Бонго

Всіх звірів у цирку якось звуть. Ведмежаті дали ім’я Бонго — так називали в цирковому оркестрі маленькі вуркотливі барабанчики, що звучали тільки в найцікавіші моменти вистави.

Отже — Бонго був цирковий ведмедик, гарненький і моторний. Сказати точніше — дуже симпатичний, найсимпатичніший із усіх ведмежат, що будь-коли виступали на цирковій арені. До того ж Бонго був зіркою вистави, бо номер в нього був найскладніший і найцікавіший.

Малі й великі барабани хором торохтіли: тр-р-рам! На всю міць своїх мідних горлянок ревли сурми — то був сигнал для Бонго. Всі прожектори сяйливими пальцями вказували на край циркового намету — і раптом там з’являлося ведмежа!

Бонго викочувався на блискучому одноколісному велосипеді, що світився кожною спицею в морі світла. Так починався цей виступ.

Чого тільки не робив маленький артист! Він показував фокуси і вправно гойдався на найвищій з трапецій. Бонго ходив по канату знизу вгору так легко, як ми з вами ходимо по сходах. Він здіймався по косо натягнутому канату вище й вище — аж до вершечка циркового шатра. І коли відважний артист опинявся так високо, що декому з глядачів наморочилося в голові, тоді він сідав на блискучий одноколісний велосипед і скочувався по канату вниз.

— Ура, Бонго! — гукали глядачі.

— Так, він найкращий з артистів — зірка всієї вистави!

І справді, Бонго був королем цирку, господарем циркової арени.

Та зрештою виступ закінчувався, і ведмедик зникав із прожекторного сяйва. Глядачі вже не бачили ведмежати, а воно не чуло їхніх оплесків. І тоді довкола шиї Бонго защіплювався залізний нашийник. Малого артиста вели до клітки. Зловісно бряжчав залізний ланцюг, сталеві двері зачинялися, і їх замикали великим ключем. Славетний Бонго, зірка цирку, ставав звичайнісіньким ведмежам, що сидить, бідолашне, у клітці.

Бідний, бідний Бонго! Його, звичайно, добре доглядали, та хіба у цьому щастя?!

Годували Бонго, провідного актора, лише найліпшими, найдобірнішими ведмежими стравами. Він мав власний посуд. У нього завжди була свіжа вода для пиття. Його купали й чесали, пестили і стригли, одне слово — ведмедик завжди був як лялечка.

Але що йому з того, коли він жив у клітці, як раб! Бонго був увесь час сам-самісінький, не маючи ні друга, ані товариша. І ні з ким було йому погратись-побавитись, і навіть не було на кого подивитися. Тож не дивно, що ведмедик дуже сумував у своїй самотині. І часом, коли він дрімав, заплющивши очі, в його пам’яті виринала невиразна згадка про рідні дрімучі ліси, а голоси пущі кликали його:

— Бонго, Бонго, агов, Бонго!

Він чув їх у гудках паровоза, коли цирк переїжджав з одного міста до іншого. Чув їх він і в стукоті вагонних коліс. Голоси ті лунали гучніше й гучніше.

Щоразу, коли цирк виступав у новому місті, малий артист виконував свій номер наче в щасливому сні — ведмедикові подобалося, що всі захоплюються ним і аплодують його спритності. А згодом, коли його саджали назад до клітки, він знову снив — дедалі частіше снив про волю.

А голос пущі раз по раз кликав його:

— Бонго-о!

І от одного дня голос той зайшов ведмедикові просто в душу. Це було під час чергового переїзду. Бонго більше не міг лежати спокійно — він схопився й почав тупцяти кліткою. Він ходив і ходив, зазираючи в усі закутки маленької своєї тюрми, що розхитувалась на ходу поїзда. Нарешті Бонго наважився й, підступивши до дверей, обережно посмикав засув. Посмикав раз, потім удруге, вже сміливіше. Раптом двері, замкнені абияк, відчинилися! І Бонго несподівано опинився віч-на-віч з ніколи не баченим широким світом: «Великим Світом, Що За Дверима» — ось так він називав його у мріях.

