Ще за часів Гаруна аль Рашида, багдадського каліфа, жив у Бальзорі чоловік на ім’я Бенезар. У нього було стільки добра, що він міг жити, як кажуть, у й добрі, не займаючись ні ремеслом, ні торгівлею.
Він не зламав старої звички і після народження сина.
— І чого б я на старість почав баришів шукати? — говорив він іншого разу сусідові, сидячи з ним у холодку коло хати. — Щоб залишити моєму синові Саїду тисячею червінців більше, як мені пощастить, або тисячею менше, як не поталанить? Прислів’я каже: «Де двоє їдять, там і третій буде ситий». А коли з Саїда вийде путня людина, то йому ні в чому не буде нестачі.
Так міркував Бенезар, і слово його було тверде. Він не дозволяв Саїдові братись ні до торгівлі, ні до ремесла, а натомість прочитав з ним не одну книгу. Оскільки Бенезар вважав, що, крім освіти та пошани до старших, ніщо так не прикрашає юнака, як тверда рука й мужність, то він подбав про те, щоб син умів добре володіти зброєю. І справді, Саїд у цій науці був дуже спритний, і між усіма своїми товаришами-однолітками і навіть серед старших від себе він був найзавзятіший і найдужчий боєць, а щодо верхової їзди та плавання, то тут його ніхто не міг перевершити.
Як сповнилося Саїдові вісімнадцять років, батько за стародавнім звичаєм вирядив його до Мекки, щоб там він щирою молитвою, постом і побожними ділами попросив Аллаха не обійти його своєю ласкою. Перш ніж Саїд рушив з дому, батько покликав його ще раз до себе, похвалив за слухняність, напутив добрим словом і, давши про запас грошей, мовив:
— Ось що, мій сину. Я з тих людей, що стоять вище від звичайних людських забобонів. Хоч я залюбки слухаю всякі теревені про фей та чарівників — тоді весело й приємно лине час, — однак я далекий від того, щоб вірити в усі ті дива, яким вірять трохи не всі темні люди, — немовби всі оті генії, чи ким там вони іншим можуть бути, раз у раз втручаються в життя й усякі справи людей. Твоя мати, приміром, — це вже дванадцять років, як вона вмерла, — вірила всьому тому так само щиро, як Коранові. Одного разу, після того, як я їй присягнувся, що нікому, крім її рідної дитини, про те не скажу, вона мені призналася, що від першого дня свого життя приятелює з однією феєю. Я не раз сміявся й глузував з цього, але мушу тобі признатися, що в день твого народження коїлись такі речі, що й мене збили з пантелику. Тоді цілісінький день лив дощ і гуркотів грім, а небо було таке чорне, що в хаті не можна було читати без світла. О четвертій годині пополудні мені сказали, що у нас народився хлопчик. Я зараз же побіг в материну кімнату, щоб подивитися на мого первістка і благословити його. Але на порозі стояли її покоївки і на моє запитання відповіли, що нікого не велено впускати в кімнату. Земіра, твоя мати, наказала всім вийти звідти, бо вона хоче побути сама. Я постукав у двері, та даремно — вони лишилися замкнуті.
Отак я мимоволі стояв поруч з покоївками під дверима, а тим часом швиденько прояснилось — такого ще ніколи я не бачив. І найдивовижнішим було те, що тільки над нашим славним містом Бальзорою сяяло чисте блакитне небо, а кругом громадилися страшні темні хмари і гадюкою звивалася блискавка. Коли я розглядав через вікно дивну картину грози, несподівано, мов від вітру, розчинились двері до покою моєї дружини. Я звелів покоївкам почекати, а сам пішов у кімнату твоєї матері і спитав її, навіщо вона замикалася тут одна. Не встиг я ввійти, як мені вдарили в лице такі міцні пахощі троянд, фіалок і гіацинтів, що я мало не вчадів. Мати простягла мені на руках тебе і вказала очима на срібну дудочку, що висіла у тебе на шиї на тонісінькому, мов з єдвабної нитки, золотому ланцюжку. «Тут була та добра фея, про яку я тобі колись розказувала, — промовила вона, — і подарувала нашому хлопцеві оцю річ». — «Отже твоя фея — та чарівниця, що розігнала бурю і залишила після себе оці пахощі фіалок та троянд? — промовив я, недовірливо посміхаючись. — Невже-таки вона не могла подарувати хлопцеві щось краще за цю дудочку: чи гаманець, набитий червінцями, чи коня, чи щось інше?» Твоя мати благала мене, щоб я не глузував, бо фея дуже легко може змінити свою милість на гнів.
Я не став їй перечити і замовк, шануючи п недугу. Після того ми зовсім забули про всі ці дивні події і згадали тільки через шість років, коли твоя мати відчула, що вона, хоч і молода, а мусить вмерти.
Мати дістала дудочку й доручила мені передати її тобі в день твого двадцятиріччя і раніше цих років не відпускати тебе від себе ні на крок. Вона вмерла. А оце феїн дарунок, — промовив Бенезар і з тими словами вийняв з гарненької шкатулки срібну дудочку на довгому золотому ланцюжку. — Я віддаю її тобі у вісімнадцять років, замість двадцяти, бо ти виїздиш, а поки вернешся, я, може, відійду до прабатьків. Я не бачу ніякої розумної причини, щоб тримати тебе вдома ще два роки, хоч цього й бажала стурбована твоєю долею мати. Ти добрий і розсудливий юнак, зброєю володієш так, як не кожен і в двадцять чотири роки вміє, тож я можу все розказати й передати, неначе тобі вже двадцять років. А тепер рушай в далеку дорогу, і нехай тебе Бог боронить від усього лихого. Чи щаслива доля тебе спіткає, чи недоля, — пам’ятай про свого батька!..
Так говорив Бенезар із Бальзори, виряджаючи сина. Саід схвильовано попрощався з батьком, накинув собі на шию ланцюжок, а дудочку запхнув за пояс, скочив на коня й подався до того місця, куди сходилися каравани, щоб гуртами йти до Мекки. За короткий час там назбиралося вісімдесят верблюдів і кількасот вершників. Караван вирушив, і Саїд виїхав за браму Бальзори, свого рідного міста, яке йому судилося довго не бачити.
Новизна такої подорожі, різні ніколи не бачені раніше речі, що зустрічалися Саїдові, спочатку дуже його розважали; коли ж вони почали наближатись до пустині, і все довкола стало порожнє, безлюдне і вбоге, то він мимоволі задумався, і йому згадалися слова, які сказав батько Бенезар, відпускаючи його в далеку дорогу.
Він вийняв дудочку з-за пояса, уважно оглянув її з усіх боків і вирішив спробувати, який у неї голос. Але дудочка зовсім не свистіла! Хоч як старався Саїд, хоч як надимався — нічого не виходило, дудочка не подавала ніякого звуку. Саїд, невдоволений з пустого подарунка, сердито засунув його за пояс. Та думки невдовзі знову повернулися до таємничих материних слів. Саїд багато чув про фей, але йому ніколи не доводилося зустрічати бальзорця, щоб той був у безпосередніх стосунках з яким-небудь надприродним генієм; коли в казці чи легенді йшла мова про таких духів, то говорилося про дуже далекі краї й давноминулі роки. Саїдові здавалося, що тепер уже нема таких привидів, а коли і є феї, то їм не велено більше навідувати людей і втручатися в їх життя. Але хоч він так і думав, проте весь час звертався до старого й вишукував у словах і житті матері таємничі пригоди, що були б наслідком прояву надприродних сил. Іноді ці думки так огортали Саїда, що з ранку й до пізнього вечора він сидів на коні, мов запаморочений, і не тільки не брав участі в розмовах подорожніх, а й не помічав ані їхніх співів, ані веселого сміху.
Саїд був дуже вродливий юнак, його очі були веселі й розумні, уста грали приязним усміхом, і хоч який він був молодий, та в усій його постаті відчувалась якась поважність, що її в такі літа рідко в кого зустрінеш. А коли він у військовому спорядженні легко й упевнено сидів на коні, багато хто з подорожніх поглядав на нього прихильним оком.
Один уже літній чоловік, що їхав поруч Саїда, почуваючи до нього приязнь, шукав нагоди у розмові з ним пізнати вдачу і серце юнака. А той, навчений з дитинства шанувати старих людей, відповідав своєму сусіді так обачно, розумно й поштиво, що приносив цим старому велику втіху. А оскільки юнак цілісінький день думав про одне й те саме, то й розмова якось непомітно зайшла про чарівне, таємниче царство фей, і, зрештою, Саїд просто спитав старого, чи вірить він, ніби феї можуть посилати добрих або лихих духів, які то захищають людину від напасті, то шкодять їй.
Старий добродій задумливо похитав головою і, погладивши рукою бороду, промовив:
— Не можна твердити, що то все брехні, бо всякі пригоди трапляються на світі. Але мушу сказати, що сам я ніколи не зустрічав ні духів-карликів, ні духів-велетнів і не бачив жодної феї.
І почав розповідати Саїдові одну за одною такі дивовижні історії, що в юнака зовсім у голові замакітрилось, і він ні про що, крім подій у день його народження, не міг думати. І зміна погоди, і солодкі пахощі гіацинтів та троянд були, на його думку, несхибною ознакою того, що він перебуває під опікою могутньої і доброї феї, і ту дудочку подаровано йому не для пустих жартів, а для того, щоб він міг, потрапивши у велику біду, викликати її собі на поміч. І знову Саїдові цілісіньку ніч верзлися замки, чарівні сопілки, генії, і він сам ніби жив у справжньому царстві фей.
На жаль, уже на другий день Саїд переконався, які то марні мрії, що він їх снував і вдень і вночі.
