Народився я в Константинополі. Батько мій був драгоманом[1] при Порті, а, крім того, доволі успішно торгував пахощами й шовком. Він дав мені добре виховання, почасти сам навчаючи мене, а почасти довіривши це одному з наших священиків. Спочатку він збирався передати мені свої торговельні справи, та коли помітив, що я схильний до іншого, за порадою друзів вирішив зробити з мене лікаря. Бо треба вам сказати, лікар, якщо він не останній невіглас, легко заживає достатку в Константинополі. У нашому домі бувало багато франків[2], і один з них умовив батька послати мене до нього на батьківщину, в місто Париж, де цього ремесла навчають якнайкраще і при тому без плати. Він брався відвезти мене туди, бо невдовзі мав повертатися додому. Мій батько, який також подорожував замолоду, погодився, і франк попередив мене, щоб я був готовий через три місяці. Я не тямив себе від радості, що побачу далекі краї, і не міг дочекатися хвилини, коли ми сядемо на корабель. Нарешті франк закінчив свої справи й зібрався в дорогу.
Увечері, напередодні від’їзду, батько повів мене до себе в спальню. Там я побачив чудовий одяг і зброю, розкладені на столі. Та ще більше приваблювала мене велика купа червінців — ніколи досі я не бачив такої сили-силенної грошей.
Батько обійняв мене і сказав:
— Поглянь, мій сину, який я приготував тобі в дорогу одяг. І зброя також для тебе. Цю саму зброю твій дід надів на мене, коли я вирушав у чужину. Я знаю, ти вмієш обходитися з нею. Одначе ніколи не хапайся за неї інакше ніж для захисту — але тоді вже бий, скільки сили в руках. Статки в мене невеликі, поглянь — я розділив їх на три частини: одна — тобі, друга мені про чорний день, а третя буде для мене священна — хай вона зберігається про чорний день для тебе.
Так говорив мій старий батько, і сльози стояли в його очах — може, він передчував, що ми більше не побачимося.
Подорож зійшла щасливо. Невдовзі ми прибули в країну франків, а через шість днів були вже у великому місті Парижі. Тут мій друг найняв для мене кімнату і порадив ощадно витрачати мій капітал — мав я дві тисячі талерів. Прожив я у цьому місті три роки й навчився всього, що належить знати доброму лікареві. Одначе я збрехав би, якби сказав, що був там щасливий, — тамтешні звичаї не припали мені до смаку, а справжніх друзів зустрів небагато, хоча то були люди вельми достойні.
Туга за батьківщиною до решти здолала мене. За весь час я нічого не чув про батька і тому зрадів, коли трапилася нагода повернутися додому.
Саме в той час з країни франків в Оттоманську Порту вирушало посольство. Посол взяв мене у свій почет як хірурга, і я щасливо дістався до Стамбула. Та батьківський дім був замкнений. Сусіди дуже здивувалися, побачивши мене, і розповіли, що батько мій помер два місяці тому. Той священик, який був мені за вчителя, приніс ключа. Самотній і осиротілий, оселився я в пустому домі. Все стояло на тих же місцях, як за життя батька, тільки грошей, які він залишив мені, я не знайшов. Коли спитав про них священика, він з поклоном відповів: «Батько ваш помер святою людиною, заповівши своє добро церкві». Це здалося мені дивним, та що було робити. Свідків проти священика я не міг виставити, і мені залишалося радіти, що він не забрав заодно й будинок та батькові товари.
Це було перше нещастя, що спіткало мене. А далі посипалися удар за ударом. Відомим лікарем я не став, бо соромився бути шарлатаном і не мав підтримки батька, який увів би мене у заможні родини, закриті тепер для горопахи Цалевкоса. І товари батька не продавалися — старі покупці після його смерті подались до інших купців, а нові нескоро знаходяться.
Одного разу, коли я гірко роздумував над своєю долею, мені пригадалося, що в країні франків я нерідко бачив своїх земляків, які бродили з міста в місто з товарами, і купували у них, як у іноземців, охоче. Я подумав, що саме так можна непогано заробити, і вирішив цим зайнятися. Продав батьків дім, частину вторгованих грошей віддав на сховок надійному другові, а на решту закупив рідкісні в країні франків товари — шалі, шовкові тканини, пахощі та й пустився у друге плавання до Франції. Як скоро проминули дарданелльські укріплення, щастя, здалося, знову усміхнулося мені. Дорога була недовга. Я бродив великими й малими містами і скрізь знаходив охочих покупців. Друг мій посилав мені із Стамбула нові товари, і я з дня на день багатішав.
