Гаманець

Жили собі дід та баба. У баби була курка, а в діда — півень. Бабина курочка неслась двічі на день, і баба їла яєць досхочу, дідові ж ніколи не давала. Терпів, терпів старий, але якось і йому терпець урвався. Він і каже бабі: — Живеться тобі, жінко, як у бога за пазухою. Дала б і мені одне яєчко — хоч покуштував би.

— Чи ти ба, який розумний,— буркнула скупа баба.— Коли вже тобі яєць забаглось, візьми та побий свого півня— хай несеться, тоді й наїсися; я свою курку била —- бач, як почала нестись.

Дід, якому завжди живота з голоду підводило, повірив бабі, хутко зловив півня та давай його лупцювати. Б’є і приказує:

— Ось тобі! Ось тобі! Або несися, або геть з двору,—тільки харч переводиш.

Вирвався півень ледь живий з дідових рук і подався світ за очі. Ходив він, блукав, мов очманілий, коли дивиться, а на дорозі гаманець з грішми лежить. Схопив того гаманця у дзьоб і додому. Іде він, іде, коли це дорогою зустрічає колясу, а в ній пан з панею їде. Глянув пан на півня, а в того в дзьобі капшук теліпається. От він і велить фурманові:

— Гей, ти! Ану, злізь подивись, що там півень несе.

Фурман швиденько скочив з коляси та давай ловити півня. Спіймав, видер гаманець і подав панові. Той навіть не глянув на нього, засунув у кишеню і наказав їхати далі. А півень розсердився та бігом за колясою. Біжить і кукурікає:

Розлютився пан і, як тільки доїхали до якоїсь криниці, звелів візникові:

— Гей, ти! Ану, злови цього півня-зухвальця та втопи.

Візник стрибнув з коляси, схопив півня і кинув у криницю. Бачить когут, що вже смерть близько, і почав воду пити. Пив, пив, аж доки всю випив. Потім вилетів з криниці, одразу ж помчав за колясою, гукаючи:

Здивувався пан і каже:

— От бісів півень! Стривай же! Покажу я тобі, де раки зимують, гунцвоте гребенястий!

Приїхавши додому, зараз же звелів куховарці півня зловити, у піч кинути, ще й кам’яною заслонкою причинити, щоб часом не виліз. А та куховарка була люта-прелюта, мов відьма. Як пан наказав, так і зробила. Бачить півень, знову на нього смерть чигає,— і нумо воду виливати. Лив, лив, поки всю воду з криниці на жар вилив, вогонь погасив і піч охолодив. Ба навіть і підлогу старій відьмі на зло залив.

Опісля відсунув заслону, вийшов цілий і здоровий з печі, підбіг до панського вікна і почав дзьобом у шибку бити та вигукувати:

— Чиста тобі напасть, а не півень! — дивується пан. — Гей, фурмане! Піймай його та кинь між худобу, може, якийсь бик розлютиться й розтопче поганця. Треба його позбутися.

Машталір добре попобігав, доки зловив півня та кинув його у загороду. А півневі тільки того й треба: почав він корів з телятами та биків з волами ковтати. Ковтав, ковтав, аж поки всю череду проковтнув і став завбільшки як гора. Пішов знову до пана під вікно, крила розчепірив, аж сонце заступив, і знову своєї:

Ще дужче здивувався пан, забачивши таку потвору, розсердився, не знає, що робити, як клятого півня позбутися. Думав, думав, нарешті надумав:

— Ану,— каже,— кину в льох з грошима; почне червінці ковтати, може, вдавиться, так я його й збудуся.

Як вирішив — так і зробив: вхопив півня за крило і кинув у льох, де в нього гроші зберігалися; а грошей у того пана була сила-силенна, навіть він сам їм ліку не знав… Почав тоді півень червінці жадібно ковтати й хутенько спорожнив усі скрині. Потім, уже не знаю як, виліз звідти, став під вікном та й знову кукурікає:

Бачить пан, що ніяк не позбудеться півня, взяв та й кинув йому капшук. Когут зрадів, забрав гаманця і пішов своєю дорогою, а панові дав спокій. Побачили панські кури, що півень такий молодець, і всі за ним помандрували. Збоку подивишся — весілля та й годі! Засмутився пан, дивлячись, як його кури ідуть з двору, зітхнув і каже:

— Згинь, пропади з усім кодлом своїм! Слава богу, що хоч, нарешті, напасті спекався. Бо тут не обійшлося без нечистої сили!

Тим часом півень виступав гордо попереду, за ним дріботіли кури. Ішли вони, ішли, аж поки до дідової хати дійшли. Зупинився півень коло воріт і давай співати: «Кукуріку! Кукуріку!»

Зрадів дід, зачувши його голос, вийшов надвір і аж руками сплеснув од подиву. На півня дивитись було страшно: слон поруч з ним здавався мухою! А за ним курей ціла зграя: і чубатенькі, і зозулясті, і гребенясті. Побачив дід, який його півень великий та тяжкий став і скільки за ним усякої птиці прийшло,— ворота навстіж відчинив. Увійшов півень у двір і каже:

— Ану, господарю, постели серед двору рядно.

Побіг старий і миттю розстелив ряднину. А півень став на рядно і як махне крильми, то одразу все подвір’я заповнилось худобою, на рядно ж купа червінців висипалась і так заблищала на сонці, що не можна було й дивитись. Побачив дід таке багатство — від радості не знав, що робити, почав свого півня цілувати та пестити.

Тоді звідки не візьмись баба. Як глянула заздрісними очима на дідові скарби, мало не луснула з досади.

— Дай і мені, старий, трошки червінців,— просить.

— А дзуськи,— відказав їй дід: — Коли я просив у тебе яєць, що ти мені відповіла? Ану, зроби й ти, як я: відлупцюй свою курку, може, й вона тобі грошей здобуде; я півня побив — сама ж мене навчила,— а він, глянь, яке багатство приніс!

Полізла баба в курник, зловила курку й почала її бити, аж сумно було дивитись! Вирвалась бідна курочка з бабиних рук і втекла світ за очі.

Йшла вона, йшла, аж на дорозі намистинка лежить. Вона її проковтнула й мерщій додому. Добігла до воріт і як закричить, закудкудаче: «Куд-ку-дак! Куд-ку-дак!»

Втішена баба вибігла курці назустріч. А та стриб через ворота, шмигнула попри бабу і хутенько сіла собі в гніздо. Посиділа з годину, потім як злетить та як закудкудаче! Баба мерщій до гнізда — подивитись, що курка знесла… Глянула, а там намистинка… Розлютилась, що курка її обдурила, зловила й знову почала бити. Била, била, поки на смерть забила. Лишилася скупа дурнувата баба убога-убогісінька і відтоді вже більше яєць не їла, а годувалась чим бог послав. Так їй і треба: навіщо невинну курочку замучила!

А дід розбагатів, таку хату собі побудував, що де-де, сад насадив і зажив у добрі та розкошах. Змилосердився він над бабою та й найняв її, аби курей доглядала, а півневі справив жовті чобітки з шпорами, золоте намисто на шию почепив і возив його з собою повсюди. Глянеш на нього — справжнісінький тобі панич, а не звичайний півень, якого в борщі варять.