Зустрівся якось Хитрий Петр з друзями. Погомонів з ними, а тоді й каже:
— Як хочеш знати, хто перед тобою і чого він варт, покажи йому гроші й скажи: так і так, це твоє…
— Нікого ти не спіймаєш на грошах,— відказали йому друзі.
— Стривайте, люди, не думайте так! — розвів руками Хитрий Петр.—
На цьому ділі я добре знаюсь, а ви — ні; не бачили, не чули, то поспитайте краще мене! »
— То розкажи, щоб і ми почули,— засміялися друзі.
— Коли я розбагатів, набралося в мене дев’ять повних горщиків золота й десять горщиків, насипаних до половини,— розпочав Хитрий Петр.— «Що робити з цим добром?» — подумав я і став будувати чешми[1], мости, позичати гроші, роздавати їх просто так і під проценти, одне слово, робив комерцію. Були в мене сусіди — чоловік і жінка. Такі гарні люди, скромні, тихі, працьовиті. Одружили дітей і жили самі, радіючи світу ясному.
От я і надумав вивірити, що за люди мої сусіди. Покликав їх до себе й дав їм горщика, де було до половши насипано золота. Так і так, кажу, в мене цього добра багато, а у вас немає, то візьміть цей горщик, аби і у вас дома дзвеніло золото.
Взяли вони горщика, питали й перепитували, чи вимагатиму я те золото назад, але я їм сказав: воно довічно ваше, що хочете, те з ним і робіть. І вони пішли собі. А ввечері дивлюсь: у сусідів чогось довго світло горить. «Чого б то»,— думаю собі і вийшов роздивитися краще. Причаївся в темряві й слухаю, а сусідка саме каже: «Як же це так, чоловіче? Чого в Петра аж дев’ять повних горщиків золота, а в нас тільки половина одного? Хіба ми гірші від нього? Хіба він той, за кого себе видає? Треба назбирати цілий горщик, зрівнятися з ним багатством!»
Вернувся я в хату й відтоді почав стежити за своїми сусідами. Вони працювали день і ніч, крали, носили, все тягли додому, аж поки до краю наповнили золотом той горщик. Потім узяли другий горщик, і життя їхнє стало не життя, а якась дивна гонитва за золотом — аби наповнити золотом якомога більше горщиків, аби наздогнати мене.
Тож, як хочеш пізнати людину, покажи їй гроші й зачекай…
Друзі погодилися з Хитрим Петром — таки справді, гроші розбещують людей.
[1] Чешма — кам’яна споруда з краником для відведеної з джерела води.
Розбагатів якось Хитрий Петр. Таку комерцію закрутив, що страх! Одного разу до його крамниці зайшов обідранець і попросив у Петра грошей, щоб купити собі поїсти.
Хитрий Петр зразу дав йому гроші на обід, подарував одежу, щоб той тепліше вдягся, і сказав:
— Як тобі немає куди податися, залишайся працювати у мене, я тобі платитиму й годуватиму тебе.
— Я б залишився, хазяїне,— відповів жебрак,— та не зможу в тебе працювати.
— Чому? Чи ти не хворий? — розтривожився Хитрий Петр.
— Я не хворий, просто не терплю людей з грошима. Я теж був заможним паном, мав прислугу й наймитів, незліченні череди худоби. Та от не судилося вберегти усе те, і тепер я живу в злиднях.
— Як же ти усе втратив? — запитав Хитрий Петр.— Втрати — то не біда, бо й приказка є: життя — це сходи, хто піднімається вгору, хто спускається вниз.
— А я тобі скажу таке,— відповів жебрак,— кожний скарб має межу, свій край. Ніщо не буває безмежне й бездонне.
Жебрак пішов, а Хитрий Петр ніяк не міг заспокоїтись. Що сталося з тим чоловіком, який з багатія став жебраком? А через якийсь час до його крамниці завітали селяни. Вони купували крам, платили гроші, розмовляли, поки настав час обідати. Хитрий Петр пішов обідати з покупцями й замовив кожному по оку вина. Але один селянин, той, що мав при собі громадські гроші, відмовився пити.
