Водяничок

Отфрід Пройслер

Справжній Водяничок

Одного дня вертається млиновий Водяник додому, а дружина й каже йому:

— Відтепер ти повинен поводитись дуже тихо. У нас знайшовся маленький хлопчик.

— Що ти кажеш? — радісно вигукнув Водяник, — Справжній маленький хлопчик?

— Авжеж, справжній маленький Водяничок, — сказала дружина. — Скидай, будь ласка, чоботи й заходь тихенько. Здається, він ще спить.

Водяник скинув свої жовті чоботи й навшпиньки пішов у хату. Його очеретяна хата стояла глибоко на дні млинового ставка. Стіни були вимащені не білою глиною, а мулом — адже це водяникова хата. Взагалі ж вона нічим не різнилася від сільських, хіба що була куди менша. У хаті була кухня, комора, світлиця, спальня й сіни. Долівка чепурненько посипана білим піском, на вікнах веселі зелені завіски, зіткані з водоростей і куширу. І, звичайно ж, в усіх кімнатах, сінях, кухні, коморі стояла аж під стелю вода. Та й як же інакше, коли хата — на дні ставка?

Отож Водяник навшпиньки шаснув через сіни в кухню. З кухні тихесенько майнув до світлиці, а з світлиці нищечком пробіг до спальні. І коли він тихесенько-тихо підійшов до ліжка, то побачив поряд з ним очеретяну колисочку, а в ній — маленького хлопчика. Очі в нього були заплющені, він спав, поклавши кулачки обабіч пухкенького червоного личка на подушечку, — так, неначе затулив ними собі вушка.

— Подобається він тобі? — спитала Водяничка.

Вона також зайшла до спальні й зазирала через чоловікове плече.

— Хлопчик дуже вже маленький, — відповів Водяник. — А так він мені подобається.

Батько нахилився над колискою й почав лічити:

— Один, два, три, чотири, п’ять…

— Що це ти лічиш?

— Та це я — чи в нього всі пальчики, — стиха мовив Водяник. — Ти тільки поглянь, які в нього рівненькі ніженьки! Коли він підросте, то одержить пару гарних жовтих чобітків, зелену, як очерет, курточку, коричневі штани і яскраво-червоний ковпачок. Найбільше мені подобається його чубик. Ти ж знаєш, я завжди мріяв про такого хлопчика із зеленим чубиком!

— Обережно! — застерегла дружина. — Що ти там знову робиш?

— Не заважай, — відповів Водяник. — Цікаво: чи є в нього перетинки між пальчиками? Це дуже важливо для Водяникового сина.

Водяник хотів розтулити хлопчикові кулачок. Аж ось Водяничок прокинувся і взявся терти кулачками очі.

— Ой, поглянь! — раптом скрикнув батько на весь голос. — Ти бачиш? Бачиш сама?

— Перетинки між пальчиками? — засміялася дружина.

— Та й їх, і їх! — радісно вигукнув Водяник. — Але тепер я знаю ще, які в нього очі. Зелені, зелененькі! Справжні очі водяника!

І Водяник узяв хлопчика з колиски й підняв його високо над головою. А тоді пішов з ним у танок, та так завзято, що очеретяні стіни хати захиталися, а білий пісок на долівці аж курів. А Водяник усе приспівував:

— У нас маленький Водяничок! У нас маленький Водяничок!

Звідусіль до хати почали підпливати цікаві рибини, вони зазирали у вікна, витріщаючи лупаті очі. Водяничок весело чеберяв під стелею ногами й руками. І кожен, хто хотів, одразу міг побачити, що це таки був справжній Водяничок.

Ого-го, оце хлопець!

— Як ти гадаєш, — сказав увечері Водяник своїй дружині, — чи не справити б нам родини? Завтра я запрошу родичів, хай вони всі на нього подивляться. А ти навариш і насмажиш усякої всячини, щоб було чим поласувати. Адже в нас не те, що в якихось там Людей!

Отож другого дня Водяник поплив скликати рідню, а до тих, хто жив далеко, вирядив посланцями риб. Водяничка лишилася дома варити й пекти. До пізнього вечора вона брязкала каструлями, сковорідками та мисками. А поміж усім тим годувала кашкою малого Водяничка.

Водяник запросив двадцятьох сімох гостей, і двадцять шість з них завітали. То були: дванадцять водяників з дружинами, Криничних і Русалка, що жила під мостом Непомука. Криничних мешкав у артезіанському колодязі за пожежною вежею, був уже вельми старий і мав білу бороду. Інші водяники прибули звідусіль: із сільського ставка, з жаб’ячої драговини, з качиної калюжі, з Червоного й Чорного каналів, із форельного струмка, з гірського джерела і ще з п’яти водоймищ.

— Ласкаво просимо! — зустрів гостей Водяничків батько. — Це добре, що ви всі прибули вчасно! Ми з дружиною щиро вдячні і сподіваємося, що частування вам сподобається.

— Чи не хочеш ти спершу показати нам хлопчика? — спитав Водяник з гірського джерела.

— Ні, — заперечив господар, — спершу частування. Головне — наприкінці!

Дванадцять водяників з дружинами, а також Криничних, Русалка з-під мосту Непомука та інші гості посідали за довгим столом, що його Водяник поставив надворі перед хатою, бо все товариство в кімнатах не вмістилося б. Криничних з білою бородою сів на почесному місці.

Водяничка подала гостям спершу суп із зеленої ряски, потім смажену риб’ячу ікру з сушеними водоростями. Далі вона поставила на стіл салат, який майстерно приготувала з колодязних жучків та дрібно порізаних стебел калюжниці. Той, кому цього було мало, міг ще скуштувати тушкованих жаб’ячих язичків і досхочу наїстися солоних личинок коників… Авжеж, усе було не так, як у якихось там Людей!

— Слухай, — спитав господаря за десертом Водяник, що жив у Червоному каналі, — невже ти не запросив свого шваґра, Болотяного водяника? Йому, певно, хотілося б тут бути, правда?

— Звичайно! — відповів господар. — Я не такий водяник, щоб забути свого шваґра! Я послав до нього найшвидшого листоношу — Річкову форель. Та лихий його знає, чому він не прийшов!

— Мабуть, трохи припізнився з далекої дороги, — сказав Криничних. — Але прийде напевне. Наскільки я його знаю, він неодмінно прийде… А тепер про головне: чи не хочеш ти, нарешті, показати нам свого Водяничка?

— Якщо ви справді вдовольнились, то я його принесу! — сказав Водяник.

Але тієї ж миті, як він хотів зайти до хати — винести сина, — диво дивне! — в ставку раптом стало зовсім темно! Хоч в око стрель!

— Рятуйте! Що це? — закричали пані.

— Та нічого! — відповів хтось басом. — Це всього-на-всього я! Добрий день…

І кого ж вони побачили, коли чорна мла розійшлася? Болотяного водяника! Запливаючи в ставок, він гнав поперед себе цілу хмару мулу — оце й усе…

— О-о! Ласкаво просимо до нас! — вигукнув Водяничків батько. — Ми вже думали, що ти не прийдеш. А я саме хотів винести з хати нашого малого.

— Неси його! — сказав Болотяний водяник. — А я тим часом попоїм…

Він одразу ж потягнувся рудими руками до найближчої миски, — була та миска повна салату з колодязних жучків та стебел калюжниці, — і — раз, два, три — стала порожня! Потім Болотяник проковтнув півтарілки тушкованих жаб’ячих язичків з солоними личинками, а наостанку поласував залишками смаженої риб’ячої ікри.

— Конче треба підкріпитися, — сказав він, плямкаючи. — Мандрівка збуджує апетит.

Болотяник їв і їв, аж поки в дверях з’явився господар, несучи очеретяну колиску з Водяничком. Тут Болотяний водяник відразу забув про всі миски й тарілки, зірвався на ноги і вигукнув так захоплено, що мало не вдавився останнім шматком:

— Ого-го, це хлоп’я!

І всі водяники зі своїми дружинами, Криничник і Русалка з-під мосту Непомука з’юрмилися навколо очеретяної колиски й собі загукали в захваті. Та за хвилину Криничних з білою бородою підняв угору руку і, коли всі затихли, сказав:

— Не галасуйте, як на базарі! Побажаймо нашому Водяничкові щастя!

— Авжеж, авжеж! — підтримали гості.

І всі по черзі стали підходити до колиски й бажати Водяничкові щастя, здоров’я, довгого віку і всього-всього, що потрібне водяникові.

А Болотяник сягнув рукою в кишеню й витяг флейту. Коли настала його черга, він сказав:

— Нехай у тебе, хлопчику, завжди буде весело на серці!

І, вип’явши губи, заграв на флейті.

Ох, як же він грав на честь Водяничка! Весело було послухати, весело подивитися! З кожної дірочки, як тільки він приймав палець, водночас із звуком вилітала й пливла на поверхню ставка тоненька ниточка бульбашок. А що Болотяник, граючи, безперестанку погойдувався, нахилявся, обертався, то здавалося, наче бульбашки танцюють веселий танок.

Тоді тринадцять водяників і собі пішли танцювати з своїми дружинами. І Криничних з білою бородою, і Русалка з-під мосту Непомука теж ухопилися за руки і закружляли в танку. Та раптом усі стали як укопані і вражено втупилися у Водяничка: той непомітно видерся зі своєї колисочки і плавав, махаючи ручками й ніжками, навколо Болотяника.

— Хіба таке можливо? — здивовано спитав Водяник. — Ще молоко на губах не висохло, а він уже плаває!

— Як бачиш! — прошепотів Криничник і погладив свою білу бороду.

Більше й він не знав, що сказати.

А крутнись-но, синку!

Незабаром Водяничок уже плавав, як дорослий. Він-бо й почав таки досить рано! Говорити малий також навчився швидко. Водяничата вчаться всього цього набагато швидше, аніж людські діти. Мабуть, тому, що вони ростуть У воді.

Спочатку Водяничок плавав тільки у світлиці. Та згодом батьки дозволили йому випливати в сіни і в кухню. Плаваючи по кухні, він заглядав у всі мамині каструлі. Але найчастіше любив малий підпливати до вікон, розсувати завіски і дивитись у зелену воду. Часом повз вікно пропливали спритні рибини, часом до самої шибки підпливав тритон.

А іноді Водяничок навіть бачив, як батько чи мати зникали в зеленій глибині ставка або поверталися звідти додому.

Та незабаром йому набридло тільки те й робити, що стояти біля зачиненого вікна, і він спитав батька:

— Чому мені не можна вийти з хати?

— Чому? — перепитав батько. — Тому, що без штанів з хати не виходять? Так не годиться. Але я дістану тобі дещо з одягу. Адже ти вже підріс.

На ранок він приніс Водяничкові пару новісіньких штанців з блискучої риб’ячої шкурки, зелену, мов очерет, курточку, яскраво-червоний гостроверхий ковпачок і, звичайно ж, пару справжніх водяничних жовтих чобітків.

Водяничок весело вбрався — все було наче на нього шите. Тоді Водяник покликав дружину.

— Поглянь-но! — сказав він, гордовито кивнувши в бік Водяничка. — Подобається він тобі в штанях? Віднині йому вже не сором показатися хоч де!

— Ох! — сказала мама. — Можна було б із штаньми ще й зачекати! Адже дитині всього лишень два тижні! Та я знаю: вам, чоловікам, страх не терпиться, щоб діти швидше підростали.

— Еге ж, — відповів Водяник. — А ви, жінки, тільки про те й мрієте, щоб діти все життя трималися за ваші спідниці… Та ти плачеш, чи що?!

