Білосніжка та семеро гномів

Це було дуже давно.

В одній далекій країні жила королева незрівнянної краси. Королева дуже любила вишивати; і на початку нашої розповіді вона сиділа, вишиваючи, при вікні. Чи то вітер повіяв, чи королева побачила щось, їй немиле, але вона здригнулася і вколола собі голкою палець. Три краплі крові впали на сніжно-біле полотно.

Королева глянула на ті три краплі, що червоніли на вишивці, і замріялась: «Яка б я була щаслива, якби мала маленьку доню з губами, червоними, наче кров, білим, як сніг, личком, а коси в неї щоб були темні, мов чорне дерево!»

Так подумала королева, вишиваючи, і, певно, мрію ту підслухали добрі чарівниці, бо наступної весни мрія здійснилась.

Лиш недовге було щастя королеви. Вона встигла тільки раз узяти свою доню на руки. Подивилася королева на неї, прошепотіла: «Мала моя Білосніжко…» — й сконала. Тільки й лишилося в дівчинки на спомин про маму — незвичайне ім’я Білосніжка.

Минуло зовсім небагато часу, і самотній король оженився знову. Нова королева красою не поступалася Білосніжчиній мамі, тільки душа в неї була чорна і зла. Ніколи ще не було в палаці такої лихої жінки, як мачуха Білосніжки.

До того ж нова королева була дуже заздрісна. Вона люто ненавиділа всіх красунь королівства і зичила їм всякого лиха. Навіть дівчаток оббріхувала королева! Найдужче ненавиділа нова господарка палацу малу принцесу Білосніжку. Якби вона поставилася до своєї пасербиці трохи краще, то й наша казка вийшла б інакшою.

Королева була дуже багата. Скарбів її — золота й коштовних каменів — ніхто не міг полічити. Але найбільшим скарбом королеви було чарівне дзеркало. Щодня вона дивилася в нього й запитувала:

Дзеркало завжди казало правду. Ви вже знаєте, що нова королева була дуже красива, і тому найчастіше та правда втішала марнославну королеву. Переконавшись, що вона наймиліша у королівстві, Білосніжчина мачуха заспокоювалась. Але як вона лютувала, коли дзеркало називало не її, а чиєсь інше ім’я. Вона негайно кликала довіреного мисливця, якого тримала в замку для особливих доручень. Мисливець запитував, як звати суперницю королеви, а потім ішов і вбивав нещасну красуню. Дзеркало знову давало бажану відповідь, і королева заспокоювалася.

Минали роки. Краса королеви не в’янула, але поряд із нею в палаці підростала Білосніжка, яка ставала дедалі вродливішою і чарівнішою. Кожен, хто приїздив до королівства, хотів бачити прекрасну принцесу, слава про яку розходилася по всіх усюдах. Білосніжку любили всі — не лише за красу, а також і за добре серце. Проте ні: все ж таки її любили не всі. Королева-мачуха ненавиділа Білосніжку і що далі — то дужче.

Королева страшенно боялася, що Білосніжка підросте і стане найкрасивішою в королівстві й на всій землі. Чого тільки вона не робила, щоб краса дівчини зів’яла, не розквітнувши! Білосніжка виконувала всю найчорнішу роботу в палаці. Жила вона разом зі слугами в брудних покоях без вікон на чорному дворі. Одягалася вона в саме лахміття, у дрантя, якого вже ніхто не хотів носити. Королева насолоджувалась, принижуючи пасербицю, але та день до дня гарнішала, і кожен це бачив.

Живучи в бруді, тяжко працюючи, Білосніжка мріяла про прекрасного принца, що прийде колись, забере її від жорстокої королеви до свого палацу, і вона житиме там у спокої, подалі від підступної мачухи. Ну про що могла думати бідолашна дівчина, на що вона могла сподіватися, відчуваючи, як королева стежить за нею скрізь своїм лютим поглядом! От вона й мріяла, витираючи пил, миючи підлогу, мріяла завжди, а мріючи ставала іще красивішою.