Більшу частину дня караван ішов уперед доброю ходою. Саїд, опліч зі своїм старим приятелем, їхав трохи осторонь, і раптом далеко на обрії пустині вони побачили якусь темну плямку. Що то була за плямка, ніхто до пуття не знав: одні казали, то купа піску, другі — хмарка, треті — що то, мабуть, зустрічний караван. Тільки старий, який чимало подорожував у пустині, промовив рішучим голосом, що треба приготуватися, бо то не що інше, як розбійницька ватага арабів. Негайно всі чоловіки взялися за зброю і, поставивши жінок і крам усередину, приготувалися зустріти розбійницький напад. Темна пляма поволі посувалась уздовж рівнини й нагадувала своїми обрисами ключ журавлів, коли вони летять у далекі краї. Вершники все швидше й швидше наближались, і тільки-но завидніли списи в руках чоловіків, як уже вся ватага бурею налетіла на караван і кинулася в бій.
Мандрівники билися дуже завзято, та розбійників було чотириста чоловік; оточивши караван з усіх боків, вони багатьох повбивали здаля, а тоді кинулися в списи. В цю страшну мить Саїд, що безстрашно бився з ворогами в перших рядах, згадав про свою дудочку. Швиденько витягши її з-за пояса, він приклав до губ, дмухонув і… сумно відвів від уст, бо не почув жодного звуку.
Спалахнувши гнівом на таке дурисвітство, Саїд вистрілив в одного араба, що вирізнявся поміж іншими гарною одежею, і влучив йому просто в груди. Араб захитався й поточився з коня.
— Аллах! Що ви наробили, мій молодий друже! — промовив злякано старий, що був тут поруч. — Тепер ми загинули.
І це виявилось правдою. Тільки-но розбійники побачили, що з коня впав цей чоловік, як між ними зчинився пекельний ґвалт, і вони з такою люттю напали на караван, що скоро і ті кілька уцілілих людей, які ще зоставались досі, були перенівечені й побиті вщент. В одну мить Саїда оточило п’ять чи шість чоловік. Але він так добре орудував кинджалом, що ніхто з ворогів не наважувався наблизитись до нього. Тоді один з арабів вийняв стрілу і вже хотів її пустити, аж інший розбійник затримав його. Поки Саїд готувався відбити другий напад, один з арабів накинув йому на шию аркан. І хоч як силкувався юнак розірвати мотузок, усе було марно: зашморг затягувався дужче й дужче, і Саїд був полонений.
Зрештою весь караван опинився в руках розбійників: одних було вбито, інших узято в полон. Араби в тій ватазі були з двох племен. Тому всіх бранців і здобич вони поділили між собою і розійшлись — одні на південь, а другі на схід сонця.
Поруч з Саїдом їхало четверо озброєних вершників; вони часто поглядали на юнака лихим оком і засипали його прокльонами. Очевидно, той чоловік, якого вбив Саїд, був знатною людиною, можливо, навіть принцом. Через те, що рабство й неволя здавалися Саїдові гіршими за смерть, він радів, що накликав на себе лють усього загону, і спокійно готувався до загибелі в їхньому таборі. Озброєна сторожа дуже за ним пильнувала, і як тільки Саїд озирався, йому погрожували списами. Та коли в одного з його охоронців заноровився кінь, юнак швидко озирнувся назад і вглядів, собі на радість, того старого, з яким вони подружили в дорозі і якого він уже вважав убитим.
Згодом вони побачили вдалині дерева й намети, а як наблизились, то їм назустріч посунув цілий натовп дітей та жінок. Вони ледве встигли перемовитися кількома словами з розбійниками, як зчинився неймовірний галас і рев; усі люто поглядали на Саїда, погрожували йому кулаками й кляли останніми словами.
— Це той, — кричали вони, — що вбив нашого великого Альманзора, найзавзятішого з усіх наших воїнів! Смерть йому! Ми самі повикидаємо його м’ясо шакалам!
У Саїда шпурляли дрюччям, груддям і всім, що попадалося під руку, і робилось це так запекло, що самі розбійники мусили заступатися за юнака:
— Геть ви, навіжені! Гетьте ви, баби! —напали на юрму розбійники. — Він убив Альманзора в бою і прийме смерть не з рук жінки, а від меча хоробрих.
Так вони пройшли між наметами до невеликого майданчика і там зупинились. Бранців, поскручуваних по двоє, вишикували в ряд, здобич занесли в намет, а Саїда зв’язали окремо і самого привели у велике шатро. Там сидів старий, гарно вдягнутий чоловік; його поважне обличчя й гордовитий вираз в очах показували, що він — ватажок зграї. Люди, що привели до нього Саїда, ввійшли в намет і стали перед ним, сумно схиливши голови.
— Жіноче голосіння підказує мені, що сталося, — промовив цей величавий чоловік і, окинувши оком розбійників, додав: — А ваші обличчя підтверджують, що Альманзор загинув!
— Альманзор загинув, — відповіли розбійники, — однак, Селіме, володарю пустині, ось перед тобою той, хто вбив Альманзора, — суди його. Якої смерті він заслужив? Чи пронизати його стрілами; чи прогнати вулицею між списами; чи, може, ти схочеш, щоб його повісили чи прив’язали до коней і розірвали на шматки?
— Хто ти такий? — нахмурившись, спитав Селім бранця, який хоч і знав, що його чекає смерть, стояв перед старим спокійний.
І відповідь його була коротка й чітка.
— Що ж, ти мого сина вбив, як злодій? Ти напав на нього ззаду і пустив йому в спину стрілу чи простромив списом?
— Ні, пане! — заявив Саїд. — Я його вбив спереду, в чистім полі, в бою; саме тоді, як він нападав на наші лави, убивши на моїх очах вісім моїх товаришів.
— Чи правду він каже? — спитав Селім тих, що привели бранця.
— Правду. Він убив Альманзора у відкритому бою, — підтвердив Саїдові слова один із сторожі.
— Отже, він зробив так, як зробили б ми самі, — промовив Селім, — коли б нам так довелося. Він боровся й . убив свого ворога, що хотів позбавити його волі й життя. І тому… зараз же розв’яжіть його!
Розбійники здивовано поглянули на старого і неохоче виконали його наказ.
— Як же це так! Виходить, що вбивця твого сина, бравого Альманзора, не вмре? — спитав один із сторожі, кинувши лихий погляд на Саїда. — Краще б ми його самі послали на той світ!
— Він залишиться живий, — промовив Селім, — я беру його в свій намет як мою частку з усієї справедливо взятої здобичі. Він буде моїм слугою.
Саїд не знав, як дякувати старому. Араби покинули намет дуже невдоволені і сердито бурмотіли щось собі під ніс. Коли ж вони, вийшовши, розповіли жінкам та малим, що сказав старий Селім, усі, хто приготувався бачити смерть Саїда, зчинили страшенний лемент і ґвалт, погрожуючи, що самі помстяться за смерть Альманзора на його вбивці, якщо рідний батько того не хоче зробити.
Всі інші бранці були розділені між членами цього племені: одних, багатших, збиралися випустити за добрий викуп, других відіслали пасти череду, а третіх, що раніше коло них услуговувало по десятеро рабів, поставили до найбруднішої роботи тут, у самім селі. Не так жилося Саїдові. Чи то старого вразив бравий, лицарський вигляд юнака, чи допомогли таємні чари тієї доброї феї, а тільки Саїд сподобався Селімові і жив у його наметі скоріше як син, а не як слуга. Але незрозуміла приязнь старого пана до Саїда викликала в інших слуг та рабів ворожість до нього. На кожному кроці він помічав ненависні погляди, а коли проходив селом, то звідусюди чув лайку й прокльони; іноді повз Саїда пролітали стріли, що, безперечно, призначалися для нього і не влучили, як думав юнак, лише завдяки таємній силі дудочки, котру він і досі ще носив на грудях. Саїд часто розповідав Селімові про такі замахи на його життя. Старий даремно силкувався викрити таємничих злочинців, бо всі у селі були ніби в змові проти добре прийнятого Селімом чужинця. Тому одного дня Селім так сказав Саїдові:
— Я сподівався, що ти будеш мені замість сина, якому вкоротила віку твоя рука. Ні я, ні ти в тому не винні, що так сталось, але всі наші люди ненавидять тебе. Навряд чи я зможу захистити тебе надалі та й чи поможе тобі або мені, коли я покараю того, хто десь нищечком уб’є тебе? Тож як тільки мої люди, що оце виїхали по здобич, повернуться додому, я скажу, що твій батько прислав мені викуп, і відпущу тебе на волю, доручивши найвірнішим своїм близьким провести тебе через пустиню.
— Чи можу я кому-небудь, крім тебе, довіритися, — зворушено спитав Саїд, — чи не вб’ють вони мене по дорозі?
— Вони дадуть мені клятву, а її ще ніхто з них не ламав, — відповів Селім дуже спокійно.
Через кілька днів люди повернулися в село, і Селім додержав своєї обіцянки. Він подарував юнакові зброю, коня й одежу, вибрав п’ятьох бувалих арабів у провідники Саїдові, взяв з них страшну клятву, що не вб’ють юнака в дорозі, і з слізьми на очах відпустив його від себе.
Провідники не обзивались до Саїда ні словечком, заглибившись у свої чорні думки. Юнак бачив, як неохоче вони виконують доручену їм справу, й особливо зажурився, коли помітив, що двоє з провідників були в тій сутичці, де він убив Альманзора. Так минуло годин вісім, коли Саїд почув, як супутники його почали перешіптуватись, і помітив, що їх обличчя ще більш спохмурніли. Він став прислухатися й почув, що вони гомонять між собою такою мовою, що її знають тільки в цьому племені і користуються тоді, коли треба обміркувати якусь таємну або небезпечну справу. Селім, сподіваючись залишити Саїда при собі назавжди, витратив не одну годину, щоб навчити юнака цієї мови. Але нічого веселого Саїд не почув.
— Ось те місце, — промовив один, — де ми напали на караван; тут загинув один з найзавзятіших і найсміливіших людей від руки якогось хлопчиська…
— Вітер розвіяв сліди його коня, — додав другий чоловік, — та я їх ніколи не забуду.
— І, на глум нам, той, що вкоротив йому віку, житиме собі на здоров’я і буде вільним… Чи де чувано, щоб рідний батько не схотів помститися за смерть єдиного сина? Мабуть, Селім на старість вижив з розуму.
