Мав один бідний селянин сина, якого звали Ондра. Син був ще зовсім молодий, але меткий і кмітливий. Якось каже йому батько:
— Довго я тебе, синку, годував. Тепер ти сильний, як дуб, і можеш жити уже сам. Іди в люди та навчись якогось ремесла. Хай воно буде яке завгодно, аби тільки прогодувало тебе.
— Гаразд, тату, піду і спробую навчитися якогось ремесла,— відповів син.
Не довго думавши, зібрався він у дорогу та й пішов. Блукав він, блукав і нарешті набрів на розбійника.
— Куди це ти йдеш? — запитав той у хлопця.
— Та от хочу навчитися якого-небудь ремесла,— відповів йому Ондра.
— А на розбійника вивчитись не хочеш?
— А чого б і ні! Ремесло як ремесло, аби тільки воно прогодувало мене.
— Та вже прогодує, якщо ти гаразд опануєш його. Ходи зі мною!
І лишився Ондра в лісі розбійницького ремесла вчитися.
За якийсь час каже йому отаман розбійників:
— Ну, Ондро, настала пора показати, чи вийде з тебе путящий розбійник! — І загадав йому вкрасти баского коня, та не з лугу чи стайні, а просто з-під вершника, який їхатиме лісом.
Ондра вийшов на дорогу, якою мав їхати вершник, роздягся і виліз на дерево. Тільки-но зачув він кінський тупіт, відразу ж почав плакати і кликати на допомогу. Вершник підскакав до нього й питає, що сталося, чому він так плаче. Витираючи сльози, Ондра розповів йому, що на нього напали розбійники і обібрали до нитки. Зглянувся над ним вершник і спішився, щоб допомогти злізти з дерева й посадити до себе на коня. Та тільки-но він зліз із сідла, як Ондра, мов білка, стрибнув на коня і щез у лісі.
— Ну що ж, непогано! Думаю, з тебе вийде справжній розбійник! — похвалив його отаман, коли Ондра привів йому коня.
А через кілька днів придумав друге випробування: украсти в орача просто з плуга вола.
Недалеко від поля, де орач орав одним конем і одним волом, був ліс. Ондра заховався на узліссі в кущах і став чекати, поки орач закінчить борозну. Орач пройшов до кінця гонів і повернув назад. Тоді Ондра непомітно виліз із кущів, розкидав у борозні мідні гроші, а кілька монет розтрусив аж під самим лісом і знов заховався в кущах.
Дійшов орач до того місця, де Ондра розсипав мідяки, й зупинився.
«Ти ба! — здивувався він.— Мабуть, я виорав скарб».
Іде він по борозні й збирає розсипані Ондрою гроші; так дійшов аж до лісу. А Ондра, побачивши, що орач сховався між деревами, вискочив із кущів і випряг мерщій вола, але перш ніж зникнути з ним у лісі, відтяв йому кінець хвоста і застромив коневі в зуби.
Невдовзі орач повернувся назад. Дивиться, а в плузі стоїть тільки кінь, а вола немає. Став він шукати вола по всьому полю, але віл наче в землю запався.
«Невже його вовки роздерли? — подумав він, вертаючись до коня. Раптом бачить — у коня з морди звисає кінець волячого хвоста.— Де ж це чувано, щоб кінь та вола з’їв?» — дивом здивувався орач і, висмикнувши з кінських зубів хвоста, добряче відшмагав ним коня.
А Ондра тим часом привів вола до розбійників і розповів, як ошукав селянина.
— Бачу, ти таки справді молодчина і більше тобі в нас нічого вчитися,— похвалив його отаман.— Але наостанці ти мусиш показати нам ще свою силу.
І звелів Ондрі побитися з розбійниками об заклад, хто далі кине камінь і хто в кулаці розчавить камінь на порох.
Ондра погодився.
Наступного дня вранці він побіг до міста, купив там грудку сиру та жайворонка і повернувся до лісу. Тільки-но прийшов, а розбійники вже кличуть його змагатися. Ондра охоче приєднався до них; коли всі взяли по каменюці, щоб кинути її якнайдалі, він теж узяв камінець у ліву руку, а правою непомітно дістав із кишені жайворонка і, розмахнувшись, жбурнув його в небо. Жайворонок злетів так високо, що між хмар майнула тільки чорна цятка. Високо кинули свої камені розбійники, але всі визнали, що переміг Ондра — його камінь полетів так високо, що невідомо, де й коли на землю впаде.
Потім розбійники почали змагатися, хто розчавить камінь у кулаці на порох.
— Знайшли чим хвалитися — камінь розчавити,— каже Ондра.— А ви спробуйте вичавити з нього сироватку!
— А ти сам це зумієш? — запитав його отаман.
— Звичайно, зумію. Ось дивіться! — Ондра нахилився по камінь, а сам непомітно дістав з кишені грудку сиру. Та як стисне сир у жмені, а крізь пальці сироватка тільки кап-кап-кап!
