Якось маленький хлопчик Євсейка — дуже хороший чоловік! — сидячи на березі моря, вудив рибу. Це дуже нудна справа — якщо риба, вередуючи, не клює. А день був гарячий, став Євсейка з нудьги дрімати — і шубовсть! — упав у воду.
Упав, але нічого, не злякався і пливе тихенько, потім пірнув і відразу досягнув морського дна.
Сів на камінь, м’яко вкритий рудими водоростями, дивиться навколо — дуже гарно!
Повзе не поспішаючи ясночервона морська зірка, поважно ходять по каменях вусаті лангусти, боком-боком суне краб; скрізь на каменях, наче великі вишні, висять актинії, і всюди сила-силенна всяких цікавих штук: ось цвітуть, хитаються морські лілії, миготять, наче мухи, швидкі креветки, ось лізе морська черепаха, а над її важким щитом граються дві маленькі зелені рибки, зовсім як метелики в повітрі, а ось по білих каменях везе свою черепашку рак-самітник. Євсейка, дивлячись на нього, навіть вірші згадав:
Дім — не візочок в дідуся у Якова…
І раптом чує, над головою в нього наче кларнет запищав:
— Ви хто такий?
Дивиться, над головою в нього величезна рибина в сизосрібній лусці, вирячила очі і, вищиривши зуби, приємно усміхається, наче її вже засмажили і вона лежить на блюді посеред столу.
— Це ви говорите? — спитав Євсейка.
— Я-а…
Здивувався Євсейка і сердито питає:
— Як же це ви? Адже риби не розмовляють!
А сам думає:
«От тобі й маєш! Німецької я зовсім не розумію, а риб’ячу мову одразу зрозумів! Ух, який молодець!»
І, споважнівши, оглядається: плавають круг нього різнобарвні грайливі рибки і — сміються, розмовляють:
— Дивіться-но! От потвора припливла: два хвости!
— А луски — немає, фе!
— І плавців тільки два!
Деякі, моторніші, підпливають прямо до носа й дражняться:
— Хороший, хороший!
Євсейка образився:
— От нахаби. Наче не розуміють, що перед ними справжня людина.
І хоче піймати їх, а вони, випорскуючи з-під рук, пустують, штовхають одна одну носами в боки і співають хором, дражнячи великого рака:
— Під камінням рак живе,
Хвостик риб’ячий жує.
Хвостик в роті коле так!
Смаку мух не знає рак.
А він, люто ворушачи вусами, бурчить, витягаючи клішні:
— Попадіться-но мені, я вам поодстригаю язики! «Серйозний який», подумав Євсейка. А велика рибина
чіпляється до нього:
— Звідки це ви взяли, що всі риби — німі?
— Тато сказав.
— Що таке — тато?
— Так собі… Наче я, тільки — більший, і вуса в нього. Якщо не сердиться, то — дуже милий…
— А він рибу їсть?
Тут Євсейка злякався: ану, скажи їй, що їсть!
Підвів очі вгору, бачить крізь воду каламутнозелене небо й сонце в ньому, жовте, як мідний піднос; подумав хлопчик і сказав неправду:
— Ні, він не їсть риби, кістлява дуже…
— Але — яке неуцтво! — ображено скрикнула рибина.— Не всі ж ми кістляві! Наприклад,—- моя родина
«Треба змінити розмову», зміркував Євсей і чемно питає:
— Ви бували у нас нагорі?
— Дуже треба! — сердито пирхнула рибина.— Там дихати нічим…
— Зате — мухи які…
Рибина обпливла круг нього, зупинилась прямо проти носа, та раптом і каже:
— Мух-хи? А ви чого сюди припливли?
«Ну, починається! — подумав Євсейка.— З’їсть вона мене, дурепа…» І, начебто безтурботно, відповів:
— Так собі, гуляю…
— Гм! — знову пирхнула рибина.— А може, ви — вже утопленик?
— От ще! — ображено скрикнув хлопчик.— Анітрохи навіть. Я от зараз устану і…
Спробував устати, а — не може: наче його важкою ковдрою закутали — ні повернутись, ні ворухнутись!
