Ішов якось один чоловік уночі, аж бачить: рухається через поле невеличкий будиночок, наче в нього прироблені колеса. Подорожній не повірив власним очам, тоді обережно, ховаючись за деревами, підійшов ближче. І справді, йому не ввижалося — будиночок таки їхав через поле, хоча й коліс не видно, і не тягне його ніхто. Вікна зачинені, зазирнути досередини не можна, однак з димаря вився дим, тож чоловік здогадався, що там хтось є. Перед будиночком був ганок, і допитливий чоловік скочив на нього, наче у трамвай, та й сів на лавці. А оскільки він дуже втомився, то задоволено сказав:

— Ну й чудасія! Хоч покатаюсь задурно, хай він навіть і не до мого села їде.

А будиночок усе їхав та їхав, то швидше, то повільніше. Коли траплялася на дорозі річка чи озеро, то він плив, як човен. Під гору піднімався легше за фунікулер, а полем мчав швидше, ніж сани по снігу. «А раптом його тягне нечиста сила?» — подумав забобонний селянин, уже й не радий, що опинився тут.

Коли це в будиночку задзеленчало щось, наче тисяча срібних дзвіночків задзвеніла. «Треба потрапити досередини, а там уже як буде», — вирішив він і спробував знайти якусь шпарку — дуже йому хотілося побачити, що там робиться. Однак ніде не було жодної шпарини, тоді він навшпиньки підійшов до вікна й тихесенько відхилив дерев’яну віконницю. У кімнаті світилося так, мовби саме сонце там зупинилося, аж чоловікові на якусь мить засліпило очі. Серед хати стояв хтось схожий на клоуна, тільки дуже великий, вищий за звичайну людину. Замість пальців на руках у нього срібні коліщатка, замість підошов — маленькі ролики, а одяг його увесь розцяцькований різноколірними дзвіночками, що дзеленькали при найменшому порусі. На голові в нього ковпак, як у клоунів, лише зверху були крила, мов у вітряка, і вони від вітру оберталися. Цю чудернацьку істоту оточувала безліч малих, подібних до неї створінь, одягнених так само. Саме тоді, коли подорожній зазирнув у вікно, вони ковзалися на роликах по кімнаті і плескали у долоні.

— Люди це чи якісь чарівники? — вихопилося у чоловіка.

І великий клоун враз зупинився, а за ним — і маленькі.

— У нашому будинку є хтось чужий, — сказав великий клоун.— Ану розженіть будиночок, щоб їхав швидше і не можна було зіскочити.

У селянина одібрало ноги, коли він це почув. Діватися нікуди, втекти не можна було, бо будиночок полетів стрілою. Тож чоловік завмер на ганку; хай буде, що буде. Зненацька перед ним з’явився великий клоун і, плеснувши руками-коліщатами, спитав:

— Хто ти і як потрапив до мого палацу?

Лише зараз помітив чоловік, що й голос у цього дивного створіння не такий, як у людей, а ніби голос механічної ляльки. Це ще більше його налякало, і, тремтячи, він відповів:

— Я нещасний подорожній, повертався до свого села, побачив будиночок, який їхав через поле, і, оскільки такого дива ніколи не бачив, скочив сюди, щоб роздивитися краще і трохи покататися.

Великий клоун полагіднішав і засміявся-задзеленчав безліччю срібних дзвіночків.

— Ви, нещасні люди, усьому дивуєтесь, — сказав він, — а в нас це звичайна річ.

— А хто ти? — зважився спитати чоловік.— Я ніколи не бачив подібної людини.

— Я цар іграшок, — продзвеніло у відповідь. — Подорожую із своїми придворними, не виходячи із свого палацу: лише кажу, куди їхати, і він їде, куди мені треба.

Сказавши так, цар іграшок додав:

— Як хочеш, будь моїм гостем, познайомишся із моєю країною і моїм народом.

Побачивши, що цар іграшок дуже шляхетний, чоловік одразу ж згодився. Тоді цар звелів своїм слугам, аби ті ще швидше розігнали будиночок, і він полетів мов блискавка над лісами й луками, над річками й горами.

Нарешті після тривалої подорожі, коли вже почало світати, цар та його почет радісно оголосили:

— Ми прибули на батьківщину іграшок. Ходімо в сад, там нас чекає цариця.

Подорожній роззирнувся довкола й зачудувався ще більше, ніж тоді, коли побачив рухомий будиночок. У полі паслося стадо, зроблене з металу і тканини. Світляки скидалися на крихітні кишенькові ліхтарики. Дерева також були штучні, вирізані з паперу, як у театрі. Птахи, кружляючи, гули, мов аероплани. Маленькі клубки, нашпиговані голками, правили за їжаків. Трава в долині була із шовку й ниток, а комашки — з різноколірних намистинок. Залізо й вапно утворювали гори. На небі сяяли штучні зірки із срібла, перлів і золота. Жили у цій країні самі ляльки й клоуни, а їхні будинки пересувалися, як і царський палац. Цар відвів подорожнього до саду де чекала цариця — найкраща лялька на світі. Вона, як і цар, уміла говорити і рухатися, а обличчя її сяяло, мов кришталь. Цариця запросила гостя подивитися на її улюблені квіти: бурштинові троянди і гвоздики з кораловими пелюстками.

Насамкінець цар сказав чоловікові:

— Житимеш у малому палаці поруч з моїм, а коли схочеш помандрувати, скажи, куди ти хочеш, і палац приставить тебе туди.

Погостював чоловік там три дні, надивився на різні чудеса, та оскільки не міг їсти іграшкової їжі, то дуже зголоднів і закортіло йому додому. Цар із царицею дозволили йому взяти з собою скільки завгодно іграшок для дітей, але звеліли:

— Нізащо не кажи ні своїм, ні чужим дітям, де наша країна, бо тоді вони набіжать сюди і поневолять нас.

Чоловік пообіцяв, що нікому не скаже, а потім пішов збирати іграшки для своїх дітей і набрав їх повну торбу: самохідний будиночок, слимака, що показував і ховав ріжки, коралового рака, ганчір’яну корівку, що давала молоко, ляльку, яка вміла говорити трьома мовами, клоуна, що виконував найнебезпечніші циркові вправи, та безліч інших дрібничок, які стрибали, літали, плавали, наче живі. Сам цар подарував йому іграшку-місяць. То була срібна пластинка, що вночі світила на три села. А цариця подарувала гойдалку — одна лялька сиділа на ній, а друга що було сили розгойдувала її аж до хмар — іграшки було зроблено з вати.

Після цього один з клоунів довіз чоловіка самохідним будиночком до кордону.

Удома діти кинулися розпитувати, де він узяв стільки прегарних іграшок, і він про все докладно розповів, не сказав лише, де та країна.

Він тільки мені якось звірився, але просив не виказувати таємниці, тож і я вам не можу сказати нічого.