Жила на вершині гори маленька Сніжана, королева зими. Взута вона в черевички із срібла, одягнена в білий плащ, гаптований сніжними зірками, а на голові в неї корона з криги, яка під сонячними променями мінилася безліччю барв. Королеві зими не було холодно і на самісінькій вершині гори. Спала вона у постелі із снігу, бігала по заметах, цілими днями гралася із сніжинками і плавала озером на чорному птахові із журливо похиленою головою. Оскільки Сніжана була зовсім маленька, то вона зручно вмощувалась собі у нього на крилі. Прилітали на озеро й інші птахи — дикі качки й гуси, але вони були надто дрібні, щоб служити маленькій королеві зими замість човника.
Часто Сніжана замислювалася: «Чому чорний птах такий зажурений, чому завжди схиляє голову?» І якось спитала його:
— Мій чорний човнику, чому ти завжди такий смутний?
— Звідки ти, юна королево, знаєш, що я смутний? Я тихо співаю, плаваючи озером, а коли побачу тебе на березі, завжди радісно вітаю помахом крила, — відповів птах.
— Сумний ти, сумний, човнику, завжди журливо схиляєш голову і дивишся у воду. Скажи мені, що тебе доймає, може, я зможу тобі допомогти, — знов заговорила Сніжана.
Але птах не відповів, тільки нижче схилив голову й поплив швидше. Сніжана того дня не розпитувала його більше, але твердо поклала собі дізнатися про таємницю чорного птаха. Вона почала крадькома стежити за ним, аби знати, що він робить, коли буває сам. Через кілька днів вона помітила, що птах, опустивши голову, мовби розглядаючи себе у воді, повільно пливе, та так повільно, ніби й не пливе зовсім. Сніжана швидко спустилася до озера і спитала:
— Мій чорний човнику, скажи мені, чого ти такий сумний? Я — королева всього цього білого простору, королева зими і сніжинок. Чого ти не віриш у мою могутність? Провези-но мене озером і відкрий мені свою таємницю.
Птах тихо прилинув гладенькою поверхнею води, не здійнявши й найменшої брижі, випростав крило і, коли Сніжана сіла на нього, поволі виплив на середину озера. Навколо все було біле — біле гілля, білі стовбури дерев, білі хмари на небі, білі вивірки, які перестрибували з гілки на гілку, сяяла біло і сама Сніжана, королева зими.
— Маленька королево, зараз я дуже хвилююсь і не можу сказати тобі, що мене гнітить, — нарешті промовив птах, — але увечері приходь знов на берег і про все дізнаєшся.
Весь день Сніжана не могла дочекатися, коли смеркне. Тільки-но запали сутінки, вона вийшла на берег озера, де її вже ждав чорний птах. Оповитий темрявою, він тихо промовив:
— Все довкола мене біле: і дерева, й небо, й звірі, і ти, маленька королево, лише я чорніший від чорної ночі — ось чому я сумний.
Почувши це, Сніжана весело сказала:
— Не сумуй, човнику! Я зроблю так, що й ти станеш білим. Випливи сьогодні вночі на середину озера і чекай.
Після того королева пішла до крижаної вежі серед скель, де жила Срібна Зірка, мати всіх сніжинок. Королева могла б і звеліти їй, але Срібна Зірка була набагато старша, тому Сніжана ввічливо попросила:
— Добра Срібна Зірко, ти, що ткала одяг ще моїй матері, пошли вночі до птаха, який чекає серед озера, зграю сніжинок і назавжди покрий ними його чорне пір’я. Зроби так, щоб завтра він прокинувся білий, як сніг мого престолу.
А чорний птах тим часом схвильовано чекав серед озера. І коли вже наближалася північ, птаха зморив сон, він поклав голову на крило і завмер. Тієї ж миті налетіла зграя сніжинок і вкрила його, і став лебідь білий, мов сніг на престолі королеви зими.
Вранці Сніжана побачила, як пливе по воді білий лебідь, перший білий лебідь на світі. Інші після того народжувалися і вмирали, але цей, перший, ще й досі живий і возить тим самим озером Сніжану, королеву зими.
