У Верхній Швабії й донині видно руїни замку, що був колись окрасою всього краю, — це Гогенцоллерн. Він височіє над крутою скелею, звідки видно всю округу. І скрізь, де видно було замок, та й далі, хоробрий рід Цоллернів вселяв у людей страх, а ім’я їх знали по всій німецькій землі. Так-от, кількасот років тому, здається, порох тоді тільки-но винайшли, жив у тій фортеці один з Цоллернів, дивак від природи. Не можна сказати, щоб він надто визискував своїх підданих або ворогував із сусідами, та все ж усі уникали його, бо мав він похмурий погляд, насуплене чоло і непривітну мову… Крім замкової челяді, мало хто чув, щоб він розмовляв, як усі люди. Коли мчав долиною верхи, і хтось із зустрічних, зірвавши шапку з голови, вітався до нього: «Добрий вечір, пане графе, гарна сьогодні погода», — він бурмотів у відповідь: «Дурниці» або «Без тебе знаю». І прозвали його в окрузі Цоллерн-Зла Негода.
Була у нього дружина, зовсім на нього не схожа — лагідна і привітна, як весняний день. Бідним вона допомагала, чим тільки могла, і не вважала за клопіт навіть у спеку чи хуртовину спуститися з крутої гори, щоб відвідати злидарів чи хворих дітей. Якщо зустрічався їй при цьому по дорозі граф, він невдоволено бурмотів: «Без тебе знаю! Дурниці» і їхав далі.
Іншу жінку така похмура вдача чоловіка залякала б або відштовхнула. Та не така була пані Хедвіг фон Цоллерн. Вона любила і шанувала його, старалась своєю ніжною рукою розгладити зморшки на його засмаглому чолі. Коли ж небо подарувало їм сина, вона й тоді не стала любити чоловіка менше, хоча й про малюка піклувалася із справді материнською ніжністю. Минуло три роки, а граф бачив свого сина тільки у неділю по обіді — хлопчика приносила йому нянька. Він уважно вдивлявся у нього, бурмотів собі щось під ніс і віддавав його їй. Коли ж хлопчик вперше промовив «тато», граф подарував няньці гульден, а дитині навіть не усміхнувся.
Зате коли малому виповнилося три роки, граф звелів надягти на нього перші штанці, наказав привести свого Вороного і ще одного доброго коня, взяв хлопчика на руки і, дзвенячи шпорами, став спускатися гвинтовими сходами. Побачивши це, пані Хедвіг остовпіла. Вона не мала звичаю питати чоловіка, куди він їде, коли повернеться, та цього разу страх за дитину примусив її обізватися:
— Ви збирайтесь їхати верхи?
Відповіді не було.
— Навіщо ж ви берете дитину? — спитала вона знову. — Зараз Куно піде гуляти зі мною.
— Без вас знаю, — відповів Цоллерн і пішов далі.
На подвір’ї він підняв хлопчика за ніжку, швидко закинув його у сідло, прив’язав міцно хусткою, сам скочив на Вороного і рушив за ворота замку, тримаючи в руках поводи синового коня.
Спочатку, здавалося, хлопчик був дуже задоволений. Він плескав у долоньки, сміявся і смикав гриву коника, щоб він швидше біг, граф також радів і разів два вигукнув: «Будуть люди з молодця!» Коли ж вони виїхали на рівнину, і граф пустив коней риссю, хлопчикові запаморочилася голова. Спочатку він просив батька їхати повільніше, та коні мчали все швидше, і зустрічний вітер перехопив бідолашному Куно дихання, він тихенько заплакав, а потім заверещав на все горло.
— Без тебе знаю, дурниці! — почав було батько. — Вперше на коні і рюмсає. Мовчи, бо…
Та в ту хвилину, коли він лайкою хотів підбадьорити малого, кінь під ним став дибки, а поводи другого коня вислизнули з його рук. Насилу приборкавши свого коня, він зі страхом оглянувся на дитину і побачив, як, звільнившись від маленького вершника, кінь мчав у бік замку.