— Ні, ні! — сказала Водяничка, швидко витерши сльозу. — Тобі просто здалося… — Потім додала: — Мусять же діти колись вирости, це так, твоя правда. І ця зелена, мов очерет, курточка нашому хлопчикові дуже личить…

— Отож-бо, — сказав Водяник. — Відразу б так… Я знав, що хлопчина тобі сподобається. А крутнись-но, синку, нехай мама роздивиться тебе з усіх боків! — Він схопив Водяничка за плечі і став обертати сюди-туди.

— Поглянь на його ковпачок! — кричав він до дружини. — Хіба ж він не пасує до його зеленого чубика? А чоботи! Я сам зробив їх з найдорожчої шкіри, яку тільки міг собі дозволити!

— Та воно й видно, — погодилась мати. — Чоботи — просто чудові.

— А знаєш, мамо, що з усього найкраще? — спитав раптом Водяничок.

— Що?

— Найкраще те, що мені не треба більше сидіти дома! — вигукнув, сяючи, Водяничок, — Нарешті я можу вийти! Я тепер буду плавати в ставку щодня — з ранку до вечора. Хіба ти не рада?

— Та воно-то так, — пробурмотіла мама. — Не сердься, але, мабуть, треба мені бігти на кухню, бо пригорить суп…

Та сказала Водяничка так тільки тому, що відчула: вона ось-ось заплаче.

Вона не хотіла, щоб чоловік і син бачили, як нелегко буде їй відпускати малого з хати.

Вздовж і впоперек ставка

Вранці, посьорбавши юшки, Водяник урочисто промовив:

— Ну, а тепер ми з тобою вирушимо в плавання. Будь уважний, синку, і ти побачиш багато різних див, а коли повернемось, розповіси про все мамі. Ти готовий?

Водяничок кивнув головою:

— Мені вже давно кортить поплавати!

— Авжеж, це я розумію. Але спершу скажи мамі «до побачення».

Водяничок сказав мамі «до побачення», а мама звеліла йому чемно слухатися тата й ніде його не кидати. Чоловіка ж вона попросила:

— Будь ласка, не забувай, який крихітний наш хлопчик. Пам’ятай, що сьогодні він уперше вирушає з дому.

Після цього Водяник із сином рушили до дверей. Спочатку вони кілька разів обпливли свою очеретяну хату, і Водяничок весь час тримався коло батька. А що хата стояла на дні ставка, то батько з сином пропливли над нею і заглянули в комин.

— Мамо! Агов! — гукнув у димар Водяничок. — Чуєте, мамо? Зараз до вікна підпливе велика рибина, дивіться!

І він підплив упритул до кухонного вікна, витріщив очі, відкопилив нижню губу, як звичайно робить риба, і втупив погляд у маму, яка стояла біля кухонного столу і чистила овочі.

Мама весело засміялася, а Водяник поплескав сина по плечі:

— Ну-ну, годі! Погратися в рибу ти зможеш і завтра. Пора вирушати в дорогу.

І він подався з сином мандрувати вздовж і впоперек ставка. Кожній рибині, з якою стрічались у дорозі, Водяничок казав: «Добрий день!» Він намагався ще й запам’ятовувати ім’я кожної рибини. Але риби було так багато, що він незабаром попереплутував усі імена.

— Колись давно й зі мною було точнісінько те саме, — сказав батько. — Не квапся. Через кілька днів ти їх усіх запам’ятаєш.

Але в ставку мешкала не тільки риба. Тут були тритони, равлики, черепашки, черв’ячки, личинки жучків і самі жучки, водяні блохи і всілякі дрібнісінькі істоти, яких простим оком і розгледіти важко.

«Ой лишенько! — думав Водяничок. — Невже я колись запам’ятаю усі їхні імена? Цю дрібноту навіть не перелічити!»

Дно ставка подекуди було вкрите товстим шаром мулу. Коли обидва мандрівники спускалися занадто низько, з дна вставали руді хмаринки, і вода каламутилась.

Місцями на дні лежала рінь і вже здалеку яскраво мерехтіла; а де-не-де росла підводна трава. Вона коливалась довгими зеленими пасмами і зверху скидалася на килим, витканий з волосся Водяника.

Та найдужче сподобались Водяничкові ліси водоростей і куширу. Вони буйно розрослися на глибині ставка.

— Тільки туди не лізь — заплутаєшся! — ледве встиг крикнути Водяник, та хлопчик уже пірнув сторч головою в самісінькі хащі підводного лісу.

— Заплутаєшся! — закричав батько і хотів був схопити шибеника за ноги. Але хлопчик був спритніший, і в батькових руках залишився тільки порожній лівий чобіток.

У хащах водоростей ще кілька разів шелеснуло, потім запала тиша.

Аж ось із глибини підводного лісу почувся писк Водяничка:

— А де я?

Тоді батько приклав порожній чобіт каменюкою, щоб він не поплив, і подався шукати хлопчика.

Короп Ципрінус

Обидва водяники так довго грались у піжмурки в підводному лісі, що малий став червоний, як варений рак, і ледве дихав. Тоді батько сказав:

— Годі, бо перевтомишся, і мама нас лаятиме, як припливемо додому.

Та Водяничок благав батька:

— Ну, ще одненький разочок!

— Добре! Ще один раз, щоб ти призвичаївся, — сказав Водяник і додав: — Але більше щоб не просився! Оце раз — і все на сьогодні!

Цього разу Водяничок вирішив сховатися краще. Він спустився аж до коріння водоростей і зненацька з жахом помітив, що потрапив у пастку! В’юнкі, мов змії, рослини не пускали його!

Малий спробував виплутатись, борсаючись з усієї сили, та дарма. Він тільки дужче заплутувався в цупкому зеленому клубку. І тоді Водяничок по-справжньому перелякався. Тремтячим голосом став він кликати на допомогу.

— Ну ж бо, виборсуйся! — гукнув йому здаля батько. — Я й не подумаю тобі допомагати! Не мав би чого робити! Сам собі допомагай. Бо так і покину тебе там стриміти.

Та батько, звісно, жартував. Нізащо в світі не покинув би він Водяничка напризволяще. Він просто думав: «Хай трохи поборсається, шибеник, це йому не завадить! Другим разом не буде такий прудкий!»

Побачивши, нарешті, що хлопчик справді сам не виплутається, Водяник, недовго думаючи, схопив його за комір і — раз! — висмикнув з пастки.

Водяничок так виморився, що спочатку просто мусив сісти. Ой леле, як він утомився! Хлопчик важко дихав, обхопивши голову руками. Китичка червоного ковпачка впала йому на обличчя.

Водяник якийсь час мовчки дивився на нього. Потім докірливо сказав:

— Це тобі за твою впертість! Я також винен, не треба було потурати! Як же я тепер доправлю тебе додому? Ти ж не можеш ні стояти, ні пливти!

— Ох, постривайте… — ледве вимовив Водяничок. — Я трішки перепочину, і знов усе буде гаразд…

Але батько не дуже в це вірив. І хтозна, як би вони добралися додому, коли б, на щастя, не нагодився короп Ципрінус!

Не чувши ніякого лиха, короп Ципрінус плив собі ставком. Був він уже старенький, його боки й спина взялися мохом, і він любив, плаваючи, стиха булькотіти у воді. І коли він булькотів, з його круглого рота щоразу вискакувала срібна повітряна бульбашка й линула догори. Ципрінус проводжав її поглядом. І Водяника він помітив аж тоді, коли мало не тицьнувся носом йому в плече.

— Ого! — здивовано вигукнув Ципрінус і поворушив пальцями. — Що це з вами скоїлося? Здається мені, хтось тут не здужає підвестися…

— А, це ти, коропе Ципрінусе, — промовив Водяник і, показуючи пальцем на сина, стурбовано пояснив: — Не здужає добратись додому — так ухоркався! Не збагну, що мені з ним робити!

Короп Ципрінус задумливо булькнув собі під ніс — буль-буль! — і попросив Водяника розказати йому все докладніше.

— Гм! — булькнув він, уважно все вислухавши. — Виходить, я нагодився вчасно, буль-буль! Я візьму малого на спину і віднесу його додому. Згода? Буль-буль!

— Справді? — полегшено вигукнув Водяник. — Це було б чудово!

— Слухай! — трохи ображено мовив Ципрінус. — Адже ти мене знаєш! Коли я сказав: віднесу хлопця додому, то віднесу! Якщо ти, звісно, не проти…

— Та ні, ні! Звичайно, ні! — підхопив Водяник. — Це для мене буде радість.

— От і добре! — перебив Ципрінус. — Ми повинні один одному допомагати, де тільки можемо: нема що й казати! Дивись краще, щоб малий добре вмостився.

І ось Водяничок виліз на Ципрінуса, батько показав малому, як треба триматись, і син, зручно вмостившись на короповій спині, верхи поїхав додому.

— Подобається тобі? запитав трохи згодом Ципрінус.

— Ой, дуже! — захоплено вигукнув Водяничок. — Покатаєш мене ще коли-небудь!

— Звичайно, покатаю, — сказав короп.

Багатоокий звір

Млиновий ставок не дуже-то й великий. Але якщо ти всього-на-всього малий Водяничок, то на тебе тут чекає чимало пригод. Надто ж коли ти цікавий і всюди стромляєш свого носа — у кожний куточок, під кожний камінчик, у кожну нору — одне слово, всюди.

Матері не дуже подобалось, що батько дозволяв Водяничкові блукати в ставку без нагляду. Але Водяник сказав:

— Адже ж він хлопець! А хлопцеві треба змалку звикати до того, щоб його не водили скрізь за ручку. Та мені ж треба і ще щось робити, не тільки з хлопцем водитися.

А Водяничкові тільки того було й треба. Він залюбки мандрував по ставку сам. Цілісінький день, з ранку до вечора, він був у дорозі. Незабаром він уже знав на ім’я всіх риб, равликів і черепашок. Зустрівши коропа Ципрінуса, малий завжди міг прокататися в нього на спині. З пліточками Водяничок грався у квача, жаб смикав за довгі ноги. Іноді, спіймавши кілька тритонів, він кидав їх у свій червоний ковпачок і дивився, як кумедно вони там борюкаються.

Щодня він обстежував новий куточок ставка в пошуках нових знайомих. Отак він підплив одного разу до печери, де мешкав багатоокий звір.

Печера була темна й похмура. Спершу Водяничок подумав, що багатоокий звір — це величезний блідий черв’як. Але потім побачив у нього на спині плавці й зрозумів, що то рибина. Довга рибина, у якої по боках рядочками йшли круглі очі.

— Чого ти так дивишся на мене? — спитала багатоока рибина у Водяничка. — Чи не знаєш, що я Мінога — рибина-дев’ятиочка? Я тобі подобаюсь?

«Ти гидка! Я тебе боюся!» — хотів був гукнути Водяничок, але натомість сказав:

— То тебе звати Мінога?

— Я знаю, ти мені заздриш! — сказала Мінога. — Признайся!

— Заздрю тобі? — страшенно здивувався Водяничок. — Чого це раптом?

— Ти заздриш, бо в мене багато очей, а в тебе тільки двоє, як я бачу! — Мінога підлізла до хлопчика. — Тільки двоє очей! Як мало!

— З мене досить двох, — сказав Водяничок. — Більше мені й не треба!

— Коли б же так і було! — мовила Мінога, — Та що це? Ти вже пливеш собі? Чому так швидко? Залишайся!

— Ні, я поспішаю, — квапливо сказав Водяничок і попрощався. Аби тільки мерщій з цієї печери! Досить з нього тих дев’ятиоких поглядів. Мерщій додому!