— Проте коли батько таке попускає, — промовив четвертий, — обов’язок друзів помститися за смерть товариша. На цьому самому місці ми й повинні з ним поквитатись.
— Ми не можемо його вбивати, — втрутився п’ятий, — адже ми присягалися старому. Ми не можемо ламати своєї клятви.
— Правда, — промовили всі, — ми присягли, і вбивця дістане волю з рук своїх ворогів.
— Стривайте, — промовив перший, найсуворіший з них. — Старий Селім — розумний чоловік, але не такий уже розумний, як думають! Хіба ми присяглися довести цього хлопця до певного місця? Ні, ми дали клятву, що не позбавимо його життя. І ми додержимо слова, ми подаруємо йому життя. Зате нашу помсту доведуть до кінця палюче проміння сонця і гострі зуби голодних шакалів. Отут, на цьому місці, ми покинемо його зв’язаним напризволяще.
Не встиг розбійник докінчити своєї думки, як Саїд кинувся з конем убік, добре пришпорив його і птахом полетів по рівнині. П’ятеро його провідників остовпіли з несподіванки, а потім більш досвідчені в таких ловах розділилися й стали обходити його справа і зліва. Вміючи їздити серед пісків пустині значно краще, ніж Саїд, двоє з них дуже швидко обігнали втікача і перейняли його спереду; коли ж він повернув коня вбік — там його перестріли двоє інших, а позаду насідав п’ятий. Присяга не дозволяла їм убити Саїда, і так само, як і того разу, один з розбійників заарканив його, стяг з коня, і всі накинулись на бідолаху, немилосердно відлупцювали його, скрутили руки й ноги й покинули серед пустелі на розпеченому піску.
Саїд благав їх зглянутись на нього, обіцяв великий викуп, але ті зі сміхом скочили на коней і подалися геть. Кілька хвилин Саїд ще чув легкий тупіт їх коней, а потім усе вщухло. Юнак думав про свого батька, про його тугу, коли син не повернеться; думав про свою недолю, що доведеться йому молодим умирати, бо Саїд був певний, що тут, на розпеченому, мов жар, піску, він помре в страшних муках від голоду й спраги або його рознесуть на шматки шакали. Сонце тим часом піднімалося все вгору та вгору і безжально пекло йому чоло; з великим зусиллям Саїд перевернувся обличчям донизу, та це мало допомогло. Тільки й того, що з одежі випала його таємнича дудочка. Саїд довго вовтузився, поки йому пощастило вхопити ту дудочку губами, і він подув у неї з останніх сил… Але й тепер, у цю страшну мить, подарунок феї не став йому в пригоді. Сповнений відчаю, Саїд схилив голову, а палюче сонце не забарилось відібрати в нього пам’ять. Ще трохи — і хлопець лежав непритомний.
Минуло багато часу, перш ніж прокинувся Саїд, почувши, як хтось доторкнувся до його плеча; юнак несамовито закричав, бо подумав, що то наблизився шакал, щоб розірвати свою здобич. Та його взяли за ноги, і це були не пазурі дикого звіра, а руки людини, яка обережно поралась коло нього і розмовляла з двома чи трьома іншими.
— Він живий, — шепотіла людина, — але вважає нас за ворогів.
Згодом Саїд розплющив очі й побачив, що над ним схилився якийсь маленький, гладкий чоловічок з невеличкими оченятами і довгою бородою. Він привітно загомонів до Саїда, допоміг йому підвестись, подав їжу й питво і розповів, поки той підкріплявся, що він купець з Багдада на ймення Калум-Бек і торгує дорогими шалями і тонкими покривалами для жінок. Він повертається з торгової подорожі і натрапив на нього, напівмертвого, покинутого тут серед пісків. Його розкішна одежа і блискуче дорогоцінне каміння на кинджалі привернули увагу Калум-Бека, він ужив усіх заходів, щоб повернути юнакові життя, і тепер це, хвалити Бога, вдалося. Саїд щиро дякував за порятунок, бо добре бачив, що коли б не нагодились ці люди, він помер би жалюгідною смертю. Оскільки в нього не було за що їхати далі самому, а йти пішки через пустиню не було ніякої охоти, він з вдячністю прийняв місце на верблюді, навантаженому купцевим крамом, і вирішив їхати в Багдад: може, там йому пощастить знайти попутників до Бальзори, і тоді він приєднається до них.
Дорогою купець багато розповідав своєму новому товаришеві про славного повелителя правовірних — Гаруна аль Рашида. Він розказував про любов каліфа до справедливості, про його тонкий розум, про те, як він просто й мудро розплутує найскладніші судові справи.
— Наш каліф, володар над усіма правовірними, — розповідав купець, — дивовижний чоловік. Коли ви думаєте, що він спить, як і всі звичайні люди, то дуже помиляєтесь: тільки вдосвіта подрімає дві-три години — то й усе! Я це добре знаю, бо Мессур, його перший камердинер, — мій двоюрідний брат. То дарма, що він, коли йдеться про таємниці каліфа, мовчить, мов могила, зате він залюбки приймає своїх родичів у себе і коли бачить, що чоловік мало розуму не втрачає від цікавості, то на що-небудь і натякне. Замість того, щоб спати, як і всі люди, каліф бродить вулицями Багдада, і рідко буває такий тиждень, щоб з ним не трапилась яка-небудь пригода. Та ви ж, мабуть, знаєте, хоч би і з тієї історії про горщик з маслинами, що то щира правда, як слово Пророка. Він ніколи не виїздить, мов на параді, верхи в царському одязі, оточений почтом з сотнею смолоскипників; він би це міг зробити, якби хотів, але ж ні, — він одягається то простим купцем, то капітаном корабля, то солдатом, то суддею і заникує скрізь, розглядаючи, чи все гаразд, чи все в належному порядку.
Отож і склалось так, що ніде в цілому світі не бувають люди такі чемні до кожного дурня, як у нас у Багдаді. Бо можна так легко зустрітися з каліфом, як і з задрипаним арабом з пустині, а лози вистачить, щоб відлупцювати хоча б усіх мешканців Багдада і його околиць.
Так розповідав купець, і Саїд, хоч як йому хотілося швидше побачити свого батька, радів, що їде в Багдад і побачить славного каліфа Гаруна аль Рашида.
Через десять днів вони прибули в Багдад. Саїд дивувався і захоплювався розкішшю цього міста, бо саме тоді воно було на вершині своєї слави. Купець запросив його до себе додому, і Саїд охоче пішов з ним. Тільки тепер, потинявшись між людьми, юнак уперше збагнув, що, крім повітря, води з річки Тигру та нічлігу на східцях мечеті, тут нічого задарма людина не дістане.
На другий день після приїзду, коли Саїд одягся й причепурився, сподіваючись, що в розкішному військовому одязі він матиме добрий вигляд і привабить до себе не одне людське око в Багдаді, у кімнату ввійшов купець. Він подивився на вродливого юнака, лукаво засміявся і, погладивши бороду, промовив:
— Усе це справді гарно, юний паничу! Але що ви робитимете далі? Ви, як мені здається, великий мрійник і зовсім не думаєте про завтрашній день. Чи у вас надто багато грошей, щоб жити так, як це личить вашому одягові?
— Вельмишановний пане Калум-Беку! — промовив Саїд, присоромлений і почервонілий. — Правда, грошей у мене немає, та я сподіваюся, що ви мені дещо позичите, аби я міг повернутись додому. Мій батько, безперечно, все вам віддасть з подякою.
— Твій батько, хлопче? — перепитав купець, заходячись від реготу. — Мабуть, сонце висушило тобі мозок. Чи не думаєш ти, ніби я повірив усім твоїм брехням, що ти мені наплів у дорозі? Невже б я повірив, що твій батько багата людина і живе в Бальзорі, а ти в нього єдиний син, і на тебе в дорозі напали араби, і ти жив у них в селі і так далі. Ще й тоді мене дратували твої безглузді брехні й нахабство. Я ж добре знаю, що всі багаті люди в Бальзорі — купці; з усіма ними мені доводилося торгувати, і коли б справді там був якийсь Бенезар, то я б про нього почув навіть тоді, коли б весь його достаток не перевищував шести тисяч туманів. Або ти брешеш, що з Бальзори, або твій батько такий голодранець, що його синові-приблуді я не позичу ламаного гроша. А та пригода в пустині? Де чувано, щоб після того, як мудрий каліф Гарун аль Рашид зробив цілком безпечним увесь торговий шлях через пустелю, там нападали розбійники, знищили цілий караван, а людей захопили в полон. Та про це люди говорили б, а тим часом за всю мою подорож і навіть тут, у Багдаді, куди збігається народ з усього світу, ніхто про це нічогісінько не згадує. Це друга твоя брехня, безсоромний юначе!
Саїд, білий, як стіна, від гніву й жалю, кілька разів поривався перепинити просторікування недоброго череваня, але той кричав дужче за нього і, наче вітряк крилами, махав руками.
— А третя твоя брехня, нахабо й пустомолоте, це історія про Селімів табір. Ім’я Селіма кожен добре знає, коли хоч раз йому доводилося бачити араба, і знаємо його ми як найлютішого й найжорстокішого розбійника, а ти плещеш таке, що купи не держиться! Та якби ти вбив його сина, то він би тебе тієї ж хвилини стер на порошок; а ти знахабнів до такої міри, що верзеш неймовірне: ніби Селім сам обороняв тебе від свого племені, забрав до свого намету й пустив без викупу, замість повісити на першій гілляці. Отак би зробив той Селім, що вішає подорожніх тільки заради того, аби побачити, яка в них буде пика, коли вони висітимуть! Ну й безсоромний з тебе брехун!
— Я повторятиму одне, — промовив юнак, — я говорив щиру правду, присягаюся своєю душею і бородою Пророка!
— Що? Ти присягаєшся своєю душею? — несамовито заверещав купець. — Своєю чорною, брехливою душею? Та хто ж тобі повірить? І ще бородою Пророка! А у самого нема ніякої бороди! Хто ж тобі повірить?
