Мала Баба Яга

Отфрід Пройслер

Мала Баба Яга сердиться

Жила собі мала Баба Яга. Було їй усього сто двадцять сім років, а для Баби Яги, звісно, це ще зовсім молодий вік.

Мешкала вона в чаклунській хатці серед дрімучого лісу. Хатка була невеличка. Але й господиня жила в ній мала. Тож місця Бабі Язі вистачало. А вже кращої оселі вона й побажати собі не могла. Дах на хатці дуже гарно скособочився од вітру, димар похилився, а віконниці раз у раз скрипіли. Знадвору до хатки була примурована піч. Бо як же без печі у хатці Баби Яги?

Був у малої Баби Яги ворон, що вмів розмовляти. Звали його Абраксас. Він умів не тільки каркати «Доброго ранку!» та «Добрий вечір!», як кожний учений ворон. Абраксас умів говорити геть усе! Він був мудрий ворон, розумівся геть-чисто на всьому й завжди давав господині поради. Баба Яга була високої думки про Абраксаса.

Десь годин шість щодня мала Баба Яга вчилася чаклувати. Адже чаклунство — штука непроста: хочеш на ньому знатись, то вже не лінуйся! Спершу треба вивчити всі легші чаклунські премудрощі, а тоді складніші. Треба вивчити всеньку чаклунську книгу від палітурки до палітурки, не минувши ні однісінької вправи.

Мала Баба Яга дійшла тільки до двісті тридцятої сторінки. Того ранку вона саме вчилась викликати дощ. Сиділа на лавці біля печі з чаклунською книгою на колінах і чаклувала. Ворон Абраксас сидів поруч і був невдоволений.

— Тобі треба викликати дощ! — докірливо крякав він. — А ти що начаклувала? То в тебе летіли з неба білі миші! А то — жаби! А тоді — ялинові шишки! Цікаво, чи викличеш ти, нарешті, справжній дощ?

Мала Баба Яга заходилась прикликати дощ учетверте. Вона звеліла невеликій хмарі вийти на небо, поманила її рукою і, коли хмара опинилася над хаткою, гукнула:

— Дощику, дощику, припусти!

Хмара прорвалась, і з неба полився… кисляк!

— Кисляк! — вигукнув Абраксас. — Ти з глузду з’їхала! Що ти нам іще начаклуєш? Може, прищепок для білизни? Чи шевських гвіздків? Хоч би вже там з неба сипалися крихти хліба чи родзинки!

— Знов я, мабуть, щось наплутала, — промовила Баба Яга.

Вона й раніш, бувало, помилялася, але щоб підряд чотири рази!

— «Наплутала!» — буркнув Абраксас. — Я тобі скажу, в чому справа. Неуважна ти, ось як! Коли думаєш про казна-що, то, певно, наплутаєш! Треба уважною бути, затям собі!

— Ти так гадаєш? — сказала мала Баба Яга. І раптом згорнула чаклунську книгу.

— Твоя правда! — гнівно вигукнула вона. — Я таки неуважна. А знаєш чому? — Очі її зблиснули, — Бо страшенно сердита!

— Сердита? — здивувався ворон. — А на кого?

— Сьогодні ж Вальпургієва ніч[1]. Усі чаклунки зберуться на горі Блоксберг і заведуть там танці.

— Ну то й що? — спитав ворон.

— А я ще замолода для танців, кажуть дорослі чаклунки. Вони не хочуть, щоб я летіла на Блоксберг і танцювала разом з ними!

Старий ворон спробував її заспокоїти:

— Бачиш, тобі ж тільки сто двадцять сім років, і ти ще не доросла до цього. Як підростеш — тоді інша річ.

— Отакої! — вигукнула мала Баба Яга, — Я тепер хочу танцювати з усіма! Розумієш?

— Викинь це з голови, — прокрякав ворон. — Хіба щось зміниться від того, що ти сердитимешся? Не втрачай глузду!.. І що ж ти надумала робити?

— А ось що, — мовила мала Баба Яга. — Цієї ночі полечу на Блоксберг!

— На Блоксберг? — жахнувся ворон. — Але ж дорослі чаклунки тобі заборонили. Вони не хочуть, щоб їм там заважали!

— Пхе! — скривилася мала Баба Яга. — Багато чого заборонено! Треба тільки не попастись їм на очі…

— Попадешся! — скрикнув ворон.

— Ет, пусте! — сказала мала Баба Яга. — Я з’явлюся там, коли танці вже будуть у розпалі. А наприкінці втечу! На Блоксберзі цієї ночі робитиметься таке, що мене за всім тим ніхто й не помітить!

Гей-я, Вальпургієва ніч!

Малу Бабу Ягу не злякали слова ворона Абраксаса. Тієї ж ночі вона помчала на Блоксберг.

Усі дорослі чаклунки вже зібралися там. Маяли на вітрі коси, лопотіли спідниці; всі чарівниці вже кружляли довкола вогнища. Було їх тут чи не з п’ятсот, коли не шістсот: гірські русалки, лісові мавки, русалки болотяні та криничні, чаклунки-вітряниці, русалки-туманниці, трав’яні русалки та чарівниці-гризухи. Вихором шугали вони одна повз одну, вимахуючи мітлами.

— Вальпургієва ніч! — вигукували чарівниці. — Гей-я, Вальпургієва ніч!

Вони мекали, крякали й кукурікали. Час від часу викликали грім і блискавки.

Мала Баба Яга й собі непомітно шугнула поміж збурену юрбу.

— Гей-я, Вальпургієва ніч! — щосили гукала вона.

Разом з усіма кружляла вона довкола багаття й думала:

«Якби мене оце побачив Абраксас! Витріщив би з подиву очі, як сова!»

Може б, усе й добре скінчилося, якби мала Баба Яга танцюючи не перебігла дорогу своїй тітоньці — чаклунці-дощовиці Трам-Бам-Бах. Хто-хто, а тітонька Трам-Бам-Бах жартів не знала. Завжди була надута й лиха.

— Ти диви! — гукнула вона, зіткнувшись посеред танцівниць із своєю небогою. — Оце-то новина! Тобі чого тут треба? Кажи! Хіба ти не знаєш, що дітлахам заборонено з’являтися сьогодні на Блоксберзі?

— Не кажи нікому! Не кажи! — злякано просила мала Баба Яга.

— Е, ні! — сказала тітка Трам-Бам-Бах. — Тебе, зухвале дівчисько, треба покарати!

Всі чаклунки, почувши це, зацікавлено зібралися довкола них. Чаклунка негоди Трам-Бам-Бах одразу ж розповіла їм про все.

— Що тепер з нею робити? — гнівно спитала вона.

— Покарати її треба! — загули чаклунки-туманниці.

— Ведіть її до Найстаршої чаклунки! — закаркали гірські чарівниці. — Зараз же ведіть!

— Авжеж! Авжеж! — підхопили всі. — Беріть її і тягніть до Найстаршої!

Не допомогли малій Бабі Язі ні просьби, ні благання. Тітка Трам-Бам-Бах ухопила її за комір і притягла перед очі Найстаршої чаклунки. Та поважно сиділа на троні з кочерг. Насуплено вислухала вона чаклунку-дощовицю. Тоді громом загриміла на малу Бабу Ягу:

— І ти наважилася прилетіти цієї ночі на Блоксберг, хоч ворожбиткам твого віку це заборонено? Як тобі спало на думку таке божевілля?

— Сама не знаю! — Мала Баба Яга затіпалась від страху. — Мені… мені раптом так сюди закортіло… ось я й сіла на мітлу та й прилетіла…

— Тоді сідай і лети назад, — звеліла Найстарша чаклунка. — Щезни мені з очей! Негайно! Поки я не розсердилася!

Мала Баба Яга зрозуміла, що з Найстаршою ще можна якось дійти згоди.

— А дозволите мені хоч на той рік танцювати з вами? — боязко спитала вона.

— Гм… — замислилась Найстарша, — Обіцяти не можу. Але як ти станеш на той час доброю чаклункою, тоді ще поміркуємо. Через рік, напередодні Вальпургієвої ночі, на загальній раді ми влаштуємо тобі екзамен. Але буде він нелегкий.

— Дякую! — сказала мала Баба Яга. — Дякую вам! Обіцяю стати через рік доброю чаклункою.

І стрибнула на мітлу, щоб летіти додому. Але раптом втрутилася чаклунка-дощовиця Трам-Бам-Бах:

— І ти не хочеш покарати це зухвале дівчисько? — спитала вона в Найстаршої чаклунки.

— Покарай її!-— підбурювали інші чаклунки-дощовиці.

— Покарай її! — волала решта.

— Треба, щоб був порядок!

— Провчити її, як слід! Провчити!

— Підсмалімо це зухвале жабеня на вогні! — порадила тітка Трам-Бам-Бах.

— Чи не краще заперти її на кілька тижнів, — запропонувала чаклунка-гризуха. — У моєму гусятнику! Все одно він порожній…

— А я краще придумала, — встряла болотяна русалка. — Віддайте її мені! Я її ткну в багно! По самісінькі вуха!

— Ні, ні! — заперечили трав’яні русалки. — Краще добре подряпати їй обличчя.

— А ще, — засичали чаклунки-дощовиці, — її треба гарненько відшмагати!

— Лозинами! — заторохтіли гірські чаклунки.

— Ще й мітлами! — гукнула тітка Трам-Бам-Бах.

Мала Баба Яга похолола з жаху. Оце-то так! Коли всі висловились, озвалася Найстарша:

— Якщо ви так вимагаєте їй кари… — почала вона.

— Вимагаємо! Вимагаємо! — залементували гуртом усі чаклунки, а найдужче тітка Трам-Бам-Бах.

— …Тоді раджу відібрати в неї мітлу! — крикнула Найстарша. — Нехай іде додому пішки! Живе вона далеко, і доведеться їй бігти три дні та три ночі, поки дістанеться до своєї хатки. Буде з неї й цього.

— Ні, цього мало! — закричала тітка Трам-Бам-Бах.

Але інші чаклунки погодились, що цього з малої цілком досить. Вони відібрали й пошпурили у вогонь її мітлу. А тоді зловтішно побажали їй щасливої дороги.

Я помщуся!

Яка ж то була довга і виснажлива дорога! Три дні й три ночі йшла мала Баба Яга до своєї хатки. Вранці четвертого дня з намуляними ногами і в подертих черевиках вона ступила на своє подвір’я.

— Нарешті повернулася! — зустрів її Абраксас.

Він сидів на димарі і стривожено виглядав господиню. Як побачив її, наче камінь зсунувся з його воронячої душі. Він розгорнув крила і полетів їй назустріч.

— Що ж оце ти робиш? — закрякав він. — Тиняєшся десь цілими днями, а я сиджу вдома і не знаю, що чинити. — Він переступив з ноги на ногу. — А який у тебе вигляд? Уся в пилюзі! І чому кульгаєш? Пішки йшла? А я ж думав, ти на мітлі. Хіба в тебе не було мітли?

— Була! — зітхнула мала Баба Яга.

— Як-то була? — здивувався ворон. — Що це означає?

— А те, що мітли більше нема!

— Мітли?..

— …більше нема! — повторила мала Баба Яга.

Абраксас раптом про все здогадався. Він схилив голову набік.

— Отже, тебе спіймали? Я ж так і знав. Було б дивно, якби тебе не спіймали! Що ж, по заслузі й шана.

Але малій Бабі Язі вже все було байдуже. «Спати! — думала вона. — Мерщій спати!» Вона подибала до своєї кімнатки і впала на ліжко.