— Я б залюбки віддала тобі зо двоє моїх очей! — єхидно крикнула йому навздогін Мінога. — Тим паче, що, крім двох справжніх, решта незрячі. Навіщо вони мені? Я можу їх подарувати! Чуєш? По-да-ру-ва-ти!

Водяничок нічого не відповів, він плив, затуливши руками вуха. Мерщій додому! Забути цю багатооку рибину! Але вона ніяк не йшла йому з думки, і від цього ставало моторошно…

Тієї ночі наснилося, що багатоока Мінога припливла до нього в спальню. Водяничок зі страху не міг ні крикнути, ні поворухнутися. Він просто закам’янів, став непорушний, як бильце ліжка, і багатоока рибина могла зробити з ним усе, що заманеться.

Він почув, як вона прошепотіла: «Ось тобі кілька сліпих очей, мені вони не потрібні! Сюди одне, і сюди, й сюди…»

І він відчув, як страшна рибина стала чіпляти йому свої сліпі очі: одне — на лоба, двоє — на щоки, одне — на підборіддя.

«А куди ще? А-а, ще на ніс, голубе! Та-ак, поглянь на себе в дзеркало! Ну й гарний же ти! Майже як справжня Мінога!»

— Ні! — закричав Водяничок. — Забери ці очі! Забери з мого обличчя очі, чуєш, ти! Я знову можу рухатись, я можу…

— Синочку, що це з тобою? — злякано спитав батько, схилившись над ліжечком сина. — Ти так кричиш, наче тебе ріжуть! Щось страшне приснилося?

— Ой, страшнюче! — простогнав Водяничок. — Жахливе! Нібито я маю стати Міногою!

— Міногою? — здивувався батько.

Він попросив Водяничка, щоб той розказав йому про все докладно. А тоді погладив малого по голові.

— Знаєш що? — запропонував він. — Мені здається, йди-но ти досипати ночі до мене в ліжко. А мамі ми про цю багатооку рибину нічого не будемо розповідати і про твій страшний сон теж. Бо мама знову скаже: мовляв, ти ще замалий плавати в ставку без дорослих.

І перетинок у них також немає

А дні минали та й минали. І сонце світило над ставком щодень трошечки довше, а Водяничок щодень ставав трошечки старший.

Якось уранці батько сказав йому:

— Ходімо, синку, попливемо ‘до берега. Настав для тебе час висунути свого носа з води.

Вони попливли до берега, і Водяничок уперше зроду висунув з води голову. Але відразу ж і пірнув.

— Чого це ти? — спитав батько.

Водяничок тер кулачками очі.

— Мене сліпить. Там, нагорі, завжди так ясно? — спитав він.

— Коли сонце світить, то завжди ясно, — відповів Водяник. — Але ти до цього звикнеш. Примружуйся, коли виринаєш, і все буде гаразд. А ще краще, дивись крізь пальці, ось так…

І він показав Водяничкові, як треба це зробити.

Вони виринули вдруге.

Водяничок мружився і обережно позирав крізь рожеві перетинки між пальчиками. Досі він знав лише золотисто-зелений присмерк млинового ставка. Яскраве сонячне світло сліпило його. Але поволі-поволеньки його очі звикли до сонця, і він з цікавістю став розглядати довкола.

— Погляньте-но, тату, які веселі рибинки! — гукнув він.

— Це не рибинки, — відповів батько. — Це дві бабки.

— Але ж вони плавають! — сказав Водяничок.

— Ні, — мовив батько. — Вони літають. Це щось трохи інше. Тут, нагорі, багато що не так, як у нас.

— Головне — тут вода зовсім інша! — з виглядом знавця сказав Водяничок. — Хіба ви не бачите, що тут вода не така? Ясніша, і тепліша, й прозоріша…

— Це зовсім не вода! — усміхнувся батько.

— А що ж? — спантеличено спитав хлопчик.

— Повітря, — сказав батько.

— Повітря? — перепитав Водяничок. — А що воно таке?

— Це те, в чому не можна плавати, — пояснив батько.

Водяник заходився протоптувати до берега стежку крізь очеретяні зарості, і син ішов за ним слідом. Коли проминули очерет, Водяничок широко розплющив очі. Він уперше побачив зелену луку, уперше побачив квіти й дерева. І вперше відчув, як-то воно, коли пахне вітер і розкуйовдить на голові волосся…

Все тут було не так, як у них у ставку. Все було нове і незвичайне. Водяничок про все розпитував у батька, а той, як міг, пояснював йому.

Раптом хлопчик простягнув руку.

— Водяник! — закричав він радісно. — Але який височенний!

— Де? — перепитав батько і примружився, щоб краще бачити.

— Он там! — сказав малий. Він показав на високу постать, що піднімалася на пагорб. — Ви бачите його, татусю?

— Бачу, — мовив батько. — Але це не водяник.

— Та їх багато! — закричав хлопчик. — Це, мабуть, сім’я! Он вони один за одним спускаються з горбка. Я гукну їх сюди…

— Ні-ні, не треба! — спинив його батько. — Це люди! Не треба, щоб нас побачили! Сховаймося лиш в очерет!..

І обидва залізли в очеретяні зарості.

Люди — чоловік, жінка і двоє хлопчиків — пройшли зовсім близенько, але не помітили ні великого Водяника, ні малого.

А ті з своєї схованки могли їх добре роздивитися. І знову Водяничкові було видно, що люди такі великі і що волосся у них не зелене.

— І перетинок між пальцями в них теж немає, — прошепотів батько. — Деякі з них, правда, вміють плавати, але дуже повільно. А якщо пірнуть у воду, то їм доводиться негайно й виринати.

— Дивина, — замислено сказав Водяничок. — А чому це так?

— Бо вони всього-на-всього люди, — сказав батько. — У воді вони жити не можуть.

Водяничкові стало шкода людей, і він подумав:

«Як добре, що я не людина, а водяник!»

Зелені хатинки

Відтоді Водяник, виходячи на берег, завжди брав із собою сина. І коли малий трохи призвичаївся, батько дозволив йому виходити й самому.

— Тільки далеко не забігай! — наказували йому дома. — А головне — стережися людей.

І Водяничок обіцяв стерегтися.

На березі росла стара плакуча верба. Вона низько схилилася над ставком, а її гілки майже торкались води. Тому Водяничкові було неважко видертися на неї.

«Тут у мене буде непогана схованка, — подумав він, — Крізь гілки добре видно по один бік млин, по другий — дахи людського села. А мене ніхто тут не побачить. А як і побачить — дарма. Я просто шубовсну в ставок — і квит!»

Водяничок частенько вилазив на стару вербу. Він сідав верхи на гілку, махав у повітрі ногами й тішився, коли налітав вітер і гойдав його. А не було вітру, теж не сумував — гойдався сам.

Йому ніколи не набридало сидіти у своїй схованці і спостерігати все довкола. Він бачив, як мірошник і його помічники втягали до млина важкі мішки з зерном, як мірошникова дружина годувала в дворі курей і голубів; дивився, як дві молоді дівчини полоскали в ставку білизну, як вони полоскали окропом дерев’яну діжечку з-під масла.

Він бачив, як сільською вулицею ідуть на роботу хлопці-ремісники, а жінки на базар. Щоранку бігли до школи діти, а по обіді верталися. Інколи дорогою торохтіла селянська підвода, — він ще здалеку чув гуркіт коліс. І коли візник ляскав батогом, Водяничок цмокав язиком і думав: «Хоч би мені разочок отак ляснути!»

Отож на цій дорозі Водяничкові завжди було на що подивитись. Але одного чудового дня він просто очі з дива витріщив: унизу їхали зелені хатки.

Три зелені хатки зі справжніми вікнами й дверима, пофарбовані в зелене й на колесах! Попереду кожної хатинки трюхикала мала волохата конячка, а позад останньої, прикутий до неї ланцюгом, перевальцем чалапав великий патлатий собака з металевим кільцем у носі.

Кіньми правили троє чоловіків у крислатих капелюхах. Четвертий ішов поруч з вайлуватим собакою і час від часу підганяв його ціпком.

Водяничок дивувався, що бувають будиночки на колесах. Він би залюбки роздивився їх зблизька. Але поки малий розмірковував, злазити йому з верби чи ні, зелені хатинки звернули на луку до ставка і зупинилися біля старої верби.

Сухі ноги

Чоловіки в крислатих капелюхах розпрягли коней і, спутавши їм передні ноги, пустили пастися. Коні пострибали вбік і взялися скубти траву.

Тим часом із зелених хаток висипали на луку жінки та діти. У всіх були смагляві обличчя, плечі, руки й ноги. У жінок виблискували у вухах сліпучі золоті кільця, діти бігали в подертих сорочечках, і в усіх, навіть у чоловіків, було густе, довге й чорне, як смола, волосся. Ці люди виглядали зовсім інакше, ніж ті, яких Водяничок бачив досі.

Жінки назбирали сухого очерету і запалили багаття. Над ним почепили кособокий казан і заходилися варити суп. Дітвора гасала навколо зелених хатинок: ті гралися в піжмурки, а ті просто лупцювали одне одного, і всі страшенно галасували. Трохи віддалік навпочіпки сиділи на осонні чоловіки і, смалячи невеличкі люльки, розповідали різні історії.

Коли всі пообідали, один з чоловіків привів до вогнища великого патланя з кільцем у носі, що ото біг за останньою хатинкою. Чоловік застукотів пальцями по маленькому бубні, а великий собака звівся на задні лапи й почав танцювати. Він незграбно тупцював на місці, крутив головою й ревів. Усе це було дуже кумедне. Трохи згодом собаці дали відпочити і почастували грудочкою цукру. А потім він знову ставав на задні лапи й танцював.

Водяничок сидів на старій вербі і ніяк не міг надивитися на смаглявих людей і їхнього здоровенного собаку. Якось йому, правда, здалося, ніби його кличе батько, але він не звернув на те уваги й не відгукнувся.

Сонце вже стояло низько над обрієм, коли чоловіки знову запрягли коней. Жінки та діти посідали на свої місця, велетенського собаку взяли на ланцюг, і зелені хатинки, виїхавши на дорогу, покотилися далі.

Водяничок дивився їм услід, аж поки вони зникли за пагорбом. Зненацька він відчув, що дуже стомився.

Коли він повернувся додому, мама спитала:

— Де це ти завіявся? — Але не встиг він відповісти, як мама злякано сплеснула руками: — На кого ти оце схожий! У тебе ж зовсім сухі ноги!

Водяничок глянув на свої ноги. Чи й справді вони висохли за той довгий час, поки він сидів на старій вербі, на сонці ще й на вітрі? Ох, йому стало так недобре, перед очима пливли кола…

— Зараз мені скидай чоботи! — вигукнула мама. — Хіба ти не знаєш, що через сухі ноги можна захворіти? Чому ти вчасно не повернувся додому? Мерщій у ліжко!

Мама швиденько поклала малого в ліжечко й закутала йому ноги мокрими рушниками. Очі у Водяничка відразу заплющились, і він заснув.

Коли батько повернувся додому, мама сказала:

— Ти повинен був йому пояснити, що водяникові не можна цілий день гуляти на повітрі! Звідки дитині про це знати? Якщо він захворіє, то винний будеш ти!

Водяник зніяковіло потер підборіддя.

— Авжеж, — погодився він. — Але постривай-но трохи, побачимо, чи справді він так уже й захворів. Якщо наш хлопець жодного разу не прийде додому з сухими ногами, то який же з нього хлопець!

Гей, дощику, де ти?

Щоб покарати Водяничка за сухі ноги, його на кілька днів замкнули дома — не помогли ні благання, ні сльози. Він з прикрістю думав: «Якби ж я справді захворів! А то й нежитю не було! Мама дуже вже за мене боїться. Послухати її — то мене взагалі не можна випускати!..»

