На півдні Німеччини є містечко Грюнвізель, де я народився і виріс. Усі такі містечка на один копил. У центрі невелика базарна площа з колодязем, тут же старенька ратуша, навколо площі — будинки мирового судді та іменитих купців, а на двох-трьох вузьких вуличках живе решта мешканців. Усі один одного знають, кожному відомо, що де діється, і коли у головного пастора, бургомістра чи лікаря вранці до столу подають зайву страву, то в обідню пору це відомо вже всьому народові. Надвечір дами ходять з візитами, як заведено говорити у нас, і обговорюють за горнятком кави й куском солодкого пирога цю видатну подію. А в кінці з’ясовується, що пастор, мабуть, купив лотерейний білет і виграв безбожно багато грошей, що бургомістра «підмазали» або що доктор дістав від аптекаря кілька золотих за те, щоб надалі виписував дорожчі рецепти.
Можете собі уявити, як було вражене й збуджене місто з такими звичаями приїздом людини, про яку ніхто не знав, звідки вона, з чого живе і що їй потрібно. Бургомістр, щоправда, бачив паспорт прибульця — папірець, який у нас кожен зобов’язаний мати при собі. Так-от бургомістр за кавою у доктора кинув: хоча на тому паспорті стоїть цілком правильна віза з Берліна до Грюнвізеля, усе ж за цим щось криється, бо вигляд у того чоловіка підозрілий. Бургомістр був у місті у великій пошані, тож нічого дивуватися, що на захожого стали відтоді дивитися скоса. Та й як було його не підозрівати! Він найняв за кілька золотих цілий будинок, що досі стояв пустий, перевіз туди цілий віз чудного причандалля: пічок, горнів, великих тиглів — і жив там зовсім самотньо. Навіть сам собі варив страву, і жодної людської душі не бувало у нього, крім одного грюнвізельського дідка, який купляв для нього хліб, м’ясо та овочі. Але й йому дозволялося входити лише у сіни.
Я був десятирічним хлопчаком, коли той чоловік з’явився у місті, але досі пам’ятаю, скільки було через нього замішання. Після обіду він не квапився, як інші, в кегельбан, вечорами не ходив у пивничку, щоб випалити люлечку й побалакати про те, що пишуть газети. Бургомістр, мировий суддя, доктор і пастор один по одному запрошували його до себе пообідати або випити кави — все марно, кожного разу він відмовлявся під якимсь приводом. Тому одні вважали його несповна розуму, другі іудеєм, треті вперто запевняли, що він чаклун. Мені минуло вже вісімнадцять, двадцять років, а його все ще називали у нас нетутешнім.
Якось до міста зайшли бродячі комедіанти, з верблюдом, що вмів кланятися, ведмедем-танцюристом, кумедними, зодягнутими по-людському собаками та мавпами. Мали вони й величезного орангутанга, майже на зріст людини, який ходив на задніх лапах і знав усякі смішні штуки. Почувши під своїми вікнами звуки барабана й дудки, чужинець невдоволено глянув у потьмянілу від часу шибку. Та потім подобрішав і висунувся, усім на подив, на підвіконня й від душі сміявся з витівок орангутанга. Він навіть заплатив за розвагу такою великою срібною монетою, що потім про це пліткувало все місто.
Уранці комедіанти рушили в дорогу. Верблюд ніс безліч кошиків, у яких зручно повмощувалися собаки й мавпи, а поводирі й орангутанг йшли слідом за верблюдом. Через кілька годин нетутешній добродій, на превелике здивування поштмейстера, зажадав карету й виїхав через ті ворота й тим же трактом, що ними рухався цирк. Усе містечко було роздратоване, бо ніхто не знав, куди він подався. Було вже темно, коли чужоземець під’їхав до тих самих воріт. У кареті сидів ще хтось, насунувши капелюха низько на чоло, вуха й рот були в нього пов’язані шовковою хусткою. Писар при заставі заговорив з ним, але той відповів вельми неґречно, бовкнувши щось зовсім не зрозумілою мовою.
— Це мій небіж, — ввічливо сказав нетутешній писареві, ткнувши йому в руку кілька срібних монет, — і поки що він погано розуміє по-німецьки. Він щойно вилаявся своїм рідним діалектом з приводу затримки.