— Правда, у мене нема свідків, — провадив далі Саїд, — та хіба не ви самі знайшли мене в пустелі зв’язаного й непритомного?
— То нічого не значить, — відповів купець, — ти був одягнутий, як справжній розбійник, і дуже легко могло статися так, що ти наскочив на сильнішого за себе, і він, подужавши, зв’язав тебе.
— Хотів би я бачити, як зв’язав би мене один або й два разом, — заперечив Саїд, — коли б не накинули мені на шию аркан! Ви з вашим базаром не дуже тямите в тому, що може зробити один, коли він добре володіє зброєю. Та не в тому річ: ви мене врятували від видимої смерті, і я вам за те щиро дякую. Що ж ви хочете тепер зі мною зробити? Якщо ви мені не допоможете, я змушений буду йти в старці. Але я не простягну руку по милостиню до собі рівних: я піду до самого каліфа.
— Овва! — промовив насмішкувато купець. — Прямо ні до кого іншого ви не хочете звертатись, а тільки до найславнішого каліфа? Це я зву — старцювати по-шляхетному! Ай-ай-ай! А згадайте, любий паничу, що стежка до каліфа проходить повз мого брата Мессура і що досить мені закинути йому одне слово, як головний євнух каліфа вже пильнуватиме за вами, знаючи, який з вас майстер вигадувати нісенітниці. Та мені шкода твого молодого віку, Саїде! Ти ще можеш виправитися, з тебе ще будуть люди. Я хочу взяти тебе до своєї крамниці на базарі. Ти прослужиш цілий рік, а потім, як не захочеш більше залишатись, то я тобі виплачу до копійки твій заробіток, і підеш, куди тобі закортить: чи в Алепо, чи в Медину, чи в Стамбул, чи в Бальзору… хоч до невірних! Можеш поміркувати до обіду. Якщо ти згоден, то добре, а ні — я тобі полічу якнайшвидше, що ти повинен мені заплатити: я ж тебе харчував і доглядав у дорозі, ти їхав на моєму верблюді. Ти заплатиш мені одягом і всім, що в тебе є, а тоді йди собі жебраком хоч до каліфа, хоч до муфтія[1], хоч на східці мечеті, хоч на базар — мені байдуже.
По цій мові злий чоловік покинув нещасливого юнака самого. Саїд з великою зневагою подивився йому вслід. Він увесь кипів, обурюючись віроломством цього чоловіка, що тільки для того й узяв його і в свою господу заманив, аби хлопець опинився в його пазурах. Він роздивився, чи не можна часом утекти, та де там: вікна були заґратовані, а двері замкнені. Зрештою, обміркувавши справу з усіх боків, Саїд вирішив прийняти службу в крамниці Калум-Бека. Іншого виходу в нього не було, бо коли б він і втік, то без грошей навряд чи добрався б до Бальзори. А собі Саїд надумав при першій же нагоді побачити самого каліфа й прохати в нього захисту.
Другого дня Калум-Бек привів свого нового слугу до себе в крамницю. Він показав Саїдові всі шалі, покривала й інший крам, яким торгував, і розказав, у чому полягають його обов’язки. Треба було, щоб Саїд, одягнутий, як крамарчук, а зовсім не як військовий, ставав на порозі крамниці і, взявши в одну руку шаль, а в другу — чудову чадру, вигукував їх ціни й закликав у крамницю чоловіків та жінок, що проходитимуть мимо. Тепер Саїдові було цілком ясно, чого саме Калум-Бек втяг його в цю справу. Той був невеличкий, дуже непоказний дідок, і коли стояв на порозі й закликав народ, то сусіди або хто з перехожих іноді візьме та й охрестить його таким словом, що старому не до сміху; хлопці дражнили його, а жінки називали опудалом. Зовсім інша річ з Саїдом: усім було приємно дивитися на стрункого юнака, який з гідністю закликав покупців і люб’язно показував крам.
Коли Калум-Бек переконався, що відтоді, як Саїд став на порозі його крамниці, число його покупців збільшилося, він зробився приязнішим до юнака, став його краще годувати і заявив про свій намір якомога чепурніше одягати його. Та Саїд не дуже радів з такого піклування хазяїна і цілісінький день тільки й думав про те, як би повернутись додому, до батьківської оселі.
Одного дня, коли у крамниці було куплено дуже багато, і всі хлопці, що розносили пакунки по хатах, були розіслані хто куди, прийшла якась пані, швидко вибрала й купила, що їй треба, і прохала негайно когось послати з її пакунком за окрему винагороду.
— Через півгодини я вам усе пришлю, — сказав їй Калум-Бек, — а до того часу вам доведеться почекати або взяти стороннього носильника.
— Ви — купець і радите, щоб ваші покупці наймали сторонніх людей для вашого краму? — промовила пані. — Такий парубійко скористається з метушні та й утече з моїм пакунком! А до кого мені тоді звертатись? Ні, пане купчику, це ваш обов’язок; за базарним звичаєм, ви повинні доставити мій пакунок додому, і тільки від вас я того вимагатиму.
— Та почекайте тільки півгодини, дорога пані, — благав купець, тремтячи з переляку, — всі мої хлопці розіслані…
— І що це за злиденна крамниця, що не може держати жодного зайвого носильника! — провадила своє сердита пані. — Онде ж стоїть ледар! Ану, йди, лишень, сюди, візьми оцей пакунок і неси за мною…
— Не можна, не можна! — репетував Калум-Бек. — Це ж моя вивіска, мій закликальник, мій магніт! Він не може і на крок вийти за поріг!
— Он як! — промовила стара пані і мовчки ткнула свій пакунок під руку Саїдові. — Поганий купець і поганий крам, якщо вони самі себе не покажуть, а потребують ще якогось лобуря за вивіску. Марш, хлопче! Ти сьогодні заробиш на чай.
— Ну, то біжи вже, нехай їй грець! — промурмотів Калум-Бек до свого магніту. — Тільки гляди ж мені, не барись. Ця стара відьма, якщо я ще поговорю з нею, наробить мені ґвалту на весь базар!
Саїд пішов за жінкою. Вона швидко йшла легкою ходою, що зовсім не пасувала до її вже немолодих літ. Нарешті жінка зупинилась перед розкішним будинком, постукала і, коли двері розчинились, майнула вгору по мармурових сходах, поманивши Саїда за собою. Вони прийшли у великий високий зал, обставлений чудовими меблями й усякими прикрасами, яких Саїдові ще ніколи не доводилося бачити. Там знеможена стара жінка сіла відпочити на подушку і, кивнувши юнакові, щоб поклав пакунок, простягла йому невеличку срібну монету й звеліла йти.
Він уже був на порозі, коли хтось дзвінким, приємним голосом гукнув: «Саїде!» Здивований, що його знають, він озирнувся. На подушці замість старої жінки сиділа красуня, а навкруг неї товпились раби й служниці. Саїд, занімівши від подиву, склав навхрест руки на грудях і низенько вклонився.
— Повір, мій любий юначе, — озвалася до нього красуня, — мені дуже шкода, що лихо загнало тебе в Багдад. Та нічого не вдієш: це єдине місце, де ти зустрінеш свою долю, коли вже покинув батьківську оселю до двадцяти років. Ти зберіг свою дудочку?
— Так, так, вона при мені, — радісно відповів юнак, витягаючи золотий ланцюжок, — а ви, мабуть, та сама добра фея, що колись, у день мого народження, дала мені цей дарунок?
— Я була колись подругою твоєї матері, — сказала фея, — і тепер допомагатиму тобі, доки ти будеш порядною людиною. Ах! Який легковажний твій батько! Чому він не послухався моєї ради! Доведеться тобі зазнати ще багато лиха!
— Що ж робити, коли так судилося! — зауважив Саїд. — А тепер, дорога феє, накажіть сильному північно-східному вітру запрягтись у вашу надхмарну колісницю, посадіть мене в неї і за кілька хвилин відвезіть у Бальзору до батька. Там я терпляче дожидатиму півроку, поки мені стукне двадцять літ.
Фея усміхнулася.
— Ти добре розумієш, як треба з нами розмовляти, мій бідний Саїде, — відповіла вона. — Тільки цього не можна зробити. Поки ти на чужині, я не можу тобі допомагати чарами. Не можу навіть визволити тебе з лабет недоріки Калум-Бека, бо за нього стоїть могутня, ворожа тобі фея.
— То виходить, я маю не тільки добру фею, — спитав Саїд, — а ще й лиху? Здається, я вже відчув на собі її вплив. Але ви можете допомогти мені доброю порадою. Як на вашу думку, чи не піти мені до каліфа й попрохати у нього захисту? Він дуже мудра людина і захистить мене від Калум-Бека.
— Так, це правда, Гарун дуже мудрий, — потвердила фея, — але, на жаль, він тільки людина. Він довіряє своєму головному євнухові Мессуру, мов самому собі, і має на те підстави, бо добре випробував Мессура і не раз бачив його щирість. А Мессур, у свою чергу, вірить твоєму хазяїнові Калум-Бекові, як самому собі, і це погано, бо Калум зла людина, хоч і родич Мессура. Калум до того ж дуже лукавий: щойно повернувся в Багдад, як уже вправився наплести байок про тебе своєму двоюрідному братові, євнуху каліфа. Той і сам повірив і ще й каліфові розказав. Отже, коли ти прийдеш до палацу Гаруна, тебе там погано зустрінуть. Та в тебе є інший шлях доступитися до нього, і вже визначено по зорях, що ти здобудеш його приязнь і милість.