І він тужно дивився у вікна.

Аж ось, майже через тиждень, батько сказав:

— Я замовив, синку, за тебе слівце матері. Сьогодні нагорі дощ, і ти зможеш погуляти. Але обіцяй мені повернутися вчасно!

— Авжеж, обіцяю! — вигукнув Водяничок і відразу взувся в чобітки. — Більше я ніколи не прийду з сухими ногами.

— Ну, сьогодні-то не прийдеш, — сказав батько. — Сьогодні тобі й дощик не дасть прийти з сухими ногами.

— Дощик? А хто це? — спитав Водяничок.

— Як тобі сказати, — відповів Водяник, — дощ — це наш великий друг. Якби не він, то невдовзі на світі не лишилося б жодного водяника.

— А чому не лишилось би?

Водяничкові дуже хотілося про це довідатись. Але, зачувши мамину ходу, він сказав собі: «Мерщій у ставок! Краще буде, як я вчасно зникну!»

Так він і зробив. Шасть — і вже опинився за рогом хати.

Гей, як чудово було знов шугати у воді! Малому здалося, що він просидів у хаті сто років. На радощах хлопчик проплив через весь ставок туди й назад. Рибини перелякано кидалися вбік, з дна піднімались вирочки мулу, водорості гойдалися позаду, а черепашки з ляку вмить стулялися.

— Отак! — гукнув Водяничок, досхочу награвшись. — А тепер нагору!

Поволі поплив стомлений Водяничок догори. Вода навколо ставала дедалі тепліша й ясніша. «Заплющити очі! — подумав вів. — Щоб знов не засліпило сонце!» Але коли він виринув і обережно розплющив очі, то не побачив такого болючого ясного світла, як колись.

Сонця ніде не було видно. Небо наче завісили ковдрами, а на ставок довкола малого густо летіли звідкись згори дрібнісінькі камінчики. Так ніби хтось із повних пригорщів сипав на воду пісок. Падаючи, кожний камінчик легесенько стукався об неї. А тих камінчиків було страх як багато, і над ставком стояв безнастанний плюскіт.

Водяничок підставив долоньки, щоб спіймати кілька тих камінчиків, але помітив, що то зовсім не камінці, а краплинки! Вони сподобались йому, бо приємно лоскотали шкіру. Кілька краплинок навіть упало йому на ніс, що його найдужче розвеселило.

І враз він згадав, що батько розказував йому про дощ. То це справді дощ! Треба мерщій привітатися з ним! Адже це їхній найкращий друг! Малий подумав, що дощ — це якийсь такий водяник, і вирішив його розшукати. «Він, мабуть, на березі, десь там собі сидить», — думав малий.

Та як же здивувався Водяничок, коли вийшов на берег! Сьогодні все навкруги було чудове, мокре — все, що раніше завжди було сухе! Трава й каміння, квіти й поле, дорога й кущі. Листя старої верби обважніло від дощу, з нього капало, по стовбуру теж стікала вода, кора стала темна й блискуча.

Водяничок дихав на повні груди. Ах, яке сьогодні смачне повітря! Це був смак вогкої землі й трухлявого дерева, мокрих трав і листя. І така приємна прохолода! Весь світ сповнювало нескінченне шарудіння. І Водяничок подумав: «Отак хай буде завжди, мені це подобається!»

А ще він подумав: «Сьогодні тут зовсім безпечно, сьогодні мої ноги нізащо не висохнуть… Однак де ж він ховається, той дощик?»

Водяничок роззирнувся, але нікого ніде не побачив: ні людини, ні звіра — нікогісінько. Він почав лазити під мокрими кущами: чи не причаївся дощик десь там? Але ні під кущами, ні в очереті, хоч скільки він шукав, дощику не було. Тоді Водяничок вирішив його покликати.

— Гей! — гукнув він голосно, склавши трубочкою долоньки, — Гей, дощику, де ти?!

Він довго чекав відповіді, наставивши вуха. Але довкола чулося тільки те саме нескінченне шарудіння.

Раптом позаду в ставку щось заплюскотіло — ніби хтось вилазив із води. «Це він!» — подумав Водяничок і обернувся.

Як же він розчарувався, побачивши власного батька, що виходив на берег.

— А ти що тут робиш, синку? — спитав батько.

— Що роблю? — засмучено перепитав Водяничок. — Я шукав, де заховався дощик. А тепер гукаю його, але він не озивається. Мабуть, він утік.

Батько засміявся.

— Кого ти шукаєш? Дощ? Але, дитино, ти ж уже хтозна-відколи стоїш на дощі! Так, так! — усміхаючись, додав Водяник. — Он що буває, коли не дослухаєш до кінця, що тобі каже батько.

Ночви на воді

Влітку до млинового ставка майже щодня приходили з села люди — дорослі й діти, — щоб скупатися.

Коропа Ципрінуса це зовсім не тішило, — як на нього, то краще б вони сиділи вдома.

Але Водяничкові подобалося, сховавшись десь у прибережних кущах, стежити за тими, що купалися.

Звісно, плавали вони так собі, ці люди. Хто по-жаб’ячому, хто по-собачому. І всі — виставивши голови з води. Кумедно було бачити людські червоні обличчя, що, сапаючи й випльовуючи воду, плавали по ставку.

А ще кумедніші здавалися плавці знизу! Коли Водяничок перевертався під водою на спину, він бачив угорі чудернацькі рухливі тіні. Смішно було дивитися, як вони там просто викручували собі руки й ноги, а самі майже з місця не рушали.

Якось, коли він лежав у мулі і дивився вгору, на людей, там раптом де не взялося щось чорне й неоковирне. Досі малий нічого такого ще не бачив. Воно повільно пропливло над ним, наче величезна рибина, тільки без плавців і хвоста. Водяничок не міг збагнути, як воно посувалося вперед. «Треба роздивитись його зблизька!» — подумав малий.

Водяничок поплив до берега і виринув з води. Він побачив, що те дивовижне щось схоже на ночви, в яких сидів чоловік, А чоловік той був мірошник. У кожній руці він тримав по палиці і спритно правив ночвами, які пливли по воді.

І тоді Водяничок згадав, що він такі ночви вже десь бачив. Ну звісно ж! Ночви ті завжди стояли в очереті біля берега. Водяничок думав, що то ночви для прання. А тепер він знав, що в цих ночвах можна плавати! Однак пливли вони тільки вперед! Водяничок уважно стежив, як мірошник загрібав воду двома довгими палицями. «Це треба запам’ятати!» — подумав Водяничок. Він-бо хотів, як тільки випаде нагода, і собі так покататися.

Другого дня, опівдні, коли всі люди розійшлися обідати, Водяничок вирішив спробувати щастя.

Ночви стояли там, де й завжди, — в очереті коло берега. Вони були прив’язані до дерев’яного кілка, але то дарма. Малий, правда, не розв’язав мотузяного вузла, зате він дуже легко висмикнув з м’якої землі кілок, взяв його разом з мотузком під пахву і вліз у ночви.

А де ж дерев’яні палиці, якими гріб мірошник? Їх ніде не було. Напевне, мірошник забрав їх із собою. Казна-що! Як же перепливти в ночвах ставок без палиць?

Водяничок трохи подумав. Потім узяв дерев’яний кілок і спробував гребти ним. Але з цього нічого не вийшло. Тоді малий умостився на задку ночов і почав відштовхуватися кілком від берега. Ночви ледве просувалися крізь гомінкий, тріскучий очерет. Нарешті Водяничок виплив на чистоводдя. Але тут уже не міг дістати кілком дна: ставок поглибшав, а кілок був занадто короткий.

«Отакої! — сердито подумав Водяничок. — Що мені з цих ночов, коли я не зможу в них плавати? Піду-но знайду на березі довшу палицю!».

Він уже хотів був стрибнути у воду і пливти до берега, як раптом помітив, що ночви зовсім не стоять на місці. Легенький вітерець, що повівав з берега, поволі підганяв уперед. Це, звичайно, дуже втішило Водяничка. Він побіг на передок ночов і перехилився через край. «Цікаво, який здається ставок згори, — подумав Водяничок. — Чи побачу я внизу старого Ципрінуса? Або нашу хату?»

Та хоч як він придивлявся, а бачив тільки блакитне небо, що відбивалось у воді, край дерев’яних ночов і над ними — голову якогось малого водяничка.

— Бе-е-е! — перекривив його Водяничок і показав язика. А той собі бекнув і показав язика йому. Водяничок уявив собі, нібито це його братик. Бо насправді ж братика в нього не було. Весела зайшла гра! Вже тільки заради неї варто було прокататися в цих дерев’яних ночвах…

— Гей, ти, шибенику! — почулося раптом з берега. — Негайно повертайся назад! Хто дозволив тобі кататися на човні?

«Мірошник! — промайнула у Водяничка думка. — Мерщій у воду!» — і він сторч головою шубовснув із човна в ставок, аж човен, гойднувшись, зачерпнув води.

А Водяничок з переляку шугнув на самісіньке дно ставка і принишк там.

Та потім йому стало соромно. Він подумав: «Як же тепер мірошник дістане свої ночви? Може, вигляну, що там діється? На хвилиночку вистромлю носа, так, щоб мірошник не помітив…»

Водяничок приплив до прибережних кущів і, сховавшись там, вистромив з води голову. Він побачив, що мірошник стоїть на березі, розмахує руками і лементує що є сили:

— Рятуйте! Якесь хлоп’я впало у воду! Рятуйте! Рятуйте!

На його крик збіглися мельничуки.

— Принесіть жердини! — ледве зводячи дух, кричав мірошник. — Хлоп’я впало у воду! Випало з човна! Та жвавіш, бо захлинеться!

Один побіг до млина, інші кинулись у воду і притягли дерев’яні ночви до берега. Коли перший приніс жердини, усі четверо посідали в ночви і випливли насеред ставка.

Мельничуки водили по дну жердинами. Блідий мірошник сидів у човні, витираючи з лоба холодний піт.

— О Боже, Боже! — стогнав він. — Хлоп’я впало у воду на моїх очах! Ой лишенько, лишенько!

— Та що ж то за хлопчина? — питали мельничуки.

— Не знаю! — сказав мірошник. — Це скоїлось так швидко! Він був у червоній шапочці й жовтих чобітках, якщо мені не зраджує пам’ять! Але чого це ми розбалакалися! Шукайте! Шукайте!

«Еге, шукайте мене! — зловтішно думав Водяничок. — Шукайте на здоров’я! Це вам за те, що мірошник нікому не дозволяє кататись у своїх ночвах».

Водяна гірка

З нижчого краю ставка була невеличка гребля з заставками, збитими з товстих колод. Коли мірошник крутив залізний коловорот, ті заставки поволі піднімались догори. Коли він крутив корбу на другий бік, вони так само поволі опускалися.

— Мірошник пропускає попід заставками саме стільки води, скільки потрібно для млина, — пояснив Водяничкові батько. — Ця гребля має для нас неабияке значення. Якби не вона, то ми б давно вже опинилися на мілині.

Короп Ципрінус боявся навіть підпливати до греблі.

— Там небезпечно! — щиро признався він. — Як підхопить вода, що біжить під ті заставки, ти пропав! Вона затягне у свій вир, хочеш ти цього чи ні!

— Та ні! — заперечив якось Водяничок. Якщо схитрувати, нічого не трапиться! Можу з тобою закластися. Нехай мене потягне за водою!

— Схаменися! — злякано вигукнув Ципрінус. — Ти збожеволів! Нехай потягне за водою?!