— Ну, якщо це небіж вашої милості, — відповів писар, — то хай їде без паспорта. Певне, він житиме у вас?
— Звичайно, і, мабуть, пробуде тут досить довго.
Писар більше ні про що не питав, і подорожні в’їхали у містечко. Зрештою, бургомістр злостився на писаря — міг же він запам’ятати хоча б кілька слів, сказаних небожем, тоді можна було б дізнатись, з яких вони з дядьком країв. Писар запевняв, нібито молодик говорив не по-французьки, не по-італійськи, а радше по-англійськи, якщо він не помиляється, то сказав: «god dam»[1]. Так писар і сам виплутався з біди, і молодикові посприяв. Бо тепер у містечку тільки й розмов було, що про молодого англійця.
Проте, й молодий англієць не показувався ні в кегельбані, ні в пивничці. Зате він іншим чином давав чималу поживу для пліток. Часто в такому тихому колись домі чужака зчинялись страшенні крики і метушня, аж перехожі, задерши голови, юрмились під вікнами. Молодик у червоному фраку і зелених штанах, скуйовджений, гасав з неймовірною швидкістю всіма кімнатами від вікна до вікна, а старий у червоному шлафроку ганявся за ним з гарапником. Часто він промахувався, але кілька разів гаволовам, що збиралися перед будинком, здалося, ніби він таки зачепив юнака, бо всі чули жалібний стогін та лящання бича. Дами нашого міста взяли близько до серця таку суворість і кінець кінцем умовили бургомістра втрутитися. Він послав нетутешньому записку, у якій доволі різко картав його за суворе поводження з небожем і погрожував, що коли це не припиниться, візьме юнака під особистий захист.
І яким було здивування бургомістра, коли вперше за десять років чужинець з’явився у нього в домі. Він виправдував свою поведінку особливими обов’язками, які поклали на нього батьки хлопця. Вони довірили йому його виховання. Загалом це розумний, здібний хлопчик, запевняв він, але мови даються йому неймовірно важко. Він же поклав собі якнайшвидше навчити племінника вільно розмовляти по-німецьки, щоб згодом ввести його в шановане грюнвізельське товариство. Одначе мову цю він засвоює з такими труднощами, що часто не залишається нічого іншого, як добряче відшмагати його. Бургомістра цілком задовольнило це пояснення, й увечері у пивничці він розповідав, що рідко зустрічав людей таких освічених і ввічливих, як чужоземець. «Шкода тільки, — додав, — що він так мало буває в товаристві. Та я гадаю, що як тільки його небіж навчиться трохи розмовляти по-німецьки, він часто буватиме у мене».
Цього було достатньо, щоб товариство докорінно змінило свою думку. Нетутешнього почали називати людиною ввічливою, намагалися ближче з ним познайомитися і вважали цілком природним, коли в його домі час від часу чувся крик. «Він навчає небожа німецької мови», — казали грюнвізельці й ішли своєю дорогою. На кінець третього місяця викладання німецької мови, з усього видно, закінчилося, бо старий взявся за інше.
У місті жив старий хирлявий француз, учитель танців. Чужоземець запросив його до себе і запропонував давати уроки його небожеві. Він натякнув, що хоча хлопець дуже здібний, але коли йдеться про танці, то трохи примхливий. Колись він брав уроки в іншого танцмейстера, але той навчив його таких карколомних рухів, що показати їх у товаристві незручно. А небіж саме тому вважає себе неперевершеним танцюристом, хоча в його танцях нема найменшої схожості з вальсом або галопом, не кажучи вже про екосез чи франсез. Зрештою, він пообіцяв по талеру за урок, і танцмейстер охоче погодився взятися за навчання свавільного юнака.
Згодом француз зізнавався, що не зустрічав на світі більшої дивовижі, ніж ці уроки. Небіж, старанно зачесаний, досить високий, стрункий юнак, хоча й трохи коротконогий, завжди приходив на урок у червоному фраку, широких зелених штанах і білих лайкових рукавичках. Говорив він мало і з іноземним акцентом. Спочатку бував доволі стриманим, але невдовзі починав строїти міни й робити такі вихиляси, що танцмейстер втрачав голову. Коли ж він намагався його напоумити, той стягав з ніг свої елегантні черевики, запускав ними французові просто в голову і починав рачки скакати по всій кімнаті. На галас прибігав старий дядько в широкому червоному шлафроку та золотавому ковпаку на голові й не надто лагідно гладив витівника гарапником по спині. Той голосно вив, вискакував на столи й шафи, навіть на віконні карнизи і белькотав щось незрозумілою мовою. Одначе дядько не відступився, стягав його за ногу, шмагав з усієї сили і стискав йому тугіше краватку, після чого небіж ставав слухняним, і урок продовжувався без перешкод.
