Сіль дорожча за золото

Жив собі колись один король, і було в нього три дочки, яких він гаряче любив і беріг, наче ока в лобі. І от, коли сивина білим снігом припорошила йому скроні й снага до життя стала полишати його, король почав замислюватися над тим, котра із доньок гідна після його смерті стати королевою. Вирішити це було не так вже й легко, бо всіх трьох король любив однаково. Думав він, думав і нарешті надумав, що зробить королевою ту з дочок, яка любить його найдужче. Покликав тоді він їх до себе та й каже:

— Любі мої! Я вже старий і не знаю, скільки ще проживу на світі. Отож хочу на одну з вас лишити королівство. Але спершу, діти мої, я повинен дізнатись, як ви мене любите. Скажи ти, найстарша моя доню, як ти любиш свого старенького батька?

— Ой таточку, ви дорожчі мені за золото,— відповіла найстарша дочка й ніжно поцілувала батькові руку.

— Гаразд. А ти що скажеш, моя середульша доню?

— Ох, любий мій таточку! Ви дорожчі мені за мій вінок весільний! — запевнила середульша дочка, лестячись до батька.

— Так, так. А ти ж як мене любиш? — запитав король свою найменшу дочку, яку звали Марушка.

— А я, таточку, люблю вас, як сіль! — відповіла та й ніжно глянула на батька.

— Ах ти, негіднице, ти любиш свого батька, як сіль?! — напустились на неї сестри.

— Еге ж, як сіль,— підтвердила Марушка, ніжно поглядаючи на батька.

Але король теж страшенно образився на найменшу доньку, що вона любить його, тільки як звичайнісіньку сіль.

— Іди геть з моїх очей, якщо ти прирівняла мене до звичайнісінької солі! — закричав він на Марушку й додав: — Тільки тоді, коли настане час, що сіль і справді буде дорожча за золото й самоцвіти, тільки тоді ти можеш вернутися до мене!

Але король вірив, що такого не буде ніколи.

Марушка звикла у всьому коритись батькові, отож, не гаючись, покинула замок. Вона гірко плакала, серце її краялося від жалю. Дівчина тяжко каралася, що батько вигнав її, не зрозумівши, що вона любить його не менше, ніж сестри. Не знаючи, куди їй, бідоласі, податися, пішла вона світ за очі, вслід за вітром, через гори й долини. Ішла вона, йшла і нарешті опинилася в густому лісі. Раптом перед нею, не знати звідки, з’явилася стара бабуся. Марушка чемно привіталась до неї, старенька їй відповіла і, побачивши на очах у дівчини сльози, спитала, чого вона плаче.

— Ой бабусю, навіщо я вам це казатиму, ви все одно нічим мені не зарадите,— відповіла дівчина.

— А ти все-таки розкажи про своє горе, дитино, може, я зумію дати тобі якусь пораду, недарма ж кажуть: «Одна голова — добре, а дві — краще».

Тоді Марушка про все й розповіла старенькій. Ридаючи, вона сказала, що зовсім не бажає бути королевою, а тільки хоче, аби батько пересвідчився: вона теж любить його не менше, ніж сестри. Бабуся повірила Марушці: вона ж бо знала наперед, що дівчина їй розказуватиме, бо була не проста жінка, а мудра віщунка.

Взяла вона Марушку за руку й запитала, чи не хоче дівчина найнятись до неї на службу. Марушка охоче погодилась, бо їй не було де прихилити голову. Віщунка відвела її до своєї лісової хижки, нагодувала, напоїла. Коли Марушка втамувала свій голод і спрагу, бабуся запитала її:

— Ти овець пасти вмієш? А доїти їх умієш? А пряжу прясти і полотно ткати?

— Ні, не вмію,— відповіла Марушка,— але якщо ви мені покажете, як це робити, я швидко навчуся.

— Гаразд, покажу, тільки ти у всьому слухайся мене. А коли настане твій час, усе це тобі знадобиться,— сказала віщунка.

Марушка пообіцяла у всьому її слухатись, а що була вона дівчина працьовита й слухняна, то зразу ж узялася до роботи.

А тим часом старші Марущині сестри веселилися в палаці та розважались. Вони лащилися і підлабузнювались до батька, щодень канючили в нього то нову сукню, то черевички. Найстарша сестра тільки те й робила, що наряджалася в дорогі шати і прикрашалася золотими оздобами, а середульша знала лиш танці та розваги, і бенкети в замку не вщухали.

Незабаром король зрозумів, що найстаршій дочці золото дорожче, ніж батько, а середульшій — її весільний вінок. Тепер він дедалі частіше згадував Марушку, згадував, як вона любила його, як завжди про нього піклувалася, і був уже не від того, щоб зробити її королевою. У такі хвилини король охоче послав би по неї, якби хоч приблизно знав, де вона. Але від Марушки не було жодної вісточки.

Одного дня в замку знов готувалися до пишного бенкету. Раптом прибігає до короля захеканий і переляканий кухар.

— Найласкавіший володарю, в нас велика неприємність! — забідкався він.— Уся сіль розтала. Чим я тепер солитиму страви?