Поїзд повільно їхав по насипу. Бонго миттю скочив на свій маленький велосипедик з одним колесом, вистрибнув з вагона і, крутячи педалями, помчав униз із насипу.

Позаду гудів паровоз, цокотіли вагони. Але за хвилину поїзд зник із очей. Бонго опинився на волі!

Він неквапно поїхав до лісу. Все було як у давній мрії, як у сто раз бачених снах. І все ж таки Бонго роздивлявся навколо з неабияким здивуванням: адже це вперше в своєму житті він уздрів широкий світ! Ну хіба ж він уявляв собі, сидячи в клітці, що можуть бути такі високі дерева — вищі за цирковий намет. А квіти — в тисячу разів красивіші і яскравіші за надувні кульки. Свіже повітря пахло краще, ніж смажена кукурудза або фісташки—не зрівняти! Ліс виявився дивовижно гарним.

— О, тут мені подобається, — сказав Бонго.

Настрій у ведмежати був пречудовий. Йому хотілося бігати і стрибати — в цирку він не міг цього робити вільно, хоч, як усі малята, тільки і мріяв поперекидатися на моріжку, пирхаючи й муркочучи з насолоди.

Бонго зупинився під деревом і уважно його оглянув. Немає нічого дивного, що йому закортіло видряпатися на гілку. Бідолашний Бонго — досі він ніколи не бачив дерев, окрім тих, які можна було вгледіти крізь вагонне вікно при переїздах.

Неважко здогадатися, що сталося, коли Бонго поліз на дерево: він зірвався і — гуп! — упав па спину. Кілька хвилин ведмедик лежав голічерева, озираючи недосяжні гілки. «Гаразд! — сказав він зрештою сам до себе; в цирку він звик обговорювати усі справи з самим собою. — Доведеться трохи повправлятися».

Бонго відступив і з розгону спробував вистрибнути на стовбур. Цього разу він упав так, що аж луна пішла лісом — гу-у-п!

З дерев пролунав дружний регіт — гілки було заповнено пір’ястою та пухнастою публікою, що сприйняла виступ Бонго так само безпосередньо, як глядачі в цирку. Птахи й маленькі звірята з цілого лісу зійшлися подивитись на таке незвичайне видовище.

Бонго озирнувся — він ніколи не бачив стількох звірят.

— Добрий день, — сказав колишній актор, ніяковіючи, я хочу з вами подружитися…

Звірятка почали навчати Бонго, викладаючи йому всі лісові науки — їм теж цікаво було познайомитися з ведмежам. Незабаром Бонго вже вмів розрізняти квіти і знав, у яких квітів смачніший нектар. Ще він — звиклий до дзеркал, що висіли в артистичних кімнатах, — навчився видивлятися в дзеркало води. Досить лиш глянути на спокійну поверхню ставу чи річки і можна побачити себе, як у найкращому люстрі!

— Ніколи ще не бувало мені так весело, сказав Бонго новим друзям. Він озирнувся й додав: — А ліс у вас дивовижний!

Але потроху лісова малеча пострибала й полетіла до своїх нір, гнізд та барлогів. Усі прощалися з Бонго до ранку, і врешті ведмежа залишилось саме. Сонце вже сіло-сховалося за коричневі спини дерев. Бонго подивився вгору на темнаве небо, схоже на завісу з важкої м’якої тканини може, з оксамиту? По темному оксамиту неба (Бонго зрештою вирішив, що то таки оксамит) розсипались сяйні крапки зірок. А навколо лягала, обіймаючи все, сонна тиша лісів.

«О, так, тут мені подобається», — позіхнув Бонго, лаштуючись долі до сну, — він таки добряче втомився за цей незвичайний день.