Побачивши отаке, розбійники визнали його найсильнішим, й Ондра одержав усі гроші, на які вони побилися об заклад.
Відтоді його вже не вважали за учня. Але Ондрі відхотілося далі жити серед розбійників, він покинув ліс і вернувся додому до батька.
— Ну, синку,— запитав його старий,— чого ти навчився у світі?
— Хитрості,— відповів Ондра.
— А вона тебе прогодує?
— Думаю, прогодує, поки на світі дурні не перевелися,— засміявся Ондра.
А в їхньому селі жив багатий пан, і був у нього гарний кінь, якого він любив і беріг, мов зіницю ока; слуги мусили день і ніч пильнувати, щоб із ним чого не сталося. Довідався про цього коня Ондра й каже:
— Я виведу його із стайні, навіть якщо на ньому сидітиме вершник!
— Куди тобі! — сміялися з нього люди.
Але він правив своєї.
Почув про це Ондрине нахваляння пан і звелів покликати Ондру до себе. Ондра прийшов, і пан питає його, чи він і справді такий хитрий, що зможе коня зі стайні вивести, навіть якщо на ньому сидітиме вершник.
— Авжеж, зможу,— відповів Ондра.
— Ну гаразд. Якщо ти це зробиш, я дам тобі сто золотих! — сказав пан.
Ондра погодився й пішов із маєтку. А пан звелів слугам пильно стерегти коня цілий день, не відходити від нього ні на крок, а ввечері щоб коня осідлав сам прикажчик, одному із слуг наказав стати біля голови, другому — біля хвоста, а якби все ж таки щось сталося — покликати його самого на допомогу.
Вдень навіть пташка не залетіла непоміченою до стайні, а коли почало вечоріти, сам прикажчик сів на коня, один слуга став біля голови, другий — біля хвоста. Пан особисто перевірив, як виконано його наказ, ще раз суворо звелів слугам пильнувати коня, якщо не хочуть бути битими, і спокійно повернувся до покоїв, певен, що Ондрі не вдасться його перехитрити.
Коли в маєтку все затихло, у двері стайні раптом постукали, й жіночий голос закричав:
— Відчиніть! Ви часом не поснули?
— Який там сон! А ти хто така і що тобі тут треба? — гукнув прикажчик.
— А ви хіба не впізнали, матері вашій ковінька? Та я ж — панська куховарка, пан прислав вам трохи сливовиці, щоб ви краще стерегли коня.
Почувши це, один із слуг відчинив двері, й до стайні, несучи великий дзбан, увійшла по очі закутана згорблена жінка.
— «Налий їм тільки по одній чарочці, Зузо»,— звелів мені пан, але я подумала, що вам і по дві не завадить. Сама знаю, що коли треба цілу ніч не спати, то чарка сливовиці нікому не зашкодить, а навпаки. Ось вам панський почастунок,— сказала куховарка і подала прикажчикові дзбан.
Той охоче ковтнув сливовиці.
— Ого, яка добра! — похвалив він і, відпивши ще один ковток, передав дзбан сторожам.— Тільки глядіть мені не посніть.
— Чого вам боятися, вас же троє! Хіба зможе цей шибеник наважитися прийти сюди? Пийте, пийте! «Живи, поки живеться»,— любив казати мій покійний дідусь, земля йому пером. Це був мудрий чоловік, і він багато чого побачив за своє життя.
— Це правда! Я його теж знав! — підтвердив прикажчик і знов приклався до дзбана.
А Зуза-куховарка тим часом розповідала про свого діда, що він бачив і де побував. Прикажчик пив, слуги теж не відставали й ніяк не могли нахвалитися доброю сливовицею. Зуза їх пригощала й пригощала. Вона весь час казала, що поспішає, проте з місця не рухалася.
Нарешті, побачивши, що сторожі п’яні як ніч і що вони починають уже куняти, вона ще трохи почекала, поки всі троє заснули мертвим сном, а тоді вийшла зі стайні й принесла терницю. Прикажчика вона поклала під нею, одного сторожа поставила спереду, а другого ззаду, тицьнула їм у руки по віхтю соломи, а сама тихо вийшла із стайні й вивела за собою баского коня.
Рано-вранці, тільки-но почало благословлятися на світ, пан заквапився до стайні, аби переконатись, чи все гаразд. Довкола було тихо, мов у вусі; сподіваючись, що кінь у стайні, він відчинив двері й раптом застиг на місці. Замість коня він побачив дерев’яну терницю, а біля неї — заснулу сторожу.
Хоч злість ним аж тіпала, він усе ж таки віддав належне Ондриній хитрості й вирішив загадати йому ще одну загадку.
Ондра сам привів коня й розповів, як удалося перехитрити сторожу. Пан віддав обіцяних сто золотих і мовив:
— Послухай, Ондро: якщо сьогодні вночі ти знімеш у моєї дружини з пальця золотий перстень, я дам тобі ще сто золотих, а якщо ні — ти мені. Згода?