Нарешті настав день, що його так боялася королева. За звичкою вона запитала в чарівного дзеркала:

Але цього разу дзеркало не відповіло ствердно, як то воно робило щоразу останнім часом. Чарівне люстро помовчало трохи, а потім сказало:

Обличчя в королеви ніколи не бувало бліде, але цього разу з великої люті воно стало біле, як сметана. Прожогом вибігла вона з королівських покоїв і звеліла привести до себе вірного мисливця. Коли мисливець, якого тримали навмисне, щоб убивав красунь, з’явився, королева взяла зі столу оздоблену діамантами скриньку.

— Заведи принцесу Білосніжку до лісу, — сказала вона, — і вбий. Серце дівчини принесеш мені ось у цій скриньці. — І королева подала мисливцеві коштовну скриньку.

Що лишалося мисливцеві? Хоч який він був жорстокий, але теж мав жаль до Білосніжки. Проте накази королеви слід виконувати. Збентежений мисливець пішов з королівських покоїв до убогої кімнати, де жила принцеса.

Білосніжці доводилося чувати про душогубства, які чинив мисливець, але чиста душею дівчина не вірила, що є на світі люди, здатні на такі криваві злочини. До того ж мисливець заговорив із нею дуже ласкаво, а вона так скучила за добрим словом. Отож Білосніжка пішла з ним до лісу без усякого страху.

Як гарно було в зеленому лісі! Не знаючи, що її чекає, принцеса безтурботно йшла стежкою поруч із мисливцем, зупиняючись часом, щоб зірвати фіалок або послухати луну від веселої пісеньки, яку вона наспівувала.

А мисливець дивився, як тішиться прогулянкою довірлива Білосніжка. Йому стало прикро від думки, що він має вбити невинне дівча — в мисливцеві прокинулася совість. Бідолаха не витримав, упав перед дівчиною навколішки і все їй розповів.

— Я не можу вбити вас, принцесо, — мовив він, — хоч це й звеліла мені зробити сама королева. Тікайте в ліс, знайдіть собі схованку і живіть там. Тільки, прошу вас, ніколи не повертайтеся до палацу.

Мисливець уклонився Білосніжці й пішов назад. Дорогою він уполював якесь звірятко, вийняв з нього серце й поклав до скриньки, прикрашеної діамантами. Нічого не кажучи, він поставив ту скриньку в передпокої королеви. Як зраділа та, побачивши, що її наказ виконано! Проте вся казка була ще попереду…

А тим часом бідолашна Білосніжка залишилася сама-самісінька в дрімучому лісі. Спочатку вона бігла наосліп, нічого не бачачи від сліз. Їй пригадалися страшні казки, що їх вона чула, живучи на задвірках палацу. Коріння дерев здавалося Білосніжці руками злих чаклунів. Тернові віти чіплялися за одяг, а вона думала, що то її хапають лапи хижих звірів.

Довго бігла принцеса, аж поки, знесилена, впала на землю. В лісі дедалі темнішало — сонце хилилось до заходу, а дівчина тулилася до землі, немов просила в неї порятунку й захисту. Серце Білосніжки, дивом врятоване серце, калатало щосили, ніби прагнуло вирватися з грудей.

І раптом ліс, в якому досі панувала цілковита тиша, почав оживати. Лісова малеча повилазила зі своїх дупел, нір та гнізд. Там були зайченята, маленькі єноти й бурундуки, білочки, а птаства — без ліку! Лісові мешканці пурхали й стрибали навкруги незвичайної гості, зацікавлено її оглядаючи.

Білосніжка звела очі й побачила навколо себе звіряток. Мимоволі вона усміхнулася крізь рясні сльози. Уздрівши таку гарну усмішку — щиру й ласкаву, — малята зібралися навколо дівчини тісним колом. За хвилину вони зовсім перестали її боятися. Звірята затанцювали, щоб розважити Білосніжку, а пташки співали їй найкращих своїх пісень: лісова галявинка дзвеніла від радості.

Довго бавилась Білосніжка з новими друзями, але втома й тяжкі переживання цього дня далися взнаки.