Наскладавши нарешті достатньо, щоб розпочати більшу комерцію, я вирушив із своїми товарами в Італію. Мушу признатися, що добував гроші ще й своїм лікарським ремеслом. Як тільки приїжджав у якесь місто, відразу оповіщав, що, мовляв, прибув грецький лікар, який зцілив багатьох хворих. І, треба сказати, мій бальзам та інші знадоби принесли мені чимало цехінів. Так я врешті дістався до Флоренції й вирішив довше пожити в цьому місті, бо воно мені сподобалося, та й хотілося трохи відпочити від втомливих блукань.
Я найняв собі крамницю у кварталі Санта-Кроче і дві хороші кімнати з балконом у поблизькому заїзді. Зразу ж розіслав людей з оповіщенням про мене як про купця й зцілювача. Покупці ринули у нову крамницю юрмою, і хоч ціни у мене були досить високі, торгував я краще за інших, бо був ґречний і привітний з людьми.
Так я щасливо прожив тут вже із тиждень, як одного вечора, збираючись зачиняти крамницю і, за своїм звичаєм перевіряючи запаси мастей у слоях, помітив в одному з них записку, якої сам туди не клав. Розгорнувши її, прочитав прохання прийти в ту ніч рівно опівночі на міст Понте Веччіо. Хто б це міг кликати мене туди, адже я ще не знав ні душі у Флоренції? Врешті подумав, що мене, мабуть, хочуть провести потай до хворого. Тож вирішив піти туди, прихопивши з собою шаблю, яку подарував мені батько.
Перед північчю я вирушив і невдовзі опинився на Понте Веччіо. Міст був зовсім безлюдний, але я вирішив чекати. Ніч стояла холодна, місяць сяяв яскраво, і я дивився на води Арно, що відносили вдаль відблиск місячного світла. На міських дзвіницях пробила дванадцята, я випростався і побачив перед собою високого чоловіка, закутаного в червоний плащ, краєм якого він прикривав собі обличчя.
Спочатку я злякався, бо надто вже несподівано він опинився біля мене, але зразу ж взяв себе у руки і запитав:
— Якщо це ви покликали мене сюди, то скажіть, що вам потрібно.
Чоловік у червоному обернувся і повільно вимовив:
— Йди за мною!
Стало трохи страшно йти вдвох з незнайомцем. Я зупинився і сказав:
— Заждіть, добродію, поясніть мені спочатку, куди йти, а ще будьте ласкаві відкрити своє обличчя, щоб я упевнився, що ви не задумали проти мене чогось лихого.
Але червоний чоловік нічого не бажав слухати.
— Як тобі завгодно, Цалевкосе, не хочеш іти — залишайся! — відповів він і пішов далі.
Тут я скипів:
— Я не з тих, хто дозволяє будь-кому морочити себе. Виходить, я даремно стовбичив тут уночі?
Трьома стрибками наздогнав я його, вхопив за плащ і, кричачи ще голосніше, взявся другою рукою за шаблю. Та плащ залишився у моїй руці, а незнайомець щез за найближчим рогом. Гнів мій мало-помалу остиг — адже плащ залишився у мене, і з його допомогою я вже неодмінно знайду ключ до цієї незвичайної загадки. Я накинув плащ на себе і рушив додому. Ледве я відійшов кроків на сто, як хтось прослизнув впритул біля мене і прошепотів по-французьки: «Бережіться, графе, цієї ночі нічого не можна починати». Та не встиг я оглянутись, як він уже був далеко, і я побачив тільки тінь, що ковзнула вздовж будинків. Я зразу зрозумів, що звертались не до мене, а до власника плаща, але це нічого не пояснювало.