— Найбільше мене засмучує те, — промовив Саїд з жалем, — що я мушу й надалі залишатися у крамниці Калум-Бека. Але, може, ви, вельмишановна феє, зробите мені таку ласку. Я з малих літ навчений військового мистецтва, і для мене нема більшої втіхи, як військова гра, де змагаються в метанні списа, стрільбі з лука та битві тупими мечами. Тутешня знатна молодь влаштовує щотижня такі розваги. Але доступитися туди може тільки вільна, гарно вдягнена людина, тобто нікого з базару туди не впустять. Чи не допомогли б ви мені діставати раз на тиждень коня, одежу й зброю і зробити так, щоб мене ніхто не впізнав…
— Оце бажання цілком достойне молодого шляхетного юнака, — промовила фея. — Батько твоєї матері був найхоробрішою людиною в Персії, і, очевидно, ти успадкував його дух. Запам’ятай цей будинок. Щотижня ти знаходитимеш тут коня, двох вершників-зброєносців, гарну зброю й одежу, а також воду для умивання, яка так змінить твоє обличчя, що й рідний батько не впізнає! А тепер, Саїде, бувай здоров! Будь обережний, мудрий і щирий. Через шість місяців твоя дудочка вже озветься, і вухо Зулійми прислухатиметься до неї.
Юнак з пошаною і вдячністю попрощався зі своєю прекрасною заступницею, добре запам’ятав будинок та вулицю, де бачив фею, і пішов на базар.
Саїд повернувся якраз вчасно: треба було рятувати свого пана-господаря Калум-Бека. Коло крамниці тиснулись люди: хлопчаки витанцьовували перед Калум-Беком навприсядки й глумилися із старого опудала, а дорослі, дивлячись на те, і собі реготались. А сам старий, розпалений гнівом, стояв перед своєю крамницею зовсім спантеличений, тримаючи в одній руці шаль, а в другій покривало. Ця дивовижна сцена була наслідком пригоди, що трапилась після того, як пішов Саїд. Калум-Бек, щоб не гаяти часу, став замість свого вродливого крамарчука і заходився закликати до себе покупців, але ніхто не хотів купувати у старого гидкого дідка. Тут нагодилися два чоловіки, що збиралися купити подарунки своїм жінкам. Вони вже двічі пройшли вздовж базару туди й назад, очевидно, чогось шукаючи, і тепер, роздивляючись на всі боки, наближались до крамниці Калум-Бека.
Калум-Бек пас їх очима і став закликати:
— Сюди, сюди, панове! Чого ви шукаєте? Може, чудові шалі, гарні покривала?
— Добрий дідусю, — озвався один, — може, твій крам і справді гарний, та наші жінки дуже чудні: в нашому місті стало звичаєм купувати шалі тільки там, де торгує вродливий продавець Саїд. Ми вже блукаємо більш як півгодини, але ніяк по можемо його розшукати. Може, ти нам скажеш, де його можна знайти, то вже іншим разом ми що-небудь і в тебе купимо.
— Іллах іль Алла! — скрикнув Калум-Бек і приязно вишкірив зуби. — Сам Пророк привів вас до тих дверей, що треба. Ви хочете купити чадру тільки у вродливого продавця? То заходьте сюди, це його крамниця.
Один з чоловіків посміявся з малої й непоказної постаті Калума і його запевнень, ніби він і є вродливий крамарчук; другому ж здалося, що Калум навмисне підіймає їх на глум, і, щоб не залишитися в боргу, він добре вилаяв старого. Калум ледве з шкури не вискочив, він закликав у свідки своїх сусідів, що це його крамниця називається «крамницею з вродливим продавцем», та сусіди, які заздрили його успіхам у торгівлі, удавали, що нічого в цій справі не знають. Тоді обидва покупці серйозно взялися за старого брехуна, вони ганьбили Калума, і у них дійшло до бійки. Калум захищався не так кулаками, як вереском та лайкою, і на цей ґвалт збігся народ; півміста знало Калума як надзвичайного скнару, і всі раділи, що старому випав добрий прочухан. Уже один з чоловіків учепився Калумові в бороду, як тут хтось ухопив його за руку і одним стусаном так брязнув об землю, що з голови в нього скотився тюрбан, а черевики відлетіли далеко вбік.
Люди, яким, безперечно, сподобалося б, коли б хто добре приклав Калум-Беку, почали нарікати на захисника, а товариш збитого з ніг обернувся, щоб глянути, хто ж відважився напасти на його приятеля; та коли побачив перед собою високого, здорового юнака з блискучими очима й рішучим обличчям, то не посмів його зачіпати. Калум, якому порятунок здався несподіваним чудом, вирячив очі на Саїда й крикнув:
— Ну, чого ж вам ще треба? Ось, панове, сам вродливий Саїд.
Люди довкола зареготали, бо знали, що Калум-Бек даремно терпів кривду; повалений чоловік устав, присоромлений, і пошкутильгав з товаришем далі, так і не купивши ні шалі, ні чадри.
— О, ти, зірко базарних слуг, короно торгівлі! — вигукнув Калум до Саїда, вводячи його до крамниці. — Оце я називаю прийти вчасно, влучити в саме око! Не простягнись він долі, так ніби зроду на ногах не стояв, я б… уже б мені не треба було більше ходити до цирульника розчісувати й мастити бороду… І все, коли б ти забарився хоч на дві хвилини. Чим же я тобі віддячу, Саїде?
Рукою і серцем Саїда володіло почуття жалю до хазяїна, що раптово охопило його; тепер, охоловши, він уже каявся, що врятував злу личину від доброго прочухана. Десяток волосин, вирваних з бороди Калум-Бека, думав Саїд, зробив би його днів на десять лагіднішим; проте Саїд вирішив скористатися з нагоди і попрохав у хазяїна, як милості, дозволу мати щотижня один вечір вільний, щоб піти на прогулянку чи куди він захоче. Калум погодився, бо добре знав, що його підневільний слуга досить розумний і не втече без грошей і доброго одягу.
Скоро Саїд досяг того, чого прагнув. У найближчу середу, в день, коли молодь знатного багдадського панства збиралася на площі для військових вправ, Саїд сказав Калум-Бекові, що хоче цей вечір використати для себе, і, діставши дозвіл, одразу ж пішов до того будинку, де жила фея, і постукав у двері, які негайно відчинились.
Слуги, очевидно, були попереджені про його прихід, бо, нічого не питаючи, провели Саїда східцями угору в гарно прибрану кімнату; там йому налили води, яка повинна була зробити обличчя юнака невпізнанним. Ополоснувши лице, Саїд подивився в металеве дзеркало і сам себе не впізнав: він став дуже смаглявий, з гарною, як смола, чорною бородою і здавався років на десять старшим, ніж був насправді.
Потім Саїда повели в другу кімнату, де він знайшов повний костюм, такий гарний та розкішний, що його не посоромився б одягнути сам каліф у той день, коли йому треба приймати парад своєї армії. Крім тюрбана з найтоншої тканини, з діамантовою пряжкою і довгим пером чаплі та одежі з важкого червоного шовку, розмальованого срібними квіточками, Саїд знайшов ще срібний кільчастий панцир, так майстерно зроблений, що він подавався на кожен рух тіла, і водночас такий міцний, що ані спис, ані шаблюка не могли його пробити. Доповнював військове вбрання справжній дамаський кинджал в розкішно оздоблених піхвах і з таким руків’ям, що, на думку Саїда, дорогоцінному камінню, яке його прикрашало, не можна було скласти ціни. Коли він, перевдягтись і причепурившись, виходив уже за поріг, один слуга передав йому шовкову хустку і сказав, що її посилає господиня будинку; якщо він утре цією хусткою обличчя, то темно-смаглявий колір і чорна борода відразу зникнуть.
У дворі стояло троє баских коней. На найкращого сів Саїд, на двох інших — слуги, і всі весело поскакали до тієї площі, де мали бути військові змагання. Своєю розкішною зброєю і чудовим одягом Саїд вабив очі кожного, а коли в’їхав за круг глядачів, усі здивовано зашепотіли. Тут зібралися найблискучіші, найсміливіші і найшляхетніші юнаки; видно було навіть, як басували коні й поблискували списи братів самого каліфа. Коли Саїд виїхав на середину площі й виявилося, що його ніхто не знає, до нього наблизився син великого візира в супроводі кількох своїх товаришів і, шанобливо привітавши, запросив його взяти участь у грі й спитав, хто він такий і звідки родом. Саїд назвав себе Альманзором з Каїра, сказав, що він подорожує і, наслухавшись про завзятих шляхетних юнаків Багдада, вирішив скористатися з нагоди подивитись на них і познайомитися з ними. Юнацтву сподобався Саїд-Альманзор і своїм поводженням і лицарським виглядом. Йому дозволили взяти списа й вибрати, на чиєму боці він виступатиме, бо все товариство розділилося на дві групи, щоб поодинці і гуртами поборотися один з одним.
Та коли вже сама зовнішність Саїда привертала увагу до нього, то тим більше всі дивувались, коли побачили його надзвичайну вправність і спритність у військовій боротьбі. Його кінь літав швидше за птаха, а шабля, мов блискавка, шугала й нападала на супротивників. Він так далеко і влучно кидав свого списа в призначене місце, що здавалося, то була стріла, пущена з найтугішого лука. Саїд легко подолав найзавзятіших лицарів супротивника, і коли гра скінчилася, то всі одностайно визнали його переможцем, а один з братів каліфа та син великого візира, що не були в сутичці з Саїдом, бо обидва належали до однієї з ним команди, попросили його позмагатися з ними. Алі, брата каліфа, Саїд подужав, а син великого візира так завзято відбивав напад, що вони після довгої боротьби погодились на тому, що закінчать її наступного разу.
На другий день після ігор в цілому Багдаді всі тільки й говорили що про вродливого і хороброго чужинця; всі, хто його бачив, а особливо ті, кого він переміг, були зачаровані його лицарським поводженням, і навіть у крамниці Калум-Бека перед самим Саїдом заходила мова про славного Альманзора; усі шкодували, що ніхто не знає, де живе цей бравий лицар. Наступного тижня Саїд знайшов у будинку феї ще кращий одяг і ще багатше спорядження. На цей раз на площі зібралася половина Багдада, навіть каліф дивився зі свого балкона і теж дивувався чужинцеві Альманзору, а після закінчення гри повісив на шию Саїдові велику медаль на золотому ланцюжку як ознаку свого задоволення його лицарською відвагою. Ця друга, ще блискучіша перемога Саїда викликала великі заздрощі серед багдадського юнацтва. «Якийсь чужинець, — говорили вони, — прибуває в Багдад, щоб відібрати у нас славу, честь і перемогу! А потім в інших містах говоритиме, що між цвітом багдадського юнацтва не знайшлося нікого, хто б міг з ним зрівнятися!» Так вони поговорили між собою і вирішили на найближчому змаганні немовби випадково напасти на нього вп’ятьох або й ушістьох.