— З вами так гарно, — сказала вона. — Але дуже хочеться спати. Тільки не знаю, де переночувати цю ніч.

Одна пташка цвірінькнула, і звірята зібралися осторонь на свою раду. Певно, вони дійшли згоди, бо всі птахи разом пурхнули і зграйкою полетіли поперед Білосніжки, показуючи їй дорогу. Зайченята, білочки й бурундуки бігли слідом, а прекрасна гостя йшла між ними, обійнявши лісову кізку.

Іти довелось довго. Білосніжка минула безліч галявин, пройшла за звірятами крізь густі чагарники. Та раптом перед мандрівниками відкрилася чистенька лісова галявина, оточена височезними віковими деревами. І на тій галявині, як у гніздечку, стояла гарнесенька хатка.

Білосніжка захоплено сплеснула долонями.

— Яка вона гарна! — закричала дівчина. — Ну просто як лялечка!

Перед хаткою тік струмок, через який було перекинуто надійний міст. Білосніжка попрощалася з птахами й звірятами, що привели її сюди, подякувала їм і перебігла через місток до хати.

Спочатку вона зазирнула всередину крізь одне з віконець. Очевидно, господарів саме не було вдома. Роздивившися по кімнаті, Білосніжка подумала, що тут живуть якісь дивні мешканці. В раковині, наприклад, лежала купа чашок, блюдець і тарілок — таких брудних, наче їх зроду не мито. По стільцях та по всіх кутках кімнати валялися розкидані штанці та сорочки, кольору яких не вгадати було через бруд. А до того ж усі меблі та стіни були запорошені так, що можна було пальцем писати по тому поросі.

«Напевно, тут живуть діти, в яких немає мами, — подумала Білосніжка. — Бідолашні потребують догляду. Ну що ж, доведеться, мабуть, мені прибрати в хаті».

Хоч Білосніжка і попрощалася зі своїми друзями-звірятами, не бажаючи їх затримувати, вони не порозліталися, не порозбігалися по своїх домівках, а зацікавлено рушили слідом за нею. Білосніжка підняла клямку на дверях і ввійшла до будиночка, а за нею — її лісові приятелі.

Передовсім вона почала шукати мітлу чи віника, але де там! Врешті, за шафою в кутку спільними зусиллями розшукали стару мітлу. Білосніжка зразу ж підмела в хаті як слід і помила весь посуд. Звірі допомагали їй, хто як міг: зайці вибивали килим, білки витирали порох хвостами, а кози та олені вилизували брудні тарілки. Кожен робив свою справу.

Потім Білосніжка зібрала по всіх закутках бруднющий одяг і випрала його. Це було дуже нелегко, але ви ж знаєте, що вона змалечку звикла до праці і все вміла робити. Потім дівчина разом із лісовими друзями затопила пічку й поставила варитися велику каструлю смачної юшки. Невдовзі страва забулькотіла й смачно запарувала.

— А тепер, — сказала Білосніжка друзям, — тепер я піду погляну, що там діється нагорі.

Ну, а птахи та звірі, звісна річ, всі пострибали, полетіли й побігли за Білосніжною.

Нагорі теж була кімната — напевно, спочивальня мешканців цього будиночка. Там стояли, вишикувані в ряд, сім малих ліжечок.

— Ой, та тут на спинках ліжок позначено імена, — сказала Білосніжка. Вона нахилилася й почала читати: — Мудрунчик, Чхунчик, Веселунчик, Задумчик — ну, до чого ж смішні в тих дітей імена! — а далі ще хто тут? Буркунчик, Стидунчик, Дрімунчик! Ой, не можу. Я теж хочу подрімати… — мовила втомлена Білосніжка, позіхнула, простяглася впоперек малих ліжечок та й заснула.