Хоч який був суворий і жорстокосердий граф фон Цоллерн, його серце не знесло цього видовища. Він уявив собі, що його дитина лежить розбита край дороги, став рвати бороду і гірко картати себе. Повернув назад, та ніде не було слідів хлопчика. Він подумав було, що, злякавшись, кінь скинув його у рів з водою, що тягнувся вздовж дороги, та ось почув дитячий голосок. Граф швидко обернувся і побачив стару жінку, що сиділа під придорожнім деревом і колихала на колінах хлопчика.
— Як потрапив до тебе хлопець, стара відьмо? — закричав роздратований граф. — Зараз же подай його мені!
— Тихіше, тихіше, ваша милосте! — сміялася потворна баба. — Не приведи Господи, і з вами на вашому гордому коні притрапиться лихо! Ви питаєте, як потрапив до мене маленький граф? Кінь поніс, хлоп’я повисло, прив’язане за ніжку, волоссям майже торкалося землі, — тут я й підхопила його у свій фартух.
— Без тебе знаю! — гнівно вигукнув граф фон Цоллерн. — Давай його сюди! Я не можу злізти з коня — він розпалився і здатен вбити дитину.
— Подаруйте мені гульден із зображенням оленя! — сумирно попросила жінка.
— Дурниці! — крикнув граф і кинув їй під дерево декілька пфенігів.
— Не те… Мені б дуже згодився гульден з оленем.
— Гульден з оленем? Ти сама не варта такого гульдена, — гарячкував граф. — Подай сюди дитину або я нацькую на тебе собак.
— Отак? Я не варта гульдена з оленем? — в’їдливо скрикнула стара. — Ну що ж, побачимо, що з вашого спадку коштуватиме гульден з оленем. А ці пфеніги залиште собі, — вона кинула графові мідяки, і так влучно, що всі три впали просто у шкіряний гаманець, який той все ще тримав у руці.
Здивований такою невірогідною спритністю, граф кілька хвилин не міг вимовити ні слова, та невдовзі його зчудування перейшло у лють. Він вхопив рушницю, звів курок і націлився на бабу. Вона ж продовжувала пестити й цілувати малого, але при тому тримала його перед собою так, що випущена куля не обминула б дитини.
— Ти гарний, лагідний хлопчик, — примовляла, — залишайся таким завжди, і тобі буде добре.
І вона опустила його з колін, погрозивши графові пальцем.
— Цоллерне, Цоллерне! Гульден з оленем за вами! — крикнула стара і, не звертаючи уваги на лайку графа, спираючись на самшитовий кийок, повільно побрела у ліс.
Зброєносець Конрад зліз, тремтячи, зі свого коня, посадив у сідло малого господаря, сам скочив на коня позад нього і поїхав слідом за графом до замку.
Так Цоллерн-Зла Негода вперше і востаннє взяв на верхову прогулянку малого сина, бо через те, що хлопчина заплакав і закричав, коли кінь пішов риссю, став уважати його розманіженою дитиною, з якої не вийде нічого путнього. Він поглядав на сина невдоволено, і коли хлопчик, що щиро любив батька, лащився і притулявся до нього, відганяв його і вигукував: «Знаю вас! Дурниці!» Пані Хедвіг легко зносила поганий настрій чоловіка, але це неприязне ставлення до невинної дитини краяло їй серце. Коли жорстокий граф суворо карав малого за наймізернішу провину, вона злягала хвора в ліжко. І врешті померла у розквіті літ, оплакана слугами та всією округою, а найбільше своїм бідолашним сином.
Відтоді граф остаточно відвернувся від малого, передав його на виховання мамці й замковому капелану і сам уже ним не клопотався, тим більше, що невдовзі одружився з багатою дівчиною, яка через рік подарувала йому двох юних графів-близнюків.
Куно дуже любив відвідувати бабусю, яка колись врятувала йому життя. Вона часто розповідала йому про покійну матір і про те, як багато добра вона зробила їй. Слуги і служниці не раз застерігали його, щоб він не ходив до пані Фельдгеймер — так звали стару, — бо вона нібито відьма. Та хлопчик не боявся: капелан пояснив йому, що відьом не існує зовсім і що балачки про те, нібито деякі жінки уміють чаклувати або на мітлі в повітрі літати, — суцільна вигадка.