— А хіба не можна привезти сухої? — запитав король.

— Ні, мій володарю, вже пізно, бо поки валка повернеться з далеких країв, мине багато часу.

— То посоли страви чимось іншим.

— Найласкавіший володарю! Ніщо в світі не може замінити сіль! — мало не заплакав з відчаю кухар.

Та король не знав, що відповісти, бо йому ніколи навіть на думку не спадало, що без солі людині не прожити. Розгніваний, він прогнав кухаря, звелівши йому готувати страви без солі.

«Якщо король хоче, щоб я варив усе без солі, то хай так і буде»,— подумав кухар. Він наварив несолоних страв, але такий бенкет нікому не сподобався. Гостям ніщо не смакувало.

Король дуже розгнівався і звелів розіслати у всі кінці країни гінців, щоб вони привезли солі. Але гінці повернулися з порожніми руками й доповіли, що всі запаси солі розтали і її бракує скрізь, а якщо в когось і збереглася, то він не дасть і пучки, навіть якби йому платили золотом.

Спорядили тоді валку возів і послали по сіль у чужі краї, а поки вони повернуться, король звелів кухареві варити такі страви, які можна їсти не соленими. «Якщо король так хоче, я вволю його волю»,— вирішив кухар і почав варити солодкі страви й такі, які не треба було солити. Але ці потрави нікому не смакували. Гості бачили, що нічого іншого вони не діждуться тут, і один за одним почали прощатися Дочок це неабияк засмутило. Та король не міг нічого вдіяти: щоб запросити нових гостей, треба було мати хоч хліб-сіль, аби їх зустріти. А слуги щодень несли страви несолені, і в людей почав пропадати всякий апетит до їжі — кожен мріяв тільки про сіль.

Худоба теж страждала без солі. Корови й вівці майже перестали доїтися. Нещастя впало на все королівство. Люди ходили як сновиди, кожен відчував, що підупадає на силі. Король і його доньки теж занедужали. Сіль стала така дорога, що за маленьку пучку люди ладні були віддати все на світі.

І тоді король зрозумів, який це величезний скарб — сіль. А він донедавна зовсім її не цінував. І почали його мучити докори сумління, що він так скривдив свою Марушку.

А Марушка тим часом безтурботно жила в лісовій хатині, навіть не здогадуючись, як ведеться її батькові й сестрам, зате все це добре відомо було мудрій віщунці. Одного дня вона й каже Марушці:

— Я тобі пророкувала, дитино моя, що настане твій час і правда переможе; твій час настав — вертайся додому.

— Ой, люба бабусю, як же я можу туди вернутися, коли батько не хоче мене й бачити? — відповіла Марушка й гірко заплакала.

Тоді віщунка розповіла, що діється у неї вдома: сіль стала дорожча за золото й коштовні камені, отож Марушка сміливо може вертатися до батька.

Жаль було Марушці лишати щиросерду жінку, яка щиро полюбила її і навчила багатьох премудрощів, але дівчина страшенно скучила за батьком.

— Ти чесно мені служила, Марушко,— сказала, прощаючись із нею, старенька,— і я хочу віддячити тобі добром. Скажи мені, чого ти бажаєш?

— Ви давали мені мудрі поради і дбали про мене, як про свою рідну дочку. Отож я не хочу від вас нічого, дайте тільки жменьку солі, щоб я змогла принести її батькові замість гостинця.

— І більше нічого? Проси що завгодно, я можу сповнити будь-яке твоє бажання,— повторила мудра віщунка.

— Я не хочу нічого, крім солі,— відповіла Марушка.

— Ну, якщо ти з такою пошаною ставишся до солі, то нехай її у тебе ніколи не бракує. Ось тобі прутик. Як тільки повіє з півдня вітер, іди за ним: пройдеш три долини, три гори — зупинись і цвьохни цим прутиком по землі. У тому місці, де ти вдариш, земля розступиться. Ти не бійся і спускайся вниз. Усе, що ти там знайдеш,— твій посаг.

Марушка взяла прутика і красненько бабусі подякувала. Крім прутика, старенька дала їй повну торбинку солі. Плачучи, Марушка попрощалася з лісовою хатиною, і добра бабуся повела її через ліс. Марушка пообіцяла, що повернеться по стареньку і візьме її з собою до замку. Бабуся лише всміхнулася у відповідь.

— Лишайся завжди такою доброю й чесною, дитино моя, і життя твоє буде безтурботним,— мовила мудра жінка, вивівши дівчину на узлісся.

Марушка хотіла їй ще раз подякувати, озирнулася, але бабусі вже й слід простиг.

Марушці стало жаль, що вона не змогла ще раз подякувати старенькій за всю її ласку, але туга за батьком не дозволяла дівчині баритися, і вона мерщій заквапилась додому. На Марушці була проста одежина, голова пов’язана хусткою, і ніхто із слуг у замку її не впізнав. До короля дівчину теж не впускали, сказавши, що він хворий.

— Благаю вас, пустіть мене до короля,— просила Марушка,— я несу йому дарунок, дорожчий за срібло й золото. Від мого дарунка він одразу ж видужає.