— Хе! — обурився Абраксас. — Може, ти хоч скинеш закурений одяг?

Але мала Баба Яга вже голосно хропла.

Вона спала, як байбачок, аж до ранку. А коли прокинулась, Абраксас терпляче сидів на бильці ліжка.

— Виспалася? — спитав він.

— Трохи, — позіхнула мала Баба Яга.

— То, може, хоч тепер розкажеш мені про все, що сталося?

— Спочатку поснідаємо, — буркнула мала Баба Яга. — Не розповідати ж мені натщесерце?

Наївшись по саму зав’язку, мала Баба Яга відсунула тарілку й заходилася розповідати…

— Хоч і легковажно ти повелась, та щастя маєш, — зауважив Абраксас, коли вона скінчила. — Пам’ятай, що за рік ти повинна стати доброю чаклункою.

— Постараюся, — обіцяла мала Баба Яга. — Віднині я вчитимусь чаклувати не шість, а сім годин щодня. Крім цього, я зроблю ще дещо… щось дуже важливе…

— Що саме?

Мала Баба Яга скривилась, прибрала дуже сердитого вигляду. Тоді вимовила поволі, з притиском:

— Я по-мщу-ся!

— Кому?

— Тітці Трам-Бам-Бах! Вона, капосна, усьому виною! Це через неї в мене скалічені ноги і подрані черевики. Хто підбурив усіх чаклунок проти мене? Хто потяг мене до Найстаршої чаклунки? Вона! Мало їй було, що в мене забрали мітлу! Усього. Їй мало!

— Гаразд, — погодився Абраксас. — Вона підло повелася. Але мститися?!

— Я їй начаклую замість носа свинячий писок! — засичала мала Баба Яга. — І ослячі вуха! І телячі ноги! І цапину бороду! А на додачу коров’ячий хвіст!

— Коров’ячий хвіст і цапину бороду? — спокійно промовив ворон. — Невже ти гадаєш дошкулити цим старій Трам-Бам-Бах? Вона ж така сама чаклунка, як і ти, і простісінько зніме твої чари.

— Ти так гадаєш? — Мала Баба Яга зрозуміла, що ослячі вуха і телячі ноги не багато зарадять. — Добре! — сказала вона. — Тоді я придумаю щось хитріше! Щось таке, з чим тітка Трам-Бам-Бах не швидко впорається. Віриш мені?

— Припустимо, — погодився Абраксас. — Але здається мені, що коли ти заподієш їй щось лихе, то потім сама гірко жалкуватимеш.

— Чому? — здивувалася мала Баба Яга.

— Бо ти обіцяла Найстаршій чаклунці стати доброю чарівницею. А добрі чарівниці не чинять лиха! Затям собі це!

Мала Баба Яга нерішуче глянула на ворона:

— Ти не жартуєш?

— Анітрохи, — відповів Абраксас. — На твоєму місці я добре над цим поміркував би!

А мітли у вас є?

Що робить мала Баба Яга, коли намуляє собі ноги? Бере трохи жаб’ячої ікри, мишачого посліду, домішує туди жменю подрібнених зубів кажана і довго варить усе це на вогнищі. А тоді змащує тим варивом рани, проказуючи замовляння з чаклунської книги. І ноги вмить гояться.

— Так, одне зроблено, — з полегкістю промовила мала Баба Яга, коли вариво і замовляння зробили своє.

— Уж не кульгатимеш? — спитав Абраксас.

— Сам подивися! — І мала Баба Яга босоніж пішла в танок по хаті.

Потім вона надягла панчохи і взулася в черевики.

— Куди це ти зібралася? — здивувався ворон.

— В село! І ти ходи зі мною.

— Далеченько! — вигукнув Абраксас. — А мітли в тебе немає! Доведеться пішки йти.

— Отож-бо й воно! — мовила мала Баба Яга. — Я не хочу більше ходити пішки. Через це й треба йти в село.

— Ти що, надумала поглузувати з мене?

— Чого б то? Просто я хочу купити собі нову мітлу, звичайно, коли ти не заперечуєш.

— Ну, це інша річ! — зрадів Абраксас. — Тоді й я піду з тобою. Бо знов десь забаришся.

Дорога в село йшла через ліс. Іти доводилося по слизькому, покрученому корінні, по гострому камінні, крізь колючу ожину. Правда, воронові було байдуже: він вигідно вмостився на плечі малої Баби Яги і пильнував тільки, щоб якась гілка не стьобнула його по голові.

Зате мала Баба Яга раз у раз спотикалася об коріння дерев, чіплялася спідницею за гілля кущів.

— Ну та й дорога! — сердилась вона. — Одне тішить, що скоро я знов літатиму.

Невдовзі вони дісталися до села і зайшли в крамничку Балдуїна Перчинки. Пан Перчинка, звісно, нітрохи не здивувався, що мала Баба Яга з ученим вороном завітали до його крамнички. Адже він зроду не бачив справжньої чаклунки, а тому мала Баба Яга здалась йому звичайною бабусею з сусіднього села.

Він гречно привітався з нею. Вона так само гречно відповіла.

— Що бажаєте? — люб’язно спитав крамар. Спочатку мала Баба Яга попросила чверть фунта карамельок.

— Будь ласка, пригощайтеся! — Вона подала воронові пакуночок з цукерками.

— Красно дякую! — каркнув Абраксас.

— Учений птах! — шанобливо мовив крамар, бо знав, що на світі є вчені ворони. — Що ви ще бажаєте?

— Є у вас мітли? — спитала мала Баба Яга.

— Аякже! — вигукнув пан Перчинка. — Віники, щітки, мітли! І швабри! Є й мітелки змітати пилюку…

— Ні, дякую, мені потрібна мітла!

— З держаком чи без?

— З держаком. Неодмінно з держаком. Але щоб він був не куций.

— Ось цей вам підійде? — догідливо спитав крамар. — Довшого тепер, на жаль, немає…

— Мабуть, підійде, — сказала мала Баба Яга. — Я беру мітлу.

— Дозвольте, я вам її хоч трохи загорну, — запропонував Перчинка. — Вам так зручніше буде її нести.

— Ви дуже уважні, — посміхнулася Баба Яга, — але не треба.

— Ваша воля! — Пан Перчинка полічив гроші і провів малу Бабу Ягу до дверей. — Матиму за честь бачити вас у себе знову. Ваш покірний…

«Слуга», — хотів був він сказати, але враз йому аж подих перехопило. Він побачив, як купувальниця осідлала мітлу. Вона пробубоніла щось під ніс, і — шух! — мітла полетіла вгору разом із нею та вороном!

Пан Перчинка очам своїм не вірив.

«Ой лишенько! — подумав він. — Чи це, бува, мені не сниться?»

Добрі наміри

Вихором полинула мала Баба Яга на новій мітлі. Вітер метляв її волоссям, лопотів хусткою. І ось вони вже над сільськими дахами та вежами. Воронові Абраксасу, що сидів у Баби Яги на плечі, доводилось добре триматися пазурами.

— Обережно! — закрякав він. — Дзвіниця!

Мала Баба Яга вчасно повернула мітлу, а то вони б зависли на вершечку дзвіниці. Тільки фартух зачепився на дзьоб залізного півника, що повертався за вітром, і роздерся навпіл.

— Лети повільніше! — крикнув Абраксас. — Бо ще скрутиш собі в’язи! З глузду з’їхала, чи що?

— Це не я! Це мітла! — вигукнула мала Баба Яга. — Вона мене не слухається!

З новою мітлою так самісінько, як з молодим конем: спершу її треба приборкати та об’їздити. І коли відбудешся самим тільки розірваним фартухом, вважай, що тобі пощастило.

Але мала Баба Яга була мудра. Вона погнала норовисту мітлу в чисте поле. Там не було за що зачепитись.

— Брикай, брикай собі! — заохочувала вона мітлу. — Брикай! Як змордуєшся, то враз порозумнішаєш! Вйо!

Мітла і сяк, і так намагалася скинути Бабу Ягу. Викручувалась, як тільки могла, ставала дибки, летіла сторч, але нічого не допомогло. Мала Баба Яга мов прикипіла до мітли.

Нарешті мітла присмирніла: вона геть знесиліла. Тепер мітла корилася кожному слову малої Баби Яги.

Слухняно летіла вона то швидко, то повільніше, то прямо, то кружка.

— Давно б так! — задоволено промовила мала Баба Яга.

Вона поправила на голові хустку, обсмикала спідницю, потім легенько стукнула долонею по держаку, і вони плавно полетіли до лісу.

Мітла тепер стала покірна, мов ягня. Не кваплячись, пливли вони в повітрі над верхів’ями дерев. Далеко внизу де-не-де зринали зарості ожинника, гранітні скелі… А мала Баба Яга любенько собі махала ногами. З радості, що їй тепер не доведеться більш ходити пішки. Забачивши зайців та козуль, вона махала їм рукою. А ще бавилася тим, що лічила лисячі нори.

— Поглянь-но! Мисливець! — І ворон Абраксас кивнув донизу своїм довгим дзьобом.

— Та бачу, — відповіла мала Баба Яга. Вона скривила губи і — чвирк! — плюнула мисливцеві просто на капелюх.

— Навіщо це ти? — дорікнув Абраксас.

— Бо мені так хочеться! — захихотіла мала Баба Яга, — Нехай думає, що то дощ!

Та ворон і не посміхнувся.

— Так не годиться! — докірливо сказав він. — Добрі чаклунки не плюють на капелюхи людям.

— Ах, облиш! — вередливо вигукнула мала Баба Яга.

— Будь ласка! — образився Абраксас. — Мені що? Але твоя тітонька Трам-Бам-Бах дуже зрадіє, як дізнається про твої вибрики…

— Чарівниця-дощовиця? А яке їй діло?

— А таке! — крякнув Абраксас. — Уяви собі, як вона тішитиметься, коли ти через рік не станеш справжньою чаклункою! Хочеш зробити їй таку приємність?

Мала Баба Яга щосили закрутила головою.

— А саме до того йде! Ось побачиш, як не схаменешся! — І Абраксас замовк.

Мала Баба Яга й собі замовкла. Воронові слова змусили її замислитись. Та хоч круть, хоч верть, а видно, його правда.

Коли вони прилетіли додому, мала Баба Яга сказала:

— Таки твоя правда! Я мушу стати доброю чаклункою. Тільки цим дошкулю тітці Трам-Бам-Бах. Нехай з люті кусає собі лікті…

— Саме так воно й буде! — крякнув Абраксас. — Але віднині роби тільки добрі справи.

— О, це я можу! — запевнила мала Баба Яга.

Буря

Мала Баба Яга віднині вчилася чаклунства не по шість, а по сім годин щодня. До наступної Вальпургієвої ночі вона хотіла знати геть-чисто все, про що могли спитати її дорослі чарівниці. Наука йшла легко, адже Баба Яга була ще така молода. Незабаром вона вже пам’ятала всі найважливіші чаклунські штуки.

Часом вона літала трохи прогулятися. Після стількох годин пильної праці треба було розважитись. Хоч вона й мала нову мітлу, та іноді гуляла в лісі й пішки. Бо ж ходити пішки з власної охоти велика приємність!

Одного разу, коли вона з Абраксасом блукала лісом, їм зустрілись три бабусі. За плечима в кожної був кошик. Старенькі дивилися під ноги, мов чогось шукали.

— Чого ви тут шукаєте? — спитала мала Баба Яга.

— Сухої кори та ломаччя, — відповіла одна бабуся.