— Нічого тобі не зробиться, хлопче! — сказав Хитрий Петр.— Це чудове вино, від нього не болітиме голова.
— Голова не болітиме, Петре, але воно дуже усолоджує! — відповів чоловік.— Був у нашому селі один молодий пан. Здавалось, що майну й худобі його батька кінця-краю немає. І той молодий хазяїн став частуватися винцем. Сьогодні випив чарку, завтра — дві. і це його так тішило, так усолоджувало, що тільки сяде — зразу ж око вина, а то й два ока вихилить, п’є і не працює. І скоро пропив геть усе. Ходить тепер по світу жебраком.
— А, то він приходив і до мене,— сказав Хитрий Петр, згадавши обідранця.— Прийшов, а я не знав, у чім річ, і сказав йому, що життя— це сходи: хто піднімається вгору, хто спускається вниз. Коли б знав, що то пияцтво довело його до жебракування, то згадав би йому іншу приказку: хто полюбляє пить, той на тонкій кризі стоїть!
Одного разу наказав цар покликати до себе в палац Хитрого Петра. Той негайно з’явився і здивовано запитав:
— Навіщо ти так рано покликав мене, царю? Ще навіть сонце не зійшло, а ти вже взявся до роботи.
Цар був дуже блідий, переляканий і стомлений. Цілу ніч він не міг склепити очей. Тяжкі думи не давали йому спати.
— Я покликав тебе, Петре, щоб ти навчив мене розуму,— поскаржився цар.— Є в моєму царстві кілька дужих молодих чоловіків, які хочуть захопити царство й керувати ним. А я не смію взяти їх собі в помічники. Вони запальні й недосвідчені, але на мене так тиснуть, що я втратив спокій, не знаю, як врятуватися від них. Навчи мене, що робити.
— Я легко впораюся з ними, царю, якщо ти даси мені трохи влади,— посміхнувся Хитрий Петр.— Я їх з першої зустрічі поставлю на місце, і вони ніколи більше не подаватимуть голосу. Але ти дай мені владу.
— Я дам тобі все, чого ти забажаєш,— радісно вигукнув цар,— тільки допоможи мені!
— Гаразд,— відповів Хитрий Петр.— Звели викликати дванадцятеро з тих юних і запальних молодців до твого палацу. Відтак накажи своїм кухарям наварити смачних страв і принести найкращого вина. Я огляну всі палати, і в найменшій, найвужчій з них поставимо великого стола і дванадцятеро стільців навколо нього. Ще хай кухарі дадуть дванадцять ложок із такими довгими держаками, як у вил, що ними сіно розтрушують. Отоді приходь дивитись, як я їх наставлятиму на добрий розум.
Цар одразу ж наказав своїм двірським робити все, що скаже Хитрий Петр. І було все зроблено так, як сказав хитрун. Кухарі наварили смачних страв, наточили гарного вина. Хитрий Петр вибрав найвужчу кімнату, наказав поставити в ній великий широкий стіл і дванадцять стільців: шість з одного боку і шість з другого, навпроти. Поклали й ложки з довгими держаками, як у вил. А тоді запросили дванадцятеро молодих чоловіків, які хотіли керувати царством. Коли ті прийшли, Хитрий Петр запропонував їм сісти на стільці й сказав:
— А тепер, друзі, аби ви могли розмовляти з царем, у якого хочете забрати владу, вам треба добре попоїсти; випийте вина для сміливості, щоб прямо сказати йому: «Іди, царю, забери своїх старих радників і міністрів, та й живіть собі. А ми керуватимемо царством, як нам хочеться».
А ті молодики були великі ласуни. Вони зразу ж похапалися за ложки. Та жоден з них не міг навіть доторкнутися до їжі — довгі держаки заважали, і гості штовхали один одного, сварилися. Хитрий Петр тихенько покликав царя, щоб подивився на них у замкову щілину, а сам посміхався, припрошував:
— Отже, їжте, хлопці, пийте в царській трапезній, тут усе не міряне, не лічене, усього тут без ліку.
