Жив собі на самому вершечку скляної вежі хлопчик, такий худенький і хворобливий, наче і сам був скляний. Він танув, як цукор у склянці з водою, а причину хвороби ніхто не міг знайти...
Коли перші сонячні промінці торкнулися води, з моря піднявся Прибій. «Гей, я іду!» — вигукнув він збуджено і, показавши з води світлу голівку, вклонився усьому світові навколо себе...
У ті часи, коли дерева вирішили втекти з міста, на горищі найвищого кам’яного будинку жив хлопчина, котрий над усе в світі хотів полетіти й стати Принцом хмар...
Мов чайка, що заблукала, виблискував посеред моря самотній острівець. Здалеку він здавався пустельним, але там ще жило кілька рибальських сімей. Інші давно переїхали в місто...
На одній з найзанедбаніших вулиць містечка, між підмітальників і носильників, п’яниць і волоцюг, з’явився одного дня хлопчина, перед яким усі мимоволі зупинялися...
Війни змінювали одна одну й забирали в діда одного по одному спочатку синів, а потім онуків. Незабаром на хуторі, серед хлібів, які колихав щоденний вітер, залишився він один...
Над бетонними джунглями міста стримлять скляні вежі. В одній з них, високо в хмарах, живе блідий, мов стіна, хлопчина. А на вершечку другої живе дівчинка, худа і слабка, неначе стеблинка...
Ще в ті часи, коли по світу літали срібні бджоли, на вулиці Каштанів підростало двоє хлопчаків. Хоча не були вони ні братами, ні навіть якимись далекими родичами, ніхто ніколи не бачив їх поодинці...
Принц із Країни Перламутрових чапель був багатий і вшанований славою. Він мав величезний казково розкішний палац, найпишніший одяг, але нічому не радів...