— Але нам не щастить, — зітхнула друга. — Ліс як виметений.

— І давно ви шукаєте? — спитала мала Баба Яга.

— З раннього ранку, — сказала третя бабуся. — Ми все шукаємо й шукаємо, та не назбирали разом утрьох навіть півкошика. Чим же його палити взимку піч?

Мала Баба Яга зазирнула в кошики: на дні лежало по кілька тоненьких гіллячок.

— Тепер я розумію, чого ви такі сумні, — закивала вона головою. — Але що за причина, чому ви нічого не знайшли?

— Це все вітер!

— Вітер? — здивувалася мала Баба Яга. — А до чого тут вітер?

— Бо він не хоче віяти, — сказала одна бабуся.

— А коли немає вітру, то жодна суха гіллячка не впаде додолу з дерева, — додала друга.

— А коли гілля не падає з дерев, то що збирати в кошик? — докинула третя.

— Та он воно що! — вигукнула мала Баба Яга.

Бабусі закивали головами. А одна сказала:

— От якби я вміла ворожити! Я наворожила б вітру, та я, на жаль, не чаклунка.

— Авжеж, — погодилась мала Баба Яга. — Ти не чаклунка.

Зажурені бабусі налаштувалися йти додому.

— Нема чого шукати, — мовили вони. — Поки не буде вітру, ми не назбираємо нічого. До побачення!

— До побачення! — промовила мала Баба Яга.

— Чи можна якось їм зарадити? — прошепотів Абраксас, коли бабусі трохи відійшли.

Мала Баба Яга пирснула:

— Я вже щось надумала! Міцніш тримайся, а то тебе знесе вітер.

Здійняти вітер малій Бабі Язі було заіграшки. Як крізь зуби свисне — то й зніметься буря, та ще й яка!

Мала Баба Яга свиснула — і враз закрутив вихор, гнучи додолу стовбури дерев. Він помчав над горою й загойдав дерева. Здоровенні гілляки, шматки кори полетіли додолу.

Бабусі заойкали, поприсідали зі страху, притримуючи руками спідниці. Ще мить — і їх підхопив би вихор. Але мала Баба Яга цього не хотіла.

— Годі! — вигукнула вона. — Вгамуйся!

І вітер одразу вщух. Бабусі злякано роззирнулись. У лісі було повно гілляччя, дрючків та сухої кори.

— От добре! — загукали вони, — Стільки хмизу враз! Його нам надовго стане!

Вони миттю вивершили свої кошики і, сяючи з радості, подалися додому.

Мала Баба Яга, всміхаючись, дивилася їм услід.

Навіть ворон Абраксас був задоволений, а таке траплялося не часто. Легенько дзьобнувши малу Бабу Ягу в плече, він сказав:

— Для початку непогано. Мені здається, у тебе є все, щоб стати справжньою доброю чаклункою.

Вперед, синку!

Відтоді мала Баба Яга завжди дбала про те, щоб збирачки хмизу не верталися додому з порожніми кошиками. І всі були в гарному настрої, а знайомі бабусі, зустрівши в лісі малу Бабу Ягу, весело всміхалися й казали:

— Збирати в цьому році хмиз — це втіха! Є по що ходити!

Як же здивувалася одного разу мала Баба Яга, коли зустріла заплаканих бабусь із порожніми кошиками за плечима!

Адже вчора ввечері вона здійняла великий вітер, і в лісі було повно хмизу.

— Подумай тільки, яке лихо! — хлипали бабусі. — Новий лісник заборонив нам збирати хмиз. Повитрушував наші кошики і нахвалявся заарештувати нас, як ще хоч раз поткнемося в ліс.

— Який це ґедзь його вкусив?

— Він лихий чоловік! — закричали бабусі. — Колишній лісник не боронив нам збирати хмиз. А цей, бач, не дозволяє. Як він лютував, то й не сказати! Не буде в нас тепер дрівець… — І бабусі заголосили ще дужче.

— Не плачте! — втішала їх мала Баба Яга. — Новий лісник передумає. Я його напоумлю.

— Як? Як ти це зробиш? — не вірили бабусі.

— Це вже мій клопіт. Ідіть додому й не тривожтесь. А від завтрашнього дня знову збиратимете хмиз, скільки вам треба.

Бабусі подибали додолу. А мала Баба Яга хутенько вичаклувала собі повний кошик хмизу. Тоді поставила його край дороги сіла поряд, ніби притомилась і відпочиває.

Чекати їй довелося недовго: незабаром на дорозі показався лісник. Мала Баба Яга пізнала його по зеленій куртці. За плечима в нього висіла рушниця, а через плече шкіряна торба.

— Ого! — крикнув лісник. — Іще одна! Ти що тут робиш?

— Відпочиваю, — пояснила мала Баба Яга. — Заважкий кошик, нехай трохи оддишуся.

— Хіба ти не знаєш, що збирати хмиз тут заборонено?

— Ні, звідки мені знати?

— Ну, то тепер знатимеш! — скипів лісник. — Висипай хмиз і забирайся геть!

— Висипати хмиз? — здивовано перепитала Баба Яга. — Змилуйтеся наді мною, пане новий лісник! Ви не скривдите старої жінки!

— Зараз побачиш, що я тобі зроблю! — закричав лісник. Він схопив кошик і хотів висипати хмиз. Але мала Баба Яга сказала:

— Цього ви не зробите!

Лісник геть розлютився.

«Я запроторю тебе до в’язниці!» — хотів він закричати, але натомість промовив:

— Вибач, я пожартував. Звісно, ти можеш забрати свій хмиз.

«Ти диви, — збентежився лісник, — я думаю одне, а кажу зовсім «інше?»

Та звідки йому було знати, що це мала Баба Яга начаклувала.

«Отак краще, синку!» — подумала мала Баба Яга і весело сказала:

— Якби ж цей кошик був хоч трохи легший!

— Може, допомогти? — люб’язно спитав лісник. — Я міг би віднести вам цей хмиз аж додому…

Мала Баба Яга захихотіла:

— Справді, синку? Який ти ласкавий! Який чемний!

«Хоч ґвалт кричи! — думав лісник. — Верзу казна-що. Я сам себе не впізнаю».

Лісник, сам незчувшись коли, завдав важкий кошик собі на плечі.

— Матусю! — сказав він. — Якщо ви дуже стомилися, то сідайте верхи на кошика.

— А ти не жартуєш? — спитала мала Баба Яга.

Лісник з відчаєм почув свою люб’язну відповідь:

— Авжеж, не жартую! Вилазьте!

Малій Бабі Язі не треба було двічі казати. Одним махом сіла вона верхи на кошик, а ворон Абраксас фуркнув їй на ліве плече.

— Тепер рушаймо! Вперед, синку!

Лісникові куди дужче хотілося, щоб кошик разом із старою й вороном провалилися до лиха в землю. Та що з того? Він покірно чалапав уперед.

— Прямо й прямо! — крякав Абраксас. — Та жвавіше, мій ослику, жвавіше! А то дзьобну тебе в м’якеньке місце!

Лісника кидало то в жар, то в холод. Він дибав та й дибав, весь упрілий, висолопивши язик. Спочатку лісник загубив свого зеленого капелюха, потім шкіряну торбу. Рушницю він теж посіяв. А його все ганяли й ганяли по лісі вздовж і впоперек.

— Ліворуч! — командував Абраксас. — За отим ровом праворуч, а далі на гору!

Коли вони нарешті дісталися до хатки, лісник ледве стояв на ногах. Та мала Баба Яга не почувала до нього жалю. Навпаки, вона сказала:

— Чи не хочеш ти, синку, порубати оцей хмиз?

— Порубаю, пов’яжу ще й складу в стос, — промовив лісник.

Так він і зробив.

Коли лісник скінчив — а затяглася робота допізна, — мала Баба Яга сказала:

— Тепер хоч і додому йди. Не знаю, як і дякувати тобі, синку! Такого люб’язного лісника, як ти, навряд чи ще де знайдеш! Ото зрадіють бабусі, як прийдуть завтра по хмиз! Ти ж бо і їм допоможеш, правда?

Новий лісник кивнув головою і, заточуючись, поплентався додому.

Відтоді, побачивши в лісі якусь бабусю з кошиком хмизу, він обминав її десятою дорогою.

Мала Баба Яга ще не раз згадувала про цю свою витівку.

— Тепер я так завжди робитиму! — призналася вона воронові. — Я допомагатиму добрим людям. А лихим робитиму каверзи. Це мені подобається!

— А навіщо? — спитав Абраксас. — Робити добро можна й без каверз.

— Ах, це нудно! — пирхнула мала Баба Яга.

— А ти звідки знаєш? — спитав Абраксас.

Паперові квіти

Якось у неділю малій Бабі Язі скортіло полетіти до міста й подивитися базар.

— Чудово! — зрадів Абраксас. — І я з тобою! Тут у лісі, так самотньо, дерев сила, а людей обмаль. А в місті, та ще на базарі, навпаки!

Та летіти на мітлі аж до самого базарного майдану вони не могли. Уявіть собі, який би там переполох зчинився! Чого доброго, ще й поліцію накликали б на свою голову. Тож сховали вони мітлу на околиці міста, в житі, а далі пішли пішки.

Базар уже вирував: господині, наймички, селянки, куховарки товпилися довкола прилавків. Жінки городників вихваляли свою городину, продавці садовини гукали раз у раз: «Купуйте яблука боскоп і груші бера!» Жінки рибалок запрошували до оселедців, ковбасник — до гарячих сардельок, гончар — до глечиків та мисок, розставлених на солом’яній маті.

— Квашена капуста! Квашена капуста! — гукали тут.

— Кавуни, дині! Дині, кавуни! — кричали там.

Та найдужче було чути Якоба Дешевого. Він стояв на верхньому східці фонтану і, стукаючи молоточком по скриньці з крамом, кричав:

— Купуйте, люди, в мене, купуйте! Сьогодні мій крам дешевий! Сьогодні я дуже щедрий, віддаю все за півціни! Шнурівки, нюхальний тютюн, підтяжки! Леза, зубні щітки, шпильки для кіс! Ганчірки мити горщики, вакса, часниковий сік! Підходьте, люди добрі! Купуйте в Якоба Дешевого!

Мала Баба Яга тішилася з базарної метушні. То сюди, то туди ніс її людський потік. Тут покуштувала вона груш, там — квашеної капусти. У Якоба Дешевого за кілька крейцерів купила запальничку, а той подарував їй скляного персня.

— Красно дякую! — промовила мала Баба Яга.

— Будь ласка!.. Сюди, люди добрі, сюди! Купуйте крам у Якоба Дешевого!

У найдальшому куточку базару мовчки стояла бліда дівчинка з повним кошиком паперових квітів. Люди не звертали на неї уваги, квапливо йшли собі далі. Ніхто й квіточки не купив у несміливого дівчати.

— От якби ти щось зробила для сердешної дитини, — мовив ворон Абраксас. — Шкода мені бідолашки.

Мала Баба Яга хутенько проклала собі в юрмі дорогу, підійшла до дівчини й спитала:

— Ніяк не попродаєш квітів?

— Ох, — зітхнула дівчинка, — хто купує паперові квіти влітку! Мама знову плакатиме. Як я до вечора не вторгую хоч трохи грошей, їй буде ні за що купити нам хліба. А в мене ще семеро братиків і сестричок. Батько минулої зими помер. Тож ми й робимо оці паперові квіти. Та ніхто не бере.