Та виспатися ведмежаті не вдалось. Щойно задрімавши, він підхопився, наче його підкинуло пружиною. Ніч, що здавалася такою лагідною і мирною, насправді повнилася цілим оркестром звуків. Більшості голосів Бонго ще не вмів розпізнати: знайомими здались лише пронизливі голоси койотів, що дзявкали віддалік. Бонго чув цих степових вовків, коли його цирк стояв поряд із зоопарком. Але й вони тепер звучали інакше. Від холодного вітру чи, можливо, від страху ведмежа наїжилось і сіло ближче до дерева.

— Виявляється, що ліс — не таке вже й привітне місце, — смутно мовив Бонго сам до себе.

Він дивився на небо, де зорі зникали одна за одною. Врешті їх зовсім позатуляли чорні грозові хмари. З чорнильної чорноти, що лежала довкола, раптом блиснуло жовте світло й сердито загуркотів грім. Холодний рясний дощ полився на бідного Бонго.

Сховатися не було де. Власне, може, й було, але ж Бонго вперше в житті опинився у справжньому лісі звідки було йому знати, як ховаються від злив тутешні мешканці? «Присягаюся, що більше ніколи не тікатиму з цирку!» — подумав він, змоклий до останньої волосинки…

Та дощ ущух так само раптово, як і почався. Ведмежа відчуло, що вода більше не ллється на нього, і глянуло вгору. Там одна по одній з-за хмар, що розповзалися на всі боки, з’явилися зірки. Скоро все небо знову рясніло ними. Підморгуючи по-дружньому (так принаймні здалося ведмедикові), викотився золотий місяць і засяяв з високості. Бонго ще трохи подивився на небо й заснув.

Наступного ранку він прокинувся голодний, як зграя койотів. Він спробував нарвати ягід — в цирку розповідали, що лісові ведмеді охоче снідають ягодами. Тільки ягоди попалися чи то зелені, чи неїстівні — жодної Бонго не зміг проковтнути. Шукаючи ягід, ведмежа забрело до маленького лісового ставка. Тут Бонго згадав, що дикі ведмеді ловлять рибу і залюбки їдять — він про це теж чував у цирку. Тільки, хоч як він завзято кидався у холодну воду, всі риби тікали геть — вони були прудкіші за Бонго. Врешті він розгублено побрів берегом, втопивши погляд під ноги. Сонячні зайчики стрибали по плесу ставка, невловимі, як рибки, і ведмежа думало про лісові дива, йому не підвладні. Бонго звів очі та — що це?!

Просто перед собою Бонго побачив інше ведмежа. Це було теж схоже на диво, тим більше, що незнайоме ведмежа всміхнулося до Бонго.

Ще якусь мить Бонго здавалося: він спить і все це тільки сон. Він ущипнув себе, проте малий ведмедик так само усміхався і стояв на тому ж самому місці. Тоді Бонго згадав, що ще вчора він був зіркою цирку, і зграбно вклонився, вирішивши відрекомендуватися.

— Доброго ранку, — сказав він. — Мене звуть Бонго.

І він скинув свого маленького циркового капелюшка.

— А мене звуть Лулабелла, — відповіло інше ведмежа; це була ведмедичка. — Нумо гратися!

Яке щастя! Вперше в житті Бонго мав товариша для ігор! Збулися найщасливіші сни колишнього циркача: ведмежа Бонго з подругою бігало та пустувало в справжньому лісі.

Вони нічого не бачили й не чули навколо, а надто Бонго. Щастя його було таке щире, що здавалося, — окрім щебетання птахів чи веселого шелесту дерев, у лісі не може бути інших звуків. Про небезпеку не хотілося й думати. А тим часом вона була поруч.

Раптом згори покотилися каменюки, затріщало гілля. Лісова малеча кинулася врозтіч. Та й великі звірі — ті теж чимдуж тікати геть. Ніхто не хотів попастися на очі Карколомові — найбільшому і найлютішому ведмедеві тутешніх лісів. Карколом наближався до галявини, де бавились ведмежата. Бонго побачив його аж тоді, коли велетенська постать затулила сонце і схилилась над ним, маленьким лісовим новосельцем.