— Гадаєш, я боягуз? — крикнув Водяничок. — Увага! Рушаю!

І тут, перелякавши в смерть свого друга, Водяничок поплив просто до заставок! Вони були підняті до половини. Коли хлопчик відчув, що течія підхопила його, він спокійно поплив за водою.

У хороброго Ципрінуса плавці з ляку стали сторч.

— Назад! Назад! — зарепетував він. — Ти збожеволів, хлопче!

У відчаї поплив він услід за Водяничком — ще трішечки, і його теж затягла б течія. На щастя, йому вдалося вчасно зупинитися.

Ципрінус усе голосив, пускаючи бульбашки:

— Бідолашне дитя! Отак через пустощі й загине! Здається, він, сердешний, сам не знає, чого накоїв!

Але Водяничок усе чудово знав. На відміну від. Ципрінуса, він вивчив ставок не тільки зсередини. Хіба він не обнишпорив усі його береги?

Малий знав, що по той бік заставок починається похилий дерев’яний жолоб. Вирвавшись з-під заставок, вода рине далі тим жолобом і падає просто в млин, зникаючи за дерев’яною перегородкою. Про те, що чекає на нього там, у глибині млина, Водяничок, звичайно, не здогадувався. Але він і гадки не мав випливти поза заставки…

Він лише хотів трішки налякати свого друга Ципрінуса. Він думав: «Тільки-но я підпливу до заставок, то відразу схоплюся за них руками. А тоді спокійно вилізу нагору, вискочу на берег і тільки сміятимусь собі. Не такий я дурний, щоб випливати поза заставки. Це ж дуже небезпечно!»

Он як воно було. Добрий Ципрінус аж нетямився, так боявся за Водяничка, а той просто жартував собі з ним.

Все швидше й швидше бігла вода, і що прудкіш Водяничок плив до піднятих заставок, то більше йому все це подобалось. Вода вже мчала, як дужий вітер. Вона шарпала його за курточку й червоний ковпачок, за зелений чубик

Увага, увага, не проґавити заставок… Ось вони!

Водяничок підняв руки і схопився за верхню колоду. Він навіть уже був подумав: «Готово!»

Але дарма!

Колода була така слизька, мов намилена, від жабуриння, що вкривало її зеленою плів кою.

Водяничок не міг утриматися. Він зірвався вниз. Ногами вперед, на спині, прослизнув він попід заставками в дерев’яний жолоб.

«Затриматися!» — думав він. — Затриматись! »

Але як? І жолоб теж був слизький від водоростей. «Ох, чому я не послухався Ципрінуса?» — подумав Водяничок, але було вже пізно.

Як щука, шугнув Водяничок униз по жолобу. Він побачив зелені тіні — то промайнули дерева, а в небі — дві плями — хмаринки. Здалека він чув, як ревла вода в млині.

Вода ревла все ближче, усе голосніше й голосніше. Водяничкові аж у голові загуло. «Все! — подумав він. — Пропав!»

Він закам’янів, затамував подих, він чекав…

Зараз!

Дерев’яна перегородка полетіла на нього, відчинилась — і проковтнула його.

І враз настала ніч. Навколо гриміло, клекотіло, сичало. Потім Водяничок відчув, що летить. Він двічі перевернувся в повітрі і шугнув кудись углиб.

Його закрутило млинове колесо.

Що й казати, кепська справа! Для людського хлоп’яти ця прогулянка, звичайно, скінчилась би погано. Воно поламало б собі всі ребра чи й в’язи скрутило.

Але ж водяник — це водяник! Йому не так легко скрутити собі в’язи. Та ще тоді, як він падає у воду. Бо куди ж було падати Водяничкові з млинового колеса? Він упав з води у воду. І то було його щастя.

Спочатку він, звісно, в смерть перелякався. Він не збагнув, що з ним сталося. В нестямі вискочив малий на берег, просто на осоння. «Аби тільки далі від цього страхіття!» — була його перша думка.

А друга його думка була про те, що кататися на млиновому колесі не так-то вже й погано. Навпаки! Виходила неабияка забавка.

«А чи не спробувати ще раз?..» — була третя Водяничкова думка.

Двадцять п’ять!

Так, зовсім випадково, відкрив Водяничок чудову нову гру. Він відразу ж повторив усе кілька разів підряд. Зіскочивши з колеса, він умить оббігав млин, знову біг лукою до ставка, кидався сторч головою у воду й починав усе спочатку.

Після того малий з’їжджав ще не раз. І цього дня, і кожного наступного. Він з’їжджав неоднаково: на животі, на спині, витягнувшись, як струна, і зібгавшись клубочком.

Часом він спускався, засунувши руки в кишені, а часом закладав руки за голову. Іноді — сидячи навпочіпки, іноді — навкарачки. Інколи, захопившись, він навіть робив дорогою подвійне сальто. Але найкраще в нього виходило, коли він підіймав ніжки до голови й на спинці з’їжджав по жолобу. Шкода тільки, що ніхто цього не бачив!

І ще було шкода, — просто хоч плач! — що мірошник ніколи не підіймав заставки вище, ніж до половини.

«Якби підняв вище, то вода б дужче бігла! — думав собі Водяничок. — А більше води, то й кататись по жолобу можна швидше й веселіше! А то ледве сунешся!» І малий з дня на день чекав, коли мірошник підніме заставки зовсім.

Але той і не думав підіймати. І тоді Водяничок сказав собі: «Ну, добре! Як він не хоче, я підніму сам!»

Малий почекав до неділі.

Водяничок знав, що в неділю усі люди з млина йдуть у село. Коли вони вирядяться, можна буде без перешкоди зробити те, що він надумав.

І справді: в неділю вранці, коли в селі задзвонили дзвони, двері млина відчинились, і вийшла мірошниха з книжкою під пахвою. За нею — мельничуки, потім дві служниці, а позаду йшов сам мірошник. Він був у гарному піджаку з срібними ґудзиками. На голові, замість запорошеного борошном картуза, був високий чорний капелюх. Водяничок ледве впізнав мірошника. Малий стежив за всіма, причаївшись біля греблі, в густому очереті.

Він бачив, як мірошник дістав з кишені великий ключ і замкнув млин. Потім увесь гурт, одне за одним, вийшов стежкою на прибережну луку. Усі були радісні, задоволені, і на обличчі Водяничка, що сидів у своїй схованці, теж з’явився вираз задоволення.

Люди пройшли поруч, ні про що не здогадуючись. Малий побачив їхні ноги біля самісінького свого носа! Він міг би когось із них навіть ущипнути за литку, якби не боявся викрити себе.

Заставки були спущені, жолоб стояв порожній, і млинове колесо не крутилося.

Мірошник з дружиною й мельничуками пройшли вузьким місточком через греблю. Мірошник ще раз узявся за корбу — чи спущені зовсім заставки.

Водяничок перечекав, поки людський гурт зник за пагорбом. А потім ще якусь хвилину сидів нишком. Переконавшись, що люди не повернуться, малий виліз із своєї схованки і вхопився за корбу. Та лишенько! Хоч як він налягав на корбу, вона не зрушила з місця!

Тоді він скинув курточку, поплював собі на долоньки і набрав повні груди повітря…

І не раз ще довелося йому плювати на долоньки й набирати повні легені повітря.

Нарешті!

Корба піддалася, заскрипіла й завищала. Заставка почала повільно підніматися. Перші струмені води задзюрчали в жолоб.

«Отак!» — подумав Водяничок і перевів подих. І знову схопився за корбу. Тепер стало набагато легше! Водяничок крутив і крутив корбу. Лівою рукою — правою, лівою — правою! Залізна корба вже не зупинялася. Дедалі голосніше дзюрчала в жолобі вода. Незабаром вона вже не дзюрчала, а хлюпала, — аж поки заревла. Застукало віддалік млинове колесо.

Лоп-лоп, лоп-лоп — якось сонно почало воно.

Але через хвилину залопотіло швидше: лоп-лоп, лоп-лоп, лоп-лоп.

А ще за хвилину: лоплоплоп-лоп-лоп-лоп-лоп-лопплопп!

Нарешті почувся безперервний гуркіт: трат-таттаттаттатта… Так швидко навіть розповідати неможливо! Бідолаху мірошника, якби він оце почув, мабуть би, грець ухопив…

Але мірошник був уже далеко в селі і не міг цього чути. А Водяничок собі весело крутив корбу. Він підняв заставки якнайвище — далі нікуди. Вода ревіла й шипіла в нього під ногами, вона по вінця заповнила дерев’яний жолоб. Тепер зовсім інша річ! Можна з’їжджати вдвічі швидше!

І Водяничок кинувся сторч з містка. Вода підхопила його. Стрілою влетів він попід заставки: жолобом — на колесо — й через нього! Не встиг він полічити до трьох, як опинився внизу, за дерев’яною перегородкою.

Оце воно! Давно він мріяв отак покататись! Тому, недовго думаючи, оббіг лукою круг млина й знову — стриб! — з містка в ставок!

І так, мабуть, разів з десяток або й більше. Поки, нарешті, перед ним — як з-під землі! — виріс його батько.

— То це ти тут порядкуєш? — спитав він розгнівано, показуючи на підняті заставки. — Мені просто слів не вистачає? Ти, ти, шибенику, спустиш увесь ставок? Постривай, голубе, я з тебе виб’ю дурощі!

І Водяник схопив сина за комір. Лівою рукою він міцно тримав Водяничка, а правою крутив корбу, щоб опустити заставки.

— І про що ти тільки думаєш? — обурено казав він далі. — 3 твоєї ласки ми повинні засохнути, еге ж? Ставок уже напівпорожній! А через що? Через те, що Водяників синок чинить капості, пускає воду на всі заставки! За це тобі, голубе, належить двадцять п’ять гаряченьких!

І Водяник так і зробив: опустивши заставки, поклав сина собі на коліно і дав йому обіцяні двадцять п’ять гаряченьких.

Хабу! Хаббу-у-у!

Водяничок збирав усе, що люди легковажно викидали в ставок: порожні консервні бляшанки, старі електричні лампочки, діряві капці та інші, ще цінніші речі. Все це він ховав за своєю хатою, під камінням.

Згодом у його коморі назбиралося чимало скарбів, і одного чудового дня він з гордістю показав їх коропові Ципрінусу.

Ципрінус дуже уважно оглянув кожну річ, єхидно посміхнувся і сказав:

— Потрібне все, що корисне, любий мій! Але нащо тобі, наприклад, оцей глечик без дна? Або ця стара іржава кочерга? І дірявий черевик, бачу, в тебе тут є… Старий черевик на ліву ногу! І пляшок з-під лимонаду, мабуть, десятків зо два…

— Пляшки з-під лимонаду мені трапляються частенько, — скромно відказав Водяничок. — Але нічого. Я їх все одно збираю.

— А навіщо, скажи, будь ласка? — спитав Ципрінус.

— Навіщо? — розгублено повторив Водяничок.

Йому це ніколи не спадало на думку! І він напружено шукав відповідь.

Але поки він думав, Ципрінус сказав:

— Отож-бо й є! Ти й сам не знаєш, навіщо збирав увесь цей мотлох. Увесь цей непотріб, який просто треба викинути.

— Викинути?! — обурився Водяничок. — І не балакай! Якось я вже дам йому раду!

— Ну, гаразд, — сказав Ципрінус. — Я не буду втручатися. Це твоя справа. Якщо тобі приємно збирати всілякий нікчемний мотлох, то будь ласка! Я, звичайно, цього не робив би. Та, зрештою, я не хлопчисько, не перший день плаваю у цій воді.

Ципрінус кілька разів булькнув, підкреслюючи, що він сказав усе, повернувся й поплив собі.