— Як же нам їсти, дядьку Петре? — поскаржилися ласуни.— Такими ложками хіба поламаємо одне одному ребра, а страви ніяк не візьмемо.
— Це, хлопці, через вашу молодість,— відрубав Хитрий Петр.—Ви ще занадто молоді й зелені, навіть наїстись не можете самостійно.
— Ні! — вигукнув один.— Та хоч посадіть сюди ваших старих радників, і вони залишаться голодні, хіба повиколюють собі очі цими дрючками.
— Коли ви так гадаєте,— сказав Хитрий Петр,— то встаньте й подивіться. Я негайно накажу, щоб прийшли сюди літні радники й міністри.
Молоді чоловіки підвелися, ледве виштовхалися з вузької кімнати, даючи дорогу старим радникам. Але, щоб вони могли бачити, як їстимуть старі, Хитрий Петр наказав молодикам піднятися на балкон під стелею і звідти набиратися розуму. Радники й міністри всілися на стільцях, побрали ложки; ті, що сиділи з одного боку, набирали страви у тих, хто сидів навпроти, і підносили їм до рота. Отак вони й годували один одного.
— Ти ба: вони годують одне одного! — в один голос вигукнули молоді чоловіки.
— А ви як хотіли, шановні? — запитав, посміхаючись, Хитрий Петр.— Тільки самим їсти? Йдіть у люди й навчіться спершу годувати інших, а вже тоді приходьте вимагати царство й керувати!
Присоромлені молодики підвелися й пішли з царських палат, а літні радники лишилися біля царя. А той звелів навантажити Хитрому Петрові на коня багато подарунків і золота, а його самого послав ходити по світу й навчати людей розуму. Бо цар розумів, що такий кмітливий і розумний чоловік не може сидіти взаперті в царських хоромах і навчати лише одного царя,— його повинні бачити й чути всі.
Ішов якось Хитрий Петр вулицями міста, ніс в’язку дров на продаж. Дрова були довгенькі, і він весь час голосно гукав: «Стережись! Стережись!» — щоб йому давали дорогу.
Та якийсь гордій не схотів зійти з дороги, зачепився одежею за дрова і порвав її. Він розсердився, почав вимагати, щоб Хитрий Петр заплатив за подертий одяг, і потяг того до суду. Там він наскаржився судді й почав чекати вироку. Тоді суддя звернувся до Хитрого Петра й запитав, як усе сталося. Але той мовчав. Суддя запитав удруге і втретє, та Хитрий Петр мовчав — він удавав німого.
— Навіщо ти привів цього німого? — розсердився суддя.— Як же я вас розсуджу?
— Ото біда! — закричав гордій.— Який же він німий, коли оце йшов вулицею з дровами і на весь голос кричав: «Стережись! Стережись!»
— Ага, он воно як було! — сказав суддя.— Хто ж тобі винен, що в тебе подерлась одежа, коли ти не стерігся? Адже чоловік гукав «стережись», а ти не послухався, отож і не маєш права нічого від нього вимагати.
А Хитрий Петр гордо вийшов із суду й пішов собі на ринок продавати дрова.
Прийшов якось Хитрий Петр в одне село. Два брехуни, що мали себе за розумників, почали підлещуватися до нього, принесли вина, хліба і печену гуску.
Коли посідали за стіл, брехуни мовили:
— Кому з нас уночі присниться найстрашніший сон, той нехай з’їсть гуску.
Хитрий Петр погодився. Вночі встав і з’їв гуску. Вранці один брехун розповідає:
— Сниться мені, наче піднявся я на сьоме небо, як глянув униз — аж світ мені перевернувся і я, ха-ха-ха, не впав на землю, а прокинувся!
— А мені наснилося, ніби земля розкололася і я впав у пекло,— каже другий брехун.
А Хитрий Петр мовив:
— Коли я побачив, що ви пішли так далеко, то подумав, що не швидко повернетеся, встав і з’їв гуску, щоб не пропала.