Птахи побажали їй на добраніч і випурхнули крізь кватирку. Тихесенько, навшпиньках повиходили з кімнати лісові звірі. Малий будиночок на галявині огорнула тиша. Білосніжка відпочивала в будиночку, господарів якого ніколи не бачила…

Але раптом — що це?! Здалеку долинула пісня:

Лісовою доріжкою йшли, крокуючи в ногу, семеро малих чоловічків. Вони йшли і співали. То були семеро гномів, чиї дивні імена Білосніжка прочитала на спинках ліжок у спочивальні. Вони жили в цьому лісі і ходили цією доріжкою з давніх-прадавніх часів. Дерева старіли й падали, на їхньому місці виростали нові, а гноми не змінювались анітрохи. День у день вони простували лісом, виспівуючи тієї ж самої бадьорої пісні:

Але цього разу дещо було не так, як звичайно. Дійшовши до своєї галявини, чоловічки раптом заклякли з подиву. Двері їхнього будинку розчинено навстіж — це по-перше. З димаря вився вгору димок — це по-друге. Було від чого занепокоїтись!

— Погляньте! В нас дома хтось є, — перший зауважив Мудрунчик, що вважався найрозумнішим.

— Може, це привид, або домовик, або навіть чорт, — додав Задумчик, що був найзабобонніший у лісі.

— Я знаю, що це не віщує нічого доброго, — озвався Буркунчик і набурмосився при цьому, як то звичайно роблять усі буркуни. — Вже скоро двісті років, як я вам безперервно торочу, що от-от станеться якась біда, скоїться якесь лихо!

Ховаючись один за одного, гноми підкралися до хатки. Потім усі, знічені (а найбільше, звичайно, Стидунчик), навшпиньках увійшли додому.

— Хтось покрав наш посуд, — пробубонів Буркунчик, найпохмуріший, як завжди.

— Та ні, його ж складено увесь до буфета, — засміявся Веселунчик. — Але що це? Ой-ой-ой! Хтось помив мені чашку! З моєї чашки вимито увесь цукор — його стільки поналипало на стінках!

Та цієї миті згори долинув якийсь звук. Це Білосніжка позіхнула й перекинулася вві сні на інший бік.

— Там е-е домовик, або е-е чорт, або е-е привид! — затинаючись, промовив переляканий Задумчик.

Не маючи іншої зброї, крім кайл, гноми наставили їх гостряками уперед і, раз у раз задкуючи, поволеньки посунули східцями вгору.

Навшпиньках увійшли вони до своєї спальні, навшпиньках підійшли кожен до свого ліжка і, зазирнувши через спинки, побачили Білосніжку, що солодко спала. Кілька хвилин гноми уважно роздивлялись її.

— Щ-щ-що це? — прошепотів один з них.

— Якась дивовижна істота, — сказав інший.

— Щоб я пропав, але мені здається: це дівчина! — вигукнув третій.

Почувши розмову, що точилася в неї над головою, Білосніжка прокинулася. Хвилину вона дивилась на гномів, нічого не розуміючи, а потім засміялася, втямивши, хто це такі.

— Ага, то ви не діти, — сказала Білосніжка. — Ви карлики, гноми. Правда ж? Чекайте — зараз я відгадаю, як кого звати. Вона подумала і по черзі назвала всіх гномів — причому кожного правильно: Задумчика й Мудрунчика, Чхунчика, Веселунчика, Буркунчика, Стидунчика і, нарешті, Дрімунчика теж. Дівчина скочила на підлогу, поправила ковдри і поважно звернулася до господарів:

— Вечеря ще не зварилася. Ви маєте досить часу перевдягтися і помитись.

Гноми відсахнулися.

— Митись! — закричали вони, і в їхньому голосі забринів непідробний жах. Вони не вмивалися вже кількасот років, і тепер це дівчисько хоче примусити їх узяти мило! Нізащо!..

Наша казка стала б набагато довша, коли б я розповів, як тяжко було Білосніжці, скільки їй довелося умовляти гномів, доки ті повмивалися. І то не лише повмивалися — вона примусила їх помити з милом шиї, руки і навіть вуха! Не сподіваючись нічого доброго, повмивані чоловічки вишикувалися при обідньому столі.