Гостре око Саїда помітило ці ознаки неприязні; він бачив, як юнаки сходилися по закутках і перешіптувались між собою, поглядаючи на нього лихим оком; він відчував, що, крім каліфового брата та сина великого візира, йому ніхто тут не симпатизує, та навіть і вони своїми розпитуваннями, де його можна знайти, які у нього тут справи, що йому в Багдаді до вподоби, неабияк докучали йому.
За дивним збігом обставин з усіх молодих людей, що люто поглядали на Саїда-Альманзора, найбільш вороже ставився до нього той чоловік, якого Саїд недавно збив з ніг у крамниці Калум-Бека, коли той розігнався вчепитися в бороду купця. Цей чоловік дуже пильно й заздро придивлявся до обличчя Саїда; хоча Саїд кілька разів переміг його, але це не було достатньою причиною для такого запеклого ворогування, і Саїд уже боявся, чи не впізнав він у ньому за зростом або голосом Калум-Бекового крамарчука: від глуму й помсти цих людей нікуди було б дітись. Однак напад, на який наважилися заздрі вороги, несподівано був розбитий — і завдяки передбачливості та завзяттю самого Саїда і завдяки дружбі, яку відчули до нього брат каліфа та син великого візира. Як тільки ці двоє побачили, що не менш як шість чоловік оточили Альманзора і хочуть стягти його з коня додолу або хоч обеззброїти, вони зараз же кинулися туди, розштовхали весь натовп і навіть пригрозили, що виженуть з ігор тих, хто здатний на таку зраду.
Більше як чотири місяці Саїд дивував увесь Багдад своїм завзяттям. Одного вечора, повертаючись додому, він почув чиїсь голоси, що здались йому ніби знайомими. Поперед нього чвалали чотири чоловіки і про щось радились. Коли Саїд нищечком наблизився до них і став прислухатися, то почув мову Селімового племені з пустелі і здогадався, що вони вирішили пограбувати когось. Першим наміром його було дати ходу від цієї компанії, але потім він зміркував, що, може, йому пощастить перепинити яке лихе діло, і наблизився до них, щоб підслухати розмову.
Той, що стояв коло воріт, сказав прямо:
— Перша вулиця праворуч від базару, там він проходитиме сьогодні вночі з великим візиром.
— Добре, — озвався другий, — великого візира я не боюся — він старий, і з нього такий собі лицар, інша справа каліф: він чудово володіє шаблею, та й не повірю, щоб за ним слідом не йшло десять або дванадцять охоронців.
— Ані душі! — встряв у розмову третій. — Усі, хто його бачив і пізнавав уночі, кажуть, що він ходить тільки з візиром або з головним євнухом. Цієї ночі він буде наш. Тільки глядіть! Щоб і пальцем не торкнули його.
— Мені здається, що найкраще, — знову почав перший, — заарканити його за шию. Вбивати його не будемо, бо за труп у викуп нам дадуть або копійки, або й зовсім нічого.
— Отже, за годину перед північчю! — промовили всі разом і розійшлись у різні боки.
Саїд неабияк перелякався, почувши про цей задум. Спершу він хотів негайно бігти до палацу й попередити каліфа про небезпеку. Та коли юнак минув уже кілька вулиць, йому згадалися слова феї про те, якої поганої думки каліф про нього: безперечно, там тільки поглузують з його звістки або вважатимуть це за хитрий спосіб підлеститись до самого багдадського володаря, тоді він сповільнив ходу і вирішив покластися на свій меч і власними руками врятувати каліфа з пазурів розбійницької банди.
Саїд не пішов додому, до Калум-Бека, а сів на східцях мечеті й дожидався, коли зовсім смеркне. Як настала ніч, він пішов базаром до тієї вулиці, про яку говорили розбійники, й заховався за виступом якогось будинку. Там він просидів мало не годину, коли раптом почув, що двоє чоловіків повагом ідуть вздовж вулиці; спочатку він думав, що то каліф зі своїм великим візиром, та ось один заплескав у долоні, й до них зараз же тихенько підбігли з базару ще двоє. Вони пошепотілись, а потім розділилися: троє заховались поблизу Саїда, а четвертий став ходити туди й сюди вулицею. Ніч була дуже темна й тиха, і Саїдові треба було покладатися на свій тонкий слух.
Минуло ще півгодини, коли почулось, як хтось іде до базару. Розбійник теж почув кроки й прослизнув повз Саїда в напрямку базару. Кроки наближались; уже можна було бачити кілька темних постатей. Тоді розбійник заплескав у долоні, і всі троє вискочили зі схованки й побігли вперед. Очевидно, в тих, на кого нападали розбійники, була при собі зброя, бо почувся брязкіт шабель. Саїд витяг свій дамаський кинджал і з криком: «Смерть ворогам великого Гаруна!» — кинувся на підмогу. Першим ударом він одразу поклав одного й кинувся до тих двох, що замірялись обеззброїти чоловіка, на шию якого вже накинули аркан. Саїд блискавично змахнув кинджалом, щоб перерубати мотузок, і при цьому так ударив розбійника по руці, що відітнув її разом з мотузком. Розбійник із страшним криком повалився на землю. Тим часом чоловік, на якого було накинуто аркан, відчувши себе вільним, витяг свого кинджала й устромив його збоку в груди третьому розбійникові. Як побачив це останній розбійник, то кинув свою шаблю й щодуху подався навтіки.
Саїдові не довелося довго чекати, щоб дізнатись, кого він врятував: вищий із подорожніх підійшов до нього й промовив:
— Обидві пригоди однаково дивні — і намір вбити мене чи полонити, і несподівана допомога й порятунок. Як ви дізналися, хто я такий? Чи ви знали про намір цих людей напасти на мене?
— Володарю правовірних! — відповів Саїд. — Бо я не сумніваюся, що це ти; вчора смерком я йшов вулицею Ель-Малек позад кількох чоловіків, що розмовляли чужою мовою, яку я колись мав нагоду вивчати. Вони домовлялись про те, щоб тебе полонити, а шановного візира вбити. Оскільки було вже пізно попереджати, я надумав заховатися там, де вони тебе підстерігатимуть, і при потребі стати тобі на поміч.
— Дякую тобі, — промовив Гарун, — я думаю, що тут нам нічого залишатись. Візьми оцей перстень і приходь завтра з ним до мого палацу. Там ми з тобою докладно поговоримо про все і там буде видніше, чим найкраще тебе нагородити. Ходімо, пане візире, не слід тут зоставатися — вони можуть повернутись.
Сказавши ці слова, каліф надів юнакові на палець свій перстень і взяв великого візира за руку, щоб іти далі; але той попрохав зачекати і, повернувшись до здивованого Саїда, простяг йому великий гаманець з грішми.
— Юначе, — промовив візир, — візьми цей гаманець, бо мій ласкавий пан каліф може з тебе зробити все, що захоче, навіть моїм заступником тебе призначити, і я вважаю за краще зробити це сьогодні, ніж завтра. Та не думай, що я відкупляюсь від подяки: як тільки тобі чогось треба буде, приходь просто до мене, і я зроблю, що в силі.
Зовсім п’яний від щастя, Саїд пішов швиденько додому. Калум-Бек зустрів його дуже неприязно; спочатку він сердився, чому так довго немає Саїда, а далі занепокоївся, чи не втратив чудової вивіски для своєї крамниці. Він зустрів його лайкою, галасував і казився, мов божевільний. Саїд, зазирнувши одним оком у гаманець і побачивши, що там повно золотих, зміркував, що з такими грішми він міг би повернутися додому і без милості каліфа, яка, безперечно, не буде меншою, ніж дяка його візира, — тому не подарував ні одного слова Калум-Бекові, а коротко й виразно заявив, що більше не залишиться у нього ані єдиної години. Спочатку Калум-Бек дуже перелякався, а потім став в’їдливо посміхатись і сказав:
— Ах ти голодранцю, пройдисвіте, нікчемний лежню! Та куди ти подінешся, коли я перестану про тебе дбати? Хто тебе нагодує, хто прихистить тебе на ніч?
— А ви цим не журіться, пане Калум-Беку, — відповів уперто Саїд, — зоставайтесь собі на здоров’я, а мене більше ви не побачите!
З цими словами Саїд пішов геть, а Калум-Бек, отетерівши, дивився йому вслід. Але ранком, добре обміркувавши цю подію, Калум-Бек погнав своїх посильних розшукати, куди дівся втікач. Довго вони даремно шукали, а потім один з них повернувся і сказав, що бачив Саїда, як той вийшов з мечеті і попрямував до караван-сараю. Тільки тепер його зовсім не впізнати: одягнутий у гарну одежу, за поясом кинджал і шабля, а на голові розкішний тюрбан.
Почувши про це, Калум-Бек вибухнув прокляттям й закричав: «Це він мене обікрав і справив собі одежу! Він обдурив мене!» Він миттю побіг до варти, а оскільки там знали, що Калум-Бек — родич Мессура, головного євнуха, то дуже швидко дали купцеві кількох вартових для арешту Саїда. Саїд сидів перед караван-сараєм з одним купцем, якого там зустрів, і спокійно домовлявся про подорож до Бальзори — свого рідного міста. Зненацька на нього накинулось кілька чоловік і, незважаючи на опір, скрутили йому руки за плечима. На його запитання, з якої речі робиться таке насильство, відповіли, що від імені варти та його законного хазяїна Калум-Бека. Тут нагодився і сам малий недоріка. Він, як хотів, глумився над Саїдом, а потім повивертав йому кишені й з вигуком вдоволення витяг звідти, на великий подив усіх присутніх, чималий гаманець із золотими.