Водяничок сердито дивився йому вслід.

— Балакай собі, скільки влізе! — закричав він навздогін. — Та й не думай, щоб я покинув збирати отаке добро!

Водяничок сподівався переконати Ципрінуса, що його скарби дечого варті. І незабаром (така нагода випала.

Не минуло й трьох днів, як він знову зустрівся з Ципрінусом. Обличчя в старого було сумне, він мовчки бубонів щось собі під ніс. Водяничок не втямив жодного слова, але зрозумів одне: слова ці не були веселі.

— Ципрінусе! — гукнув малий, — Скажи, нарешті: що сталося?

— Ет, облиш, — почув він у відповідь. — Я страшенно сердитий.

— Що ти сердитий, це й сліпому видно! — погодився Водяничок. — А на кого?

— На отого бовдура з вудочкою! — обурено булькнув Ципрінус. — Ганьба, що ми не можемо його схрумати! Сидить собі там на березі і чекає, щоб хтось із нас клюнув! Хіба нема чого сердитись? О! З якою насолодою я проковтнув би його, якби тільки міг!

— Проковтнути його ти не проковтнеш, — сказав Водяничок. — І я теж ні. Але, може, я зроблю щось інше…

— Он як? — Ципрінус недовірливо глянув на Водяничка. — І що ж ти зробиш?

— Постривай лишень, — загадково відповів Водяничок.

Він-бо хотів зробити Ципрінусові несподіванку.

Він попросив, щоб короп показав йому, де саме висить у воді волосінь з гачком і принадою. Тоді умовив старого підпливти ближче до берега і постежити за рибалкою.

— Більше я тобі поки що нічого сказати не можу, — підморгнув Водяничок. — Це секрет!

Ципрінус підплив до берега і став там чекати, слідкуючи за рибалкою, що тримав над водою свою вудочку. Біля рибалки на траві стояло відро. Час від часу з відра вихлюпувалась вода.

«Декого з наших він, напевно, вже піймав, — з жахом подумав Ципрінус. — Страшно, мабуть, отак кидатися у відрі. Та, може ж, ніхто в нього більше не клюне…»

Але тільки-но він так подумав, чоловік на березі раптово подався вперед… Потім щосили смикнув вудку до себе…

«Ой лишенько! — здригнувся Ципрінус. — Знову він піймав когось, поганець!»

З води вискочило щось велике і ляпнулось на траву. Рибалка на радощах кинувся до нього.

Але — дзуськи! — тепер це була зовсім не рибина! То був, — короп Ципрінус здивовано роззявив рота, — то був старий, подертий черевик! Старий черевик на ліву ногу!

Так, справді: на гачку теліпався старий, дірявий, розчовганий черевик!

Ципрінусові тієї ж миті сяйнув здогад: старий одразу все збагнув. А рибалка на березі не зрозумів нічого. Та й як йому було зрозуміти?

Спершу в нього стало спантеличене обличчя, потім він почав лаятися. Відчепив черевик від гачка і шпурнув його далеко в ставок. Потім витягнув з-за халяви бляшанку, відкрив її, дістав найбільшого черв’яка і, нажививши його на гачок, знову закинув вудку.

— Ану ж ну! — булькнув Ципрінус. — Мені страх кортить побачити, що ти витягнеш цього разу!

Невдовзі рибалка витяг на берег іржаву кочергу. Ох, як же він розлютився! Коропові Ципрінусу все це дуже сподобалось. Він зловтішно ворушив плавцями й думав:

«Тобі, голубе, назавжди перехочеться рибалити! Ну ж бо, що ти ще витягнеш?..»

Сім разів після того закидав рибалка свою вудку і щораз дужче сердився. За кочергою він піймав пляшку з-під лимонаду, потім — стоптані капці, а далі витяг із ставка одне за одним: діряве сито, мишачу пастку, напилок з дерев’яною ручкою і погнутий брудний абажур. Насамкінець на гачку повис глиняний глечик без дна, а в глечику сидів Водяничок! Червоний ковпак він насунув низько на лоба і, щосили дригаючи руками й ногами, кричав:

— Хабу! Хаббу! Хаббу-у-у!

Слухати це було страшно.

Рибалка з жаху випустив з рук вудку і дременув геть. Дорогою він загубив бляшанку з черв’яками. Але навіть не помітив цього. Він мчав, ніби на спині в нього сидів сам дідько, та так і зник, жодного разу не оглянувшись.

— Чудово! — радісно гукнув Водяничок, вилазячи з глечика. — Думаю, що цього поганця ми тут більше не побачимо! А ти як гадаєш, Ципрінусе?

— Я гадаю, — поважно сказав Ципрінус, — гадаю, що ти добре провчив його! Навіть дорослий водяник не зробив би цього краще!

— А знаєш, — сміючись, сказав Водяничок і постукав пальцем по глиняному глечику, — без оцього «непотрібного мотлоху» нічого б не вийшло!

— Так, так, — сказав Ципрінус, — я визнаю, твоя правда. Старанно збирай усе це й далі! Я більше ніколи не дозволю собі сміятися з твоєї гри.

— Ну, коли так, то все гаразд, — задоволено сказав Водяничок. — І я спокійно можу пливти до берега.

— До берега? — здивовано перепитав Ципрінус. — Чого тобі там треба.

— По-перше, треба поламати оту капосну вудку, — пояснив Водяничок, — порятувати наших бідолашних друзів, які все ще кидаються у відрі, і по-третє…

— І по-третє?

— По-третє, я хочу принести сюди бляшанку з черв’яками, яку згубив той поганець. Тих черв’яків, що в бляшанці, я хочу подарувати на сніданок своєму доброму знайомому Ципрінусові.

— Невже? — вигукнув зворушений Ципрінус,

— Атож! — сказав Водяничок. — Мабуть, такий сніданок йому сподобається!

Концерт

— Ну, хлопець не з лика шитий! — задоволено мовив Водяник, коли короп Ципрінус розповів йому пригоду з рибалкою.. — І ти нічого не вигадав, Ципрінусе?

— Чиста правда! Як те, що я оце тут плаваю! — заклявся Ципрінус. — Я тільки розповів те, що бачив на власні очі. Щоб я висох на місці, якщо збрехав хоч краплину!

— Ну, що ж, виходить, усе правда, — погодився Водяник. — Мені здається, що за це малого треба чимось потішити. Як ти гадаєш?

Він пальцем поманив Ципрінуса ближче і тихо шепнув йому над рота (бо в коропів, як відомо, вух немає), чим він хоче потішити Водяничка.

— Гм, — сказав Ципрінус і всміхнувся. — Авжеж, це справді добра думка! Цим ти справиш хлоп’яті велику приємність. Коли ти йому про це скажеш?

— Сьогодні, — промовив Водяник і собі всміхнувся, — після вечері, перед сном, я хочу зробити йому несподіванку.

Добре, що Водяничок ще нічого не знав! А то він би так хвилювався за вечерею, що й не поїв би спокійно. Але він і гадки не мав про те, що надумав батько. Малий старанно висьорбав ложкою свій суп і з’їв повну тарілку каші, — як і завжди. З’ївши все, він підвівся з-за столу, щоб сказати батькам «на добраніч».

— Послухай, синку, — мовив тоді Водяник. — Я бачу, ти хочеш спати. Але, власне кажучи… власне кажучи, мене це не влаштовує. Я прошу, проведи мене…

— Провести? — здивовано перепитав син.

— Еге ж, — сказав батько, — проведи. Сьогодні такий чудовий вечір. Я хочу на годину-дві вийти на берег з арфою.

— Справді? — Водяничкові здалося, що він недочув, — Справді мені можна з вами? Але це ж…

— Це тобі за сьогоднішню післяобідню пригоду, — мовив батько, поклавши хлопчикові руку на плече. — Ципрінус мені про все розповів. І я мушу сказати, що ти цілком заслуговуєш на нічну прогулянку!

Він зняв з гачка арфу і звелів синові йти за ним.

Водяничок був, звичайно, щасливий. Уперше батько брав його нагору ввечері. Скільки він просив про це! Але щоразу батько відповідав:

— Поговоримо, як підростеш. А поки що ти ще малий і повинен після вечері йти спати.

Авжеж, більшої радості для нього батько й придумати не міг би!

Над ставком уже зовсім споночіло. Дерева й кущі на березі були мов тіні. Над ними мерехтіли в небі перші зірки.

Очерет зашелестів, коли батько з сином піднялись на берег. Водяник ніс під пахвою арфу, і коли якась очеретинка торкалася струн, вони ледь чутно бриніли.

А так довкола панувала тиша.

Лише вітер доносив з лук сюрчання коників та інколи десь серед листя чувся пташиний писк. То птиці скрикували уві сні і знову засинали, ще міцніше. І далеко за обрієм — так далеко, наче десь у зовсім іншому світі, — гавкав собака.

Водяник попрямував до старої верби. Він сів на траву під деревом. Хлопчик мовчки примостився поруч.

Аж ось Водяник підняв арфу, зліг спиною на вербу і почав грати. Він грав так чудово, що хлопчик заплющив очі. А коли знов розплющив, то побачив русалок, що танцювали на луці. Може, то батько викликав їх з туману своєю грою? Мовчки плавали вони над травою, то наближаючись, то віддаляючись разом з вітром, під звуки чарівної арфи.

Ой, скільки срібла!

Водяничок сидів, як зачарований, не зводячи очей з танцівниць-русалок.

Вони раз у раз міняли свої обриси, як хмарки в небі. На його очах русалки сходились докупи, потім знову розходились на всі боки. А то раптом танули — як дим на вітрі.

Задивившись на русалок, Водяничок не помітив, як за пагорбом розлилося в небі бліде, ледь рожевувате світло. Він побачив його лише тоді, коли батько кинув грати й стиха мовив:

— Скоро зійде!

«Хто?» — хотів був спитати Водяничок, але не встиг запитати, бо батько знов заграв на арфі. «Скоро я й сам побачу, хто там зійде», — подумав Водяничок.

Мерехтливе світло дедалі яснішало. Все вище й вище розпливалось у небі рожеве сяйво. Незабаром Водяничок уже чітко розрізняв на пагорбі кожне дерево — темні тіні проти ясного неба.

І враз там, у небі, з’явилося блискотливе і сяйне жовто-золоте кружало, схоже на величезну квітку калюжниці. І Водяничок вигукнув у захваті:

— Тату, тату! Сонце!

Почувши це, батько всміхнувся. Не кидаючи грати на арфі, він сказав малому:

— Ні, синку! Це сходить місяць.

— Місяць?

— Еге ж, місяць, — сказав батько.

Водяник почав розповідати про те, як місяць мандрує ясними ночами по небу, як він стає повний, а тоді меншає, а інколи й зовсім щезає, і про те, скільки він у своїх небесних мандрах надивився й, -певно, ще надивиться.

180

Розповідаючи, Водяник раз у раз зупинявся і пригравав собі на чудовій арфі.

Місяць тим часом піднявся ще вище, — величезне світле кружало. Щоб краще його бачити, Водяничок ліг у траві горілиць.

Місяць непомітно міняв колір: жовта квітка калюжниці стала блискучо-срібною, мов таляр. І все, чого тепер торкалися його промені, ставало сріблястим. Місяць посріблив небо, луки, ставок, і очеретяні зарості, і човен у ставку біля берега, і листя дерев.

— Він котиться прямо на стару вербу! — сказав раптом Водяничок. — Ще заплутається в гіллі!

— А ти вилазь на дерево і допоможи йому вибратися, — усміхнувся батько.

— Добре, — сказав Водяничок, — вилізу!

