Однієї темної осінньої ночі народилося в ямі Страховисько. Було воно менше від тіні ворони і ледве трималося на м’яких ногах. Цілий місяць не виходило з ями, мати приносила йому їжу й воду, вчила повзати й ходити. А коли виповзло в яр, то було вже справжнім Страховиськом, великим і чорним, що його й за метр у темряві не помітиш. Лише коли блискало своїми величезними, мов ліхтарі, очиськами, можна було здогадатися, що воно десь поблизу.
Мати сказала:
— Пора тобі вже вчитися ремесла. У лісника десятеро дітей, спробуй-но сьогодні вночі їх налякати. Як споночіє, прийди до його хатини, і коли лісничиха вийде надвір назбирати трісок, стань на порозі і витріщи очі, і коли діти заверещать, тікай знову у пітьму, щоб тебе лісник не піймав.
— А що мені робити, як він поженеться за мною до лісу? — перелякано запитало мале Страховисько свою матінку.
— Швиденько вилізь на дерево й зависни на гілці. Лісникові здасться, що то звичайна нічна пітьма. А коли він піде, злазь і біжи до ями.
Страховисько швидко вивчило премудрості своєї справи, а те йому й не важко було, бо в усіх страховиськ єдине бажання: їх хлібом не годуй, а дай когось налякати.
Щойно спускалася ніч і лісник та його дружина виходили надвір, мале Страховисько стрибало на вікно чи ставало у дверях, блискаючи своїми величезними очима. Ступало воно тихіше від самої ночі і тому завжди заставало дітей зненацька. Скидалося на великий чорний стіг сіна — і ні рук у нього, ні ніг. Бачачи такий страх перед собою, діти починали плакати, а воно одразу зникало у пітьмі. Стереглося тільки, щоб не натрапити на лісника із лісничихою.
Одного разу лісник і лісничиха сиділи вдома з дітьми. Тільки-но Страховисько стало на поріг і заблимало очима, лісник вибіг із кутка з сокирою, гукаючи:
— То це ти лякаєш мені дітей? Стривай, зараз знатимеш, де раки зимують!
Почувши таке, Страховисько пірнуло у пітьму і стало непомітним. Даремно чоловік бігав біля хати й лісом, від чудовиська і сліду не лишилося. Може, воно видерлося на дерево і звідти зловтішно щирилося? Але ж хіба побачиш, коли так темно, хоч в око стрель.
Повернувся лісник додому лютий і почав із жінкою обмірковувати, як схопити Страховисько. Довго вони радились, а тоді лісничиха і каже:
— Піди в село й візьми у рибалки сіть. Може, нею його спіймаємо — отак, ніби на метелика, накинемо й зловимо.
Зрадів лісник, почувши таку пораду.
— Стану, — каже, — завтра ввечері за ворітьми, а коли діти заверещать, кину сіть — Страховисько в ній і заплутається.
Наступного дня пішов лісник у село, взяв у рибалки найбільшу сіть і ввечері причаївся за ворітьми. Тільки-но почув дитячий вереск, вибіг із сіттю, розмахуючи нею і вправо, і вліво, та даремно. Страховисько сміялося з нього, сидячи аж на даху хати. А там годі було його побачити на тлі чорних хмар, що зависли в небі.
Та скоро випав сніг. Ліс побілів, земля стала білою, дах на хатині теж побілів. Тіні під деревами уже не такі глибокі, як восени. Ворону можна помітити з протилежного берега, видно навіть сліди зайців і птахів, а не лише людей і вовків. Лісник повеселішав:
— Ну, тепер воно догралося! На цьому білому я його легко схоплю.
На той час мати Страховиська вже померла, і нікому було його навчити, що на снігу треба особливо стерегтися, бо воно, чорне Страховисько, дуже помітне на білому.
А Страховисько, коли випав перший сніг, як завжди, вирушило вночі лякати лісникових дітей. І невтямки йому, що лісник у вікно дивиться, як воно підходить, ховаючись за стовбурами дерев, а з-за лісникової сипни визирають діти, яких воно лякало кожної ночі, і радіють, що їхній батько нарешті його схопить.
Коли Страховисько підійшло вже зовсім близько, лісник схопив сіть і, вибігши надвір, радісно вигукнув:
— Попався!
Він теж забув, що Страховисько і його може помітити на снігу та втекти в поле. Правда, лісник уже бачив зловмисника. Проте чудовисько вміло ховатися, стрибаючи і однієї тіні в другу.
Унадилося лякати моїх дітей. Тепер знатимеш! — гукав лісник, женучись за ним.
Аж над самим яром удалося йому накинути Страховиськові на голову сіть і притиснути до землі. Тут прибігла й лісникова жінка, і вони, гарненько зав’язавши сітку, стали радитися, що з ним зробити. Вирішили на ніч замкнути до льоху, а вранці влаштувати суд. Лісник закинув за плече сітку. Він гадав, що буде важко нести, але Страховисько було легеньке, наче в сіті опинилась лише пітьма. Дорогою лісник весь час вигукував:
— Унадилося лякати моїх дітей, стривай-но!
Жінка його тим часом розмірковувала, як покарати малого розбишаку. За розмовами вони навіть не озиралися назад. А коли прийшли додому, то побачили, що Страховиська нема — воно випорснуло крізь вічка сіті і втекло, бо уміло надуватися, як міх, і стискатися, мов горішок, а оскільки було неважке, то лісник навіть не відчув, коли воно накивало п’ятами.
Однак, мабуть, Страховисько дуже злякалося сіті, бо більше у тому лісі не з’являлося.
Так мені розповідала моя бабуся. І не кажіть, дітки, що Страховиськ немає па світі, я це знаю краще за вас, просто люблю згадувати бабусині розповіді.