«Зараз я почну плакати», подумав він, але відразу ж зміркував, що плач-не-плач — у воді сліз не видко, і вирішив, що не варто плакати,— може, як-небудь інакше пощастить викрутитись із цієї неприємної історії.
А кругом — господи! — зібралось різних морських жителів —ліку нема! На ногу вилазить голотурія, схожа на кепсько намальоване порося, і сичить:
— Бажаю з вами познайомитись ближче…
Тремтить перед носом морський пухир, дметься, пихкає,— докоряє Євсейці:
— Хороше! Хороше! Ні рак, ні риба, ні молюск, ай-я-яй!
— Почекайте, я, може, ще авіатором буду,— каже йому Євсей, а на коліна йому виліз лангуст і, повертаючи очима на ниточках, чемно питає:
— Дозвольте узнати, котра година?
Пропливла мимо сепія, зовсім як мокра носова хустка; всюди миготять сифонофори, наче скляні кульки, одне вухо лоскоче креветка, друге — теж мацає хтось цікавий, навіть по голові мандрують маленькі рачки,— заплутались у волоссі й смикають його.
— Ой-ой-ой! — скрикнув про себе Євсейка, намагаючись дивитись на все безтурботно й ласкаво, як татко, коли він винен, а мама сердиться на нього.
А кругом у воді повисли риби — сила-силенна! — поводять тихенько плавцями і, витріщивши на хлопчика круглі очі, нудні, як алгебра, бурмочуть:
— Як він може жити в світі, без луски в воді плисти?
Ми би, риби, не могли би так роздвоїти хвости.
Він на нас ніяк не схожий, ми не бачили такого.
Ця істота схожа, може, на потвору восьминога?
«Дурні! — ображено подумав Євсейка.— У мене з російської мови торік дві четвірки було…»
І вдає, ніби він нічого не чує, навіть хотів безтурботно посвистати, але — виявилось — не можна: вода лізе в рот, наче пробка.
А балакуча рибина все питає його:
— Подобається вам у нас?
— Ні… тобто — так, подобається… У мене вдома… теж дуже добре! — відповів Євсей і знову злякався:
«Ой лишенько, що я кажу?! А що як вона розсердиться, і почнуть вони мене їсти. . .»
Але вголос каже:
— Давайте якось гратись, а то мені трохи нудно…
Це дуже сподобалось балакучій рибині, вона засміялась, розкривши круглий рот так, що стало видно рожеві зябра, крутить хвостом, виблискує гострими зубами і старечим голосом кричить:
— Це добре — погратись! Це дуже добре — погратись!
— Попливем нагору! — запропонував Євсей.
— Чого? — спитала рибина.
— Адже вниз уже не можна! І там, нагорі,—мухи.
— Мух-хи! Ви їх любите?..
Євсей любив тільки татка, маму й морозиво, але відповів:
— Так…
— Ну, що ж? Попливімо! — сказала рибина, перевернувшись головою вгору, а Євсей відразу хап її за зябра і кричить:
— Я — готовий!
— Стривайте! Ви, страховище, -надто засунули свої лапи в зябра мені…
— Нічого!
— Як то — нічого? Порядна риба не може жити, не дихаючи …
— Господи! — скрикнув хлопчик.— Ну чого ви сперечаєтесь усе? Гратись, так гратись…
А сам думає:
«Аби тільки вона мене тропіки підтягла вгору, а там уже я вирину».
Попливла риба, наче танцюючи, і співає щосили:
— Зубом клацаючи часто,
І худюча і зубаста,
Все шукаючи харчів,
Ходить щука круг лящів.
Маленькі рибки кружляють і хором галасують:
— От так штука!
Марно хоче щука
Проковтнуть ляща.
От так гарна штука!
Пливли-пливли, що вище — то все швидше й легше, і раптом Євсейка відчув, що голова його виринула в повітря:
— Ой!
Дивиться — ясний день, сонце виграє на воді, зелена вода захлюпує на берег, шумить, співає, Євсейчина вудка плаває в морі, далеко від берега, а сам він сидить на тому ж камені, з якого впав, і вже — весь сухий!
— Ух,— сказав він, усміхаючись сонцю,— от я й виринув!