Але що ж було далі! Гноми ніколи в житті не те що не їли, але навіть не бачили такої смачної вечері і не зустрічали нікого, хто б чував про такі смачні страви, які зготувала для них Білосніжка. Ніколи ще не було в гномів такого чудового вечора! Вони подіставали й пообтрушували від пилу стільки музичних інструментів, що можна було утворити цілий оркестр. І тут виявилось, що гноми чудово танцюють і грають!

А лісові мешканці обступили будиночок на галявині, спостерігаючи веселих гномів. — настрій у всіх був прегарний. До предковічного лісу прийшло справжнє свято.

… А тим часом у палаці лиха королева роздивлялась коштовну скриньку, де лежало серце (так вона думала) мертвої Білосніжки.

— Нарешті! — вигукнула вона, не вірячи своєму щастю. — Нарешті збулася моя мрія! Ха-ха-ха!

І щоб остаточно втішитись, вона поспішила покрученими коридорами палацу до свого чарівного дзеркала. Підійшла і запитала, як звичайно:

Дзеркало затьмарилося на мить, але потім чесно відповіло:

Тут королева зрозуміла, що мисливець не виконав її наказу. Вона пожбурила дорогоцінну скриньку в дзеркало, розтрощила чарівне скло на тисячу шматочків. Королева, наче в пропасниці, трусилася з люті. Нетямлячись, вона промовила закляття і провалилася під палац, до глибочезної темної печери. Тепер ви зрозуміли, хто така була мачуха Білосніжки? Насправді вона була зла чарівниця. Королева миттю прибрала зовсім іншого вигляду — стала старою, беззубою бабою, одягненою в брудне лахміття. То був її справжній вигляд.

Чарівниця схопила свої чорні книги і заходилася шукати там смертельного зілля для Білосніжки.

— Що ж для неї підібрати? — шамкотіла вона сама до себе.— Ага! Знайшла! Отрута зветься «Сонна смерть». Отруїти нею яблуко, і Білосніжку ніщо не врятує.

Королева-відьма познаходила у печері отруйне коріння й змішала його у величезному казані. Коли вариво закипіло, вона занурила туди яблуко — раз, двічі, тричі, — і яблуко те стало прекрасного кольору червоної троянди. Такого гарного яблука ніхто ще ніколи не бачив.

Приплескуючи в долоні й покректуючи від задоволення, королева кинула отруєне яблуко в кошик і рушила до хатки сімох гномів.

Вона була певна, що тепер їй уже пощастить звести зі світу красуню принцесу. Адже «Сонну смерть» може подолати лиш перший ніжний поцілунок. Королева знала, що мати так і не встигла поцілувати Білосніжку. Король теж ніколи не цілував її, заклопотаний державними справами; певно, він взагалі забув про дочку. В Білосніжку ще ніхто ніколи не закохувався. Ну та хто може знайти дівчину в непрохідних хащах, хто може поцілувати її? Королева була переконана, що Білосніжка засне навіки і ніхто її не розбудить.

Рано-вранці дісталася королева — усе ще в образі старої баби — до галявини і підійшла до будиночка гномів. Зі своєї схованки вона бачила Білосніжку, яка прощалася с сімома маленькими чоловічками, які вирушали у своїх справах.

— Будь обачна! — наказували гноми на прощання. — Стережись королеви!

Але Білосніжка навіть думати не хотіла ні про які лихі підступи. Вона вважала, що їй ніщо не загрожує.

І коли до хатинки підійшла бідна бабуся, — зігнута, старенька, з кошиком у руці, — Білосніжці навіть на гадку не спало, що її треба стерегтися. Старенька попросила напитися. Білосніжка принесла їй джерельної води, подала стільця, запросила сісти. Вона ласкаво поговорила з старою, спитала, може їй іще чого треба.

— Дякую, серденько. Нічого мені більше не треба, — прошамкотіла бабуся. — Хотіла б я тобі чим-небудь віддячити за твою добрість. Але в мене є тільки оце яблуко. Візьми його.

І вона простягла Білосніжці отруєне яблуко.

