила б. А ти чого хотіла, того й дочекалася! Ось тобі дім закурений, у хаті сірома поранена, а перед хатою — військо незліченне. Нехай тобі той допоможе, хто призвів тебе до цього.

Почув усе це Олех-бан, схопився поранений юнак на рівні ноги й крикнув розлючено:

Покинь, Нево-Невічице, цю марну справу! Де це видно було таке, щоб ґава лицаря вирятувала! А ти мерщій тікай зі стріхи, чорна віщунко, щоб не довелося мені на тебе стріли витрачати, щоб не довелося мені в цей час птахів по дахах стріляти.

А тоді пригорнув Олех-бан Неву-Невічицю й каже:

— Якщо я загину від царевого війська, ти піди, моя красуне Невічице, вклонися царівні й намість того, щоб бути Олехові-бану дружиною, будеш фрейліною в лютої царівни.

Прикро стало на мить юнакові, але ось він уже відірвався від Неви-Невічиці, кинувся надвір’ям до брами, щоб зняти дубові клямки, одчинити браму військові незліченному й загинути або пробитися крізь навалу.

Сама зосталася Нева-Невічиця, тільки чорна Мокош сидить над головою. Чути, як падають важкі засуви, ось-ось упаде стара брама, ось-ось насуне нещадне військо, Олеха-бана на раба перетворять, і їй, милій дівчині, серце з грудей вирвуть. Блискавкою пролітають думки в голові Неви-Невічиці: що воно буде та як воно буде? Озирається навсібіч красуня Невічиця, хто б це зглянувся на неї, хто б це допоміг з лиха цього навісного вирятуватися! Озирається вона своїм милим-премилим поглядом і по землі, й по небі. І коли на небо поглянула, аж там саме Сонце котиться, жарке, мов розпечене золото. Поглянула вона на Сонце, а Сонце й собі задивилося на красуню. Переглянулися ото так Сонце й Нева-Невічиця і впізнали одне одного, і згадало Сонце: «О, це ж та сама невісточка, що до неї я маю на весілля йти.

У добрий час вона мені перепічки дарувала, ще ліпшого часу оце на мене поглянула».

Чуло Сонце, як допіру напалася була Мокош на Неву-Невічицю, як, капосна, не схотіла їй допомогти. Стало Сонце вичитувати старій лунким, немов грім, голосом. Занімів з остраху ввесь край, опустилися з остраху бойові сокири й булави, а могутнє Сонце громохкотить над старою Мокош:

— Гей, мамко, серце камінне! Хіба ж може могутнє Сонце забути, хто його, малесеньке й слабесеньке, на Коляди обдарував? Чи, може, Сонце-боярин має гудити невістку за те, що вона не поласилася на цареві палати, на службу в царівни, а пішла, як серце підказало, за юнаком? Ану, мерщій, чорна мамко, забирайся під землю, і допоможемо — я з неба, а ти з-під землі — щирому юнакові та його дівчині-красуні.

Слухають Сонця і небо, і земля, то хіба ж не послухається чорна ґава, що насправді була Мокош! Як оком змигнути провалилася Мокош під землю, щоб зробити, як Сонце звеліло.

А Сонце хоч і досі було жарке, а це ще більше на силі своїй зібралося. Вдарило Сонце згори, розпекло і небо, і землю; либонь, і залізну гору б розтопило!

До білого жару нагрілися шоломи на військові грізному, розтопилися панцири литі, порозм’якали списи й сокири. Знемагає од лютої спеки пихата царівна, знемагають од лютої спеки стрільці, що їм ліку немає, мозок горить їм під шоломами, груди обпікають розпечені панцири. Над ким даху немає, живий не лишається.

Повалила спека військо на землю. Крижма падають вояки один на одного, кличе побратим побратима на поміч, але, бува, й гукнути не встигши, падає.

Морить оце так Сонце військо грізне, а Мокош з-під землі йому пособляє, драговину бездонну під військом розчиняє. Щойно впаде Сонцем звалений вояк, одразу земля під ним розчахується, пада він у драговину, а земля знову над ним сходиться; хто де стояв, тут йому й могила розкрилася.

Отак і гинули вояк за вояком, стрілець за стрільцем, так і царівна загинула, і зброя бойова, і сокири, й булави. Жах дивитися на те могутнє військо, що його Сонце карає, а земля ховає!

Небагато часу минуло, година чи дві, і не стало того могутнього війська, живої душі не лишилося на весь край, окрім тих, що під дахом закуреного дому були.

І коли знову тиша настала, виглянула з вікна радісна дівчина Нева-Невічиця, щоб подивитися, як постарався її майбутній весільний боярин, чи понищив він кривдників лихих, що жити в мирі добрим людям не давали.

* * *

Швидко загоїлися рани в лицарів, що тішилися з перемоги, ще швидше оклигали бідаки сіромашні, бо їх біда всього навчила. А Олех-бан і слабувати не може побіля своєї Неви-Невічиці.

Другого ж ранку виправили вони ніжну ластівку до Сонця з подякою і вітанням. Надвечір, ще засвітла, ластівка повернулася, принесла Сонців привіт і побажання, щоб завтра влаштували весілля, на якому воно боярином буде.

Як звелено, так і зроблено. І це було таке весілля, якого й через сто років після того не бачили в усіх дев’ятьох царствах.

Джерело: Івана Брлич-Мажуранич. Казки з давнини.— К., Веселка, 1971.
Переклад: Віль Гримич

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up