Заліз якось Хитрий Петр у борги. Мав він велику сім’ю, багато дітей і ніяк не міг звести кінці з кінцями. Ніде дітись, довелося йому йти в місто до одного лихваря просити грошей в борг. Той дав грошей.
Ось уже час віддавати гроші, та Хитрого Петра щось не видно. Тоді лихвар сам приїхав у село та й до Петра:
— Петре, доки я ще чекатиму? Коли ти повернеш гроші?
— Почекай, хазяїне, будь ласка, ще рік,—попросив Хитрий Петр.—Ми гарно попрацювали цей рік, ось тільки вродить, продам дещо, тоді я з тобою і розрахуюсь.
Цей лихвар, як на те, був чоловік терплячий і згодився почекати.
Але рік випав посушливий, нічого не вродило, Хитрий Петр не мав навіть чим нагодувати дітей. А туї знову лихвар приїжджає:
— Петре, вертай мені гроші! Минув рік, а ти все не можеш повернути борг.
Хитрий Петр витер спітніле чоло й каже:
— Почекай ще, хазяїне, доки вродить на моєму полі для нас обох. Весь урожай поділимо на двох по-братськи. А як інакше розрахуватися мені з тобою? Я брався на всі способи, ходив по чужих краях на заробітки, триста робіт переробив, а грошей катма. Із жінкою удвох гаруємо по чужих полях і ледве дітям на хліб добуваємо. Ночами не сплю, і жінка моя не спить. Все думаємо-гадаємо вдвох, де грошей узяти, щоб тобі віддати, та нічого не придумується. Проте одне я знаю добре: досі я не спав і думав, як тобі гроші віддати, а відтепер ти починай не спати й думати, як свої гроші повернути. Ну то як, тепер ми вже порозумілися? Бувай здоровий! Як розживуся на гроші, то прийду до тебе!
І Петр з легким серцем зачинив двері перед лихварем.
Пішов якось Хитрий Петр до перукаря поголитись. А той подумав: «Ану, посміюся з селюка!» І посадив Петра на самій спеці, побризкав абияк холодною водою і почав голити без мила, та так, що доки одну щоку поголив, у Хитрого Петра сльози з очей потекли.
— Досить, братику,— вигукнув нарешті Хитрий Петр, бо подумав, що попав до молодого й недосвідченого перукаря,— На тобі карбованця від щирого серця, тільки пусти мене, я краще піду до іншого перукаря, нехай він мене доголить. Правду люди кажуть: маєш мірку борошна, то дай майстрові.
Перукар цього тільки й чекав — відпустив Петра недоголеного. Перехожі дивилися на Хитрого Петра і реготали, аж за животи хапались, а перукар ішов позаду і собі сміявся.
Тоді Хитрий Петр зрозумів, що й до чого, і подумав: «Стривай-но, я тобі покажу, як голити на осонні та ще й без мила. Подивимось, хто сміятиметься останній!»
Десь через рік, коли ця пригода трохи забулася, шукав собі перукар чоловіка виноградник підстригти.
Так трапилось, що на той час Хитрий Петр був без роботи, тож він і найнявся до перукаря підстригти виноградник.
Пішов Хитрий Петр на виноградник і вистриг кущі упень, повикидав галуззя на дорогу та й пішов додому вечеряти.
Перукар його питає:
— Ну як там, чи добре підстриг виноград?
— Дуже добре,— відповідає Хитрий Петр,— іншим разом його не доведеться чіпати.
— І прибрав?
— Еге ж, ні лозинки, ні галузки не лишив.
— А чи лоза плаче? — питає перукар.
— Ще й як! Ти на неї глянеш, теж заплачеш,— сказав Хитрий Петр і пішов додому.
Хитрий Петр дуже не любив скупих і не минав нагоди посміятися з них.
Якось він покликав до себе на вечерю кількох багачів-скнар зі свого села. Ті пораділи, що наїдяться задарма, і радо погодилися прийти.
За звичаєм гості перед порогом роззулися і поставили взуття надворі під дверима.