Уранці я уважно оглянув плащ. Він був з важкого генуезького оксамиту пурпурового кольору, облямований хутром і багато затканий золотом. Пишність його навела мене на одну думку. Я заніс плащ у свою крамницю і виставив на продаж, одначе призначив за нього таку величезну ціну, якої ніхто, я був певен, не згодиться дати. Я поклав собі уважно приглядатися до кожного, хто захоче його купити, бо постать незнайомця пізнав би й з-поміж тисячі. Охочих придбати плащ такої незвичайної краси знайшлося багато, та ніхто аж ніяк не скидався на незнайомця і ніхто не хотів платити за нього двісті цехінів. Здивувало мене й те, що всі, кого я розпитував, чи є ще в когось такий плащ у Флоренції, запевняли, що ніколи не бачили такої майстерної та тонкої роботи.
Починало смеркатися, коли, нарешті, в крамницю увійшов юнак, який уже кілька разів був у мене того дня і давав за плащ велику ціну, та все ж меншу, ніж хотів я. Він жбурнув на стіл гаманець з цехінами і вигукнув:
— Присягаюсь Богом, Цалевкосе, я ладен стати жебраком, аби лиш купити у тебе плащ, — і тут же почав відлічувати монети.
Мені стало ніяково, адже я виставив плащ лише для того, щоб привабити незнайомця, а тут раптом з’явився молодий дурник, готовий викласти за нього шалену ціну. Що було робити? Я погодився, бо, з другого боку, мене тішила думка дістати таке щедре відшкодування за нічний клопіт. Юнак накинув плащ і пішов, але з порога повернувся й кинув мені папірця, який був пришпилений до плаща.
— Дивись, Цалевкосе, тут щось причеплене.
Я байдужно взяв записку — та що побачив! На ній стояло: «Сьогодні вночі, о тій же годині, принеси плащ на Понте Веччіо. Чотириста цехінів чекають тебе». Ніби грім у мене вдарив! Виходить, я сам проґавив свій зиск і не досяг чого хотів. Миттю я згріб ті двісті цехінів, наздогнав юнака з плащем і випалив йому:
— Заберіть свої цехіни, друже, а мені лишіть плащ, я не можу віддати його.
Молодик спочатку взяв усе за жарт, та, побачивши, що я не жартую, розгнівався, назвав мене дурнем, кінець кінцем дійшло до бійки. Одначе мені не пощастило вирвати у нього плащ, і я вже пустився навтікача, коли юнак почав кликати поліцію і затягнув мене у суд. Суддя був вельми здивований такою скаргою і присудив плащ моєму противникові. Тоді я став давати юнакові двадцять, п’ятдесят, вісімдесят і, нарешті, сто цехінів поверх його двохсот, аби тільки він повернув плащ. Чого не дали умовляння, те зробили гроші. Він забрав мої кревні цехіни, я ж переможно пішов з плащем, заживши у всій Флоренції слави божевільного. Та людський поговір не ображав мене, адже я краще знав, що виграш на моєму боці.
Дочекавшись ночі, вирушив я з плащем під пахвою на Понте Веччіо. З останнім ударом годинника з мороку виринула постать і попрямувала до мене.
То був, безсумнівно, вчорашній незнайомий.
— Плащ при тобі? — запитав він мене.
— Так, добродію, — відповів я, — але він коштував мені сто цехінів готівкою.
— Знаю, — кинув він, — візьми, тут чотириста.
Ми підійшли до широких поручнів моста, і він відлічив мені монети. їх блиск тішив моє серце, яке й не підозрівало, що то його остання радість. Я сховав гроші в кишеню й поглянув на щедрого незнайомця, але роздивитись його не зміг — він був у масці, з-за якої грізно поблискували темні очі.
— Спасибі за вашу ласку, добродію, — звернувся я до нього. — А тепер — чим можу служити вам? Одначе скажу відразу — на лихе діло я не піду.
— Марна тривога, — заспокоїв він, накидаючи собі на плечі плащ. — Мені потрібна ваша допомога як лікаря. Та тільки не для живого, а для мертвого.
— Чи ж то можливе? — випалив я вражено.
