Веселого літнього дня ходила по подвір’ї квочка Рябушка і скликала своїх малят.

Десятеро пухнастих жовтих курчат бігли до неї, лише найменше, з сірими, наче брудними плямами на крильцях, одверталося, удаючи, що не чує.

— Ко-ко-ко, йди сюди! — квоктала Рябушка.

— Пі-пі-пі, мені ніколи, — відповідало курча, хоч і йому кортіло підбігти глянути, що знайшла мати.

Що далі, то гіршим ставало курча. Всі курчата на подвір’ї ходять, а Бруднулько — так його бабуся прозвала. — на вулицю вибіжить, кішці в пазури ледве не потрапить. Увечері всі до курника спати йдуть, а Бруднулька бабуся всюди розшукує, насилу в садку знайде.

Росли курчата, і Бруднулько витягся в цибатого галасливого півника.

— Яке противне курча! — говорила про нього бабуся.

— Який я красивий! — думав Бруднулько, дивлячись на себе в дощову калюжу.

Час минав — і справді з Бруднулька виріс красивий півень. Пір’я на грудях золотисте, крила чорносині, хвіст різнобарвний, а червоний гребінь, наче корона. І зве його бабуся вже не Бруднульком, а Золотим Гребінцем.

Все було б добре, але занадто вже Золотий Гребінець пишався. Ходить подвір’ям, голову задерши, ні з ким не розмовляє. Навіть не став спати в курнику, ночує надворі, у бабусі під вікном.

І от вирішив Золотий Гребінець одружитися. Три дні думав, кого ж йому за жінку взяти, щоб себе не принизити — адже курочка йому нерівня! І надумав він сватати лебідку білу, що за садом на озері плаває.

Запросив півень все птаство з подвір’я на своє весілля, а лебідку і не спитав, чи згодна вона за нього заміж піти. Підійшли всі гуртом до озера, дивляться — лебідка біла плаває. Стрибнув півень на камінець, кукурікнув:

— Пливи сюди, лебідонько!

Припливла вона і питає:

— Чого це ви всі зібралися?

— На весілля, — відповіли гості всі разом.

— На яке весілля? — здивувалася лебідка.

— Я тебе заміж беру, — гордовито відповів Золотий Гребінець.

— А якщо я не піду? — запитала лебідка.

— Як же це можливо, щоб за мене, співунця, Золотого Гребінця, та не піти! — вигукнув півень.

Засміялася лебідка й сказала:

— Добре, піду за тебе, але пливи за мною на той бік озера.

І попливла.

Зомлів півень, що робити, не знає. І в воду лізти страшно, а не попливти — всі глузуватимуть. «Що буде, те й буде», подумав і в озеро стрибнув. І зразу ж, пірнаючи, загорлав несамовито:

— Р-рятуйте, тону-у!

Тут би йому й кінець був, та качки зглянулись, витягли.

Виліз він із води — де його краса поділася!

Худий-худюший, пір’я мокре на ньому злиплося, гребінь мулом вимазаний…

Як побачило його птаство — реготом зайшлося. До того сміялися, що курочки охрипли, качки на землю попадали, а од гусячого гелготіння всі на три дні поглухли.

Відтоді півника нашого мокрою куркою прозвали і гордувати йому ніяк стало.