Мала Баба Яга співчутливо слухала дівчинку, думаючи, як їй допомогти. Аж ось вона сказала:

— Не збагну, чому люди не купують цих квітів. Вони ж так гарно пахнуть!

Дівчинка недовірливо подивилася на неї:

— Пахнуть? Хіба ж пахнутимуть паперові квіти?

— Авжеж, авжеж, — поважно запевнила мала Баба Яга. — Вони пахнуть куди приємніше за справжні. Хіба ти не відчуваєш?

Паперові квіти справді пахли! І це помітила не тільки мала, що їх продавала.

На базарі всі раптом почали принюхуватись.

— Що воно так пахне? — питалися одне в одного люди.

— Як-то! Паперові квіти, кажете? Чи є вони ще? Треба купити кілька квіток неодмінно! Мабуть, вони дорогі?

Усяк, хто мав носа й ноги, поспішив на той край базару, де стояла дівчинка. Жінки рибалок покидали напризволяще свої оселедці, ковбасник — свою плиту, на якій варилися сардельки, городниці — свою городину. Всі, всі пхалися до дівчинки — купити паперових квітів. Навіть Якоб Дешевий з крамарською скринькою й собі примчав туди. А що він прибув останній, то, звівшись навшпиньки, склав трубочкою руки й залементував.

— Агей! — кричав він через голови людей, — Ти чуєш мене, дівчинко з квітами? Це Якоб Дешевий. Передай мені дві квітки! Ну хоч одну! Чуєш мене? Хоч однісіньку?

— Ні, ні! Нікому не продавай без черги! Навіть Якобові Дешевому! — закричали люди. — Продавай по черзі! — Вони раділи, бо їм пощастило — вони попереду. Адже всім квітів не вистачить, і ті, хто прийшов пізніше, спіймають облизня.

А дівчинка продавала й продавала. Проте квітів у кошику не меншало. їх вистачило для всіх, хто тільки хотів купити, навіть для Якоба Дешевого.

— Що за дивина, — знизували плечима люди, — чому квітів у кошику не меншає!

Дівча також не знало чому. Звичайно, це могла б пояснити тільки мала Баба Яга. Але вона з Абраксасом уже давненько зникла з базару, лишивши позаду міські будинки. Невдовзі вони дісталися туди, де лежала схована в житі мітла.

Мала Баба Яга все ще думала про дівчинку. І стиха сміялася. Раптом ворон легенько дзьобнув її в плече і показав чорну хмару, що швидко пливла в небі. Хмара була б як хмара, якби з неї не стирчав держак мітли.

— Глянь! — крикнув Абраксас. — Тітка Трам-Бам-Бах! Стара пройда, певно, шпигувала за тобою.

— Ну, вже ця все винюхає! — буркнула мала Баба Яга.

— Пусте! — промовив ворон. — Перед нею тобі нема з чим критися, а надто з сьогоднішнім вчинком.

Добра наука

Уже кілька днів без упину йшов дощ. Малій Бабі Язі зоставалось тільки никати без діла по хаті й, позіхаючи, виглядати кращої години. Аби згаяти час, вона іноді трохи ворожила: качалка з кочергою танцювали в неї на плиті вальс, совочок перекидався біля грубки, а масничка ставала догори дном. Але то були все дрібні витівки, і скоро вони їй набридли.

Та ось нарешті знову засяяло сонце, і мала Баба Яга не могла більше всидіти в своїй хатині й хвилиночки.

— Гайда! — бадьоро вигукнула вона. — Вилітаймо! І тільки через комин! Подивимось, чи десь, бува, не стануть у пригоді наші чари.

— Але пам’ятай, що насамперед треба робити добрі справи! — застеріг її Абраксас.

Вони покружляли над лісом, а тоді над луками. Внизу, то тут, то там, блищали калюжі від дощу, дороги порозкисали. Селяни чалапали по кісточки в болоті.

І шлях до села після дощу розгруз. Саме тоді з міста їхала підвода, запряжена парою коней. На підводі лежали бочки з пивом. Дорога була така, що швидко не поїдеш. З рота в коней клаптями падала піна. Важку підводу вони тягли щосили. Візникові ж, який розсівся собі на передку, здавалося, що їде він надто поволі.

— Вйо! — горлав він. — Ворушіться, кляті! — безжально батожив коней.

— От поганець! — обурився Абраксас. — Лупить коней, мов якийсь катюга! Хіба можна спокійно на це дивитись?

— Нічого! — сказала мала Баба Яга. — Скоро він забуде цю погану звичку!

Вони летіли слідом за підводою, аж поки вона не спинилася у селі перед корчмою. Візник зняв дві бочки й покотив їх через подвір’я до підвалу. Потім сам зайшов до корчми й замовив собі обід. А знесилених коней і не подумав випрягти й дати їм хоч по жменьці сіна чи вівса.

Мала Баба Яга тим часом стояла за повіткою, і коли візник щез за дверима корчми, вона миттю підбігла до підводи й спитала в коней їхньою мовою:

— Ваш хазяїн завжди такий жорстокий?

— Завжди, — зітхнули коні, — якби ти ще його побачила, коли він добре вип’є або лють на нього нападе. Періщить нас уздовж і впоперек, та ще й пужалном. Поглянь на наші спини в рубцях, то сама пересвідчишся.

— Парубійка слід провчити! — вигукнула мала Баба Яга. — Просто сором, що він отак вас лупцює. Допоможіть мені розквитатися з ним,

— Охоче. А що нам робити?

—Не рушайте з місця, коли він вилізе на підводу й схоче їхати. Не рушайте й кроку!

— Ох, ні-ні! — злякались коні. — Він нас приб’є!

— Обіцяю, що вам нічого не буде, — заспокоїла їх мала Баба Яга.

Вона підійшла до підводи, взяла батіг і зав’язала на його кінці вузлика. Та й більш нічого! Тепер вона могла з спокійною душею повернутися за повітку й крадькома позирати звідти на подвір’я.

Невдовзі з корчми вийшов візник. Він добре пообідав і чимало випив. Голосно посвистуючи від задоволення, він попрямував до підводи. Виліз на передок, взяв у ліву руку віжки, а правою звично потягся до батога.

— Вйо! — гукнув він і прицмокнув.

Але коні не рушили з місця. Візник розсердився.

— Ну постривайте ж, ледацюги! Ось я вам додам охоти! — І він замахнувся батогом.

Але батіг, не зачепивши коней, свиснув у повітрі і вдарив по вухах візника.

— А, бодай вас! — вилаявся він і ще раз замахнувся… та знову влучив батогом себе самого.

Візника взяла страшенна лють. Він зірвався на ноги і несамовито замахав батогом, силкуючись поцілити коней. Але щоразу оперізував себе самого.

— От нечиста сила! — закричав візник. — Ні, так воно не буде! — Він ухопив батіг і, не тямлячись із люті, замахнувся на коней. Та й тільки ж то.

Батіг так ляснув його, що аж кров бризнула. Візник скрикнув од болю і випустив батіг. В очах йому потемніло, він ухопився за край бочки, щоб не впасти.

Коли він згодом трохи оговтався, то побачив біля підводи малу Бабу Ягу. Вона посварилася на нього пальцем.

— Якщо ти ще хоч раз візьмешся за батіг, то знов тобі те буде. Затям собі це! А тепер можеш їхати. Вйо!

Вона дала коням знак, і вони рушили. «Дякую», — заіржав один кінь. Другий вдячно покивав головою.

Візник на передку сидів ні живий, ні мертвий. І все бубонів під свій розпухлий ніс:

— Поки й житиму, не візьму в руки батога?

Несподівані гості

П’ятниця для чарівниць усе одно, що для звичайних людей неділя. Як люди не працюють у неділю, так і чарівниці не чаклують у п’ятницю. Якщо ж котрась усе-таки здумає ворожити і її застукають на гарячому, то вона за це платить штраф.

Ось чому мала Баба Яга так ревно пильнувала цього звичаю. Щоб не спокушати себе, вона ще звечора в четвер ховала мітлу якнайдалі, а чаклунську книгу замикала в шухляду. Навіщо ризикувати!

У п’ятницю мала Баба Яга спала майже до обіду. Бо що ж їй було робити, коли чаклувати заборонено? Пообідавши, вона здебільшого йшла на прогулянку або сиділа в холодочку біля печі й байдикувала.

— Як на мене, то досить було б і однієї п’ятниці на місяць, — бурчала вона іноді.

Якось у п’ятницю наприкінці літа мала Баба Яга звично сиділа на лаві біля печі й нудьгувала. Сьогодні, як ніколи, їй раптом скортіло поворожити.

Зненацька вона почула чиюсь ходу. Потім хтось постукав у двері хатки.

— Іду, йду! — крикнула мала Баба Яга.

З цікавості вона миттю схопилася і побігла глянути, хто там стукає.

Під дверима, тримаючись за руки, стояли двоє дітей, хлопчик і дівчинка. Побачивши малу Бабу Ягу, вони сказали:

— Добрий день!

— Добрий день! — відповіла мала Баба Яга. — Що вам, дітки?

— Чи не покажеш ти нам дорогу до міста, — почав хлопчик. — Ми заблукали…

— …Збирали гриби, — додала дівчинка.

— Еге, еге, — закивала головою мала Баба Яга. — Збирали гриби й заблукали.

Вона завела дітей до хатки, посадовила за стіл, налила їм кави ще й дала по шматку святкового пирога. А вже потім спитала, як їх звати.

Хлопчика звали Томас, дівчинку — Броні. Вони були брат і сестра. У їхніх батьків є заїзд і чималий шинок «Золотий бик» недалечко від міського фонтана.

— Знаю, знаю, — кивнула головою мала Баба Яга.

— А ти? — поцікавився хлопчик і сьорбнув кави. — Ти хто?

— А от відгадай! — захихотіла мала Баба Яга.

— Як же я відгадаю? Ти скажи!

— Я — Баба Яга, а це — моя хатка.

— Ой! — злякано скрикнула дівчинка. — Ти справді Баба Яга? І ворожити вмієш?

— Не бійся! — заспокоїв ворон. — Вона — добра Баба Яга і нічого поганого вам не зробить.

— Авжеж, не зроблю, — сказала й мала Баба Яга.

Вона налила їм ще кави й спитала:

— Вичаклувати вам щось?

— Схаменися! — зупинив її Абраксас. — Хіба ти забула, що сьогодні п’ятниця?

Однак мала Баба Яга вагалася недовго.

— Ми просто зачинимо віконниці, і ніхто нічого й не помітить, — лукаво мовила вона.

Та так і зробила. Позачиняла віконниці й навіть на штаби взяла, а тоді заходилась чаклувати. Спершу вичаклувала на столі в кухні морську свинку і хом’ячка, потім черепаху. Хом’ячок і свинка поставали на задні лапки й пішли танцювати. Черепаха танцювати не схотіла.

— Танцюй, танцюй! — нагримала на неї мала Баба Яга. — Не лінуйся!

Хоч-не-хоч, а довелося танцювати й черепасі.

— Ух ти! — захоплено вигукували діти. — Як у тебе здорово виходить!

— Це тільки початок, — сказала мала Баба Яга і звеліла морській свинці, хом’якові й черепасі щезнути.

Вона вичаклувала для дітей ще багато дечого веселого і втішного. Грубка співала пісеньку, в кавнику виріс букет квітів, ложки та ополоники на стінній поличці виступали, як у ляльковому театрі. Діти надивуватися не могли.

— Ану ще! — одно просили вони.