— Я приїхав із сестрою здалеку, — пояснив він, кивком наказавши мені йти за ним. — Тут ми жили в одного з друзів нашої родини. Але вчора моя сестра раптово померла, і рідні хочуть завтра поховати її. А за давнім звичаєм нашої родини всім нам належить спочивати у фамільному гробівці. Тих, що помирали у чужих краях, бальзамували й перевозили туди. Я згоден залишити рідні її тіло, але батькові хочу привезти хоча б голову улюбленої дочки, щоб він востаннє поглянув на неї.
Звичай відрізати голови близьким родичам, правда, вельми подивував мене, та я не насмілився перечити, щоб не образити незнайомця. І тому сказав тільки, що добре вмію бальзамувати померлих, і попросив його провести мене до покійної. Щоправда, не втримався й запитав, чому все це відбувається вночі й оточене такою таємничістю. Він відповів, що його намір жахає родичів, і вдень вони чинитимуть йому перешкоди, та коли голова вже буде відтята, їм мимоволі доведеться примиритися. Він, мовляв, міг би просто принести мені голову, але зрозуміло, що братні почуття не дають йому самому відрізати її.
Тим часом ми підійшли до великого будинку. Супутник мій, проминувши головний вхід, підвів мене до невеликих дверей і щільно зачинив їх за нами. У темряві піднялись ми вузькими гвинтовими сходами на поверх. Вони вели у скупо освітлену галерею, через яку ми ввійшли до кімнати, де горіла лампа під стелею. Тут стояло ліжко, на якому лежало тіло.
Незнайомець відвернувся, мабуть, приховуючи сльози. Він вказав на ліжко, звелів мені швидко все зробити і вийшов з кімнати.
Я дістав лікарські інструменти, які звик носити із собою, і підійшов до ліжка. Видно було лише обличчя померлої, і воно здалося мені таким прекрасним, що мене мимохіть огорнув глибокий жаль. Волосся молодої жінки спадало довгими пасмами, щоки були бліді, повіки стулені. Спочатку я зробив надріз по шкірі, як заведено у хірургів при ампутації, потім взяв свій найгостріший ніж і одним змахом перерізав горло. І раптом жахнувся — небіжчиця… розплющила очі й з глибоким зітханням знову зімкнула повіки, а з рани на мене бризнув струмінь гарячої крові.
Отже, нещасну умертвив я?! Від такої рани порятунку нема. Кілька хвилин простояв я нерухомо, здригнувшись від свого вчинку. Невже червоний чоловік ошукав мене? А може, сестра була у летаргічному сні? Це здавалося мені ймовірним. Але я не зважився б сказати братові, що менш глибокий розріз міг розбудити її, не убивши, і тому вирішив зовсім відтяти голову від тіла. Але бідолашна застогнала ще раз, здригнувшись, і тільки після цього померла.
Страх огорнув мене, і я кинувся геть з кімнати. У галереї було темно, лампа погасла, супутник мій щез, і мені довелося наосліп добиратися до гвинтових сходів. Я набрів на них нарешті і, ковзаючись та спотикаючись, спустився вниз. Там теж не було ні душі. Дверцята були лише причинені, і я зітхнув полегшено, опинившись на вулиці, бо там, у тому домі, мені було зовсім нестерпно.
Охоплений жахом, кинувся я до себе і зарився у постіль, ніби хотів заховатись від вчиненого. Але сон не приходив. Уранці вирішив піти у крамницю й зайнятися буденними справами, зовні не виказуючи своєї тривоги. Та ба! — неспокій тільки посилився. Я не знаходив ні своєї шапки, ні пояса, ні ножів і не міг пригадати: залишив їх в кімнаті убитої чи розгубив, утікаючи? На моє лихо, перший здогад був правдоподібніший, а отже, мене могли легко викрити.
У звичайний час я відчинив крамницю. Сусід, як і кожного ранку, не забарився завітати до мене, бо то був чоловік балакучий.
— Ну, що ви скажете, — почав він, — яке страхіття притрапилося нині вночі?
Я зробив вигляд, що нічого не знаю.
— Невже не чули того, про що гуде все місто? Не чули, що чудова квітка Флоренції, Біанка, дочка губернатора, вбита цієї ночі? Ах! Ще вчора я бачив, як вона, така весела, проїжджала вулицями разом з нареченим, адже на сьогодні було призначене весілля.