Коли ж танцмейстер настільки підготував свого вихованця, що можна було запросити на урок і музиканта, небіж ніби переродився. Найняли музиканта з міського оркестру. Танцмейстер зображав даму, причому чужоземець примушував його надягати шовкову спідницю й індійську шаль. Хлопець запрошував його і починав з ним кружляти. А робив він це невтомно, несамовито, не випускаючи вчителя із своїх довгих рук. Скільки б той не охкав і не кричав, танцювати доводилося до упаду або до того часу, коли вже рука музиканта відмовлялася водити смичком. Танцмейстера ці уроки мало не звели у могилу, але талер, який від одержував кожного разу, і добре вино, яким частував його старий, робили своє, і він знову приходив на урок, хоча напередодні зарікався переступати поріг того дому.
А грюнвізельці дивилися на справу зовсім не так, як француз. Вони вважали, що молодий англієць має багато добрих задатків для товариського життя, а дами, яким не вистачало кавалерів, раділи, що до зимового сезону матимуть такого хвацького танцюриста.
Одного ранку служниці, повернувшись з базару, сповістили незвичайну новину. Перед будинком нетутешнього стояла розкішна дзеркальна карета, запряжена рисаками, і лакей у пишній лівреї тримав дверцята. Тут розчинились двері будинку, і двоє гарно вбраних добродіїв вийшло звідти: один з них був літній чужоземець, а другий, правдоподібно, юнак, що з такими труднощами навчався німецької мови і був таким завзятим танцюристом. Обидва сіли у карету, лакей скочив на зап’ятки, і карета — ви тільки уявіть собі! — покотилася прямісінько до бургомістрового дому.
Господині, вислухавши своїх служниць, миттю зірвали з себе кухонні фартухи й очіпки, які не були бездоганно чистими, та причепурилися. «Цілком ясно, — говорили вони своїм домашнім, які поспіхом наводили лад у вітальнях, — що чужак вирішив вивезти небожа у світ. Старий дурень за десять років не спромігся побувати у нас. Та задля небожа, як кажуть, дуже милого юнака, йому можна це вибачити». Так говорили вони і наказували своїм синам та дочкам, щоб поводилися при гостях чемно.
І міські розумниці не помилилися: всіх об’їжджав старий добродій з небожем, прагнучи в кожній родині заслужити прихильність.
Скрізь тільки й розмов було, що про обох іноземців, і всі жалкували, що раніше не зазнайомилися з ними. Старий тримався гідно, хоча й посміхався весь час, і не можна було бути певним, говорить він серйозно чи жартома. А говорив він про погоду, про нашу місцевість, про те, як затишно в пивничці на горі улітку, і так розумно, розсудливо, що всі тільки підтакували йому.
А небіж! Він завоював усі серця. Правда, обличчя його не можна було назвати вродливим, щелепа надто випиналася вперед, і шкіра була надміру смаглявою. До того ж він раз у раз строїв прекумедні міни, заплющував очі й шкірив зуби. Та все ж, на думку всіх, обличчя у нього було привабливе. Важко було уявити собі більш рухливу і в’юнку фігуру. Правда, костюм якось незвично сидів на ньому, але все йому дуже личило. Він жваво бігав по кімнаті, присідаючи то на софу, то на крісло, і витягав ноги, але те, що в іншого юнака вважали б невихованістю, йому вибачали, а навіть вважали природним. Він англієць, пояснювали, а вони всі такі. Англієць може розлягтися на канапі й заснути в присутності десяти дам, яким ніде сісти. На англійця за це неможливо сердитися.