Мала Баба Яга чаклувала цілих дві години, викликаючи диво за дивом. Нарешті вона сказала:

— Ну, годі! Вам треба йти додому!

— Вже й іти?

— Авжеж, пора… Ви ж хочете бути дома ще завидна, правда?

Аж тепер діти помітили, як уже пізно. Кожне кинулось до свого кошика.

— О! — так і остовпів Томас. — Ми ж знайшли тільки трішечки всякого дріб’язку, а тепер кошики повні боровиків!

— Чого тільки на світі не буває, — вигукнула мала Баба Яга, начебто аж сама здивувалася.

Потім вона хутенько вивела дітей на дорогу.

— Дякуємо тобі! — сказала на прощання Вроні. — А може, ти прийдеш у гості до нас? Ми поводили б тебе скрізь, показали б кухню й льох, стайню й Корбініана.

— А це ж хто? — поцікавився Абраксас.

— Бик, наш улюбленець, — захоплено мовив Томас. — На ньому можна їздити верхи! Тож прийдете?

— Прийдемо! — запевнила мала Баба Яга. — Коли найкраще прийти?

— У неділю, за два тижні, — сказав Томас. — У нас буде свято — День стрільців. Давайте ‘зустрінемося на луці, де буде свято!

— Гаразд! — погодилась мала Баба Яга. — У неділю, через два тижні, ми прийдемо. Ну, а тепер біжіть!

Томас і Броні, взявшись за руки, побігли до міста. Мала Баба Яга подалася до своєї хатки. «Коли б кожна п’ятниця минала так швидко, як оця!» — подумала вона.

Ступивши на подвір’я, вона побачила просто над хаткою чорну, як смола, хмару.

— Оце тобі таке! — каркнув Абраксас. — Тітуся Трам-Бам-Бах підглядала за нами! Мабуть, через димар.

— А може, це звичайнісінька чорна хмара, — збентежено промовила мала Баба Яга. — Принаймні мітли ніде не видно…

Проте на серці в неї наче миші шкреблися. А що, коли це й справді була тітонька Трам-Бам-Бах? Ой лишенько! Та відразу донесе Найстаршій, що вона чаклувала у п’ятницю.

— Побачимо, як там воно буде, — прошепотіла мала Баба Яга.

Вона чекала день, два, цілий тиждень — але нічого не сталося. І до Найстаршої чаклунки її не покликали, і штрафу вона також не платила.

Аж тоді мала Баба Яга полегшено зітхнула: все-таки то була не тітка Трам-Бам-Бах, а звичайнісінька дощова хмара!

Зачароване свято

Гули дзвони, вистрілювали в небо ракети, святкова поляна на околиці міста ледве вміщала щасливих глядачів. Мала Баба Яга довго шукала Томаса і Броні. Вона проштовхувалась крізь юрбу, а ворон Абраксас, роззираючись на всі боки, мало не скрутив собі шиї.

Де ж вони поділися — Томас і Броні?

А вони засмучено сиділи за стрілецьким наметом. Тут їх після довгих пошуків і знайшла мала Баба Яга.

— Оце так! — вигукнула вона, похитуючи головою. — Чого похнюпились? Свято ж, а ви от-от заплачете!

— Заплачеш, — зітхнув Томас. — Коли батько надумав віддати нашого бика в нагороду переможцеві.

— Бика Корбініана? — перепитала мала Баба Яга.

— Умгу, — схлипнула Броні. — У нагороду найкращому стрільцеві.

— А він його заріже і засмажить на вогні, — додав Томас. — А тоді всі стрільці гуртом їстимуть його.

— А коли жоден із стрільців його не виграє? — спитала мала Баба Яга. — І таке ж може бути…

— Ні, — заперечив Томас, — Стрілецьке свято — і без переможця? Ні, так не буває.

— Гм! Буває всяк! — сказала мала Баба Яга. Войа вже давно щось собі надумала. — Ходімте-но зі мною, все буде гаразд.

Томас і Броні нерішуче подибали за нею. На поляну саме вийшла колона стрільців. Попереду виступав капітан з оголеною шаблею. Позаду трюхикав бик Корбініан, увесь обмаяний барвистими стрічками.

— Ура-а! — загукала юрба.

Усі пхалися, підводились навшпиньки, витягали шиї: всім кортіло побачити змагання стрільців, а надто щасливця, який виграє бика.

— Загін — стій! — скомандував капітан. За його знаком музиканти заграли туш.

— Тсс! Цитьте! — почулося в юрбі. — Зараз капітан виголосить промову.

— Мені випала велика честь, — почав той, — щиро вітати всіх вас із стрілецьким святом! Особливу нашу подяку ми складаємо нині господареві шинку «Золотий бик». Для винагороди переможця він віддає живого бика!

— Ура-а! Хай живе власник бика! — знову закричала юрба.

Тоді капітан махнув шаблею і сказав:

— Свято стрільців оголошую відкритим!

Край луки стояла висока жердина з дерев’яним орлом угорі. Його повинні були збити влучним пострілом.

Перший, як годиться, стріляв сам капітан — і блискуче промахнувся.

— Буває, — почулося з юрби.

Засоромлений невдачею, капітан відступив набік. Настала черга спробувати щастя прапорщикові. Він прицілився і вистрілив — але теж не влучив у орла.

Люди почали посміюватись. Далі всі зареготалися. Бо коли промахнеться хтось один, то ще півбіди. А вже як усі стріляють не туди, отодіто здійметься регіт! Ще зроду такого не було!

— Неймовірно! бурчав капітан, збентежено кусаючи вуса. Він ладен був із сорому крізь землю провалитись. Адже він і не здогадувався, що його рушницю, як і рушниці всіх стрільців, зачаклувала мала Баба Яга.

Але Томас і Броні, звичайно, відразу про все здогадались. Після кожного невдалого пострілу вони дедалі веселішали.

— Чудово! — вигукували вони, — Чудово!

Коли й останнього стрільця спіткала невдача, мала Баба Яга підштовхнула Томаса:

— А тепер іди ти.

— Я? Що я там робитиму?

— Стрілятимеш!

Хлопчик усе зрозумів. Він протовпився крізь юрбу і став на тому місці, звідки всі стріляли.

— Я зіб’ю орла!

— Отакий пуцьвірінок! — вигукнув капітан і хотів був прогнати хлопчика.

Та люди зняли галас:

— Нехай стріляє! Нехай стріляє! — Вони сподівалися чогось надзвичайно кумедного.

Тоді капітан сказав сердито:

— Про мене! З цього дива не буде пива.

Томас узяв рушницю, підняв її і прицілився, мов досвідчений стрілець. Люди затамували подих, позводилися навшпиньки, не спускаючи очей з дерев’яного орла.

Блиснуло полум’я, гримнув постріл. Орел з жердини ляпнувся додолу… Томас переміг. Томас став королем стрільців.

— Ура-а-а! — закричали глядачі, вимахуючи капелюхами. — Ура-а-а! Ура-а-а! Хай живе Томас! Син власника бика виграв бика!

Натовп завирував. Томаса підхопили на руки й підкинули вгору.

— Посадіть його на бика! Верхи на бика!

— І мене! — вигукнула Броні.

— Вилазь! — гукнув Томас. — Адже це й твій бик!

Вони з радістю посадили б на бика й малу Бабу Ягу. Але вона не схотіла. Томас і Броні рушили верхи на бику до міста.

Попереду всіх ішов оркестр, виграючи один за одним веселі марші. Похнюплені стрільці з своїм капітаном плентались позаду. А збуджена юрба вітала переможця:

— Браво! Хай живе король стрільців Томас! До дітей крізь юрбу пропхався кореспондент місцевої газети. Він розгорнув свій записник, дістав олівець спитав:

— Коли накажете засмажити бика?

— Ніколи! — відповів Томас. — Його взагалі не заріжуть! Бик повернеться до свого стійла!

Гули дзвони, бахкали ракетниці, і ніхто не помітив, що мала Баба Яга, сяючи з утіхи, сіла на свою мітлу й полетіла до лісу.

— Тобі знову пощастило зробити добру справу! — похвалив її Абраксас. — Тепер, гадаю, ти спокутувала свою провину за те, що чаклувала в п’ятницю.

Сніговик наш — молодець!

Був сонячний зимовий день. Прозора блакить неба аж мерехтіла. Сніг сяяв біло-біло, як випрана лляна скатертина. Мала Баба Яга й ворон Абраксас сиділи на узліссі, гріючись на сонці. Раптом поблизу залунали дитячі голоси, веселий гамір. Мала Баба Яга послала ворона подивитися, що там таке. За хвилину той повернувся і сказав:

— Малеча, років по шість-сім. Сніговика ліплять, аж ген там, за живоплотом, на лужку.

— Сніговика? Треба подивитись! — заявила мала Баба Яга.

Лужок, де гралися діти, був не дуже далеко, і мала Баба-Яга подалася туди пішки. Діти щойно зліпили сніговика. Він мав довгий морквяний ніс і очі з вуглинок, на голові замість капелюха — діряву каструлю. В правій руці він гордо тримав мітлу.

Діти не бачили, коли мала Баба Яга вийшла з-за живоплоту. Побравшись за руки, вони пішли танцювати навколо сніговика. Стрибаю

чи то на одній нозі, то на другій, діти приспівували:

Сніговик наш — молодець!
Як прибрався, пустунець:
Вдяг білесенький кожух
І з каструлі капелюх!
Сніговиче — з моркви ніс,
Ти ж не мерзни нам, дивись!

Мала Баба Яга раділа, дивлячись на гарного сніговика і веселих дітей. їй страх як кортіло потанцювати й собі з ними.

Але з лісу несподівано вискочила ватага старших хлопчаків — усього семеро. З галасом і свистом ринули вони на сніговика й перекинули його. Бешкетники затоптали в сніг каструлю, а мітлу переламали навпіл. Малюкам, що досі так весело бавилися, вони заходилися натирати обличчя снігом. Хтозна, що вони вчинили б ще, якби не нагодилася мала Баба Яга.

— Ей ви! — гнівно гукнула вона на хлопчаків. — Не чіпайте малечі. Бо вимету вас звідси мітлою!

Ватага хлопчаків дременула до лісу. Але гарного сніговика мов не було. Вкрай засмучені малюки стояли, понуривши голови. Мала Баба Яга добре їх розуміла. Щоб утішити дітлахів, вона порадила:

— А ви зліпіть нового сніговика.

Але діти сказали:

— Ми зліпимо, а ті лобуряки його знову потовчуть. Та й мітли в нас немає. Цю ж вони поламали.

— А може, це вам здалося? — мовила мала Баба Яга й нахилилася над поламаною мітлою. — Гляньте-но!

Мітла й справді була ціла!

— Тепер беріться до роботи. І нікого не бійтеся! — підбадьорила дітей мала Баба Яга. — Якщо ті бешкетники ще хоч раз спробують сюди прийти, то дістануть по заслузі. Повірте мені!

Малюки повеселішали й заходилися ліпити нового сніговика. Цей вийшов у них ще кращий, адже їм допомагала мала Баба Яга.

Щойно вони скінчили, як із лісу знову вискочило, галасуючи, семеро лобуряк. Малюки злякалися й ладні були накивати п’ятами.

— Стійте! — спинила їх мала Баба Яга. — І дивіться, що зараз буде!