— О, добрий день! — знічено пробелькотів Бонго. В ньому ще жевріла надія на те, що цей великий ведмідь прийшов погратися з ними. І тому Бонго не зрушив з місця.

Та Карколом не любив правити теревені. Він вишкірив свої страшні ікла і без попередження вдарив навідліг лапою. Бонго покотився, як грудка. Трохи отямившись, він спробував зіп’ястися на тремтячі ноги. В голові гуло, наче в заповненому глядачами цирку після цікавого номера. Перед очима літали світлі іскорки, схожі на зірки, що він їх бачив учора. Поки Бонго намагався порахувати ті іскорки, Карколом зробив крок уперед, щоб ударити ще раз.

Але Лулабелла, нова подруга Бонго, стала між ними. Поки ще Карколом відхекувався, вона підійшла до ведмежати впритул і з виляском заліпила Бонго добрячого ляпаса.

Бонго не міг повірити сам собі. В голові у нього запаморочилося ще дужче, ніж після удару Карколома. Так, це сталося насправді. Тут не могло бути ніякої помилки, тим більше, що ведмежа, з яким він так хотів приятелювати, ляснуло його ще раз — по другій щоці.

Серце в Бонго наче розбилося. Він повернувся, знайшов у кущах свій велосипедик з одним колесом і повільно поїхав геть. Йому було байдуже до всього на світі, і навіть якщо б Карколом захотів його тепер вдарити знову — Бонго б не спробував утекти. Для чого йому тепер жити?

Але Бонго навіть гадки не мав, що, від’їжджаючи, він завдає болю своїй подрузі. Хто ж міг розповісти йому про ведмежі звичаї? Звідки ж він міг знати, що коли один ведмідь уподобає іншого ведмедя, то, замість говорити про це, дає йому ляпаса? І — чим дужче уподобає, тим сильніше б’є!

Бонго їхав, заглиблюючися в лісові хащі, приголомшений та розгублений.

— Ніколи більше я не тікатиму з цирку, — говорив Бонго сам собі. — Ніхто мене тут не любить.

І він гірко зітхав та плакав.

Раптом Бонго почув важке тупотіння. Хтось гупав ногами, аж земля здригалася. В цирку йому доводилось бачити, як танцюють слони, — от і зараз у лісі тупало саме так. Бонго зупинився й прислухався. Тупотіння долинало з сусідньої галявини. Звідти чулися також і голоси, що мурмотіли ведмежою мовою якусь пісню.

Притримуючи велосипед, Бонго тихесенько підкрався до галявини і зачаївся в кущах.

Галявина була повна ведмедів, що поставали один напроти одного. Незграбно підстрибуючи, ведмеді танцювали, співаючи ведмежачу пісню, та обмінювались ляпасами.

— Чому це вони дають ляпаси один одному? — запитав сам у себе здивований ведмедик. — Ні, вони не б’ються. Вони веселяться. Дивно…

Бонго почув слова пісні:

— Ляпаси!.. І мені теж дали ляпасів! — закричав Бонго. — То я подобаюсь Лулабеллі! Ми й далі з нею дружитимемо!

Бонго не стримався і вистрибнув на галявину, де його подруга танцювала з Карколомом, і відважив їй доброго ляпаса — з усієї сили.

Лулабелла дуже зраділа, але Карколомові це зовсім не сподобалося. Він не мав ніякісінького бажання дивитися, як чуже ведмежа приятелює з його знайомою та ще й заважає йому, Карколомові, танцювати. Ведмідь-велетень розгнівався. Він постояв кілька секунд мовчки, а потім нахилив голову, форкнув і погнався за Бонго, виламуючи дерева та жбурляючи їх наздогін ведмежаті. Бонго тікав, але йому бракувало сил. До того ж цей ліс був зовсім незнайомий для нього, а Карколом знав тут кожну стежину.