З дядьком він був дуже слухняний: досить було суворого погляду, щоб заспокоїти його, коли він раптом пускався вистрибувати по кімнаті або підтягав ноги на крісло, що він робив особливо охоче. Та й як можна було гніватися на нього, коли дядько у кожному домі казав господині: «Небіж мій ще трохи дикуватий і невихований, та я дуже сподіваюсь на товариство: воно його відшліфує і вишколить як належить, і саме вашим турботам я доручаю його особливо настійно».
Старий добродій на цьому не спинився. Здавалося, він зовсім змінив і погляди, і спосіб життя. Пополудні вирушав разом з небожем у пивничку в гроті на горі, де пила пиво й розважалася кеглями грюнвізельська знать. Небіж виявився у грі великим мастаком — ніколи не збивав менш як п’ять чи шість кеглів відразу. Правда, час від часу на нього щось ніби находило: раптом ні з того ні з сього зривався слідом за кулею й учиняв серед кеглів справжній погром або ж, зіштовхнувши короля, ставав на свою гарно зачесану голову й дригав у повітрі ногами. Іншого разу, не встигнеш і оглянутись, як він уже сидить на даху карети, що проїжджає повз пивничку, і строїть звідти міни; проїде трохи, зіскочить і повертається до товариства. Кожного разу, коли таке траплялося, дядько запобігливо вибачався перед бургомістром та іншими присутніми за пустощі небожа, а вони сміялися, приписуючи все його молодості, й запевняли, що й самі у його віці були такі бешкетливі. Всі обожнювали «молодого шибеника», як вони його називали.
Вечорами старий з небожем ходили у «Золотий Олень», місцевий готель. Хоча небіж був ще зовсім юний, але тримався статечно, сідав за столик, надягав якісь неймовірні окуляри, витягав величезну люльку, запалював і димів густіш за всіх. Коли ж мова заходила про газети, про війну, і доктор висловлював одну думку, бургомістр іншу, а решта співрозмовників дивувалася з їхньої глибокої політичної обізнаності, то небіж міг раптом не погодитися з ними. Він вдаряв тоді об стіл рукою, з якої ніколи не знімав рукавичок, і зовсім недвозначно давав зрозуміти бургомістрові й докторові, що вони нічого до пуття не тямлять, що він чув про ці справи зовсім інше і розуміє їх значно глибше. Потім він висловлював ламаною німецькою мовою своє судження, яке, на прикрість бургомістра, всі визнавали цілком слушним, бо як англієць він, звичайно, мав знати все краще за інших.
Коли ж після цього бургомістр і доктор, розгнівавшись, але не зважуючись виказати своє невдоволення, сідали за шахову дошку, то небіж присувався до них близенько, заглядав крізь величезні окуляри через плече бургомістра і ганив ходи, підказував докторові, що йому краще б піти так-то чи так-то, обох гравців охоплювала лють. Часом бургомістр буркотливо пропонував йому заграти з ним партію, щоб за всіма правилами оголосити йому мат, старий дядько тугіше затягував нечемі краватку, і той ставав слухняним та робив мат бургомістрові.
Досі грюнвізельці щовечора розважались картами, по півкрейцера за партію. Небіж визнав цю ставку мізерною. Він почав ставити кроненталери і дукати та вихвалявся, що ніхто не грає так майстерно, як він. Але потім звичайно програвав величезні суми, що знову примиряло з ним ображених партнерів. І вони анітрохи не соромилися, забираючи у нього стільки грошей. Адже він англієць, а значить, «багатий від народження», — говорили, кладучи дукати в кишеню.
Отже, небіж чужинця невдовзі став загальним улюбленцем у місті. Не можна сказати, щоб він чогось навчався — хіба що танців. Латинь і грецька мова були для нього, як кажуть, китайською грамотою. Одного разу під час якоїсь гри в домі бургомістра йому треба було написати декілька слів, і виявилося, що він не вміє навіть підписатися власним прізвищем. У географії робив найдивовижніші помилки — міг пересадити німецьке місто у Францію, а датське у Польщу. Він нічого не читав, і пастор часто задумливо хитав головою над невіглаством юнака. Попри те, усе, що б він не робив і не говорив, сприймалося як доречне, адже зухвалець завжди вважав, що має рацію, і всі суперечки закінчував словами: «Я це знаю краще!».