Доки гості чекали на вечерю, Хитрий Петр взяв їхнє взуття, побіг на ринок, продав його, а на вторговані гроші накупив усякої їжі й поніс додому на вечерю.
Скнарам частування дуже сподобалося, а Хитрий Петр усе примовляв:
— Будь ласка, беріть іще, їжте! Все, що бачите на столі, ваше!
Ласі скнари наїлися досхочу, бо ж думали, що це все за рахунок господаря.
Нарешті вечеря скінчилася, і гості, дякуючи, почали збиратися. Та як же вони здивувалися, коли не знайшли свого взуття за дверима!
— А я його продав та й купив вам їжі,— сказав Хитрий Петр.— Хіба ж я вам не казав цілий вечір: «їжте, приятелі, їжте; все, що ви бачите на столі, ваше!» Ви мовчали та їли — значить, були згодні.
Іншим разом Хитрий Петр ходив собі по ринку й розглядався на всі боки. Коли це йому назустріч виходить один відомий скнара та й каже:
— Гей, Петре, іди-но візьми в корчмі кошик зі склом, що я купив, і занеси до мене додому. Грошей в мене немає, та я дам тобі один гріш і розкажу три мудрі приказки, які тебе навчать жити.
Петр зрозумів, що скнара хоче його обдурити, але погодився, а собі подумав: «Стривай! Ось я тебе провчу!»
Завдав Хитрий Петр кошик на спину й пішов за скнарою.
— Слухай-но,— каже за хвильку скнара,— я відкрию тобі першу мудрість, як і обіцяв. Вона така: коли тобі хто казатиме, що краще мучитись, ніж тішитись — не вір йому.
Пройшли ще трошки, і скупий знову обізвався.
— Слухай, Петре,— каже,— другу мудрість: коли тобі хто скаже, що краще бути голодним, аніж ситим, ти не вір йому.
Третю мудрість скнара лишив аж насамкінець. Вже підійшли під самі його двері, коли він і каже:
— А оце тобі й третя мудрість, Петре: як тобі хто скаже, що є на світі дурніший за тебе, не вір йому.
Тоді Хитрий Петр жбурнув кошик об камінь й каже:
— А тобі як хто скаже, що в цьому кошику лишилося щось ціле — не вір йому.
І звернув на іншу вулицю.
Ішов якось подорожній через село, захотілося йому пити, і він підійшов до криниці.
— Звідки йдете, дядьку?—-запитала його жінка, що саме брала воду,
— З того світу,— відповів подорожній, що був не хто інший, як Хитрий Петр.
— Справді з того світу?
— Авжеж. Я прийшов на цей світ прогулятись, набратися здоров’ячка, а тоді піду й віднесу здоров’ячко померлим.
— Знаєте, дядьку, є в мене син на тому світі, Іванчом його звуть.
Може, ви знаєте його? Чи не бачили його часом?
— Звичайно, бачив. Тільки хочу тобі сказати — дуже вже він зубожів: носить воду на спині, продає і тим собі на хліб заробляє.
— Ой, бідний мій Іванчо! Дам я вам, дядьку, грошей, занесіть йому, нехай він купить собі коня та не носить воду на спині.
Сказала це дурна жінка й дала п’ять золотих незнайомому чоловікові.
Узяв Хитрий Петр гроші й пішов собі.
А жінка прийшла додому і похвалилася чоловікові, як вона послала Іванчові гроші на той світ, спасибі добрій людині. Та чоловік не був такий дурний, як його жінка, одразу дотямив, що тут брехня, вибіг з хати, стрибнув на коня й кинувся навздогін.
А Хитрий Петр ішов та все озирався. Як помітив позаду вершника, зрозумів, у чім річ. Підійшов він до вівчаря, що недалечко пас вівці, і каже йому:
— Вівчарю, бачиш он того вершника? Це страшна людина. Він скрізь ходить, вишукує вівчарів, дере з них шкіру й робить з неї барабани. Як хочеш врятуватись, то дай мені свою одежу, а я тобі дам мою, бо він мене знає і нічого мені не заподіє, а ти одягни мою одежу, вилізь на отого дуба і сиди в гіллі, поки вершник поїде собі геть.