Бонго вже відчував на своїй спині гаряче дихання Карколома. Ще хвилина — і велетень його схопить. Бонго помчав униз крутим схилом. Карколом біг слідом, ще й звалював величезні кам’яні брили, які котилися, грізно підстрибуючи, і ведмежа ледве встигало ухилятися.

Нарешті обидва зіткнулися на самісінькому краєчку скелі, над урвищем — тікати більше не було куди, Бонго прийняв бій.

Ніхто не міг подумати, що ведмежа вчинить такий опір страшному володареві пущ. Дорослі ведмеді стояли внизу, тремтіли з переляку й слухали, як на краєчку урвища з ревом качалися, дряпались, кусалися та боролися ті двоє — Бонго і Карколом.

Мале ведмежа билося з останніх сил. Ще трохи — і Карколом подужає його. Але цієї миті сталося те, чого ніхто не міг передбачити. Краєчок скелі почав хитатися під бійцями і раптом:

Трісь! Бубух! Шубовсть!

Якби ви довго прожили в лісі, то, навіть заплющивши очі, могли б здогадатися, що сталося. А сталося ось що: Бонго й Карколом упали з урвища і шубовснули в швидку річку.

Всі ведмеді підбігли до берега. Вони побачили, як Бонго з Карколрмом (а Бонго до того ж упав зі своїм одноколісним велосипедиком) вилізли на велику колоду, що оберталася й пірнала в бурхливім потоці, і хотіли продовжити бійку.

А тим часом колода наближалася до білопінної смуги великого водоспаду. Там, за водоспадом, ніхто з ведмедів ще не бував, а хто попадав туди, той ніколи не повертався назад. Отож усі злякано стежили за Бонго й Карколомом , стежили, затамувавши подих.

Ось колода попала у водоспад, ось вона пірнула в нього. За мить вона виринула — з одним Карколомом, що відчайдушно чіплявся за неї. Колода попала в стрімку течію, і течія помчала її далі й далі. Ще трохи — і колода зникла разом із мокрим ведмедем, що причепився до неї.

Звісно, всі зраділи, що Карколом більше не повернеться до цього лісу — доволі він тут накоїв лихого. Але де ж Бонго? Всі ведмеді сумно похитали головами і посмутніли, згадавши про нікого. Всім дуже припав до вподоби хоробрий прибулець.

Але зачекайте! Що то? На берег річки видряпалося мале мокрюще ведмежа в цирковому брилику, зсунутому на потилицю. І з ведмежати, і з брилика вода струменіла дзюрками. Так. ви не помилилися, як не помилилися й ведмеді, — то був Бонго, втомлений Бонго, щасливе і горде ведмежа.

— Я повернувся, — сказав він Лулабеллі і на додачу відважив добрячого ведмежого ляпаса.

— Я дуже рада, — відказала подруга і теж дала йому такого ляпаса, що Бонго покотився додолу.

Але тепер ведмедик зовсім не образився. Він скочив на ноги й радісно вигукнув:

— Ой, як тут чудово жити! У лісі куди цікавіше й веселіше. аніж у найліпшому цирку! Так, я житиму тут залюбки!

На радощах Бонго показав своїм друзям кілька фокусів, пожонглював сосновими шишками і потанцював з очеретиною на носі.

Коли ведмедик трохи отямився з радощів, друзі показали йому; де ростуть найсмачніші ягоди, а також навчили його, як. шукати дуплясті дерева, в які дикі бджоли понаносили солодкого меду. А потім ведмеді порадилися і всі гуртом знайшли для Бонго теплу й суху печеру, щоб він мав де жити.

— Яке тут чудове життя! — вигукнув щасливий ведмедик.

Він розмахнувся й закинув свій цирковий капелюшок на верхівку високого дерева.

— Нехай там висить довіку, — засміявся він. — Віднині я, Бонго, не циркач, а лісовий ведмідь!

І нові друзі привітали його щирими усмішками.