Суддя та донька бідняка

Жив колись один дуже бідний селянин. Тільки й мав він у господарстві одного вола. Щороку під час оранки селянинові доводилося спрягатися з багатим сусідом.

Якось весною бідняк зорав своє невеличке поле й після роботи одвів багачеві його вола.

Через місяць віл захворів і здох. Багач звинуватив бідняка в тому, що він заморив його вола голодом, і зажадав відшкодування збитків. Та бідняк навідріз одмовився платити за вола гроші. Багач подався до суду. Суддя вислухав обох і вирішив суперечку на користь біднякові. Але багач почав домагатися свого. Тоді суддя сказав їм обом:

— Ну, якщо ви так не погоджуєтеся, то дайте відповідь на мої три запитання. То слухайте: що найбистріше за все? Що найжирніше за все? Що найсолодше за все?

Бідняк і багач не змогли одразу відповісти на ці запитання. Тоді суддя сказав їм:

— Я відкладу вашу справу до завтрашнього дня. Йдіть додому і завтра повертайтеся з відповідями.

Бідняк прийшов додому засмучений і став жалітися своїй доньці:

— Мабуть, суддя хоче, щоб я приніс йому що-небудь найжирніше, найсолодше і найбистріше. Що мені робити? За які гроші я все це зможу купити? Таж у нас немає ані копійки.

Донька уважно вислухала батька та й каже:

— Не хвилюйтесь і не бідкайтесь, тату. Судді треба не твої подарунки, а правильні відповіді на його запитання. А запитання ці не такі вже й складні.

Коли настав час іти до судді, донька сказала батькові:

— Скажи судді, що найбистріше — це думка, найжирніше — земля, а найсолодше — сон.

Почав збиратися в дорогу й багач. Прихопив із собою найбистрішого скакуна, вгодовану свиню, чималий бурдюк меду та й з усім цим прийшов до судді.

— Ось усе те, про що ти запитував. Моя свиня найжирніша, сало на ній грубе! Бистрішого за мого коня нікого в світі не знайдеш. А в моєму бурдюці дуже солодкий мед!

— Чув, як твій сусіда відповів на мої запитання? Ану скажи, що ти надумав,— звернувся суддя до бідняка.

— Я думаю, що найбистріше у світі думка, найжирніше — земля, а найсолодше — сон,— відповів бідняк.

— Хто ж це тебе так навчив? Ти ж мовчав, коли я вперше питав тебе,— запитав суддя.

— Та донька навчила,— відповів бідняк.

— Розумна вона в тебе,— сказав суддя.— Приведи її до мене.

А багачеві суддя сказав:

— На всі мої запитання ти не зміг відповісти. Забирай усе своє добро й чимчикуй додому. Подарунків од тих, хто до мене приходить у справі, я не беру.

На другий день бідняк з дочкою прийшли до судді. Дівчина дуже сподобалася судді, і він незабаром одружився з нею.

Одного разу судді довелося поїхати з дому на кілька днів у справах. Перед від’їздом він сказав дружині:

— Поки мене не буде, можеш робити все, що тобі заманеться, тільки не берися судити людей чи давати які-небудь поради тим, хто позивається. Якщо ти порушиш мій наказ, нам разом не жити.

По від’їзді судді до нього прийшли двоє подорожніх — вершник і власник гарби. У них виникла суперечка ось через що: вершник їхав на жеребній кобилі, вона ожеребилась уночі, а лошатко якось опинилося під гарбою. Вранці вершник хотів забрати лошатко, та власник гарби не давав:

— Якщо лошатко лежить під моєю гарбою, то виходить, що воно й народилось від цієї гарби.

Отож вершник і власник гарби прийшли до судді, щоб їх розсудив. Довідавшися, що суддя у від’їзді, вони стали вимагати, щоб до них вийшла його дружина й розсудила їх. Біднякова донька вислухала їх на ганку й пішла собі в будинок. Минуло чимало часу, поки вона вийшла знову до них. Скаржники стали дорікати жінці за те, що примусила їх так довго чекати. На це вона відповіла їм:

— Я затрималася ось чому: тут недалеко тече струмок, він нещодавно загорівся, і я гасила пожежу, кидаючи у вогонь сухе листя.

Скаржники здивувались і промовили:

— Пожежу гасять водою, а не листям. І те сказати: як це може спалахнути вода?

— Виходить, ви обидва знаєте, що вода не горить, а не знаєте, що в гарби не може бути лошатка.

Так вона розсудила суперечку, і скаржники пішли геть.

Незабаром суддя повернувся додому; він довідався, що дружина порушила його наказ, і вирішив розлучитися з нею.

— Візьми все, що хочеш, і йди з мого дому,— звелів він.

— Гаразд, я згодна, але перед розлукою я хочу з тобою пообідати разом,— сказала дружина й стала збирати на стіл.

За обідом вона напоїла чоловіка вином і, коли він міцно заснув, поклала його на гарбу й повезла до свого батька. По дорозі суддя прочумався й здивовано запитав дружину:

— Куди ти мене везеш?

— Ти дозволив мені взяти все, що мені захочеться. Ось я і взяла тебе й везу до свого батька, бо ти мені найдорожчий за все на світі,— відповіла жінка.

Слова дружини розчулили суддю. Вони разом повернулись додому, і з того часу суддя завжди радився зі своєю розумною дружиною, коли йому доводилося розглядати які-небудь складні справи.

Джерело: Абхазькі народні казки. Київ, «Веселка», 1973 р.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up