Правда, у пані Фельдгеймер доводилося йому бачити речі, які важко було зрозуміти, і він ще пам’ятав фокус з трьома пфенігами, так влучно кинутими у гаманець батька. Вміла вона готувати всілякі відвари, якими зціляла людей і худобу. Та брехливою була чутка, ніби у неї є сковорода, яка викликає страхітливу грозу, досить її повісити над вогнем. Вона навчила молодого графа приготовляти ліки для хворих коней, питво проти сказу, принаду для риби і ще багато чого корисного. Невдовзі пані Фельдгеймер стала його єдиним другом, бо мамка померла, а мачусі не було до нього діла.
Коли підросли брати, життя Куно стало ще сумнішим. Близнюкам пощастило на першій прогулянці верхи не впасти з коня, і тому Зла Негода вважав їх тямущими й відважними хлопцями, любив тільки їх, щодня виїжджав з ними і навчив усього, що знав сам. Та небагато доброго навчились вони таким чином — читати й писати він і сам ледве вмів, тож обидва його неперевершені сини також не повинні були витрачати часу на такі дрібниці. Зате вже на дев’ятому році вони вміли лаятися так само брудно, як батько, з усіма зчиняли сварки, один з одним жили, як пес з котом, і мирилися лише для того, щоб спільно позбиткуватися над Куно.
їхню матір це аж ніяк не засмучувало, вона вважала, що хлопчикам для здоров’я корисно битися. Коли одного разу слуга розповів про їхню бійку графові, той, правда, за звичкою кинув: «Дурниці, без тебе знаю», — та все ж вирішив придумати якийсь засіб, щоб у майбутньому сини його не повбивали один одного. Бо він ніяк не міг забути погрози пані Фельдгеймер, яку в глибині душі вважав справжнісінькою чаклункою: «Ну що ж, побачимо, що з вашого спадку коштуватиме гульдена з оленем».
Одного разу, коли він полював в околицях маєтку, йому впали в око дві гори, ніби створені для того, щоб побудувати там замки, і негайно вирішив це зробити. На одній горі він вибудував замок Шалькеберг, названий так на честь молодшого з близнюків, який за свої злі витівки був прозваний маленьким Шальком, тобто шахраєм. Другий замок мав спочатку називатися Хіршгульденбергом, тобто замком гульдена з оленем — він вигадав це на посміх відьмі, яка віщувала, що весь його спадок не вартуватиме й гульдена. Та потім залишилася простіша назва — Хіршберг. І так називаються обидві гори й донині.
Цоллерн-Зла Негода збирався спочатку заповісти старшому синові Цоллерн, маленькому Шалькові — Шалькеберг, а третьому — Хіршберг. Але жінка не дала йому спокою, поки він не змінив цього наміру. «Недоумкуватий Куно, — так називала вона бідолашного хлопця, тому що він не був таким диким і непогамованим, як її сини, — недоумкуватий Куно і без цього доволі багатий тим, що успадкував від матері, невже він одержить ще й чудовий Цоллерн? А в моїх синів нічого не буде, крім фортець посеред лісу».
Даремно доводив їй граф, що несправедливо було б позбавляти Куно права первородства, — вона плакала і сварилася з ним, доки Зла Негода, який нікому не скорявся, все ж таки не поступився їй, і не заповів маленькому Шалькові — Шалькеберг, Вольфові, старшому з близнюків — Цоллерн, а Куно — Хіршберг з містечком Баллінгеном. Невдовзі він важко захворів. Лікареві, який сказав, що хвороба невиліковна, відповів: «Без вас знаю», а капеланові, який хотів підготувати його до християнської кончини, кинув: «Дурниці!» Граф продовжував лаятися та скаженіти і помер, як і жив, затятим грішником без каяття.
Його ще й поховати не встигли, як графиня з’явилася до пасинка і глузливо наказала йому довести свою вченість, прочитавши, яка батькова воля, а саме, що в Цоллерні йому більше нічого робити.