Настала зима, і тут слава небожа розквітла ще пишніше. Будь-яке товариство без нього здавалося нудним. Коли розумна людина про щось оповідала, навколо позіхали, коли ж небіж незугарною німецькою мовою вирікав найбезглуздішу нісенітницю, всі розвішували вуха. Недавно стало відомо, що цей з усякого погляду досконалий юнак до того ж ще й поет: майже кожного вечора добував він з кишені аркуш паперу і читав товариству сонети. Щоправда, знайшлось кілька осіб, які насмілювалися твердити, що багато його віршів слабенькі, а деякі вони вже десь читали надрукованими. Але небіж зовсім не ніяковів, читав собі й читав, сам хвалив свої вірші і щоразу мав гучний успіх.
А вже грюнвізельські бали були для нього справжнім тріумфом. Ніхто не витанцьовував невтомніше і швидше від нього, ніхто не витинав таких вихилясів та викрутасів, до того ж дядько завжди одягав його дуже ошатно, за останньою модою, і хоча костюм звичайно сидів на ньому якось незграбно, всі вважали, що він йому до лиця і що взагалі юнак чарівний. Щоправда, інші кавалери були трохи ображені новим порядком, який він завів. Раніше бал відкривав бургомістр власною персоною, а далі заводили танці найвродливіші юнаки, одначе з появою англійця все змінилося. Без зайвих слів хапав він першу-ліпшу даму за руку, ставав з нею у першій парі, робив усе на власний розсуд і таким чином перетворювався у розпорядника й короля балу. А що дамам це було до вподоби, то чоловіки не зважувалися перечити, і небіж залишався у тому ранзі, у який сам себе звів.
Здавалося, старому дядькові бали приносили особливе задоволення: він очей не спускав з небожа, весь час тихенько посміювався, а коли весела юрма обступала його, на всі заставки вихваляючи юнака, він не міг стримати своєї радості і вибухав голосним сміхом. Грюнвізельці приписували ці бурхливі прояви веселощів його любові до вихованця і вважали їх цілком природними. Та час від часу дядькові доводилося вдаватися до суворого напоумляння, бо часом посеред найграціознішого танцю юнак міг ні сіло ні впало одним скоком опинитися на помості, де сидів міський оркестр, вирвати з рук музиканта контрабас і несамовито заскреготати по ньому. Або ж несподівано перевертався й танцював на руках, а ногами вимахував у повітрі. Тоді дядько звичайно відводив його набік, суворо картав, тісніше стягав краватку, і небіж знову повертався до гарних манер.
Як звичайно буває, погані звички прищеплюються куди легше від хороших, і в новій моді, якою б недоречною вона не була, завжди є щось притягальне для молоді. Так було й у Грюнвізелі. Коли молодь помітила, що небожа не лаяли, а навіть вихваляли за його неґречність, глузливий сміх та базікання, грубі відповіді старшим, що все це вважали навіть геніальним, то вирішила: «Стати таким геніальним телепнем неважко». Колись це були старанні, тямущі молоді люди, тепер вони подумали: «Навіщо вчитися, якщо невігластво дає куди більше?». Вони відкинули книги й почали сновигати вулицями. Колись скромні й шанобливі, тепер вони ставали на одну дошку з дорослими, балакали разом з ними, висловлювали власну думку, хоч їх про це не просили, сміялися в обличчя навіть самому бургомістрові й твердили, ніби знають усе краще за інших.
Вони почали виспівувати сороміцькі пісні, палили величезні люльки, швендяли по шинках. Почіпляли на носи величезні окуляри, хоч без них чудово бачили, думаючи при цьому, що стали дорослими людьми, бо скидались на славетного небожа.
Та недовго втішались молодики таким життям. Одна подія зразу все змінила. Зимові забави завершувалися великим концертом, у якому, крім міського оркестру, мали виступити й аматори музики. Бургомістр чудово грав на віолончелі, а доктор на фаготі, аптекар, хоч і не мав великого хисту, грав на флейті, декілька грюнвізельських панночок розучили арії — одне слово програма була складена прекрасна. Та, на думку чужоземця, на кожному порядному концерті має бути ще й дует. Ці слова викликали певне замішання, щоправда, бургомістрова дочка співала, як соловейко, але де роздобути кавалера, який би заспівав з нею дует? Урешті-решт згадали про старого органіста, який у свій час співав розкішним басом. Але тут чужоземець запевнив, що всі клопоти зайві, бо його небіж пречудово співає. Всі були вражені нововідкритим талантом юнака, тому довелося заспівати дещо для проби, і, якщо не зважати на деякі дивні вибрики, які визнали за англійський звичай, співав він, як ангел. Поспіхом розучили дует, і нарешті настав вечір, що мав насолодити вуха грюнвізельців музикою.