Кожне слово сусіда гострим ножем краяло мені серце, і тортури повторювалися знову й знову, бо кожний покупець переказував мені цю історію з усе жахливішими подробицями. Серед дня до крамниці увійшов судовий службовець і попросив покупців вийти.
— Сеньйоре Цалевкосе, — мовив він, дістаючи мої загублені речі, — це належить вам?
Я зібрався було відмовитися від них, але, побачивши за прочиненими дверима свого господаря і кількох знайомих, які б могли свідчити проти мене, вирішив не обтяжувати своєї вини ще й брехнею і признався, що речі мої. Судівник наказав мені йти за ним і привів у невеликий будинок, який виявився в’язницею. Там він на деякий час залишив мене в окремій кімнаті.
Поміркувавши на самоті, я зрозумів, що порятунку нема. Думка, що я — убивця, хай і проти власної волі, не давала мені спокою. Не міг я також не признатися собі, що блиск’ золота затуманив мені розум, інакше я так сліпо не піддався б омані.
Через дві години після арешту по мене прийшли і повели кудись униз безконечними сходами, поки ми не опинилися у великому залі. Там навколо довгого, вкритого чорним стола сиділо дванадцять чоловік. Уздовж стін стояли лави, суспіль зайняті іменитими флорентійцями; угорі, на галереях, тислися обивателі. Коли я підійшов до чорного стола, з-за нього підвівся чоловік з похмурим і скорботним обличчям — то був губернатор. Він звернувся до зібрання із словами, що йому як батькові не можна бути суддею у цій справі і тому він поступається своїм місцем найстарішому із сенаторів.
Найстарішому було щонайменше дев’яносто років. Він стояв зовсім згорблений, залишки сивого волосся спадали йому на скроні, але очі ще палали вогнем, і голос був твердий та впевнений. Він почав із запитання, чи зізнаюсь я в убивстві. Я попросив його вислухати мене та відверто виклав усе, що зробив, і все, що знав. Я помітив, що під час моєї розповіді губернатор то бліднув, то червонів, а коли я закінчив, він схопився в люті на рівні ноги.
— Негіднику! — крикнув він мені. — Ти ще хочеш звалити на когось злочин, який учинив з користолюбства?!
Сенатор обірвав його, зазначивши, що ще нічим не доведено, ніби злочин учинений з корисливості, адже, як свідчить сам губернатор, у покійної нічого не вкрадено. До того ж губернаторові ще доведеться розповісти про давніше життя його дочки, бо лише так можна зробити висновок, кажу я правду чи ні. На сьогодні судовий розгляд припинили, щоб пошукати розгадки у паперах померлої. Мене знову відвели у в’язницю, і я весь день намагався якось віднайти ниточку, що зв’язувала небіжчицю з чоловіком у червоному плащі.
З неясною надією переступив я наступного дня поріг судового залу. На столі лежало багато листів. Старий сенатор спитав мене, чи моя це рука. Я заглянув у папери і пізнав почерк тих двох записок, які дістав від чоловіка в червоному плащі. Я сказав про це сенаторам, але мені не повірили та заявили, що і те і те безсумнівно писав я, бо підпис починається з «Ц», першої літери мого імені. У листах же були погрози і перестороги проти шлюбу, який небіжчиця збиралася взяти. Мабуть, губернатор встиг дати якісь недобрі відомості про мене, бо в той день зі мною поводилися суворо і підозріливо. Щоб виправдатися, я згадав про папери, які повинні бути у мене в кімнаті, але мені відповіли, що там нічого не знайшли. Так я втратив останню надію.
Третього дня прочитали вирок, яким мене визнали винним у зумисному вбивстві й засуджували до смертної кари. Увечері того жахливого дня сидів я у своїй темниці й гірко думав. Така, значить, моя доля. Далеко від батьківщини, безвинно засуджений, у розквіті сил приречений закінчити життя під сокирою!