Куно без нарікань скорився волі покійного, але із сльозами прощався із замком, де народився, де була похована його дорога мати, де жив добрий капелан, а недалеко звідки й пані Фельдгеймер. Замок Хіршберг був і гарний і величний, та все ж там було надто самотньо й пусто, і Куно мало не захворів від туги за Гогенцоллерном.
Якось увечері графиня і близнюки, яким виповнилося по вісімнадцять років, сиділи на вежі замку і дивились униз на долину. І ось помітили ставного рицаря, що в’їжджав верхи нагору. За ним їхало багато слуг і йшли два мули з ношами. Мати з синами довго не могла здогадатися, хто б це міг бути, аж нарешті маленький Шальк вигукнув:
— Та то ж не хто інший, як наш шановний брат з Хіршберга!
— Що? Недоумкуватий Куно? — здивувалася графиня. — Мабуть, він хоче запросити нас до себе. І які чудові ноші прихопив з собою, щоб я могла вирушити в них до Хіршберга! Не сподівалась я такої люб’язності від свого пасинка, дурника Куно. Але — ввічливість за ввічливість, тож спустімось до воріт замку, щоб зустріти його. А ви зробіть привітні обличчя, може, він подарує нам щось у Хіршберзі — тобі коня, тобі — панцир, а мені вже давно кортить мати коштовності його матері.
— Не потрібно мені подарунків від дурного Куно, — відповів Вольф, — і ласкавого лиця теж не збираюся робити. Єдине, чого я хочу, — щоб він якнайшвидше пішов слідом за нашим покійним таточком. Тоді б нам припали і Хіршберг і вся решта. А коштовності ми б відступили вам, матусю, за приступну ціну.
— Ах ти свиното! — гнівно вибухнула мати. — То це мені ще й купувати у вас коштовності?! Ось якої подяки дочекалась я за те, що відвоювала для вас Цоллерн! Маленький Шальку, правда ж, я дістану коштовності задарма, синку?
— Задарма буває тільки смерть, матусю! — зареготав синок. — І якщо правда, що ці камінці коштують не менш від замку, не будемо ж ми такі дурні, щоб повісити їх вам на шию. Як тільки Куно заплющить очі навіки, ми поїдемо вниз, зробимо поділ, і я продам свою частину коштовностей. Якщо ви дасте мені більше від лихваря, матусю, будьте певні — я відступлю їх вам.
За такою розмовою вони дійшли до воріт замку, і графині ледве вдалося побороти в собі обурення від синівських слів. Граф Куно вже в’їжджав на міст. Побачивши мачуху і братів, він зліз з коня і вклонився їм. Хоча вони завдали йому стільки прикрощів, він не забував, що то його брати і що цю жінку любив батько.
— Як це приємно, що наш син вирішив відвідати нас, — улесливо обізвалася графиня. — Що чувати у Хіршберзі? Я бачу, ви завели собі ноші, та такі гарні, що сама королева не посоромилась би їх. Мабуть, і господиня їм скоро знайдеться та буде їздити в них по всьому краю.
— Про це я ще не думав, — заперечив Куно, — а щоб не було нудно, хочу запросити гостей. От і приїхав сюди з ношами.
— Ах, ви дуже люб’язні й турботливі, — перервала його дама, усміхаючись.
— їхати верхи йому було б, мабуть, важко, — спокійно продовжував Куно. — Я кажу про патера Йозефа, капелана. Хочу забрати його до себе. Він був моїм учителем, і ми з ним так і домовилися, коли я покидав Цоллерн. А по дорозі прихопимо й пані Фельдгеймер. Старенька стала зовсім немічною. А колись вона врятувала мені життя. У Хіршберзі вдосталь кімнат, хай у мене і доживає віку.