Пішли слуги до короля питати, що робити з цією дівчиною, і він звелів пропустити її до нього.

Прийшла Марушка до батькової опочивальні й попросила, щоб їй дали хліба. Король звелів принести хлібину.

— От тільки солі в нас немає,— додав він.

— Сіль є в мене! — сказала Марушка й, відкраявши собі скибку хліба, сягнула в торбину, потрусила хліб сіллю, а решту віддала королю.

— Сіль! — зрадів король.— Ох, дівчино, коли б ти знала, який дорогоцінний скарб ти мені принесла! Як тобі за нього віддячити? Проси все, що хочеш, я нічого для тебе не пошкодую!

— Нічого мені не треба, таточку, тільки любіть мене, як любите цю сіль! — відповіла Марушка і скинула з голови хустку.

Побачивши свою найменшу дочку, король трохи не зомлів: він почав просити її, щоб вона пробачила йому, але Марушка тільки обіймала його, не згадуючи того, що було.

І замок, і все місто миттю облетіла радісна звістка, що повернулася найменша королівна і принесла сіль; усіх охопила неймовірна радість.

А старші сестри раділи не так Марушці, як солі. Проте вони добре розуміли, що кривдили свою молодшу сестру ні за що. Але Марушка нічим не докоряла їм і раділа, що прислужилася батькові та іншим людям. Кожному, хто приходив до неї, вона вділяла пучку солі, а коли батько злякався, що так вона роздасть геть усю сіль, Марушка відповіла:

— Не турбуйтесь, таточку, солі в моїй торбинці вистачить на всіх.

І справді — солі в торбині зовсім не меншало.

Король зразу ж вичуняв; на радощах він звелів негайно скликати раду й оголосив Марушку королевою. Народ зустрів цю звістку з величезною радістю. Проголошення Марушки королевою відбувалося просто неба, і вона раптом відчула, що її обличчя торкнувся теплий вітер, який дув із півдня. Марушка пригадала, що казала їй бабуся. Розповівши про все батькові, вона взяла прутика й подалась у дорогу. Дівчина йшла слідом за вітром, як їй було велено, а коли позаду лишилися три долини й три гори, зупинилась і цвьохнула прутиком по землі. У тому місці, по якому вона цвьохнула, земля розступилася, і Марушка увійшла в розколину.

Дивиться, а перед нею величезна зала. Вона сяяла й виблискувала, немовби вся була із криги, й підлога під ногами теж здавалася крижаною. А із штолень раптом почали вискакувати маленькі гномики із запаленими скіпками в руках.

— Вітаємо тебе, наша королево! — вигукували вони.— Ми вже давно тебе ждемо! Наша господиня звеліла нам поводити тебе скрізь і все тобі тут показати, бо ці скарби тепер твої!

Так вони щебетали довкола неї, підстрибували, розмахували запаленими скіпками, лазили вгору і вниз по стінах, наче ті комашки, і стіни іскрилися у сяєві їхніх вогнів, немов самоцвіти.

Марушка була вражена й засліплена цією красою. Гномики водили її по коридорах, де зі стелі звисали бурульки, виблискуючи, як срібло, а потім повели в сад, де цвіли червоні крижані троянди й дивовижні квіти. Гномики зірвали одну таку троянду й подали королеві. Вона її понюхала, але троянда зовсім не пахла.

— Що це таке? — запитала Марушка.— Скільки живу, ще ніколи не бачила такого дива!

— Усе це — сіль,— відповіли гномики.

— Сіль! А хіба сіль росте? — здивувалася королева й подумала, що було б злочином руйнувати таку красу.

Але гномики вгадали її думки і сказали, щоб це її не турбувало: вона може брати солі скільки хоче, бо однаково всієї ніколи не вибере.

Марушка щиро подякувала гномикам і піднялася нагору, та вхід у підземелля для неї назавжди лишився відкритим.

Коли дівчина вернулася додому й, показавши батькові троянду, розповіла про все, що бачила й чула, король зрозумів: старенька бабуся подарувала його доньці більше багатство, ніж він сам міг би їй коли-небудь дати. А Марушка, згадавши про бабусю, звеліла негайно запрягти в карету коней і разом з батьком поїхала в ліс. Вона хотіла забрати стареньку до замку, щоб хоч якось віддячити їй за велику ласку. Та хоч як добре Марушка знала дорогу до лісової хатини, але так і не змогла її знайти. З’їздили ліс уздовж і впоперек, проте хатини ніде не було й знаку. Не зустріли вони ніде і старенької бабусі.

Минав час, але солі в королівстві не бракувало. Марушка знала, де вона росте, і хоч скільки люди її брали, ніколи не могли вибрати до кінця.

Старші сестри заздрили Марущиному щастю, але нічого не могли проти неї вдіяти, навіть коли б полускали зі злості. Батько над усе любив свою Марушку, і всі люди її любили й були безмежно вдячні за доброту та щедрість. А вона так назавжди й залишилася скромною й милою і до самої смерті не забула доброї лісової віщунки.


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up