І він умить видряпався на вербу, щоб допомогти місяцеві. Але дарма турбувався: хоч як він тягнувся, як спинався, а місяця не дістав.

Батько вже хотів був покликати малого, коли хлопчик здивовано спитав:

— А хіба в нас у ставку теж є місяць?

— Та ні, — сказав батько. — Звідки б він там узявся?

— Та я ж бачу його! — крикнув Водяничок. — Я бачу два місяці. Один на небі, другий у воді. Як добре, що й у нас у ставку є місяць! Коли б тільки він не поплив… Ой, я знаю, що зроблю: спіймаю його. Скочу з верби і схоплю його! Знаєш, як здивується мама, коли я покладу місяць їй на стіл у кухні!

І не встиг батько заперечити (а може, він і не хотів заперечувати!), як Водяничок стрибнув з дерева в ставок. Ще в повітрі він простяг руки, щоб вчасно схопити місяць, який плавав у темній воді.

Але що це?

Тільки-но торкнувся він пальцями дзеркальної поверхні ставка, як місяць розчинився у срібних хвилях.

«Ну, як? Ухопив?» — хотів був запитати Водяник, коли хлопчик, відсапуючись, виринув на поверхню.

Але не запитав… Він стояв і дивився, як Водяничок пливе серед розплавленого срібла, а навколо нього здіймаються срібні бризки. Це так захопило Водяника, що він знову взяв у руки арфу й заграв. Він грав і грав, не вгаваючи, поки Водяничок купався у срібній воді.

Отепер годі!

Літо наближалось до кінця. Хліб уже скосили, до села звідусіль з’їжджалися вози з пшеницею, в садках достигали яблука й груші.

Якось Водяничок знову виліз на стару вербу, щоб роздивитися навкруги. Віддалік на дорозі він побачив самотнього подорожнього.

Худий і цибатий, чоловік той був убраний у вишуканий чорний костюм і йшов, як лелека.

Під пахвою він ніс чорну згорнуту парасольку, а на носі в нього сиділо щось, скріплене тонким дротиком: два блискучі кружечки з поперечкою. Від кожного кружка йшов довгенький дротик, що кінчався за вухом.

Водяничок ще зроду не бачив окулярів, він навіть не знав, що вони є на світі… «Що воно таке? — промайнуло йому в голові. — Чи не побігти назустріч цьому чоловікові та й роздивитись, що в нього на носі?»

Гоп! — стрибнув він у траву і побіг на дорогу. Там почекав, поки чоловік підійде. Тоді став перед ним, вклонився і сказав:

— Добрий день, Людино! Скажи, будь ласка: що в тебе на носі?

Незнайомець зупинився, глянув крізь прозорі кружельця на Водяничка й неласкаво відповів:

— Як ти смієш глузувати з мене!

— Що? — здивувався Водяничок.

Чоловік потер пальцем перенісся.

— Послухай-но! — сказав він. — З отаким бридким зеленим чубом ти б краще мовчав! І як ото в людини може вирости отакий чуб!

— Вибач! — перебив його Водяничок. — Але ж я зовсім не Людина! Я Водяник!

— Що? — зарепетував довготелесий. — Водяник? Та щоб я повірив такій нахабній брехні?

— Чому це брехня? Це правда!

— Це ти — водяник? О Господи! Водяник! Чули таке? Та водяників не буває взагалі!

— Що? — крикнув Водяничок. — Кого не буває? Може, скажеш, це не я стою отут перед тобою? Ну ж бо, придивись до мене! — Слова довготелесого розсердили його.

— Годі базікати, шибенику зелений! — гарячкував незнайомець. — Ти що собі думаєш? Гадаєш, я такий дурний, що повірю в якихось водяників? Водяників не буває, чув?

— Ну, годі! — розсердився Водяничок. — Якщо ти не хочеш вірити тому, що бачиш, то… то ти такий дурноголовий, як і довготелесий!

— Що-о-о-о? — заволав незнайомець і розлючено посварився на малого парасолькою: — Ану, скажи ще раз те, що ти тільки-но сказав, нахабна жабо!

Він простяг руку, щоб схопити Водяничка за комір. Але де там: Водяничок — раз! — і відскочив.

— Спіймай мене, як хочеш, довганю! — крикнув малий і перекривив його. — Ніколи не спіймаєш!

— Побачимо! — засичав довготелесий.

І, розмахуючи парасолькою, мов шаблею, кинувся навздогін за Водяничком. Вони помчали навскіс через луку, просто до ставка. «Стривай-но, я тобі покажу — є я чи мене немає! — думав Водяничок. — Нехай тільки заманю тебе куди слід!» Він біг не дуже швидко, але петляючи так, що довготелесий кожної хвилини думав: «Ось зараз я його схоплю!»— і щоразу хапав саме тільки повітря.

Водяничок добіг до ставка — й раптом прудко обернувся, схопив довготелесого за ноги і — раз, два! — втягнув його у воду.

Незнайомець не збагнув навіть, як усе це вийшло. Він хотів був покликати на порятунок, але Водяничок відразу занурив його з головою — той і писнути не встиг! Коли він виринув, вимахуючи своєю парасолькою, Водяничок занурив його ще раз, і ще раз, і ще… І занурював доти, доки довготелесий не наковтався води.

Аж тоді Водяничок, нарешті, пустив його. Геть очманілий, видерся довготелесий на берег. Його чудовий чорний костюм звис на ньому, мокрий до рубчика. Чуприна була заліплена мулом. За ним тягся цілий хвіст водоростей. Черевики щокрок жалібно схлипували. Еге ж, вигляд він мав жалюгідний!

Його парасолька плавала в ставку. Водяничок був задоволений. Він спіймав парасольку, кинув її навздогін довготелесому й гукнув:

— Гей, ти, жердино з дротом на носі! Тепер віриш, що я справжній водяник?

Тоді чоловік крутнувся й помчав геть так швидко, як тільки дозволяли його довгі худі ноги. З реготу Водяничок аж за живіт брався. І всі рибини, равлики і водяні жучки у ставку сміялися разом з ним.

Печені камінці

Був чудовий, сонячний осінній день. На ставку плавали перші пожовклі листочки. Вони гойдалися на хвилях, мов золоті кораблики. Водяничок сидів коло Дверей своєї хати й лічив їх.

— Раз, два, три, чотири, — рахував він. А сам думав: «Якщо листочків буде рівно дев’яносто дев’ять, то я щось загадаю. І те, що я загадаю, неодмінно здійсниться. Адже дев’яносто дев’ять — щасливе число».

Але, долічивши до шістдесяти семи, він почув здалеку, десь над водою, легеньке дзеленькання. Воно то гучнішало, то тихшало. Часом долинало й глухе мукання. Ніби хтось гукав у порожнє відро.

«Та нехай вони собі там угорі видзвонюють і мукають, мені треба рахувати далі», — подумав Водяничок, силкуючись нічого того не чути.

Але він усе чув і навіть почав гадати, що б це могло бути. І раптом збився з рахунку: що ж далі — сімдесят два чи сімдесят три? Через оте дзеленькання й мукання все переплуталося в його голові.

«Як прикро! — думав Водяничок. — І бажання моє не збудеться! Хоча, може, листочків виявилося б зовсім не дев’яносто дев’ять, і тоді, що я надумав, нічого не вийшло б… А цікаво: що там на поверхні діється?»

Відштовхнувшись ногами від дна, він поплив угору. Вистромив з води голову й зрозумів, що звуки ті линуть з луків за ставком. Водяничок доплив до берега, розсунув руками очерет і позирнув, мов у щілину в завісі, на луки.

Але те, що він побачив, його трішечки розчарувало. Адже він уявив був собі он яке диво — а там паслося кілька корівок.

Коли яка корова ступала крок, на шиї в неї дзеленькали дзвіночки. Часом котрась підводила голову й мукала. Тоді мукала й решта. А потім якийсь час, крім дзвіночків, чулося коров’яче хрумкання й посапування.

«І заради цього я плив до берега! — подумав Водяничок. — Звичайнісінькі корови!»

Він уже хотів був повертатися додому, коли раптом помітив щось дуже чудне.

Трохи віддалік сиділо троє сільських хлопчаків. Вони палили багаття і час від часу кидали у вогонь якісь жовті камінці. Трохи згодом вони вигрібали ті камінці палицями, зчищали з них попіл і їли їх.

Водяничок неабияк здивувався. Він уже знав, що люди мають різні химерні звички, але щоб їсти печені камінці — неймовірно! Недовго думаючи, він вийшов з очерету й попрямував до вогнища. Підійшовши до хлопчаків, він попросив:

— Дайте й мені покуштувати! Я ще зроду не їв печених камінців!

— Ми теж, — сказали хлопчаки.

— Але ж я сам бачив, як ви їх їли! — сказав Водяничок. — Мабуть, ви печете якісь незвичайні камінці, еге?

Хлопчаки, нарешті, зрозуміли, що він мав на увазі. І так зареготали, що аж корови з подиву попідводили голови.

— Що? — вигукнув один. — Печені камінці?

— Та це ж картопля! — вигукнула решта. — Хіба ти не знаєш, що таке картопля?

— Ні, звідки мені знати? — сказав Водяничок. — А що ж це?

— Слухай-но! Та ти глузуєш з нас, чи що? І хто ти такий?

— Я? Я — Водяничок! Хіба ви не бачите?

— Он хто ти! Водяник, значить! — вигукнули хлопчаки. — Так би відразу й сказав! Звісно, ти не знаєш, що таке картопля! То йди ближче, ми дамо тобі покуштувати.

Один хлопець умить розгріб палицею попіл і дістав дві чорні картоплини, другий обшкріб з них чорну шкірку, а третій подав Водяничкові сіль у папірці.

— Цим треба посипати зверху, — люб’язно сказав він.

Водяничок спершу довго не наважувався покуштувати. Він обнюхав картоплину з усіх боків. Вона так смачно пахла! І він подумав: «Якщо люди їдять це і їм не вадить, то й зі мною нічого не станеться. Покуштую…»

Він обережно відкусив шматочок.

— Ну як, смачна? — спитали хлопці.

— Дуже! — захоплено вигукнув Водяничок, уминаючи картоплину за обидві щоки. — Чи хто б подумав, що печені камінці такі смачні!

Блискавка з коробочки

Водяничок сподобався трьом сільським хлопцям, а хлопці сподобались Водяничкові. Надвечір вони розпрощалися, як добрі друзі.

Віднині хлопці приходили до ставка майже щодня. А Водяничок, зачувши їхній посвист, одразу виринав з води й вітався з ними. Іноді він чекав хлопців у гіллі старої верби і здалеку махав їм рукою, побачивши всіх трьох на луці.

Хлопці щоразу приносили Водяничкові гостинця: то яблук чи груш, то шматочок сиру чи хліба з медом, то кренделик чи грудочку цукру. А якось перепало йому навіть шматок солодкого пирога.

Усе це Водяничкові чудово смакувало. Він бачив, що їжа в людей добра, майже така добра, як у водяників. І подумав, що хлопці, мабуть, дуже зрадіють, як він їм чимось віддячить, наприклад, пригостить ласощами з маминої кухні.

Але хлопці, на жаль, не мали ніякої охоти їсти смажених водяних жуків з солоними личинками коників. Не схотіли вони навіть тушкованої жаб’ячої ікри, що її назбирала Водяничкова мама торік навесні й законсервувала. Не пощастило Водяничкові також із салатами й стравами з водоростей. Взагалі, хоч би що він друзям пропонував, вони ні до чого навіть не доторкнулися.