І сталося диво: сніговик раптом заворушився, підняв мітлу й пішов на бешкетників. З першого хлопчика він збив шапку. Другому дав лівою рукою добрячого щигля по носі. Третього й четвертого схопив за коміри й так стукнув головами, що аж загуло. П’ятого метнув на шостого, і ті обоє покотились клубком, збивши з ніг і сьомого. А коли всі бешкетники лежали на землі, сніговик ухопив мітлу і вмить намів на них високу кучугуру.

Цього хлопчаки аж ніяк не сподівалися! Вони безпорадно вовтузилися в кучугурі. Кликали б на допомогу, та не могли — їм у роти понабивалось повно снігу. Нарешті вони якось вибралися з-під снігової купи й кинулись навтікача.

А сніговик спокійно вернувся на своє місце, підняв мітлу і застиг у своїй звичайній позі. Він стояв, начебто нічого й не сталося.

Малеча раділа страшенно. Адже ті хлопчиська вже не насміляться сюди прийти! Мала Баба Яга раділа разом з ними і так сміялася, що на очах у неї виступили сльози. Ворон Абраксас аж злякався:

— Годі! Годі! — крякав він. — А то луснеш!

Може, закладемося?

Як опинилося двоє негренят на засніженій сільській вулиці? Відколи тут з’явились турки й індіанці? Турки — в червоних чалмах і широких шароварах, індіанці — зі страхітливо розмальованими обличчями, з пишним пір’ям на головах.

— Вони з цирку! — догадався Абраксас.

Але негренята не були артистами цирку, так само й турки та індіанці. І маленькі китайці, ескімоси, і людожер, і шейх — володар пустелі, і вождь готтентотів також не були циркачами. Просто в селі почався карнавал. А коли починається карнавал, то дітей звільняють від уроків, і всі вони, кумедно перевдягнені, галасливо біжать на сільський майдан.

Малі турки пускають паперових зміїв.

— Ур-а-а! Ур-а-а! — кричить вождь готтентотів.

— Я голо-о-одний! Я го-ло-о-одний! Хто хоче, щоб я його з’їв? — вигукує людожер.

Китайці пронизливо гукають щось китайською мовою, ескімоси — ескімоською, ковбої бабахкають із пугачів. Сажотрус розмахує своїм чорним картонним циліндром, клоун стьобає лозиною володаря пустелі по тюрбану, ватажок розбійників Яромир так страшно кривиться, що йому раз по раз відпадають приклеєні вуса.

— А он, бачиш — баба-яга! — раптом сказав Абраксас.

— Де?

— О-он там, біля пожежної вежі! Бачиш? З довгою мітлою в руці.

— А, бачу! — зраділа мала Баба Яга. — Я хочу роздивитись її зблизька!

Вона підбігла до карнавальної баби-яги й привіталася.

— Добрий день! — відповіла та. — Може, ти моя сестра?

— Цілком можливо! — мовила мала Баба Яга, — Скільки тобі років?

— Дванадцять. А тобі?

— Сто двадцять сім з половиною.

— Це ти добре придумала! — вигукнула карнавальна баба-яга. — Треба запам’ятати! Коли мене тепер діти спитають, скільки мені років, я скажу: двісті п’ятдесят дев’ять років і дев’ять місяців!

— Але ж мені справді стільки років!

— Авжеж, тобі справді стільки років! І чаклувати справді вмієш! І літати верхи на мітлі!

— Ще б пак! — вигукнула справжня Баба Яга. — Хочеш, закладемося? На що?

— Краще зовсім не закладатись, — примирливо сказала карнавальна баба-яга. — Адже ти все одно не вмієш ворожити! І літати на мітлі не вмієш!

— На що закладемося? — не відступалась від свого мала Баба Яга.

Карнавальна баба-яга голосно засміялася.

— Гей! — вигукнула вона весело. — Діти, ходіть-но сюди! Турки, негренята! Мерщій сюди! Усі сюди! Володарю пустелі, ескімоси, людожери! Ось баба-яга, яка вміє літати на мітлі!

— Не може бути! — здивувався клоун.

— Може! Може! Вона хоче битися зі мною об заклад! Нехай покаже, чи це правда!

Діти з’юрмились довкола обох. Сажотрус і ватажок розбійників Яромир, клоун та індіанці, турки й негренята — всі пхалися наперед, галасували і сміялись.

— Не дури нас! — кричали ескімоси.

— Якщо ти нас дуриш, то я тебе з’їм! Чуєш? — заревів людожер. — Ти ж знаєш, що я голод-д-д-д-ний!

— З’їж мене, як ти такий голодний, — сказала мала Баба Яга. — Тільки швидше, бо я можу полетіти.

Людожер хотів був схопити малу Бабу Ягу за комір, та вона була прудкіша. Скочила на мітлу і — шух! — знялася вгору.

Людожер зі страху так і сів! Негренятам, туркам, китайцям та ескімосам одібрало мову. У володаря пустелі з голови впав тюрбан, ватажок розбійників Яромир закам’янів з роззявленим ротом, а хоробрий індіанець Чорна Хмара побілів як стіна. Негренята поблідли також, але цього ніхто не помітив, адже вони аж до вух були вимащені сажею.

А мала Баба Яга, сміючись, кружляла над сільським майданом. Потім вона сіла на вершечку пожежної вежі й помахала дітям рукою.

— Агов, діти, — прокрякав Абраксас, — тепер ви нам вірите?

— Я можу ще багато чого начаклувати! — вигукнула мала Баба Яга. — Людожер казав, що він голодний…

Вона розчепірила пальці й щось пробубоніла. Ту ж мить на майдан дощем посипалися усякі пундики і млинці! Діти радісно накинулись на ласощі. Людожер просто ковтав млинці один за одним, хоч, звісно, це йому не личило.

Тільки карнавальна баба-яга нічого не їла. Задумливо дивилася вона вслід справжній Бабі Язі, яка сміючись пролетіла на своїй мітлі над майданом і зникла вдалині.

— От тобі й маєш! — прошепотіла дівчинка. — Мабуть, їй таки справді сто двадцять сім з половиною років.

Карнавал у лісі

— Карнавал — усе-таки чудова річ, — сказав того ж вечора Абраксас, коли вони сиділи в теплій хатці й чекали, поки в печі спечуться яблука. — Шкода, що в нашому лісі карнавалів не буває.

— Карнавали? У нашому лісі? — перепитала мала Баба Яга, звівши очі від шкарпетки, яку саме в’язала собі. — Чому в нашому лісі не може бути карнавалів?

— Хтозна-чому, — зітхнув Абраксас. — Але в нас їх не буває, і тут не зарадиш.

Мала Баба Яга стиха засміялась: після воронових слів їй сяйнула весела думка. Але вона не поспішала говорити, встала, підійшла до печі й принесла печених яблук. Аж як вони повечеряли, сказала:

— До речі, любий Абраксасе, прошу тебе: зроби мені одну послугу… Політай завтра вранці по лісі й передай усім звірам, нехай по обіді зійдуться біля моєї хатки.

— Будь ласка! — погодився Абраксас, — Але звірі схочуть дізнатися, навіщо ти їх скликаєш. Що їм тоді відповісти?

— Скажи, — наче між іншим, кинула мала Баба Яга, — що я запрошую їх на карнавал.

— На карнавал? — Абраксас удав, що не дочув. — Ти сказала — на карнавал?

— Еге ж, — підтвердила мала Баба Яга. — Я запрошую усіх звірів на лісовий карнавал.

У ворона Абраксаса відразу виникло тисячу запитань до малої Баби Яги. Як вона собі уявляє той карнавал? Чи на ньому теж будуть негренята, китайці й ескімоси?

— Май терпець, — промовила мала Баба Яга. — Якщо я сьогодні розкажу тобі чисто все про свято, то завтра воно стане для тебе нецікаве.

Наступного ранку Абраксас літав по лісі, закликаючи звірів прийти по обіді до хатки малої Баби Яги. Чим більше буде учасників карнавалу, запевняв він, тим краще, і просив переказати це всім, кого звірі зустрінуть.

Пополудні до хатки звідусіль посунули звірі: білки, козулі, зайці, два олені, дюжина кроликів і зграї лісових мишей. Мала Баба Яга приязно їх вітала, а коли всі зібралися, промовила:

— А тепер ми влаштуємо карнавал!

— Але ж як? — запищали миші.

— Сьогодні кожен із вас буде кимось іншим, — пояснила мала Баба Яга. — Звичайно, самі ви не зможете перевдягтися в китайців чи турків, але я вже щось вигадаю.

Вона давно розміркувала, на кого їх усіх обернути.

Зайцям вона вичаклувала оленячі роги, оленям — заячі вуха. Мишей поробила завбільшки з кроликів, а кроликів — завбільшки як мишей. На козулях виросла густа шерсть: то червона, то синя, то зелена, як трава. У білочок з’явилися воронячі крила.

— А я? — озвався Абраксас. — Про мене ти часом не забула?

— Звісно, не забула, — всміхнулася мала Баба Яга. — У тебе буде білчин хвіст.

Собі вона вичаклувала совині очі і конячі зуби. Тепер вона була майже така потворна, як тітка Трам-Бам-Бах.

І от коли кожен із звірів уже мав незвичайний вигляд, карнавал можна було почати. Зненацька всі почули з-за печі чийсь хрипкий голосок.

— Дозвольте й мені повеселитися разом із вами.

Звірі здивовано оглянулися і тієї ж миті побачили, що з-за рогу виткнулася лисиця.

— Мене, правда, не запросили, — сказала вона, — але сподіваюся, що шановне товариство не заперечуватиме, коли й я буду на карнавалі.

У зайців із страху затрусились оленячі роги, білки вмить опинилися на даху хатки, а миші збилися докупи позаду малої Баби Яги, шукаючи в неї порятунку.

— Нехай іде геть! — обурено вигукнули кролики. — Її ще тут бракувало! І так ніколи не маємо спокою через цю негідницю! А тепер, коли ми малі, як миші, це просто небезпечно.

Лисиця вдала ображену.

— Невже я вам не до вподоби, шановне товариство? — І, вертячи хвостом, вона звернулась до малої Баби Яги: — Дозвольте мені повеселитися разом із вами.

— Обіцяй, що ти нікому не заподієш лиха.

— Обіцяю, — вигукнула облудниця. — Даю вам своє лисяче слово! Якщо ж я його зламаю, то нехай їстиму довіку тільки картоплю й ріпу!

— О, ця кара буде тобі затяжка! — засміялась мала Баба Яга. — Ми до такого не допустимо. — І, не дуже вірячи гарним обіцянкам лисиці, вичаклувала їй качиний дзьоб.

Звірі заспокоїлись: тепер лисиця нікого не задушить, хоч би й як хотіла. Навіть кролики, малесенькі, як миші, дивилися на неї без страху.

Карнавал у лісі тривав до пізнього вечора. Білочки гралися в піжмурки, ворон Абраксас усе кружляв над різномастими козулями й зумисне зачіпав їх своїм пухкеньким хвостом. Кролики сміливо танцювали під самісіньким качиним дзьобом у лисиці. А миші, попідводившись на задні лапки перед оленями, поважно казали:

— Не деріть, будь ласка, носа! — Не дуже вже ви й високі!

Та олені зовсім не ображались на мишей, а тільки підіймали по черзі то ліве, то праве заяче вухо і думали: «Карнавал є карнавал».

Коли на небо виплив місяць, мала Баба Яга сказала:

— Нам треба вже кінчати карнавал. Але перед цим я ще почастую вас святковою вечерею.