Злякався вівчар, повірив Хитрому Петрові, помінявся з ним одежею і поліз на дерево.
Аж ось і вершник від дороги над’їхав і питає Хитрого Петра:
— А чи не бачив ти, вівчарю, чоловіка — йшов тут недавно? Хай йому грець, обдурив мою жінку — п’ять золотих у неї забрав.
— Он він, сховався на дубі. Давай я тобі коня потримаю, а ти полізь та піймай його.
Той так і зробив, а Хитрий Петр скочив на коня і втік.
Вернувся чоловік додому, а жінка й питає його:
— Гей, чоловіче, забрав гроші?
— Ні,— відказав чоловік,— я ще й коня йому дав, щоб він швидше відніс гроші нашому Іванчові.
Одного вечора, коли Хитрий Петр повертався з роботи, вискочив на дорогу злий собака, кинувся на нього і вкусив. Хитрий Петр недовго думав, замахнувся сокирою і вбив собаку. Господар собаки зразу пішов до судді, поскаржився на Хитрого Петра і зажадав, щоб той заплатив за собаку добрячі гроші.
Суддя дуже шанував хитруна, але мусив викликати його до себе. Прийшов Хитрий Петр до судді й розповів усе, як було: так і так, хтозна-звідки вискочив собака і кинувся на нього, а він захищався і вдарив собаку по голові, той і здох.
— Ех, Петре, Петре, треба було бити сокирищем, а не обухом,— похитав головою суддя.
— Так воно то так,— мовив Хитрий Петр,— але хай би тоді й собака мене кусав хвостом, а не зубами!
Був у Хитрого Петра баран, якого він дуже любив. Дехто з його друзів — тих, що друзі, поки їх частуєш,— часто підбивали його зарізати барана, щоб добре погостювати й гарненько погуляти.
Хитрий Петр щоразу відмовлявся,— він, мовляв, береже цього барана на свій похорон.
От ненажери підговорили попа, що також хотів поживитися бараном, вигадати таку брехню, щоб Хитрий Петр змушений був зарізати свого улюбленого барана.
— Ех, Петре, ти й не знаєш,— розчулився якось піп,— це ж дуже скоро, може, навіть завтра, настане кінець світу. Тож давай, поки ще живі, добре повеселимося: бери свого барана, заріж його, а ми принесемо хліба й вина.
— Коли так,— відповів Хитрий Петр,— то я не заперечую, але треба вибрати якусь гарну місцинку за селом, у полі, щоб можна було вільно розташуватися. А що це буде наша остання розвага на цьому світі, то хай кожен з нас одягнеться по-святковому. До гарної їди треба святкового вбрання.
— І я так думаю,— зрадів піп і пішов похвалитися своїм товаришам, що йому пощастило обдурити Хитрого Петра.
Одяг піп своє найкраще вбрання, його друзі також повбиралися у святкове, а Хитрий Петр вивів свого барана, і всі разом подалися за село шукати гарної місцинки. Розташувалися поблизу річки,— ненажери надумали викупатися перед смачним обідом.
— Я сам заріжу барана й насмажу м’яса, а ви йдіть покупайтесь, освіжіться трохи,— запропонував товариству Хитрий Петр.
Тим тільки цього й треба було. Вони познімали з себе нове вбрання і стрибнули в холодну воду.
Хитрий Петр зарізав барана. Розклав багаття, та, перш ніж узятися смажити барана, поскидав у вогонь одяг усієї компанії і спалив його. Згодом, викупавшись і освіжившись, раденькі дармоїди вилізли з річки й рушили до вогню, щоб швидше посмакувати смаженої баранини. Коли Хитрий Петр сказав їм, що зробив, вони перелякано вигукнули:
— Ти що, несповна розуму чи оце зараз божеволієш?
— Я не дурний і не божеволію,— відказав їм Хитрий Петр.— Хіба ж не казав піп, що завтра настане кінець світу? Навіщо ж вам той одяг? Ми голими прийшли в цей світ, голими повинні й піти з нього!
