КАТРУСЯ ДАЄ ЛЯПАСА ЦАРІВНІ

Так і зостався Чоботарик пожити в гостинній хатині. Одразу заходився справляти чоботи: прості і великі — Плугатареві, маленькі й червоні — його доньці. І над маленькими чобітками порався чомусь довше, аніж над великими. Мабуть, не хотілося покидати так швидко гостинну хатину або хто знає…

А в палаці все йшло своїм звичаєм. Мільйони черепах сумно і приречено чекали своєї черги у підземеллі. Цар-черепашич споживав свій улюблений супчик і походжав по просторих покоях, граючись, наче бісером, жовтим піском, поки не зморював його одноманітний, як пустеля Сахара, сон. Від безпробудного спання тіло в царя-черепашича стало таке піщанисте, що ледве трималося купи.

Царівна ж комарівна тепер щовечора прилітала до хатини, щоб хоч крізь шибку побачити Чоботарика. З кожним днем вона худла й марніла, та це ставало їй у пригоді, адже літалося їй, худій і змарнілій, набагато легше. Як зла осіння муха, товклася вона біля вікон, а в хату залітати остерігалась, бо царівни дуже обережні навіть в найпалкіших своїх почуттях.

Але всьому надходить кінець. Ось і Чоботарик уже забив останнього цвяшка в червоний чобіток. А як приміряла чобітки Катруся, то миттю перетворилася з малої дівчинки на гарну і ставну дівчину. Дядько Плугатар і Забара подалися на баштан вибирати на вечерю найкращого кавуна. А Чоботарик із Катрусею стояли біля хатини і дивилися на згасаюче сонце. Чомусь їм обом було журно на серці. Про щось вони говорили тихо-тихо, не добираючи слів, ніби й не говорили, а тільки дихали якимись ледь чутними неземними словами, які народжуються саме такими погідними надвечір’ями. Висріблилась на небі перша нічна зірка. І раптом, невідь-звідки, з’явився маленький комарик і стрімко сів на смагляву щоку Чоботарика. Лясь! — несамохіть Катрусина рука тихо ляснула там, де сидів комарик. Хіба ж та рука знала, що то не простий комарик, а сама царівна-комарівна, яка втратила будь-яку обачність, і хоч би вмерла, а хотіла дізнатися, про що це можна розмовляти так тихо-тихо…

Та й пощастило цього разу необачливій царівні! Якби була не любила Катруся Чоботарика, то не жити б комарівні на світі. А так лише ляснула Катруся, ніби голублячи, свого милого по щоці, та й то біда. Перевертом покотилася оглушена комарівна додолу. А коли прочумалась, то побачила високо вгорі з’єднані в поцілункові вуста хлопця і дівчини. Скосила око — і коло самого свого носа побачила Катрусині ноги у велетенських червоних чобітках. «А бодай тобі із твоїми чобітками і Чоботариком вкупі!» — тільки й видихнула з пом’ятих грудей та швиденько поповзла чимдалі. Добре, що закохані цілуються не так хутко, як літає комарик, ба навіть повзає, повільніше за стару черепаху Забару.