БЛИСКАВКА ЗНАХОДИТЬ ДОЩ
І коли надвечір самотня блискавиця, яка досі шукала дощу і не знаходила, бо сидів він у темному колодязі, зачинений царівною-комарівною, пролітала попелястим вибляклим небом і побачила на пагорбах чудне місто, а в долині — занедбане поле з однією-єдиною чорною, як ніч, і такою гарною, манливою борозною посередині, то почула неземну свою втому. Швидко опустилася в сутінках, лягла в прохолодну борозну, загорнулася чорноземною скибою з головою — і вмить заснула…
Взяв Чоботарик у сплячої блискавки лише маленький шматочок золота на підківки для вже пошитих чобіток лихій царівні. А та як побачила, що чобітки вже готові, — тільки пискнула тонко по-комариному з досади і пошкутильгала на високу вежу, поміряла чобітки — саме до ноги. «Та нехай вони не носяться, а швидше розтопчуться, поб’ються, подеруться!» Вийшла надвір та тільки «кресь-кресь» золотими підківками по бруківці з черепахових панцирів. Туди й сюди, наліво й направо походжала перед палацом. Цар-черепашич солодко плямкав губами крізь сон від отого кресання: снилися йому молоді забуті роки.
Кресала царівна-комарівна день, кресала другий і на третій не вгамувалася. Міцно спала блискавка у борозні, та коли нарешті пробудилася і помітила, що пропав у неї маленький шматочок золота, і коли почула золоте кресання на пагорбі, то аж затрясло її з гніву. Зметнулася високо в небо, побачила на плацу нерозумну царівну-комарівну і з розгону шугонула вниз, прямісінько попід ноги царівні, так що вона ледве встигла вилетіти з червоних чобіток маленьким комариком, навіки забувши чарівні слова, які обертали її в людину…
Від удару блискавки світом так струсонуло, що цар-черепашич разом із своїм палацом розсипався на безліч жовтих піщинок. А з темного колодязя зірвало сім срібних замочків. Відтіль вирвалися на волю міріади дощових крапелин, закружляли у стрімкому танці, обплели кохану золоту блискавку і, коли їх стало міріади міріад, рясною зливою пролились на спраглу землю. Заврунилися засохлі поля і луки, пустили гнучкі паростки випалені ліси, потекли ріки і потоки, видолинки, де колись стояли озера, знов виповнились прозорою, джерельною водою.
Отак скінчилося царювання лихого царя-черепашича.
З темних печер повиповзали щасливі черепахи. І тоді Забара зібрала все черепашаче плем’я і повела його в далекі рідні краї, бо ніхто окрім неї не пам’ятав туди дороги. Вона несподівано так помолодшала, що всі почали її знову називати Незабарою…
А Плугатареві, Чоботарику і Катрусі ота борозна, де спочивала блискавка, вродила золоте пшеничне колосся.