Сказавши це, він пересік подвір’я, щоб покликати отця капелана. Юнкер Вольф від злості прикусив губу, графиня пожовтіла від люті, а маленький Шальк аж зайшовся реготом:
— То скільки дасте за шкапу, яку він подарує мені? Братику, може, виміняєш на неї панцир, який тобі подарували? Ха-ха-ха! Він бере до себе патера і стару відьму. Добірна парочка! Уранці він зможе брати уроки грецької у капелана, а пополудні вчитися чаклунства у старої. Виходить, він ще й жартівник цей придуркуватий Куно!
— Він підлий! — вигукнула графиня. — Тут нема з чого сміятися, маленький Шальку. Це ганьба для всієї родини, і мені наперед соромно перед усіма сусідами, що граф фон Цоллерн приїжджав по стару відьму і повіз її у розкішних ношах на мулах. Це в нього від матері, вона також вічно панькалася з усяким набродом. Батько перевернувся б у домовині, якби дізнався про це.
— Без сумніву, — додав маленький Шальк, — батько й у домовині сказав би: «Без вас знаю, дурниці!»
— І справді, дивіться, він іде із старим і не соромиться вести його під руку, — обурювалася графиня. — Ходімо, я не хочу більше з ним зустрічатися.
Куно провів старого вчителя до мосту і допоміг йому сісти у ноші. А біля підніжжя гори зупинився перед хижкою пані Фельдгеймер і застав її зовсім готового до від’їзду, з клунком усіляких пляшечок, горщичків і трав, а також з самшитовою паличкою.
Що б там не вигадувала графиня, нікого з сусідів не здивував вчинок Куно — вони тільки похвалили його. А ось про братів його говорили осудливо — що ворогують з матір’ю, та й один одному завжди намагаються чинити наперекір.
Граф Куно не раз поривався примирити братів, та вони тільки насміхалися з нього.
Одного разу він зробив ще одну спробу привернути до себе їхні серця. Саме посередині їхніх володінь був ставок, який, одначе, належав до ділянки Куно. Тут водилися щуки й коропи, що славилися в усій окрузі, та, на превеликий жаль близнюків, які любили рибалити, батько забув приписати ставок до їхніх ділянок. Знаючи скнарість і зажерливість братів, Куно запросив їх зустрітися з ним саме там. Був чудовий весняний ранок, коли всі троє майже одночасно з’їхалися туди із своїх замків.
— Чудово! — вигукнув маленький Шальк. — Рівно о сьомій я виїхав із Шалькеберга.
— І я також о сьомій! — І я! — підхопили брати з Хіршберга і Цоллерна.
— Виходить, ставок лежить якраз посередині, — продовжував молодший брат.
— Так і є, тому я й запросив вас сюди. Я знаю, ви обидва завзяті рибалки, риби у ставку вистачить на всі три замки. Тому я хочу, щоб віднині ставок був нашим спільним, і кожен з вас матиме на нього такі ж права, як я.
— Який милостивий до нас наш брат! — мовив маленький Шальк глузливо. — Він дарує нам по шість моргів води і сотні дві рибок. Ну, а ми що маємо дати за це? Задарма буває тільки смерть…
— Але ж я віддаю вам ставок задарма! — запевнив Куно. — Мені б так хотілося зустрічатись тут іноді з вами. Ми ж одного батька діти!
— Ні, — відповів брат із Шалькеберга, — так нічого не вийде. Не знаю нічого безглуздішого, ніж рибалити гуртом. Один одному тільки розганяють рибу. Краще домовитися вудити у різні дні. Наприклад, ти, Куно, — у понеділок і четвер. Вольф — у вівторок і п’ятницю, а в середу й суботу — я.
— Як на мене, то й це не годиться, — буркнув похмурий Вольф. — Я не хочу ніяких подарунків, і ділитися теж не хочу. Властиво кажучи, ми маємо однакові права на цей ставок. Краще кинемо кості, кому з нас володіти ним надалі.
— Я не беру костей у руки, — заперечив Куно, засмучений упертістю братів.
— І як же ми забули, Вольфе! — знову почав насміхатися Шальк. — Він надто добропорядний і побожний, наш брат, і вважає гру в кості смертельним гріхом. Але я придумав таке, що не осоромить і найпобожнішого самітника. Принесемо вудки й гачки, і хто сьогодні вранці, поки годинник у Цоллерні проб’є південь, наловить найбільше риби, той і володітиме ставком.