— Дивіться, люди добрі! Все це він поступово накрав у мене, негідник! — репетував Калум-Бек.
І люди з огидою дивились на арештованого й говорили:
— Чи бач, такий молодий, такий гарний, а вже таке ледащо! Тягніть його до суду, до суду його! Нехай дадуть йому доброго хльосту!
Вартові потягли Саїда, а величезна процесія людей всіх станів приєдналась до них по дорозі, і всі вигукували:
— Дивіться, люди добрі! Ось вам вродливий продавець з базару; він обікрав хазяїна й хотів дати ходу з чужим добром! Аж двісті золотих украв!..
Суддя зустрів Саїда дуже суворо. Саїд хотів захищатись, але той не дав йому й рота розкрити, а слухав лише купця. Він показав Калум-Бекові гаманця й спитав, чи ті гроші вкрадені у нього. Калум-Бек присягнув, що в нього. Хоча фальшива присяга допомогла йому присвоїти гроші, та вродливого продавця, що був йому дорожчий за тисячу золотих, купцю не вернули, бо суддя промовив:
— Іменем закону, встановленого тільки недавно нашим всемогутнім паном каліфом, кожна крадіжка з базару більш як на сто золотих карається довічним засланням на дикі острови. Цей злодій попався дуже до речі: він якраз двадцятий до компанії таких, як сам, майстрів; завтра їх посадимо на корабель і вивеземо в море.
Саїд впав у відчай. Він благав суддю вислухати його, дозволити йому хоч одним словом перемовитися з халіфом, але той був непохитний. Калум-Бек, що вже каявся в своїй присязі, так само прохав суддю змилуватись, однак той суворо відрізав:
— Чоловіче, ти маєш своє золото й будь тим задоволений. Іди собі додому й мовчи, бо за кожне перечливе слово я оштрафую тебе на десять золотих.
Спантеличений Калум замовк, а суддя дав знак, і бідолашного Саїда вивели з суду.
Його кинули в темну й вогку в’язницю; дев’ятнадцять сіромах, що вже валялися там на соломі, зустріли свого нового товариша по недолі скаженим реготом і прокльонами на адресу судді й каліфа. Та хоч яким страшним ввижалось йому майбутнє, хоч якою страшною була думка про вигнання на безлюдний острів, Саїд утішався тим, що на другий день їх визволять з цієї тюрми. Але він жорстоко помилявся, коли думав, що на кораблі їм буде краще, ніж тут. Усі двадцять злочинців, кинуті на саме дно корабля, в такий тісний закуток, що не можна було стояти не зігнувшись, товклись і бились між собою за краще місце.
Саїд ридав гіркими сльозами, коли корабель знявся з якоря і повіз його геть від батьківщини. Арештантам щодня давали невеликий шматок хліба, трохи фруктів та ложку прісної води; у трюмі було так темно, що треба було раз у раз світити каганчик перед тим, як сідати їсти. В цій плавучій тюрмі було таке нездорове повітря, що майже кожні два-три дні хто-небудь умирав, і Саїд врятувався тільки тим, що був молодий і мав залізне здоров’я.
Вже два тижні вони були в дорозі. На п’ятнадцятий день стала бити страшна хвиля, і на кораблі зчинилася незвичайна метушня й біганина. Саїд здогадався, що починається буря; це йому було приємно, бо він сподівався умерти.
Корабель страшенно кидало з боку на бік, і, зрештою, він увесь затріщав і міцно сів на мілину. З палуби долинав ґвалт і галас, змішаний з виттям бурі. Потім усе стихло, але один з арештантів помітив, що в корабель рине вода. Вони почали стукати в люк над ними, та ніхто не відповів. Коли ж вода ринула сильніше, тоді спільними зусиллями арештанти натисли на двері й виламали їх.
Вони вибігли по драбині на палубу, але там не знайшли ні душі. Весь екіпаж поплив шукати рятунку на човнах. Більша частина каторжників була у відчаї, бо буря дедалі дужчала, а корабель тріщав і поволі тонув. Ще кілька годин вони посиділи на палубі, потім знову налетів шторм, корабель зірвало з підводної скелі, на якій він застряг, і поламало на тріски.
Саїд учепився за щоглу й держався з усіх сил. Хвиля кидала його на всі боки, а він не випускав дерева з рук, гріб ногами і таким чином тримався на поверхні. Так він проплавав серед смертельної небезпеки, може, з півгодини і раптом помітив, що з одежі, як і колись, вислизнула його дудочка на золотому ланцюжку, й вирішив ще раз спробувати, чи не подасть вона голосу. Вхопившись однією рукою за щоглу, другою Саїд підніс дудочку до уст, подув — і пролунав дзвінкий чистий звук, буря враз ущухла, хвилі згладились, немовби море полили олією. Саїдові стало легше дихати, і він почав оглядатись, чи не видно де землі, і раптом відчув, що колода під ним якось дивно заворушилась і посунулась; він глянув на неї і з острахом побачив, що сидить не на дереві, а іде верхи на величезному дельфіні. Коли, трохи згодом опам’ятавшись, Саїд побачив, що дельфін, хоч і дуже швидко, але спокійно і рівно пливе вперед, він приписав свій дивний порятунок чудесній дудочці і добрій феї і щиро подякував їй, звертаючись просто до неба.
Стрілою летів дивовижний кінь Саїда по морській хвилі, і перед тим, як стало смеркатись, він побачив берег і впізнав широку річку, куди дельфін одразу ж завернув. Проти течії дельфін плив слабше, і Саїд, щоб не померти від голоду й спраги, надумав попоїсти. Пригадавши собі, як роблять в такому разі в стародавніх чарівних казках, він витяг дудочку, подув у неї і побажав у думці, щоб йому був добрий обід. Зараз же риба спинилась, а з води виринув стіл, такий сухий, мовби він тиждень стояв на сонці, і багато заставлений різними смачними стравами. Саїд жадібно накинувся на них, бо дуже зголоднів на злиденному арештантському пайку; попоївши досхочу, він подякував, і стіл зараз же пірнув у воду. Тоді Саїд штовхнув дельфіна, і той негайно рушив далі річкою вгору.
Сонце вже сідало, коли в туманній імлі Саїд побачив велике місто, мінарети якого нагадували мінарети Багдада. Думка про Багдад не дуже тішила юнака, проте його довір’я до доброї феї було дуже велике, і він не сумнівався, що більше не потрапить у пазурі безсоромного Калум-Бека. Приблизно за милю від міста, на березі річки, Саїд побачив розкішну віллу; на превеликий подив, риба пливла просто до тієї вілли.
На даху будинку видно було багато гарно вдягнутих чоловіків, а на березі Саїд побачив цілий гурт слуг. Усі вони дивилися на нього і від здивування плескали в долоні. Дельфін спинився коло мармурових східців, що йшли від річки до будинку, і ледве Саїд встиг ступнути на них ногою, як риба зникла без сліду. В ту ж мить до нього збігли вниз по східцях кілька слуг і попрохали від імені свого пана завітати до нього й запропонували перемінити одежу на суху. Він швидко переодягся в сухе й гарне вбрання і пішов слідом за слугами на дах, де побачив трьох чоловіків. Найвищий і найпоказніший з усіх люб’язно привітав його.
— Хто ти такий, дивний чужинцю, — спитав він Саїда, — що так правиш рибою, як добрий вершник своїм скакуном? Ти, може, чарівник чи така сама звичайна людина, як і всі ми?
— Пане, — відповів Саїд, — останнім часом мені дуже не щастило, і коли ваша ласка послухати, то я розкажу вам свої пригоди.
І він почав розповідати цим трьом чоловікам свою історію, починаючи від того моменту, як покинув батьківську оселю й до останнього — коли стався дивний його порятунок. Вони часто перебивали його, висловлюючи велике здивування і зачудування. Коли ж він закінчив, хазяїн, той, що так приязно зустрів його, промовив:
— Я вірю твоїм словам, Саїде! Але ти оповідав нам, що на змаганнях виграв медаль на золотому ланцюжку, а каліф подарував тобі перстень. Чи не міг би ти їх показати?
— Тут, на моєму серці, я зберігаю ці обидві речі, — промовив юнак. — Ці дарунки я втрачу хіба що разом зі своїм життям, бо вважаю, що зробив славний і прекрасний вчинок, урятувавши великого каліфа з рук убивць.
За цими словами він витяг ланцюжок та перстень і передав їх господареві.
— Присягаюся бородою Пророка, це він, мій перстень! — скрикнув високий гарний чоловік. — Великий візире, обнімімо його, бо це наш визволитель!
Саїдові здалося, що йому сниться, коли обидва чоловіки стали його обнімати. Він кинувся в ноги високому й промовив:
— Даруй мені, володарю правовірних, що я так з тобою говорив, адже ти — не хто інший, як Гарун аль Рашид, великий каліф Багдада.
— Так, це я, твій друг! — відповів Гарун. — І віднині твої сумні пригоди скінчаться. їдьмо зі мною в Багдад, залишайся при мені в числі найближчих друзів, будь одним з моїх найвірніших порадників, бо ти справді в ту ніч довів, що Гарун тобі не байдужий. Не кожного із своїх найвірніших друзів я міг би поставити на таку спробу!
Саїд подякував каліфові; він присягався навіки залишитися при ньому, тільки нехай йому дозволять відвідати батька, який, мабуть, дуже журиться за сином. Каліф визнав це прохання слушним і справедливим. Незабаром вони посідали верхи на коней і ще до заходу сонця прибули в Багдад. Каліф виділив Саїдові при своєму палаці довгий ряд чудових, гарно прибраних кімнат і, крім того, обіцяв збудувати йому власний будинок.
При першій звістці про цю подію прибули Саїдові побратими по зброї — брат каліфа та син великого візира, вони обнімали його як чоловіка, що врятував таких дорогих країні людей, і прохали бути їх близьким другом. Та як же вони здивувалися, коли Саїд їм відповів:
— Я вже давно ваш друг, — і показав той золотий ланцюг, який здобув собі на змаганні, й нагадав їм то те, то інше з минулого.