Птахи й звірята зразу ж розпізнали, що то за плід. Вони кинулися до старої, прагнучи вибити кошик у неї з рук, заважаючи їй подати принцесі яблуко. Чого лиш не витворяли звірята й птахи, аби врятувати Білосніжку. Але намарно. Білосніжка нічого не зрозуміла і навіть присоромила їх.

— Годі вам пустувати! — крикнула вона. — Поводьтеся як слід!

Вона взяла отруєне яблуко і надкусила його.

Ви й самі, певно, здогадуєтесь, що сталося. Тієї ж миті, як Білосніжка відкусила шматочок отруєного яблука, вона впала на підлогу бездиханна. Чаклунська отрута подіяла зразу.

Птахи розлетілися з криком на всі боки. Побігли лісом звірята. Усі шукали гномів, бо лиш ті могли б чимось зарадити страшному лихові.

А щасливі гноми вирішили того дня не братися до своєї роботи — вони позакривали на день усі копальні й почали радитися, що б їм подарувати Білосніжці, як її розважити. Гноми вже знали, скільки горя зазнала бідна дівчина, живучи в палаці. Вони сиділи й міркували, чим би його порадувати дівчину.

Семеро малих чоловічків не зрозуміли одразу, чого хочуть від них наполохані птахи та звірята. Вони здивовано дивились на збіговисько лісових мешканців, аж поки збагнули, що, певно, Білосніжка у небезпеці.

— Королева! Мабуть, їй заподіяла щось королева! — закричали вони й побігли додому. Вони мчали щодуху, але все одно запізнились…

Гноми примчали тієї самої миті, коли королева входила в темну гущавину. Вони побігли слідом за нею, заганяючи її далі й далі у пущу, в тільки їм відомі нетрі. Нарешті королева провалилася у глибоку прірву й залишилася там назавжди. Гноми теж уміють чаклувати, і вони подбали, щоб зла мачуха-відьма ніколи більше не повернулася на цей світ.

Але допомогти Білосніжці не могли навіть гноми. Вони бачили, що дівчина непробудно спить мертвим сном, а розбудити її не вміли, не знаючи, яким зіллям її отруєно і якими чарами зняти з неї закляття. Гноми збудували для своєї улюблениці золоте ложе з кришталевим віком і поставили його в лісі. Вони умовились вартувати там удень і вночі, сподіваючись, що колись дівчина прокинеться.

Та Білосніжка не прокидалась.

По всьому світу йшла слава про красуню, що спить у непрохідних хащах. Подорожні, які бачили її, розповідали про Білосніжку всім, бо не можна було забути дівчину, побачивши її хоч одного разу. Були й такі, що навмисне їхали, аби поглянути на Білосніжку, тільки жоден з них не міг розбудити її. Нарешті, чутки про красуню так заполонили уяву одного принца, що він осідлав улюбленого свого коня і теж поїхав у мандри, щоб побачити Білосніжку.

Нелегко було добиратися принцові. Але, побачивши дівчину чарівної краси, він не пошкодував, що подолав стільки перепон на шляху до неї. Довго сидів принц біля красуні. Він не міг відійти від неї, бо не уявляв собі, як житиме, коли не бачитиме Білосніжки.

Нарешті юнак зважився на сміливий вчинок. Він став навколішки поруч із труною і поцілував Білосніжку. Це й був той перший ніжний поцілунок, що мав зняти страшні чари!

Білосніжка прокинулась. І побачила, що над нею схилився юнак — той самий принц, про якого дівчина стільки мріяла, працюючи на чорному дворі в королеви. Вона ще не знала, що їй довелося так довго проспати; вона тільки знала, що всі муки і страждання позаду, що нарешті вона знайшла своє щастя.

Гномам дуже не хотілося відпускати Білосніжку. Але всі вони розуміли, що дівчина любить принца і мусить їхати з ним. Вона ніжно попрощалася з лісовими чоловічками, які довго ще махали їй капелюхами. Попрощалася Білосніжка і з птахами та звірятами лісу, що так щиро їй допомагали. Принц посадив дівчину на свого коня, і вони поїхали удвох до чарівного Палацу, до Палацу, Де Збуваються Всі Мрії. Там вони й досі живуть.