— Відверто кажучи, мені нічого боротися за те, що й так моє за спадком, але щоб ви бачили, що я справді хочу поділитися з вами, то принесу свої вудочки.
Брати роз’їхалися по домівках. Близнюки поспіхом скликали слуг, звелівши їм набрати хробаків. Куно ж узяв принаду, приготовлену, як навчила його старенька Фельдгеймер, і першим повернувся до ставка. Коли прибули близнюки, він дав їм вибрати найзручніші місця, а потім сам закинув вудочку. І ось риби, ніби визнавши в ньому господаря ставка, закишіли навколо його принади. Щомиті він витягав то щуку, то коропа. Не минуло й двох годин, як трава навколо нього була вкрита рибою. Тоді він кинув вудити і пішов до братів подивитись, який у них улов.
Маленький Шальк упіймав дрібного коропця і двох жалюгідних карасів, а Вольф — трьох вусачів та двох пічкурів.
Як тільки Куно наблизився до Вольфа, той схопився і, не стримуючи люті, розірвав волосінь, поламав вудилище на дрібні тріски й кинув їх у воду.
— Тут справа нечиста! — закричав він. — Усе це чаклунство і крутійство! Інакше як би ти, недоумку, міг наловити за якусь годину більше риби, ніж я ловлю за рік?
— Аякже, аякже, тепер і я пригадав, — втрутився Шальк. — Адже вудити його навчила пані Фельдгеймер, підла відьма.
— Нерозумні ви люди, — скипів Куно. — Та якби ви були хоч наполовину такі добрі та богобоязливі, як жінка, що ви її обзиваєте відьмою, то ваші душі були б врятовані.
— Ні, ні, вона не справжня відьма, — уїдливо мовив Шальк. — Справжні відьми вміють провіщати, а твоя стара мудрійка подібна на віщунку, як гусак на лебедя. Пам’ятаєш, як вона торочила батькові, що його спадщину можна буде купити за гульден з оленем? І що з тих теревенів? Він не зубожів ні на пфеніг, і до самої смерті йому належали землі, які тільки видно з вежі Цоллерна. Ні, пані Фельдгеймер просто навіжена стара баба, а ти придуркуватий Куно.
Близнюки пішли геть, вигукуючи всі лайки, яких навчилися бід свого батька-лихослова.
Ображений повернувся Куно додому. Тепер він остаточно переконався, що брати ніколи не примиряться з ним. Він так близько взяв до серця їхні жорстокі слова, що занедужав, і тільки потішання доброго патера Йозефа і чудодійні відвари старої опікунки порятували його.
Коли близнюки прочули, що Куно важко захворів, то влаштували веселу учту й домовилися, що хто першим дізнається про смерть брата, той вдарить з гармати, щоб сповістити другого, а кому першому випаде стріляти, той матиме право викотити бочку найкращого вина із льоху Куно. Вольф поставив свого слугу вартувати поблизу Хіршберга, а маленький Шальк не пошкодував навіть великих грошей, щоб підкупити слугу Куно — той мав негайно повідомити, коли його пан віддасть Богові душу.
Одначе той слуга був більше відданий своєму доброчесному господареві. Одного вечора він розпитав пані Фельдгеймер про його здоров’я, і коли вона відповіла, що він почуває себе досить добре, розкрив їй змову братів. Стареньку це дуже розгнівило. Вона розповіла про все графові, а коли він відмовився повірити у таку безсердечність братів, порадила йому випробувати їх — поширити чутку, ніби він помер, тоді й виявиться, чи будуть вони гатити з гармат. Граф покликав до себе слугу, якого хотів підкупити Шальк, допитав його сам і наказав поїхати в Шалькеберг і сказати там, що він помирає.
Коли слуга квапливо спускався з Хіршберга, його перестрів вартовий Вольфа і спитав, куди це він так поспішає.