— Звичайно, згода! — сказав Ондра й пішов додому.
Пан із нетерпінням став чекати ночі. Увечері він сам обдивився кожен куток у домі, а тоді пішов до дружини у спальню. Двері він замкнув за собою на ключ і перед тим, як лягти, ще раз пересвідчився, що перстень у дружини на пальці. Полягали обоє, але пан ніяк не може заснути, все йому кортить дізнатися, до якої хитрості цього разу вдасться Ондра; що Ондра й цього разу виграє, він навіть думки не припускав, бо пані лежала поруч, перстень був у неї на руці, а всі двері міцно замкнені.
Лежить пан, пильнує, до кожного шереху прислухається і раптом чує під вікном якийсь шелест. Рвучко повернувшись до вікна, він побачив, що за шибкою маячить чиясь голова, хтось до спальні зазирає.
— Ну постривай, я тобі зараз покажу,— мовив він сам до себе, нищечком устав із ліжка, схопив топірець, відчинив вікно і… тарах по голові! Голова репнула, мов гарбуз, і покотилася додолу.
— Ой, що ж ти наробив! Таж ти його вбив на смерть! — забідкалась пані.
— Він і справді не ворушиться! — сказав пан, визирнувши з вікна. Дивиться — до стіни приставлено драбину, а під нею хтось лежить, як колода, й не ворушиться. Пан перелякався, що вбив Ондру на смерть, і сказав пані, що піде вниз подивитися. Але не встиг він вийти за поріг, як тут же вернувся, підбіг до дружини й прошепотів:
— Дай-но мені про всяк випадок свій перстень, щоб цей хитрюга не зняв його в тебе з пальця, раптом він усе-таки зайде сюди!
Пані віддала йому перстень, і він побіг униз.
За хвилину пан вернувся до спальні й розповів дружині, що то була зовсім не людина, а солом’яне опудало, і що Ондра вдався до цієї хитрості, сподіваючись його обдурити.
— Але він мене не обдурить,— додав пан і, підійшовши ближче до дружининого ліжка, сказав: — Дай-но мені про всяк випадок свій перстень, бо раптом і справді цей хитрун з’явиться тут, то нехай перстень краще буде в мене.
— Але ж я тобі його віддала! — здивовано вигукнула пані.
Пана від цих слів мов громом прибило.
Хоч як він пильнував, але бісів парубок знов його перехитрив!
Вранці Ондра приніс панові перстень і одержав від нього ще сто золотих.
— Ну, я бачу, що тобі справді кмітливості не позичати,— мовив пан.— Але я прошу тебе ще раз показати свою хитрість. Якщо сьогодні вночі ти вкрадеш у мого управителя куховарку й приведеш її в маєток, я дам тобі триста золотих.
— Не тільки куховарку, а й самого пана управителя приведу до вас! — засміявся Ондра і, весело наспівуючи, пішов додому.
Дома він наловив у струмку раків і, коли добре посутеніло, переодягся ангелом, ракам приліпив до спини по свічці й подався до будинку управителя. Обережно відчинивши двері, Ондра засвітив свічки й пустив раків на підлогу. Раки розповзлися хто куди, і вся кімната була залита світлом. Куховарка прокинулась, бачить — по кімнаті вогники рухаються, і не знає, що й думати від подиву. А тут іще перед нею з’явився ангел і каже:
— Приготуйся, я прийшов по тебе, підеш зі мною до раю!
Куховарка відразу ж повірила в це й нітрохи не здивувалася,
бо була велика святенниця, завжди перед багатими ласки запобігала, а жебракові навіть шкуринку хліба жаліла подати.
Панові управителю заздрісно стало, що його куховарку живою на небо беруть; він теж був не від того, щоб і собі туди потрапити. Почав він просити ангела, щоб той і його з собою взяв, бо, мовляв, без своєї куховарки він тут не зможе жити. І ангел зглянувся над ним — дозволив і йому мандрувати до раю. Вийшли вони з будинку, Ондра накинув на них простирадло, посадив у тачку й повіз до замку.
Управитель із куховаркою кректали й крутилися на всі боки, бо їх страшенно трусило на поганій дорозі, але Ондра заспокоював їх, мовляв, «шлях до раю вимощений камінням».
А пан тим часом спати не лягає й чекає, чи Ондра й утретє виконає його загад. Раптом чує — у дворі торохтить тачка. За хвилину відчиняються двері, й сам Ондра входить з великим лантухом, а з лантуха вилазять пан управитель із куховаркою.
Пан так реготав, що трохи не луснув зо сміху, а вони, побачивши, в якому «раю» опинились, засоромилися й кинулись навтіки.
Довелося панові виплатити Ондрі триста золотих, які той заробив своєю хитрістю.
Повернувся Ондра веселий додому й жив чесно аж до самої смерті. Люди розказують, що він іще не раз пускався на свою хитрість, якщо траплявся охочий пошитися в дурні.