Надії мої згасли. Та раптом двері розчинились, і увійшов якийсь чоловік. Довго й мовчки він вдивлявся у мене. Нарешті заговорив:
— Ось як довелося мені побачити тебе знову, Цалевкосе…
Я не пізнав його у тьмяному світлі лампи, та голос воскресив спомини: то був Валетті, один з небагатьох моїх паризьких друзів. Він розповів, що випадково приїхав у Флоренцію, де живе його батько. Почувши мою історію, він прийшов, щоб востаннє побачитися зі мною і від мене самого дізнатися, яким чином я дійшов до такого злочину. Я розповів йому все. Він був вражений і умовляв мене відкрити йому, єдиному другові, все, не криючись, щоб не залишити цей світ з неправдою на сумлінні. Я присягнувся йому всім святим, що кажу правду і що на мені лежить одна вина: засліплений блиском золота, я не помітив неправдоподібності в розповіді незнайомця.
— Отже, ти раніше не знав Біанки? — спитав він.
— Жодного разу не бачив її.
Валетті був тієї думки, що тут криється якась глибока таємниця, бо губернатор дуже квапився з моїм засудженням, а в місті тепер ходять чутки, нібито я давно знав Біанку і вбив її з помсти, бо вона хотіла вийти заміж за іншого.
— Помститися хотів, як я тепер розумію, чоловік у червоному плащі, але я не можу довести його вини, — сумно сказав я другові.
Валетті в сльозах обійняв мене і пообіцяв зробити все, щоб врятувати моє життя. Я не надто надіявся, одначе знав, що Валетті — людина розумна і знається на законах і що він нічого не пошкодує для мого порятунку. Два довгі дні минули у невідомості, нарешті з’явився мій друг.
— Я приношу потіху, хоча й нерадісну. Тобі буде дароване життя, але ти втратиш одну руку.
Я не знав, як і дякувати йому. Він розповів, що губернатор нізащо не хотів дозволити переглянути справу. Але врешті, щоб не показати себе несправедливим, пішов на поступку і погодився, якщо в літописах Флоренції знайдеться подібний випадок, накласти на мене таку кару, яка була визначена тоді. Мій друг разом із своїм батьком дні й ночі гортали старі книги і таки віднайшли випадок, дуже схожий на мій. Вирок там був такий: належить відрубати винному ліву руку, відібрати майно, його ж самого приректи на вічне вигнання. Така тепер і моя кара. Не буду говорити вам про нестерпні хвилини, коли мені довелося посеред майдану покласти руку під сокиру і коли власна кров струменем обілляла мене.
Валетті взяв мене до себе, поки я не одужав, а потім щедро наділив мене грошима на дорогу, бо все, що я зібрав своїми стараннями, стало здобиччю суду. Я вирушив з Флоренції в Сицилію і звідти першим же кораблем у Константинополь. Усі надії були в мене на ті гроші, які залишив на зберігання другові, крім того, попросив його дати мені притулок. Та як же я здивувався, коли друг запитав, чому не хочу оселитися у власному домі. Він розповів, що якийсь невідомий чоловік придбав на моє ім’я будинок у грецькому кварталі, а сусідам оголосив, що невдовзі з’явлюсь я сам. Ми негайно подались туди. Радісно зустріли мене знайомі. Один літній купець передав листа, якого залишив чоловік, який купив будинок.
Я прочитав: «Цалевкосе! Дві руки готові без спочинку працювати, аби ти не відчував втрати однієї. Будинок, який ти бачиш, і все, що в ньому є, належить тобі, а щороку будеш одержувати стільки, скільки потрібно, щоб ти жив у достатку. Прости того, хто ще нещасніший від тебе». Я здогадувався, хто залишив листа, а купець на мої розпитування відповів, що чоловік той здався йому чужоземцем і одягнутий був у червоний плащ. Після цього я визнав, що незнайомець мій не цілком позбавлений душевної шляхетності.
Отак я став власником дому, облаштованого якнайкраще, та ще й крамниці з такими чудовими товарами, яких ніколи не мав. Відтоді минуло десять років. Більше за звичкою, ніж з потреби, подорожую я у торгових справах, та в тій країні, де мені довелося стільки натерпітись, більше не бував ні разу. З того часу я щороку діставав по тисячі золотих, але хоч мене й тішить шляхетність того нещасливого чоловіка, йому не окупити скорботи моєї душі, в якій вічно живе страшний образ убитої Біанки.
[1] Драгоман (фр.) — офіціальний перекладач при посольствах на Сході.
[2] Франки — давня назва французів.