— Ах, — відповів той, — мій бідолашний господар не доживе й до вечора, ніякої надії немає…
— Невже дійшло вже до цього? — перепитав розвідувач, скочив на коня і так гнав його до Цоллерна, що біля самих воріт замку бідолашна тварина впала, а сам він, ледве встигнувши крикнути: «Граф Куно помирає», — знепритомнів. Зразу ж почувся грім гогенцоллернських гармат. Вольф разом з матір’ю вже раділи, що їм припадуть бочка доброго вина, ставок і коштовності. Але те, що вони прийняли за відгомін своєї стрільби, було гуркотом гармати Шалька, і Вольф, сміючись, сказав матері:
— Мабуть, у брата теж був шпигун, і нам доведеться поділити з ним вино, як і решту спадщини.
Він негайно сів на коня, побоюючись, що брат випередить його й, можливо, візьме собі частину коштовностей померлої графині.
Але біля ставка брати з’їхалися і обидва почервоніли від злості, бо кожен хотів першим потрапити до Хіршберга. їдучи далі разом, вони ні словом не обмовилися про Куно, а по-братерськи радились, як їм діяти далі і хто володітиме Хіршбергом. Коли ж в’їхали через міст на подвір’я замку, то побачили у вікні брата — живого і здорового. Помітивши, як гнівно палають його очі, близнюки злякалися, прийнявши його спочатку за привид, і перехрестилися. Коли ж упевнилися, що він — з плоті і крові, Вольф крикнув:
— Оце славно! А я, чорт забирай, думав, що ти помер!
— Мабуть, передумав, — докинув Шальк, злими очима дивлячись на брата.
І той відповів їм громовим голосом:
— Віднині ви мені не брати! Я чув, як ви стріляли від великої радості. Але погляньте сюди — й у мене стоять п’ять кулеврин[1], і я наказав добре їх зарядити, щоб провчити вас. Забирайтеся геть, бо дізнаєтесь, як стріляють у Хіршберзі.
Вони пришпорили коней і наввипередки пустилися з гори, а Куно послав-таки їм навздогін заряд. Ядро просвистіло над їхніми головами, примусивши обох одночасно зробити глибокий уклін. Але брат хотів їх тільки налякати, а не поранити.
— Навіщо ж ти стріляв? — невдоволено спитав маленький Шальк, коли вони від’їхали на безпечну відстань. — Дурень! Адже я стріляв тільки тому, що чув твої постріли.
— Навпаки, спитай матір, — заперечив Вольф, — це ти стріляв перший і зганьбив і себе і мене, гладкий борсуче!
Шальк не залишився у боргу, і біля ставка вони осипали один одного градом такої добірної лайки, якої б не посоромився і сам Цоллерн-Зла Негода, та роз’їхалися лютими ворогами.
Наступного ж дня Куно склав заповіт, і пані Фельдгеймер сказала патерові:
— Повірте моєму передчуттю — не надто приємне послання залишив він цим зухвальцям.
Та хоч як вона не випитувала свого улюбленця, він так і не сказав, що було написано у заповіті. І старенька цього ніколи не дізналася, бо через рік відійшла у кращий світ. Не допомогли мазі й відвари, бо померла вона не від хвороби, а від дев’яноста восьми років, які й зовсім здорову людину зведуть кінець кінцем у могилу.
Граф Куно поховав свою опікунку, наче вона була його рідною матір’ю, і після її смерті почувався ще більш самотнім у спустілому палаці, тим більше, що патер Йозеф невдовзі пішов за старенькою.
Та недовго довелося йому терпіти свою самотність. Добрий Куно помер у двадцять вісім років, і злі язики торочили, що загинув він від отрути, яку зумів підсунути йому маленький Шальк. Як би там не було, та тільки через кілька годин після його смерті знову знялася стрілянина з гармат: у Цоллерні й Шалькеберзі зробили по двадцять п’ять пострілів.
— Цього разу помилки, мабуть, не буде, — замість привітання сказав Шальк братові, коли вони знову зустрілися на дорозі.
— Так, — відповів Вольф, — а якщо він знову воскресне і почне лаятися у вікно, то в мене рушниця напоготові, і я примушу його бути ввічливим.