На жаль, старий добродій не міг порадіти з тріумфу свого небожа, бо захворів. Одначе він передав бургомістрові, який відвідав його за годину перед концертом, деякі розпорядження відносно юнака.
— Мій небіж — добра душа, — сказав він, — та час від часу йому в голову западають дивні думки, і тоді він робить незрозумілі речі. Саме тому мені дуже прикро, що не зможу бути присутній на концерті. До речі, мушу сказати, що його витівки не духовного, а радше фізичного порядку, вони властиві його природі. Якщо йому, пане бургомістре, заманеться раптом вмоститися на нотному пюпітрі або провести смичком по контрабасу або ще щось подібне, то, будьте ласкаві, розв’яжіть трохи його високу краватку, щоб вона була вільніша, а коли й це не допоможе, зніміть її зовсім. Тоді побачите, яким він відразу стане слухняним.
Бургомістр подякував недужому за довір’я і пообіцяв, якщо виникне потреба, скористатися його порадою.
Зал був переповнений. Мисливці, пастори, службовці, поміщики і всі інші, хто жив на віддалі трьох годин їзди, прибули з родинами і друзями на концерт. Музиканти з міського оркестру трималися чудово. Слідом за ними виступив бургомістр, який виконав партію на віолончелі під акомпанемент аптекаря, що грав на флейті. Після них органіст з великим успіхом проспівав басову арію.
Перший відділ закінчився, і всі з цікавістю чекали виступу молодого англійця й бургомістрової дочки. Небіж з’явився у розкішному вбранні й уже давно встиг привернути увагу глядачів. Нікого не спитавши, він розкинувся у фотелі, який призначався одній графині, що жила у сусідстві. Він витягнув ноги, роздивлявся всіх у бінокль, який приставляв до своїх окулярів, і бавився з величезним меделянським псом, якого прихопив із собою, незважаючи на заборону вводити до залу собак. Графиня увійшла в зал, але небіж і не подумав устати, щоб звільнити місце для неї, навпаки, умостився ще зручніше, і ніхто не наважився зробити зухвальцеві зауваження. Знатній дамі довелося сидіти на простому солом’яному кріслі серед інших мешканок нашого міста, чим, як кажуть, вона була вельми невдоволена.
Коли всі слухали музику, небіж примушував собаку приносити йому хустинку або голосно перемовлявся з сусідами, і ті, хто його не знав, дивувалися з поведінки юнака.
Тож нема нічого дивного, що всі з цікавістю чекали, як він співатиме. Почався другий відділ, оркестр виконав невеликий номер, після чого бургомістр у супроводі дочки підійшов до юнака, передав йому ноти і сказав: «Мосьє, час проспівати ваш дует». Небіж зареготав, вишкірив зуби, зіскочив з фотеля і пішов разом з ними до пюпітра, а все товариство завмерло у чеканні. Органіст змахнув паличкою і кивнув юнакові, щоб починав. А той поглянув через свої великі окуляри на ноти і видав якісь жалюгідні звуки. Органіст крикнув йому: «На два тони нижче, шановний, «до»! Вам треба взяти «до»!»
Та замість того, щоб взяти «до», небіж зняв з ноги черевика і запустив ним органістові просто в голову. Побачивши це, бургомістр подумав: «Ех, знову напали на нього химери фізичного порядку». Він підвівся, схопив його за шию і злегка розв’язав шарф. Та юнакові від цього стало ще гірше. Він застрибав і заговорив, але не по-німецькому, а якоюсь нікому не зрозумілою мовою. Бургомістр був у розпачі й вирішив зовсім зняти краватку з юнака, з яким притрапилось, мабуть, щось недобре. Та скоро тільки він це зробив, як закам’янів від жаху, бо замість людської шкіри побачив, що шия небожа вкрита темно-брунатною шерстю. І відразу улюбленець грюнвізельців почав стрибати ще вище й кумедніше, запустив свої лайкові рукавички у волосся, потягнув, і — диво! — воно виявилося перукою, яку він жбурнув бургомістрові в лице, голова ж його була вкрита брунатною шерстю.
