Ішов пустелею великий караван. На безмежній рівнині, де бачиш тільки небо й пісок, уже здалеку було чути дзвіночки верблюдів і срібні бубонці коней. Густа хмара пилюки котилася поперед нього, а коли вітер розвіював її, блиск зброї та барвистість вбрання аж сліпили очі.
Таким побачив караван вершник, що наблизився до нього збоку. Під ним був баский вороний кінь, за попону якому правила тигрова шкура, червона збруя була унизана срібними дзвіночками, а над головою розвівалася пишна китиця. Сам вершник був ставний і вбраний багато: голову обвивав білий тюрбан, щедро гаптований золотом, кунтуш і широкі шаровари були яскраво-червоні, на поясі висіла крива шабля з багатим руків’ям. Тюрбан, низько насунутий на чоло, зблиск чорних очей з-під густих брів, довга борода, горбатий ніс — усе це робило його обличчя грізним. Кроків за п’ятдесят від голови каравану він пришпорив коня і миттю підскакав до переднього ряду. Його поява посеред пустелі була такою несподіваною, що сторожа каравану, злякавшись нападу, виставила йому назустріч списи.
— Що з вами діється? — засміявся вершник у відповідь на таку войовничу зустріч. — Невже думаєте, що я, сам- один, зважуся напасти на цілий караван?
Присоромлена сторожа відвела списи, а старший провідник під’їхав до незнайомця, щоб довідатися, чого йому треба.
— Хто господар каравану? — спитав вершник.
— Господар не один, — відповів старшина, — тут декілька купців повертається з Мекки, а ми супроводжуємо їх, бо в цих краях усякі розбишаки частенько турбують подорожніх.
— Тоді проведіть мене до купців, — зажадав незнайомий.
— Тут їх немає, — пояснив провідник, — вони десь за чверть години їзди позаду нас. Та якщо ви пройдетеся зі мною до привалу, то зможете побачитися з ними.
Незнайомець нічого не відповів, видобув довгу люльку, що була прив’язана до сідла, закурив з неї, глибоко затягуючись, й їхав далі побіля провідника. Той не знав, як йому обходитися з дивним супутником. Навпрямки запитати, хто він та як його звуть, не зважувався, от і закидав раз у раз якесь слівце: то «Незгірший тютюн ви палите», то «Славно йде ваш вороний», — але у відповідь гордовитий вершник лише мовчки притакував головою.
Нарешті вони прибули до місця, вибраного для полудневого відпочинку. Провідник розставив своїх людей на варті й разом з незнайомим став очікувати караван. Повз них пройшли тридцять верблюдів з важким вантажем у супроводі озброєних погоничів, далі на добірних конях їхали купці, яким належав караван. То були здебільшого літні люди, статечні й суворі на вигляд, один лише здавався молодшим, жвавішим та веселішим. Безліч верблюдів і нав’ючених коней ішло позаду.
Зразу ж напнуто шатра, а верблюдів і коней поставлено навкруг. Посередині був великий намет з блакитного шовку. Туди й повів старший вартовий незнайомця. Відкинувши завісу біля входу, він побачив п’ятьох купців, які сиділи на мережаних золотом подушках. Чорні раби подавали їм наїдки та напої.
— Кого це ви привели до нас? — спитав молодий купець провідника.
Але не встиг той відповісти, як прибулий заговорив сам:
— Мене звуть Селімом Барухом. Родом я з Багдада. По дорозі в Мекку мене захопила зграя розбійників, і три дні тому я втік з полону. З ласки великого Пророка здалеку почув дзвіночки вашого каравану. Тож дозвольте мені подорожувати разом з вами. Повірте, вашим заступництвом не скористається негідна людина. А коли приїдемо в Багдад, я щедро винагороджу вашу доброту, бо я племінник великого візира[1].
Старший з купців відповів:
— Селіме Баруху, ми з радістю беремо тебе під свій захист і охоче допоможемо тобі. Сідай, їж і пий з нами.
Після обіду слуги прибрали посуд і принесли довгі люльки та турецький шербет[2]. Купці довго сиділи мовчки, випускали голубуваті хмаринки диму й стежили, як вони зливаються, розходяться і вкінці звітрюються. Нарешті молодий купець перервав мовчанку:
— Ось так ми нудимося вже три дні. Мені це добряче-таки набридло, бо я полюбляю послухати музику, подивитися танці. Чи не придумає хто, чим би тут зарадити?
Четверо старших купців далі попихкували люльками, поринувши у свої роздуми, а Селім заговорив:
— Дозвольте мені сказати, що я думаю. Чи не здається вам, що непогано було б, якби на кожному привалі один з нас розповідав що-небудь іншим? Я певен — цим ми проженемо нудьгу!
— Твоя правда, Селіме Баруху, — зрадів Ахмет, старший з купців, — ми охоче пристаємо на це.
— Я радий, що мій задум вам сподобався, — мовив Селім, — і готовий оповідати першим.
Купці поприсувалися ближче один до одного, а нового знайомого посадили посередині. Слуги знову наповнили келихи, набили своїм господарям люльки й принесли жаринок, щоб запалити їх.
Селім освіжив горло добрим ковтком шербету, розправив довгу бороду і почав:
— Отож, слухайте розповідь про каліфа-чорногуза.