І Водяничок, нарешті, вгамувався: він перестав носити хлопцям їстівне. Зате подарував їм найкращі черепашки й равликові хатки, які тільки міг знайти. Інколи він приносив їм блискучі камінці, які дуже рідко де знайдеш. Таким подарункам хлопці дуже раділи. Радів і Водяничок, що й він знайшов-таки, чим обдарувати друзів.

Коли всі четверо сходилися, то час для них завжди минав дуже швидко. То вони кидали на воду плескаті камінці й дивилися, чий камінець дужче підскакує. То гралися в піжмурки, ховаючись у кущах понад берегом. А то вирізували з очерету сопілки й змагалися, хто довше просвистить без перепочинку.

Хлопці показали Водяничкові, як стояти на голові, котитися клубком і перекидатись через голову, і Водяничок усе точнісінько повторював.

Самі ж вони охоче дивилися, як Водяничок з’їжджає дерев’яним жолобом. Він пояснив їм, що тут немає нічого страшного, нехай самі хоч раз спробують. Але хлопці відповіли, що в них так не вийде, бо вони, на жаль, усього тільки люди. Людина, звісно, загине, як потрапить у млинове колесо. А втім, на таку забавку приємно просто подивитися.

Ні, вони ніколи не нудьгували разом, Водяничок із своїми трьома друзями. Але найдужче подобалося йому сидіти з хлопцями біля багаття, пекти в попелі картоплю і, звичайно, ласувати «печеними камінцями».

Якось він зустрів своїх друзів словами:

— Чи не розпалили б ви картопляний вогонь? Сухий очерет є, я назбирав цілу купу. Треба взяти вашу блискавку з коробочки, потримати її біля очерету — і він займеться.

— Як ти сказав? — спитали хлопчики. — Блискавка з коробочки?

— Та блискавка ж! — вигукнув Водяничок. — Я ж знаю! У вас є така коробочка з тоненькими паличками. Якщо вийняти з коробочки паличку і зробити чирк! — паличка займеться від блискавки з коробочки.

— А, ти он про що — про сірники! — сказали хлопці.

І один з них швидко сягнув рукою до кишені.

— Звичайно, — сказав Водяничок, глянувши на сірникову коробку, яку той підставив йому мало не під ніс. — Інколи ви, люди, не все відразу розумієте.

Хлопець хотів був запалити сірника, але другий зупинив його:

— Зажди-но! А що, як це зробить наш Водяничок? — І звернувся до малого: — Чи не хочеш ти сам викликати блискавку з коробочки?

— Справді! — загукали хлопці. — Справді, нехай Водяничок сам це зробить!

Водяничок узяв коробочку й вийняв з неї сірника. Потім нерішуче приклав його до коробки.

— А я не спалю собі пальців? — спитав він про всяк випадок.

— Ні, ні! — заспокоїли його хлопці. — Як припече — викинь його, і квит! Нічого поганого не буде.

І Водяничок тернув сірником. Та все-таки він трішечки побоювався й тернув так квапливо, що сірник погас.

— Візьмеш ще одного, — сказали хлопці. — Тільки не квапся.

Цього разу Водяничкові пощастило його запалити. Він гордо встромив запалений сірник під купу очерету. Багаття затріскотіло, полум’я шугнуло вгору.

— Непогано, як для початку, — похвалили хлопці.

А той, чиї були сірники, сказав Водяничкові:

— Як хочеш, візьми цю коробочку собі. Я її тобі дарую.

— І сірники теж?

— Звичайно, — відповів хлопець. — Як же ти без них добудеш блискавку?

Водяничок від щастя мало не кинувся йому на шию. Він радісно підкинув коробку в повітря, піймав її, знов підкинув і знов піймав. Він підкидав її, а сам захоплено плескав у долоні.

Але раптом він засунув коробку в кишеню курточки, повернувся й побіг до ставка.

— Гей, що це з тобою? — здивовано гукали хлопці йому навздогін.

Та Водяничок їх уже не чув. Він разом із своєю коробочкою вже пірнув у воду.

Фокус-покус

Поки хлопці сиділи на березі коло багаття, пекли картоплю і марно сушили собі голови, гадаючи, що ж скоїлося з Водяничком, той плавав у ставку на глибині, шукаючи коропа Ципрінуса.

Останнім часом Ципрінус був завжди трохи роздратований. Він ображався на Водяничка за те, що той бавився з людськими дітьми. «Не знайся ти з людьми! — бурчав він на малого ще зовсім недавно. — Вони приходять сюди купатися і піднімають з дна такі хмари мулу, що хати власної не знайдеш, або закидають у воду свої препогані вудки і ждуть, щоб хтось із нас клюнув, а потім їдять нас із олією й цибулею, — так мені казали. Ой, не водись з людьми! Водяникові нема чого з ними знатися! Я не розумію, як ти можеш про це забувати! Не збагну!»

«От здивується Ципрінус, коли я покажу йому, що мені подарували хлопці!»— думав Водяничок. Він уявив собі, як захоплюватиметься Ципрінус тими маленькими блискавками з коробки! І тоді старий зрозуміє, що це не так уже й погано — дружити з людьми.

Після довгих розшуків Водяничок, нарешті, знайшов старого коропа. Малий дістав з кишені коробку.

— Вгадай, що тут усередині, — сказав він.

— Гм, — промовив Ципрінус. — Звідки мені знати, що там у тебе в коробці. Може, черв’яки?

— Блискавки, — сказав Водяничок.

— Блискавки? В такій малесенькій коробочці? — Ципрінус похитав головою. — Ти глузуєш з мене?

— Зовсім ні! — заперечив Водяничок. — У коробочці справді блискавки. Зараз побачиш.

Ципрінус недовірливо дивився, як Водяничок дістає з коробки сірника. Усе це здалося йому непевним. Він про всяк випадок відплив трохи вбік.

— Зараз я-скажу: «Фокус-покус», — поважно пояснив Водяничок, — і побачиш, що буде далі. Отже, увага!.. Фокус… покус…

При слові «покус» він тернув сірником об коробку. Але, на його прикрий подив, нічого не вийшло! Не було ні блискавки, ні тим паче вогню.

— Ну, коли це все, — мовив Ципрінус і підплив ближче, — коли це все, то мушу сказати, що ти неабияк мене розчарував.

— За першим разом у мене ніколи не виходить, — спокійно пояснив Водяничок. — От за другим, будь певен, що вийде.

Але даремно він хвалився. Сірники не займалися ні за другим, ні за третім, ні за четвертим разом.

— Якщо ти називаєш це блискавками, — зневажливо кинув Ципрінус, — то назви мене зеленою жабою! Ге-ге, все це нісенітниця! Знайди когось дурнішого! — І він глузливо пустив бульбашки.

«Не збагну, в чому справа… чому ж у мене більше не виходить?» — пригнічено думав Водяничок. І він розповів Ципрінусові, як. чудово це в нього виходило там, нагорі, при сільських хлопцях.

— А, он воно що! То ти в людей роздобув свою коробку, — сказав Ципрінус. — Ну, тоді мене нічого не дивує! Вони тебе просто обдурили, та й усе. Я тобі сто, тисячу разів повторював: стережись людей! Але ж ти не слухаєшся! Тобі хочеться бути посміховиськом. Якби оце я був на твоєму місці, я б знав, що робити!

— І що ж би ти зробив?

— Я поплив би нагору і жбурнув їм коробку під ноги. І сказав би: чхати я хотів на вас усіх!

— Такого я не скажу, — відповів Водяничок. — Я поговорю з ними дуже спокійно. Навряд щоб вони хотіли мене піддурити!

— Піддурити тебе? — перепитали хлопці, коли Водяничок у двох словах розповів їм про свою невдачу. — Ні, ніхто не хотів тебе дурити. Повір нам. Але не сподівайся, щоб сірники горіли у воді! Мокрі сірники не горять. Тут нічого не зробиш.

— То їх можна викинути?

— Викинь. Завтра ми тобі ще принесемо.

— Я ж зрозумів, що Ципрінус хотів посварити мене з вами, — сказав Водяничок. — Але ж він не знає вас! — І висипав мокрі сірники у вогонь.

Та коли він намірився викинути й коробку, найстарший хлопець сказав:

— Ні, коробку не викидай! Мені спало на думку таке: ми назбираємо в неї черв’яків, і ти подаруєш її Ципрінусу від нас. Може, тоді він не думатиме про нас так погано.

На добраніч, Водяничку?

Дні минали, і рік теж минав. З дерева уже опало листя, часто йшов дощ. Водяничкові друзі все рідше приходили до ставка. І були вони тепер у довгих панчохах і плащах. Часто Водяничок чекав на них даремно. Якось уранці, після багатьох похмурих днів, засяяло сонце. Водяничок відразу це помітив, виглянувши у вікно. Вода у ставку знов стала ясна й прозора, чого давно вже не було.

«Сьогодні мої друзі неодмінно прийдуть!» — подумав Водяничок. І дуже зрадів, що знову їх побачить.

Він не знав, що сталося з ставком цієї ночі. Не сподіваючись лиха, він одягся, поснідав і зібрався пливти на берег. Він хотів, як завжди, сісти в гіллі старої верби і згори виглядати друзів. А як побачить хлопців на дорозі, то помахає їм рукою.

Підпливаючи до поверхні ставка, Водяничок ні про що особливе й не думав. Та раптом він стукнувся носом об щось тверде й холодне. Він не зміг вистромити голову з води.

«Дивина! — подумав малий. — Я стукаюсь об щось таке, що можна відчути, але не можна побачити! Що б це могло бути? Та нехай, я випливу десь-інде».

Але хоч куди він кидався, нічого не виходило. Весь ставок був ніби вкритий склом. І Водяничкові довелося визнати, що він зовсім безпорадний. Замислено поплив він додому.

— Так-так… — сказав Водяник, коли син розповів йому про своє відкриття. — Отже, минув ще один рік! Настала зима, наш ставок замерз. А це означає — пора спати: укритися ковдрою з головою — і спати.

— Але ж ми щойно повставали!

— Дарма, — сказав батько. — Настав такий час, водяники мусять скоритися. Тим паче, що взимку для нас немає нічого цікавого. А як прийде весна, сонце знов розбудить нас своїм промінням.

— Ви в цьому впевнені? — спитав Водяничок.

— Цілком! — відповів батько. — Я в цьому впевнений так само, як у тому, що маю синочка. Тож лягаймо спати, мама вже постелила нам постелі.

І Водяничок пішов у спальню. Він раптом відчув, що страшенно втомився, і мамі довелося його роздягнути. Коли він уже лежав у ліжку, батько потис йому руку і, весело кивнувши, сказав:

— До весни!

— Авжеж, до весни… — відповів Водяничок. — До… вес… ни…

Засинаючи, він думав про своїх друзів на березі, про все, що встиг пережити. Про те, як він уперше переплив з батьком ставок. І про те, як вони грались у піжмурки в лісі з водоростей. І як він плив додому на спині в коропа Ципрінуса.

Згадав він і свою мандрівку в дерев’яних ночвах, і водяну гірку на млиновому колесі. І срібну ніч та гру на арфі. І як вони з Ципрінусом провчили недотепного рибалку…

Чудово все було! Так чудово, що він залюбки побачить усе це ще багато разів — у зимовому сні.

— На добраніч, Водяничку! — почув він чийсь голос.

Голос долинав звідкись іздалеку. Хто ж то був, хто сказав йому «на добраніч»? То був лагідний голос, він його добре знав…

— На добраніч, Водяничку! — почулося ще раз.

Водяничок зрозумів, що це голос його мами. І він зрадів, що почув мамин голос ще раз перед тим, як заснути, — заснути на всю свою довгу, повну світлих снів зимову ніч.

Переклад: Володимир Василюк

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up