Вони бачили його раніше смаглявим і з довгою бородою; коли ж Саїд розказав, як і чому він мусив критись від усіх, коли звелів принести гнучку зброю для вправ і, фехтуючи з ними, наочно довів, що він і є Альманзор Хоробрий, вони з радістю обняли його вдруге, пишаючись, що мають такого друга.
Другого дня, коли Саїд разом з великим візиром сиділи у Гаруна, ввійшов Мессур, головний євнух, і сказав:
— Володарю правовірних, чи не можу я попрохати твоєї ласки?
— Я хочу спочатку вислухати тебе, — відповів Гарун.
— Там надворі стоїть мій кревний, дорогий мені двоюрідний брат Калум-Бек, відомий багдадський купець, — почав говорити Мессур. — У нього незвичайна справа з одним паном з Бальзори. Син того пана служив у Калум-Бека, потім прокрався і втік невідомо куди. Тепер батько хоче, щоб брат повернув йому сина, а де той візьме, коли його немає. То він бажає і просить ласки, чи не міг би ти, пане-господарю, маючи велику прозірливість і мудрість, уладнати між ним і тим бальзорським паном цю сумну справу.
— Добре, я їх розсуджу, — мовив каліф. — Нехай через півгодини твій брат і його супротивник прийдуть в судову залу.
Коли Мессур. подякувавши каліфові, вийшов з покою, Гарун промовив:
— Це не хто інший, як твій батько, Саїде. Через те, що мені пощастило довідатися про все в цій справі, я судитиму їх так мудро, як цар Соломон. Ти, Саїде, заховайся за балдахіном мого трону і будь там, поки я тебе покличу; а ти, великий візире, звели негайно привести того дурного й квапливого суддю — він буде потрібний мені при допиті.
Обидва зробили так, як їм було звелено. Серце Саїдове забилося в грудях, коли в судову залу тремтячою ходою, блідий і змучений, увійшов батько, і він побачив, з якою самовдоволеною і єхидною посмішкою зашепотівся Калум-Бек зі своїм братом — головним євнухом. Ця посмішка до того розлютила Саїда, що він охоче вихопився б із-за балдахіна й добряче відлупцював його, бо найбільших страждань і поневірянь він зазнав через цього лихого чоловіка.
В залі зібралося багато народу: всі хотіли послухати, як судитиме каліф. Як тільки він сів на своєму троні, великий візир звелів, щоб у залі було тихо, а потім спитав, хто шукає правосуддя у його господаря.
Тоді наперед виступив Калум-Бек і нахабно заявив таке:
— Кілька днів тому я стояв на порозі своєї крамниці на базарі і побачив, що повз крамницю йде оповісник і держить в руці мішок грошей; поруч нього йшов оцей панок. Чую, оповісник кричить: «Мішок грошей тому, хто дасть мені яку-небудь звістку про Саїда з Бальзори!» Цей Саїд був моїм слугою, і я крикнув: «Сюди, друже, я зароблю ці гроші!» Тоді цей чоловік, що тепер такий ворожий до мене, підійшов і так люб’язно спитав мене, що ж саме я знаю. Я відповів йому: «Чи ви часом не Бенезар, його батько?» — а як він те радісно потвердив, я йому все й розказав, як я зустрів у пустині юнака, врятував його, доглянув і привіз до Багдада. Чоловік від щирого серця зараз же подарував мені гроші. Та почули б ви, що каже цей божевільний далі. Коли я став розповідати, як його син служив у мене, як зробив лихий вчинок, тобто прокрався, і потім зник невідомо куди, він не повірив цьому і ось уже кілька днів гризеться зі мною, вимагає, щоб я повернув йому назад сина і гроші, а я не можу віддати ні того, ні другого, бо гроші я заробив за звістку, яку йому дав, а його безпутного хлопця не можу висмоктати з пальця.
Потім говорив Бенезар. Він розповів про сина, який той чемний і добропорядний хлопець, і запевнив, що його син ніколи не піде на таке погане діло, щоб украсти чуже. Він вимагав, щоб каліф розібрав усю цю справу.
— Я сподіваюся, — промовив Гарун до Калум-Бека, — що ти, як велить тобі обов’язок, заявив про крадіжку до варти?
— Ну, звичайно! — скрикнув той, посміхаючись. — Я його навіть привів до судді.
— Покличте сюди суддю! — звелів каліф.
Усім на диво, суддя зараз же, мов у казці, прибув у суд. Каліф спитав його, чи пригадує він цю справу, і той потвердив, що пам’ятає.
— Що ж, ти вислухав юнака, і він признався у крадіжці? — спитав Гарун.
— Ні, він був такий упертий, що ні з ким, крім вас, не хотів говорити! — заявив суддя.
— Щось я не бачив його, — промовив каліф.
— Ет, навіщо б я потурав! Тоді б мені щодня довелося
зграями до вас водити весь набрід, що бажає з вами говорити. >
— Ти ж знаєш, що мої вуха відкриті для всіх, — / відповів каліф, — але, очевидно, докази крадіжки були такі, що не було потреби вести до мене винного? Ти виставив, Калуме, доволі свідків, які потвердили, що вкрадені гроші твої?
— Свідків? — перепитав Калум, полотніючи. — Ні, свідків у мене не було, і ви ж самі, володарю правовірних, добре знаєте, що всі золоті схожі один на одного. Звідки ж мені було добути свідків того, що ця сотня золотих взята з моєї каси?
— А звідки ж ти довідався, що ця сума належить саме тобі? — спитав каліф.
— По гаманцю, в якому лежали гроші, — відповів Калум.
— Той гаманець при тобі? — спитав каліф далі.
— Тут, при мені! — промовив купець, витяг з кишені й подав великому візирові для передачі каліфу.
Тоді скрикнув удавано здивований візир:
— Присягаюся бородою Пророка! То це твій гаман, собако? Це мій гаманець, і я подарував його з сотнею золотих одному бравому юнакові, що визволив мене з біди.
— Ти можеш присягнути, що твій? — спитав каліф.
— Це така правда, як те, що я колись буду в раю, — відповів візир, — адже його зробила моя дочка.
— Еге-ге! — скрикнув Гарун. — Виходить, що ти, судде, несправедливо судив! Чого ж ти повірив, що гаманець нічий, як тільки того купця?
— Він присягнув, — озвався переляканий суддя.
— То значить, ти дав фальшиву присягу? — гримнув каліф на Калума, який білів і тремтів, стоячи перед ним.
— Святий Аллах! — заблагав купець. — Чи я можу що сказати проти пана великого візира: він вельми поважна людина, але гаманець мій, і нікчемний Саїд його украв у мене. Я б дав тисячу золотих, коли б його можна було поставити тут за свідка.
— Що ж ти зробив з тим Саїдом? — спитав каліф суддю. — Скажи, куди по нього посилати, щоб він відповів мені?
— Я його заслав на безлюдний острів, — сказав суддя.
— О Саїде, мій сину! — скрикнув нещасний батько і гірко заридав.
— Отже, він признався в злочині? — спитав Гарун.
Суддя зблід. Він блукав очима, не знаючи, що сказати. Нарешті промовив:
— Коли я не помиляюсь, то так — признався.
— Але напевне ти цього сказати не можеш? — провадив далі свій грізний суд Гарун. — Ну, то ми його самого спитаємо. Виходь, Саїде, сюди. А ти, Калум-Беку, зараз же заплати тисячу золотих за те, що він тут.
Калум і суддя, думаючи, що перед ними привид, попадали обидва на підлогу і благали:
— Зглянься, зглянься!
Бенезар, ледве тримаючись на ногах від радості, пригортав до серця знайденого сина. Каліф тим часом з холодною суворістю знову спитав суддю:
— Саїд перед нами. Чи признався він?
— Ні, ні! — скиглив суддя. — Я вислухав тільки Калума, бо він — поважна людина.
— Хіба я поставив тебе суддею над усіма для того, щоб ти слухав тільки поважних людей? — гримав Гарун аль Рашид у благородному гніві. — На десять років я засилаю тебе на безлюдний острів серед безкрайого моря, щоб ти подумав там про справедливість. А ти, нікчемна людино, ти, що піднімаєш умираючого не для того, аби врятувати, а щоб зробити своїм рабом, насамперед заплатиш йому ту тисячу золотих, що обіцяв їх дати, коли прийде сюди Саїд.
Калум уже радів, що так щасливо й дешево виплутався з біди, і збирався дякувати каліфові за ласку, коли той додав:
— За фальшиву присягу на сто золотих дістанеш сто палок у п’яти. А далі нехай Саїд вибирає, чи хоче він забрати всю твою крамницю з товаром і тебе держати носильником, чи задовольниться платнею по десять золотих за кожний день своєї служби у тебе.
— Відпустіть цього нікчемного чоловіка, каліфе, — вигукнув Саїд, — я нічого не хочу з його добра.
— Ні, — заперечив Гарун, — я хочу, щоб він оплатив тобі шкоду. Я за тебе призначаю по десять золотих щоденно, а ти вже сам полічи, скільки днів ти був у його пазурах. А тепер — геть звідси.
Калум-Бека й суддю вивели, а каліф повів Бенезара й Саїда в окрему залу і там сам розказував батькові про свій дивний порятунок з допомогою Саїда, і тільки зрідка його перебивав вереск Калум-Бека, якому тут же в каліфовому дворі відлічували по п’ятах його повноцінні золоті.
Каліф запросив Бенезара жити в Багдаді разом з сином. Той згодився і тільки поїхав ще раз додому по своє добро. Саїд, мов принц, жив у своєму власному палаці, якого йому збудував вдячний каліф. Його друзями були брат каліфа та син великого візира. І в Багдаді навіть склалося прислів’я:
«Хотів би я бути таким щасливим, як Саїд, син Бенезара».
[1] Муфтій (ар.) — вчений богослов у мусульман, тлумач Корану