І вона знов заходилася чаклувати: козулям і оленям вичаклувала цілу копицю сіна, білочкам дістався повний кошик горішків, мишам — мішок вівса, а кроликам і зайцям — по головці капусти. Перед вечерею мала Баба Яга сказала кілька чаклунських слів, і всі звірі стали такими, як були насправді. Всі, крім лисиці, звичайно. Вона так і зосталася з качиним дзьобом.

— Потерпи трохи, — сказала їй мала Баба Яга. — Поки всі повечеряють! А чому, сама знаєш.

Хоч-не-хоч, а довелося лисиці чекати, і вже як зникла у нірці остання миша, мала Баба Яга звільнила облудницю від качиного дзьоба. І повернула їй хижий лисячий писок. Тієї ж миті перед лисицею де не взялася ковбаса. Лисиця так і кинулася на поживу.

— Смачненька ковбаса? — лукаво спитала мала Баба Яга.

Але лисиця так припала до ковбаси, що нічого не відповіла, — а це, як добре зважити, теж була відповідь.

Запеклий гравець

Сонце проганяло зиму далі й далі. Сніг почорнів і щез, крига скресла. Вже зацвіли проліски по всіх куточках лісу. Заквітчались

сріблястими котиками верби, набубнявіли бруньки на березах і ліщині.

Не диво, що в усіх людей, яких мала Баба Яга стрічала цими днями, обличчя були веселі. Усі раділи весні й думали: «Як добре, що зима нарешті минула! Чимало клопоту вона нам завдала!»

Одного разу мала Баба Яга гуляла полями, Якась жінка сиділа на межі й так сумно дивилася поперед себе, що в малої Баби Яги стиснулося серце.

— Чого ти зажурилася? — співчутливо спитала вона жінку. — Поглянь, яка гарна днина! Ти, певно, й не помітила, що прийшла весна!

— Весна? — гірко перепитала жінка. — Ах, весна, твоя правда. Але яка мені радість! Весна, зима, — мені однаково. Ті самі прикрощі, той самий клопіт. Краще померти і в землі лежати.

— Отакої! — вигукнула мала Баба Яга. — Ну, хто в твоєму віці про смерть думає? Розкажи краще, що тебе гнітить, а тоді подивимося, чи зможу я чимось тобі зарадити.

— Нічим ти мені не зарадиш, — зітхнула жінка. — Але розповім про своє лихо. В усьому винен мій чоловік, гонтар. Звичайно, гонтарі не збивають багатства. Але їхньої платні цілком вистачає, щоб завше мати шматок хліба. Та якби ж мій чоловік ті гроші додому приносив! Все, що він удень заробить, увечері протринькає, граючи з приятелями в кеглі. А дітям і мені доводиться жити надголодь. Хіба тут не побажаєш собі смерті?

— А ти не пробувала його умовляти? — спитала мала Баба Яга.

— Ще й не раз, — відповіла жінка. — Камінь, і той уже почув би мої слова. А чоловік їх не чує. Дарма й говорити.

— Коли слова не допомагають, то треба шукати якоїсь іншої ради! — сказала мала Баба Яга. — Принеси-но мені завтра вранці кілька волосин із його чуба. А далі видно буде.

Наступного ранку жінка принесла невеличке пасемце волосся. Мала Баба Яга таємниче сказала їй:

— А тепер іди додому і не край собі серця. Чоловікові твоєму відпаде охота грати в кеглі. Не мине й тижня, як я його вилікую.

Жінка пішла додому, нічого не зрозумівши. А мала Баба Яга добре знала, що їй слід робити. Вона закопала те пасемце волосся на перехресті двох шляхів, бурмочучи якісь чаклунські замовляння. Тоді поставила нігтем чаклунський знак на піску, де було зарите волосся, і, підморгнувши воронові, сказала:

— От і все. Тепер нехай той гонтар начувається.

Того вечора гонтар, як звичайно, пішов собі грати в кеглі. Вихилив з приятелем кілька кухлів пива й спитав:

— Почнемо?

— Авжеж, авжеж! — загукали всі.

— Хто перший кидає?

— Той, хто запитав.

— Гаразд, — погодився гонтар і взяв дерев’яну кулю, — тоді я кину усі дев’ять куль підряд. Пильнуйте, як падатимуть кеглі. — Він добре розмахнувся й кинув кулю.

Куля з гуркотом покотилася дерев’яною доріжкою, влучила в найбільшу кеглю і розтрощила її — бахнуло так, наче з гармати гримнули. Але тоді покотилася ще й далі і — трах! — пробила дірку в дощаній стіні.

— Схаменися, гонтарю! — загукали приятелі. — Що це ти робиш? Хочеш рознести на цурки доріжку?

— Дива, та й годі! — буркнув гонтар. — Якась куля дивна. Другим разом візьму іншу.

Та й за другим разом, коли настала гонтарева черга кидати, йому ще більш не пощастило, хоча й вибрав він найменшу кулю. Дві кеглі вщент розбив: у хлопця, що допомагав гравцям, лиш трісочки просвистіли понад вухами, а в стіні знову з’явилася дірка.

— Годі! — загримали гравці. — Або ти відтепер пускатимеш кулю легесенько, або кидай грати!

— Я старатимусь! — гаряче пообіцяв гонтар.

Третього разу гонтар кидав кулю так обережно й помалесеньку, як зроду не кидав. Він просто підштовхнув її двома пальцями — але куля бабах! — і, обминувши кеглі, виламала одвірок. Тріснула половина покрівлі, градом посипалась бита черепиця, почали падати дошки, лати, крокви. Наче від землетрусу.

Поблідлі від страху гравці сторопіло дивилися один на одного. Оговтавшись, вони похапали кухлі й люто пошпурили в гонтаря.

— Забирайся геть! Зараз же! Не хочемо більше з тобою грати. Шукай собі іншої компанії, а сюди й не потикайся!

І від цього вечора з гонтарем щоразу діялось те саме, як тільки він брався грати в кеглі у своєму чи в сусідньому селах. Ледве він пускав третю кулю, падала покрівля. Тоді в гонтаря летіли кухлі, і всі гравці посилали його під три вітри. Ще й тиждень не скінчився, а вже ніхто не приймав його до гри. Де він тільки з’являвся, там лунало:

— Воронь боже! Гонтар? Швидше ховайте кулі! Не дозволяйте йому грати, бо лихо буде!

Отож гонтареві не було іншої ради, як назавжди покинути грати.

Віднині він уже не пропадав у шинку, а щовечора сидів дома. Спочатку це його зовсім не тішило, але згодом він звик. І в цьому гонтареві зарадила мала Баба Яга.

Жінці й дітям вона теж допомогла: їм не доводилося більше голодувати. І мала Баба Яга була задоволена.

Покарані хлопчаки

Ворон Абраксас був проти одруження.

— Неодруженому краще! — казав, бувало, він. — По-перше, не треба вити гнізда. По-друге, не доводиться з дружиною сваритись. По-третє, не треба з року в рік піклуватися про цілу купу голодних вороненят. їх годуєш, годуєш, а вони однаково розлетяться по світу кожен своєю дорогою! Про все це я знаю від братів, котрі вже давно одружені, і зовсім їм не заздрю!

Був у Абраксаса улюблений брат на ім’я Крекс. Жив він у великому гнізді на старому в’язі, біля ставка. Абраксас відвідував брата раз на рік навесні. В ці дні в сім’ї було тихо: Крексова дружина сиділа на яйцях, пташенята ще не вилупилися, отже, не було страху, що їм усім трьом доведеться носити харч малим ненажерам.

Але цього разу Абраксас повернувся від брата чимось стурбований. Мала Баба Яга це відразу помітила. Тому й запитала:

— З твоїм братом Крексом нічого не сталося?

— На щастя, ще ні, — відповів Абраксас. — Але брат і його дружина у великій тривозі. Уже кілька днів у їхній місцевості бешкетують двоє хлопчаків: лазять по деревах, деруть гнізда! Позавчора обчистили гніздо чорного дрозда, а вчора сорочаче. Яйця вони кладуть у кишені, гнізда викидають у ставок. Брат Крекс у відчаї. Якщо так триватиме й далі, то настане і його черга.

— Нехай твій брат Крекс не хвилюється! — сказала мала Баба Яга. — Лети до нього і передай від мене привіт. І скажи: хай негайно повідомить, як тільки на їхній в’яз полізуть хлопчаки. Я тих поганців провчу!

— Ти обіцяєш?! — закричав Абраксас. — Ні, ти справді добра чаклунка! Славна, добра Баба Яга! Найстарша буде з тебе задоволена. Зараз же лечу до брата і все йому передам!

Минуло кілька днів, але ніяких новин не було. Мала Баба Яга вже й забула про тих хлопчаків.

Але наприкінці тижня якось по обіді прилетів, захекавшись, брат Крекс.

— Вони прийшли! Вони прийшли! — закаркав він ще здалеку, — Швидше допоможи нам, бо буде пізно.

Мала Баба Яга саме молола собі каву. Мерщій поставивши млинок на кухонний стіл, вона кинулася до мітли, сіла верхи й помчала, як вихор, до ставка за лісом. Обидва брати ледве встигали за нею.

Коли вони прилетіли, хлопчаки були вже високо на старому в’язі.

Вони добиралися до гнізда. Крексова дружина сиділа на яйцях і вся тремтіла.

— Гей, ви! — гукнула мала Баба Яга. — Чого вам тут треба? Ану злазьте і йдіть геть!

Хлопчаки перелякались. Але згодом побачили, що це якась там собі дрібнота.

Один хлопчик показав їй язика, а другий — довгого носа.

— Я вам кажу — злазьте з дерева! — погрозила мала Баба Яга. — Бо буде погано!

Хлопчаки зареготались. А тоді один нахабно вигукнув:

— Лізь сюди, як зможеш! А ми будемо тут сидіти, скільки схочемо. Бе-е-е!

— Ну, добре ж! — мовила мала Баба Яга. — Про мене, будьте хоч і там.

І вона міцно причаклувала їх до дерева, на якому вони сиділи.

Тепер хлопці не могли ні спуститись, ні піднятися: обидва наче приросли до товстого стовбура старого в’яза.

Абраксас і його брат з дружиною накинулись на хлопчаків, крякаючи, лопочучи крильми. Вони щипали їх, клювали, дряпали — на хлопцях не лишилося живого місця! Малі бешкетники так голосно верещали, що збіглося півсела.

— Що таке? Що сталося? — злякано перепитували люди одне в одного. — Ой, дивіться! Це Фріц — син кравця, і син шевця Зепп! Знову за своє. Так їм і треба, розбійникам! Чого ото лізти на дерева й видирати гнізда!..

Ніхто не співчував хлопчакам. Всі лише дивувалися: чому ті не можуть злізти?

Ворони давно сиділи в гнізді, а хлопчаки й досі стриміли на дереві.

— Злазьте, герої! Ви чого там застряли? — закричали знизу.

— Ми не можемо!.. — зарюмсав Зепп.

А Фріц залементував:

— Ми приросли-и! Приросли до дерева!

Довелося викликати з міста пожежну команду. Пожежники звели над машиною свою довгу драбину і зняли бідолах з дерева. Але це вдалося, звичайно, тільки тому, що мала Баба Яга вчасно розчаклувала хлопчаків.

Чаклунська рада

Час спливав, наближався кінець чаклунського року. Надходила Вальпургієва ніч.

Для малої Баби Яги настали гарячі дні: наближався екзамен. Днями й ночами сиділа вона вдома і повторювала все, що вивчила за рік. Вона ще раз переглянула всю чаклунську книгу, сторінку за сторінкою. Тепер вона знала її назубок.

