За сімома морями жив собі кравець. Був той кравець бідний, найбідніший на селі. Навіть сяк-так прохарчуватися не міг; тому поїхав в інше село, де його ніхто не знав.
Пішов кравець просто в корчму й замовив собі дві пляшки вина. Ще й першої пляшки не випив, а вже почав вихвалятися:
— Немає в світі такого чоловіка, щоб мене подужав!
Випивши другу пляшку, кравець сказав:
— Я такий дужий, що за одним помахом сім чоловік убиваю.
А в те село внадилися два велетні-злодії. Кожної ночі нападали вони на село і ніколи не поверталися з порожніми руками.
Почув суддя, що в село прийшов чоловік, такий дужий, що сімох за одним помахом убиває.
Пішов суддя до кравця й питає:
— Це ти отой силач, що сімох за одним помахом убиваєш?
— Та вже ж я, а не хто інший,— відповідає кравець.
— Не треба, щоб ти зразу убив аж сімох,— каже суддя.— Досить буде, якщо ти вб’єш лише двох. Але ці двоє — велетні.
— Пусте,— гордовито відповів кравець.— Я швидко впораюся з ними.
— Якщо вб’єш їх, дамо тобі шість возів золота,— пообіцяв суддя.
Кравець подумав і каже:
— Так я не згоден.
— Невже цього тобі мало? — здивувався суддя.
— Та ні, не те,— похитав головою кравець.— Але стільки золота навіть я не зможу віднести додому. Додайте до кожного воза ще по шість волів.
— Гаразд,— згодився суддя і пішов додому, а кравець заховався, щоб вистежити велетнів.
Настала ніч. Прийшли в село велетні. Оце були страховища! Кожен заввишки з доброго дуба. І в кожного на плечах здоровезний мішок, що й сотня людей не підійме. Накрали велетні багато добра, наклали повні мішки й пішли в ліс. А кравець — слідом за ними. У лісі велетні наїлись, напились і незабаром так захропли, аж у десятому селі вікна дрижали. Кравець поліз на високий дуб, зірвав жолудь і поцілив вищого велетня прямісінько в ніс.
Жолудь таки добре стукнув велетня по носі. Велетень почухався й штовхнув другого велетня під ребра:
— Не чіпай мене, я хочу спати! — пробурмотів він.
— А я до тебе й не торкався,— відповів менший.
Велетні знову позасинали.
Кравець знову зірвав жолудь і влучив більшому велетневі в ніс.
Велетень сердито штовхнув товариша під ребра:
— Гляди, бо зараз буде тобі…
— Ти що, здурів?! — відповів другий велетень.
Знову позасинали велетні.
Кравець втретє зірвав жолудь та й вліпив більшому велетню по лобі.
От розгнівався здоровань! Не сказавши ні слова, підскочив, схопив товариша за кожух, підняв високо в повітря і так зацідив ним об землю, що той кілька разів перевернувся через голову.
— Ага, як ти такий, то я тебе вб’ю! — гукнув менший і вирвав з корінням дуба. Більший велетень теж вирвав дуба. А це було саме те дерево, на якому сидів кравець.
Як замахнеться більший велетень дубом — кравець через половину лісу перелетів. Та так гепнувся об землю, що вирив на тому місці здоровезну яму.
Раптом він почув страшенний крик і гупання.
Прибіг на те місце, де залишив велетнів,— аж бачить: обидва лежать нерухомо. Вони так влучно гахнули дубами один одного, що обоє впали мертві.
Побачивши, що велетні вже не дихають, кравець спокійнісінько пішов у село.
— Ну, пане суддя,— сказав він,— хоч і важко було, але я впорався з ними.
Не повірив суддя кравцеві, аж поки сам не переконався, що велетні мертві.
Отож довелось судді віддати кравцеві шість возів золота та ще й запрягти у ті вози по шість волів.
Повернувся кравець у своє село й зажив собі щасливо й весело.
