Оля та м’ячик

Ніна Головіна

Йшла Оля із школи. Йшла і навколо поглядала, калюж не помічала та й промочила собі ноги.

«Треба помалу йти, щоб панчішки висохли, а то бабуся мокрі ноги побачить — сердитися буде», подумала Оля і пішла повільніш.

Ступне — праворуч погляне, ступне — ліворуч погляне, а під ноги дивитися не хоче. Зирк — знову в калюжі вона стоїть та ще в глибочезній. Вилізла Оля з калюжі — сльози закапали: всі сухими стежками ходять, а перед нею самі калюжі…

І зовсім би розплакалась Оля, та глянула вбік — і рота розкрила: сидить під деревом на лавочці дідусь невеличкий у брилі крислатому і тримає в руці м’ячика — один бік червоний, другий синій. І м’ячик цей у дідуся на долоні сам стрибає, видно, не сидиться йому на місці.

А рушай лишень сюди, дівчинко! — говорить дідусь.

Підійшла Оля.

— Ти чого в калюжу полізла? — запитує він.

— Не я в неї полізла, а вона сама мені під ноги потрапила, — відповіла Оля.

— Еге, та ти, як я бачу, вигадниця! — сказав дідусь. — А скажи, чи сподобався тобі мій м’ячик?

— Дуже сподобався! — відповіла Оля.

— Ну так візьми його і пам’ятай: збрешеш раз — він ударить тебе; вдруге збрешеш — стрибати перестане, а якщо й третій раз неправду скажеш — м’ячик до мене повернеться.

— Спасибі, дідусю.

М’ячик стрибнув до Олиних рук, і вона побігла.

Біжить Оля, а м’ячик навколо неї вистрибує: то в руки, то з рук, то вгору, то вниз. Швидко додому добігли, в двері постукали; Оля — стук, м’ячик — тук-тук.

Бабуся одчинила двері й одразу ж запитала:

— Де м’ячика взяла?

— Дідусь подарував! — відповіла Оля швидко.

— Ой лелечко, а де це ти ноги так змочила?

На це відповіла Оля повільно-повільно:

— Хло-о-пчики штовхну-у-ли мене в калюжу…

Закінчити не встигла, як м’ячик, одскочивши од стіни, — стук її по лобі та так боляче.

Бабуся Олю переодягла, нагодувала.

Відпочила Оля, і посадовила її бабуся уроки вчити. А їх на завтра багато: задачу розв’язати, три рядки переписати, п’ять рядків у букварі прочитати. Сіла Оля за стіл, м’ячик поруч поклала, а він лежить, червоним боком до неї усміхається.

«Ат, — подумала Оля, — учи та й учи щодня уроки… Бабуся в кухні довго пиріжки пектиме, пограюсь я м’ячиком трошки».

Але м’ячик гратися не схотів, під диван закотився, ніяк його звідти не дістанеш.

Прийшла бабуся — книжки на столі лежать, нудьгують, а Оля навколо дивана на колінах лазить.

— Ти що робиш? — запитала бабуся.

— Ручка моя під диван покотилась, витягти не можу, — збрехала Оля.

І одразу ж до рук їй м’ячик потрапив. Та видно, щось гостре його проштрикнуло, зморщився, не стрибає.

— Та он же на столі твоя ручка, — розсердилася бабуся. — Ти, мабуть, за м’ячем лазила і зовсім до книжок не бралася?

— Ні, — відповіла Оля. — Я аж тричі завдання в букварі прочитала.

Тут підскочив до неї цуцик Авка, схопив м’ячика і втік. Шукала Оля м’ячика, шукала, та так і не знайшла.

Другого дня сидить Оля, без м’ячика нудьгує. Дивиться — лежать на столику бабусині окуляри. Начепила їх Оля — нічого не видно. Стала тоді вона їх котові приміряти та й упустила додолу. Дзенькнули вони жалібно і під диваном опинилися.

«Ой, — подумала Оля, — напевно, розбились».

А ввечері приніс листоноша листа од мами. Почала бабуся окуляри шукати, запитує внучку — чи не бачила.

— Ні, не бачила, — відповіла Оля і зашарілась.

— Ох, — зітхає бабуся, — та ще й лист рекомендований, може, ти, Олечко, прочитати спробуєш?

Але Оля ще й друковані літери не всі знала, листа прочитати не змогла. Так і спати лягли, не довідавшись, про що мама пише.

Другого дня гралося кошеня та й витягло лапкою окуляри з-під дивана. Підняла їх Оля і дуже зраділа: окуляри були цілі.

Прочитала бабуся листа, а там написано, щоб увечері в суботу слухали, як мама по радіо виступатиме. А субота вчора була.

Заплакала Оля і думає:

«Ніколи більше не буду говорити неправду, бо он як погано виходить».

От іде якось Оля із школи й бачить — знайомий дідусь сидить на лавочці, тільки м’ячика біля нього не видно.

Підійшла Оля несміливо і говорить:

— Здрастуйте, а де мій м’ячик?

Усміхнувся дідусь і відповів:

— М’ячик до мене прикотився, з тобою він жити не хоче, бо не любиш ти говорити правду.

— Я тепер ніколи не брешу, — відповіла Оля, — і не буду. Віддайте мені, будь ласка, м’ячика.

— Ну, добре, — сказав дідусь, — спробуємо ще раз.

І витяг з кишені м’ячика, такого ж червоно-синього, тільки меншого…

— Нічого, що маленький, — сказала Оля, — я його ще більше любитиму.

Дідусь оддав м’ячика, Оля спасибі сказала і додому побігла.

І живуть вони з того часу гаразд: Оля в школі вчиться, завжди правду говорить, м’ячик стрибає. А дідусь їх у садочку зустрічає, про всі справи розпитує.

Джерело: Державне видавництво дитячої літератури УРСР, Київ, 1957.
Переклад: Іван Зливко

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up