Він пустився скакати по столах і лавах, перевернув підставки для нот, розкидав скрипки й кларнети і поводився, як шалений. «Держи, держи його! — кричав розлючений бургомістр. — Він збожеволів, лови його!» Але це було не так просто, бо він зняв рукавички й показав кігті, впиваючись ними людям в обличчя. Нарешті одному відважному мисливцеві вдалося вхопити його за довгі руки й так стиснути їх, що тепер той тільки дригав ногами й реготав та кричав хрипким голосом. Навколо зібралися люди й зчудовано дивилися на несамовитого дивака, який перестав скидатися на людину.
Аж ось один учений, що жив у сусідстві й збирав усілякі дивовижі та опудала тварин, підійшов ближче, уважно придивився до нього і здивовано вигукнув:
— Господи Боже мій! Вельмишановні пані й панове, як допустили ви цю тварину в порядне товариство? Та це ж мавпа Homo Troglodyte Linnaei. Якщо ви мені її віддасте, я охоче дам шість талерів та здеру з неї шкуру для своєї колекції.
Хто опише здивування грюнвізельців, коли вони почули ці слова!
«Як це? Орангутанг поміж нами? Юний чужоземець — попросту мавпа?» — вигукували всі й отупіло дивились один на одного. Вони не хотіли вірити власним очам, чоловіки прискіпливо оглядали його. Та він як був, так і залишався звичайнісінькою мавпою.
— Та хіба це можливо? — вражено розводилася бургомістрова дружина. — Адже він так часто читав мені свої вірші!
— Що? — сполохалася дружина доктора. — Він же пив у мене каву, по-вченому розмовляв з моїм чоловіком!
— Ніяк не віриться! — підхопили чоловіки. — Таж він катав з нами кулі в кегельбані й сперечався про політику, як і ми!
— Ну як же це? — жалілись усі. — На наших забавах він водив танці!
— Мавпа! Мавпа! Це чудеса, омана!
— Саме так, це диявольська омана, — гнівно сказав бургомістр, — і вона має бути покарана!
Він негайно вирушив до чужоземця, який, без сумніву, був чаклуном, а шість полісменів несли мавпу, щоб без зволікань розпочати допит.
У супроводі великого натовпу підійшли вони до будинку чужинця, бо всім хотілося побачити, що буде далі. Стукали у двері, калатали дзвінком — все марно, ніхто не виходив. Тоді бургомістр звелів виламати двері й попрямував нагору, в спальню чужоземця. Але там знайшли тільки старі домашні речі. За господарем дому і слід простиг. Але на його письмовому столі лежав адресований бургомістрові лист з печаткою, якого він тут же відкрив. І прочитав: «Любі мої грюнвізельці!
Коли ви читатимете цього листа, мене вже не буде у вашому місті, а вам уже давно буде відомо, якого роду-племені мій вихованець. Прийміть жарт, який я дозволив собі, як добру науку і надалі не нав’язуйте сторонньому, який бажає жити по-своєму, вашого товариства. Я ставлю себе надто високо для того, щоб разом з вами плести плітки, переймати ваші погані звички і звичаї. Ось чому я й виховав собі у заступники молодого орангутанга, який так вам припав до душі. Бувайте здорові й користуйтесь у міру своїх сил цим уроком».
Грюнвізельцям було дуже соромно перед усією округою. Потішались вони тільки тим, що все це сталося з волі надприродних сил. А грюнвізельські молодики віднині відмовилися від мавпячих звичок, не клали вже ліктів на стіл, не розхитувались на кріслах, мовчали, поки їх не спитають. Вони зняли окуляри й стали, як і колись, увічливі, а якщо комусь і трапилось схибити, то грюнвізельці казали: «Ото мавпа!»
А орангутанга, що так довго грав роль молодого джентльмена, віддали тому вченому, який мав кабінет рідкісних речей. Він і донині походжає у нього на подвір’ї. Господар годує його й показує гостям як дивовижу.
[1] Англійська лайка, що означає «прокляття».