Коли вони піднімалися на замкову гору, до них приєднався незнайомий рицар з почтом. Вони подумали, що це, певно, друг їхнього брата, який приїхав на похорон, і зробили жалісливі обличчя, почали хвалити при ньому покійного, а маленькому Шалькові вдалося навіть витиснути з очей кілька крокодилячих слізок. Та рицар нічого не відповів їм і мовчки піднявся з ними в Хіршберг.
— Так, тепер влаштуємося зручніше. Подай нам сюди вина, дворецький, та найкращого! — наказав Вольф, злізаючи з коня.
Вони піднялися гвинтовими сходами прямо в зал. Туди ж прийшов і мовчазний рицар. І як тільки близнюки посідали за стіл, він кинув на нього срібну монету, і вона з дзвоном підкотилася до них.
— Ось, одержуйте свій спадок — гульден із зображенням оленя. І це цілком справедливо, — сказав він.
Брати здивовано переглянулися, засміялись і спитали, що це означає.
А рицар витяг пергамент з печатками. У ньому «недоумкуватий» Куно перелічував лихі вчинки братів, а наприкінці висловив волю, щоб усе його майно, крім коштовностей покійної матері, було після його смерті продане місту Вюртембергу, причому за один-єдиний гульден із зображенням оленя. А на гроші, виручені від коштовностей, він заповідав побудувати у містечку Баллінгені притулок для бідних.
Брати ще більше здивувались, але вже не сміялись, а заскреготіли зубами, бо проти Вюртемберга вони нічого не могли вчинити. Так вони втратили ці чудові угіддя з лісами й полями, місто Баллінген і навіть ставок з рибою і нічого не успадкували, крім потертого гульдена з оленем. Вольф пихато засунув його у кишеню, не сказавши ні так, ані ні, насунув на голову берет, зухвало, не вклонившись, пройшов повз вюртемберзького рицаря і подався у Цоллерн.
Коли ж наступного ранку мати почала йому дорікати, що він через легковажність позбувся маєтку і коштовностей, — вирушив у Шалькеберг і спитав брата:
— Ну то як — пропити нам чи програти спадщину?
— Краще вже пропити, — відповів Шальк, — так, принаймні, жоден не програє. їдьмо у Баллінген, покажемося там на зло тамтешнім людям, хоч і проґавили містечко найганебнішим чином.
— До речі, там у харчівні «Ягня» є червоне вино, якого не куштував і сам король! — додав Вольф.
І ось вони вирушили в Баллінген. В «Ягняті» спитали, скільки коштує келих червоного, і пили, поки не пропили всього гульдена. Потім Вольф встав, вийняв з кишені срібну монету з оленем, кинув її на стіл і сказав:
— Ось вам гульден, і ми квити.
Трактирник взяв гульден, подивився на нього з одного боку, обернув, глянув з другого і посміхнувся:
— Ми були б квити, якби ви завітали до нас позавчора. Бачите, вчора вночі прибув гонець із Штутгарта, а сьогодні вранці сповістили від імені герцога Вюртемберзького, якому тепер належить містечко, що монети із зображенням оленя вийшли з обігу. Доведеться вам заплатити іншими.
Брати позеленіли від злості й поглянули один на одного:
— Плати, — сказав один.
— Хіба в тебе нема іншої монети? — запитав другий.
Одне слово, вони заборгували «Ягняті» цей гульден. Мовчки їхали назад. На перехресті, де дорога вправо вела у Цоллерн, а вліво — у Шалькеберг, маленький Шальк сказав:
— Ніяк не второпаю, виходить, ми успадкували ще менше ніж ніщо. Та й вино, до того ж, було препогане.
— Так і є, — погодився з ним брат. — Стара відьма таки не збрехала: через гульден з оленем, казала вона, нічого не залишиться від вашого спадку. Навіть келиха вина не дали нам за нього!
— Без тебе знаю! — огризнувся той, що був з Шалькеберга.
— Дурниці! — вигукнув другий, з Цоллерна, і, злий на себе та на весь світ, потюпав у свій замок.
[1] Старовинна польова гармата.