За три дні до Вальпургієвої ночі примчала тітка Трам-Бам-Бах. Вона вилізла з чорної хмари і сказала:

— Я прибула за дорученням Найстаршої чаклунки. Тебе запрошують на раду. Екзамен відбудеться післязавтра опівночі. Чекай нас у полі, на роздоріжжі, біля червоного каменя… Але… але спершу гарненько подумай! Як хочеш, то можеш не приходити.

— А чого тут думати! — сказала мала Баба Яга. — Неодмінно прийду!

— Хто його знає? — знизала плечима тітка Трам-Бам-Бах. — Може, розумніше буде тобі залишитися вдома. Я залюбки передам Найстаршій твої вибачення.

— Он як?! — спалахнула мала Баба Яга. — Та в цьому я не маю сумніву! Але я не така дурна, як тобі здається! І мене ніхто не злякає.

— Хто не прислухається до порад, тому не допоможеш! — зітхнула тітка Трам-Бам-Бах. — Отже, до післязавтра!

Ворон Абраксас дуже хотів летіти з малою Бабою Ягою на екзамен. Але це було заборонено. Довелося воронові сидіти дома. Єдине, що він міг зробити, — це побажати малій Бабі Язі щастя.

— Не давай їм себе залякати! — кричав він їй услід. — Ти тепер стала доброю чаклункою! А це найголовніше!

Рівно о дванадцятій годині ночі мала Баба Яга з’явилася на роздоріжжі біля червоного каменя. Члени чаклунської ради вже сиділи півколом на траві. Крім Найстаршої чаклунки, там були: лісова мавка, русалка-вітряниця, русалка-туманниця та ще кілька чарівниць з інших чаклунських родів. Чаклунки-дощовиці послали на раду тітку Трам-Бам-Бах.

«Нехай, нехай послухає мене та тітка Трам-Бам-Бах! — думала собі мала Баба Яга. — Вона просто лусне від злості, як побачить, що я блискуче складу екзамен! І мені дозволять танцювати на горі Блоксберг!»

— Отже, розпочнемо! — сказала Найстарша чаклунка. — Побачимо, чого навчилась за рік ця мала.

Всі чаклунки по черзі почали давати малій Бабі Язі завдання: викликати вітер, грім і блискавку, начаклувати, щоб величезний червоний камінь зник, накликати дощ і град. Усе це було не дуже важко. Мала Баба Яга й разу не збилася. Навіть коли тітка Трам-Бам-Бах сказала: «Вичаклуй нам те, про що йдеться на сторінці триста двадцять четвертій чаклунської книги», — мала Баба Яга не злякалась. Вона ж вивчила чаклунську книгу майже всю напам’ять.

— Будь ласка! — спокійно відповіла тітці мала Баба Яга і вичаклувала те, що було написане на сторінці триста двадцять четвертій: грозу з кулястою блискавкою.

— Досить! — сказала Найстарша, — Ти довела нам, що вмієш чаклувати. Тому я дозволяю тобі завтра танцювати разом з усіма на горі Блоксберг, хоча ти ще й дуже молода. Чи хтось іншої думки?

— Ні, — загукали чарівниці.

Але тут озвалась тітка Трам-Бам-Бах:

— Я іншої думки!

— В чому справа? — поцікавилась Найстарша. — Тобі не сподобалось, як вона чаклувала?

— Та не в тім річ! — сказала тітка Трам-Бам-Бах. — Справа в тому, що вона все-таки дуже погана чаклунка. І я вам зараз це доведу! — Тітка Трам-Бам-Бах витягла з кишені фартуха зошит. — Весь цей рік я потай стежила за нею. Тут записано все, що вона робила. Зараз я вам прочитаю…

— Читай, читай! — весело гукнула мала Баба Яга. — Якщо ти записала правду, то мені немає чого боятися.

— Побачимо! — сказала тітка Трам-Бам-Бах.

І вона повільно стала читати про все, що вчинила за цей рік мала Баба Яга: і як вона допомагала бабусям, що збирали хмиз; і як вона покарала злого лісника і жорстокого візника, і як врятувала від ножа бика Корбініана, і про сніговика, і про хлопчаків, які дерли пташині гнізда, — все прочитала вголос тітка Трам-Бам-Бах.

— Розкажи їм ще про гонтаря! — вигукнула мала Баба Яга. — Його я теж провчила!

Мала Баба Яга думала, що тітка навигадує на неї казна-що. Але та прочитала з свого записника саме тільки гарне!

— Все це справді так було? — суворо питала Найстарша чаклунка після кожної історії.

— Авжеж! — гордо відповіла мала Баба Яга. — Саме так і було!

Вона весело дивилася на всіх і зовсім не помічала, що голос Найстаршої чаклунки дедалі суворішав. Не помітила вона й того, що інші чарівниці дедалі задумливіш хитали головами. Ось чому мала Баба Яга вся так зіщулилась, коли Найстарша раптом схопилась і крикнула:

— І це її я була мало не пустила на Блоксберг! Тьху! Ну та й погана ж вона чаклунка!

— Чому я погана? — вражено спитала мала Баба Яга. — Я весь час робила тільки добре!

— Отож-то й воно! — засичала Найстарша. — Тільки та чаклунка добра, яка весь час робить лихе! А ти погана, бо робила тільки добре…

— І крім цього, — в’їдливо сказала тітка Трам-Бам-Бах, — крім цього, вона ще й ворожила у п’ятницю! Зачинила віконниці й ворожила! Але я бачила! Я підглядала крізь димар!

— Я-як? — ревнула Найстарша. — Цього ще тільки бракувало!

Вона кинулася до малої Баби Яги і почала смикати її за коси. За Найстаршою ринули, виючи, усі чаклунки з піднятими мітлами. Вони б, мабуть, просто скалічили малу Бабу Ягу, але Найстарша зупинила їх;

— Годі! Я знайду для неї гіршу кару!

І вона просичала до малої Баби Яги:

— Підеш збирати хмиз для чаклунського вогнища. Сама-одна! Завтра опівночі все має бути готове. А тоді ми прив’яжемо тебе до дерева, і ти стоятимеш там усю ніч — дивитимешся, як інші танцюють!

— А вже як ми трохи потанцюємо, то кинемось усі до цієї малої жаби і висмичемо їй косенята. Ох і весело ж нам буде! — сказала тітка Трам-Бам-Бах. — Цю Вальпургієву ніч вона довіку пам’ятатиме!

Хто сміється останній…

— Ох, нещасний я ворон! — стогнав добрий Абраксас, коли мала Баба Яга розповіла йому, що спіткало її біля червоного каменя. — Це я в усьому винен! Я, тільки я! Я ж радив тобі робити добрі справи! Ох, коли б я міг хоч як-небудь тобі зарадити!

— Мабуть, я сама знайду на все це раду. Я сама, — сказала мала Баба Яга. — Ще не знаю яку… Але знаю, що до дерева вони мене не прив’яжуть!

Вона майнула до хатки, дістала з шухляди чаклунську книгу й почала швидко її гортати.

— А мене з собою візьмеш? — спитав Абраксас.

— Куди?

— На Блоксберг! Я б не хотів кидати тебе саму цієї ночі!

— Добре! — погодилась мала Баба Яга. — Я візьму тебе, але з умовою: стули дзьоба і більше мені не заважай!

Абраксас замовк, а мала Баба Яга заглибилась у книгу. Раз у раз вона щось бурмотіла собі під ніс. Того бурмотіння ворон не міг зрозуміти, а спитати не наважувався.

Так було до вечора. Нарешті мала Баба Яга встала, потяглась і весело сказала:

— Тепер я знаю, що робити! Гайда на Блоксберг!

На горі Блоксберг ще не було жодної чаклунки. Вони мали з’явитися рівно опівночі, ані на хвилиночку раніше. Так велів чаклунський закон Вальпургієвої ночі.

Мала Баба Яга сіла на вершечку гори, простягнувши ноги.

— Хіба не пора починати? — спитав Абраксас.

— Починати? — відгукнулася мала Баба Яга. — Що починати?

— Збирати гілляччя? — вигукнув Абраксас. — Тобі треба наносити для вогнища цілу купу дров! Чи я недочув?

— Маємо час! — захихотіла мала Баба Яга.

Але Абраксас не вгавав:

— До півночі лишилася година! — хвилювався він. — Унизу в селі щойно пробило одинадцяту!

— Ще й пів на дванадцяту проб’є! — спокійно сказала мала Баба Яга. — 3 вогнищем я не забарюсь.

— Сподіваюся! — каркнув Абраксас.

Від дивовижного спокою малої Баби Яги йому ставало моторошно. Ох, якби хоч усе добре скінчилося!

Унизу, в долині, пробило пів на дванадцяту

— Починай! — не втерпів Абраксас. — Залишилось півгодини!

— З мене досить і п’ятнадцяти хвилин, — сказала мала Баба Яга.

Коли пробило без чверті, вона вмить підхопилася.

— Тепер почнемо! — крикнула вона.

Мала Баба Яга махнула руками і прошепотіла якесь закляття… Тієї ж миті довкола задзижчало, засвистіло, забахкало, застукало! Трах! Бах! Буме! Щось падало з неба і складалося у величезний стос.

— Ого! — вигукнув Абраксас. — Що я бачу! Та це ж наче мітли?

— Авжеж, мітли! Це чаклунські мітли. Я всі їх сюди викликала… Оця ось довжезна — мітла Найстаршої чаклунки.

— Що… все це означає? — злякався Абраксас.

— Я їх підпалю! — крикнула мала. Баба Яга. — Гадаєш, вони погано горітимуть? Тільки мені треба до них паперу.

І вона знову прошепотіла закляття.

І знов під небом зашуміло, зашелестіло. Ніби зграї велетенських кажанів знялись над лісом і, б’ючи крильми, спускалися на Блоксберг.

— Сюди! Сюди! —.загукала мала Баба Яга. — Сюди! На мітли!

І раптом Абраксас побачив, що то — книги. Чаклунські книги всіх дорослих чарівниць.

— Що ж це ти робиш? — закаркав Абраксас. — Дорослі чаклунки зведуть тебе зі світу!

— Навряд! — озвалася мала Баба Яга і проказала третє закляття.

І третє закляття виявилося найкращим.

Воно з усіх чаклунок водночас зняло їхню чаклунську силу. Віднині вони чаклувати не могли. Усе, що вміли, вони відразу забули. І ніколи більше не навчаться. Бо мала Баба Яга забрала в них чаклунські книги.

В долині пробило північ.

— Так! — задоволено промовила мала Баба Яга. — Ось тепер ми почнемо по-справжньому! Гей-я! Вальпургієва ніч!

Мала Баба Яга клацнула запальничкою, що купила у Якоба Дешевого, й підпалила мітли. Кращого чаклунського вогнища ще не було на світі! Полум’я, тріскочучи, стріляючи іскрами, шугонуло вгору.

До ранку танцювала мала Баба Яга круг великого вогнища. Ворон Абраксас сидів у неї на плечі. Мала Баба Яга була віднині єдина чаклунка на землі!

Тільки вона тепер уміла чаклувати!

А ще ж лише вчора дорослі чарівниці глузували з неї.

Тепер настала її черга сміятися.

— Вальпургієва ніч! — радісно вигукувала мала Баба Яга на весь Блоксберг, — Гей-я, Вальпургієва ніч!

[1] Вальпургієва ніч — у давніх германських племен так звалося свято зустрічі весни, під час якого нібито відбувалися ігрища на горі Блоксберг.

Переклад: Володимир Василюк

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up