Добра робота даремно не пропаде, людям користь принесе. Не тобі — то синові, не синові — то онукові.
Помер в одного ульчського хлопця старий батько. Перед смертю покликав до себе сина, подивився на нього, заплакав:
— Жаль мені тебе, сину! Дід мій ангаза — бідняк — був, батько був ангаза, мене все життя так прозивали, і тобі, видно, доведеться ангаза бути. Усе життя я на багатого Болда працював і нічого не заробив. У Болда рука легка, коли він бере. У Болда рука важка, коли він дає. Нічого я тобі не залишу. Тільки ножа, кресало та ості. Вони мені від батька дістались, батькові їх дід передав… Нехай вони тепер тобі слугують!
Сказав це батько й помер.
Вбрали його в останню путь. Поховали. Малі поминки справили.
Узяв Монокто ножа, кресало та ості й став на Болда працювати, як батько його працював.
І забули люди, яке в нього ім’я, стали називати ангаза — бідняк.
Правду батько сказав: важка рука у Болда, коли він дає.
Покликав Болда хлопця Монокто, каже йому:
— На твоєму батькові борг був. Борг його на тебе перейшов. Не відробиш за батька — не повезе шаман його душу в Буні. А я тобі допомагатиму: годувати, одягати буду; що з’їси, зносиш — за тобою рахувати буду.
Став Монокто за батька відробляти. Став Болда йому допомагати. Тільки від його допомоги біднякові що не день, дедалі гірше стає. Ходить Монокто в недоносках, харчується недоїдками, слова сказати не сміє.
Каже йому Болда, ледве рот розтуляючи від жиру:
— Працюй, Монокто, працюй! Ми з тобою тепер як брати. Обидва допомагаємо душі твого батька в Буні попасти: я — тим, що тобі роботу даю, а ти —тим, що працюєш. Працюй, Монокто!
Мовчить хлопець, працює. До того допрацювався, що на ньому ледве халат держиться — ребра всі перелічити можна.
А до Болда звідусіль багатство тече. Він із заморськими купцями дружить, товари у них купує та родичам продає втричі дорожче. На нього півсела працює — рибу ловлять, сушать, в’ялять юколу та собак Болда доглядають. Півсела на нього у тайзі працює — звіра та птахів б’ють. Болда все до себе в дім тягне. Десять жінок у Болда — всіх за борги у земляків одібрав, за жодну викупу не платив.
Десять невільників у Болда — свої борги відробляють, своє життя гірке проклинають. Щоосені їде Болда в Ніканське царство на десяти човнах з жовтими вітрилами з шкіри риби. У місті Сань-Сіні сам амбань — начальник — з Болда чай п’є, хутро в багатія купує, скільки за шкурки Болда віддав — не питає, а в нього бере по добрій ціні.
Жиріє Болда все більше й більше. Що не день Болда все товстішає.
А Монокто вже насилу ноги переставляє.
Просить якось Монокто:
— Дозволь мені для себе риби наловити! Бачиш — у мене живіт до спини прилип. Загину я. Як борг за батька відпрацюю?
Відповідає Болда доброзичливо:
— Гаразд, налови, налови! Тільки спершу для мене, у великий казан, потім — собі… Та мої ості не бери! Та мого човна не чіпай!
Цілий день Монокто рибу ловив, поки казан Болда наповнив. Тут дощ полив. Так і періщить! Сів ангаза на березі: як собі рибу ловити? Човна у хлопця немає. Сили у хлопця немає. Взяв Монокто батьківські ості, а кинути не може. Подивився хлопець на свої руки, заплакав:
— Гину я, смерть підходить, руки всихають! — Подивився на батьківський спадок: ножа, ості та кресало — і розсердився: — Кепські ви мені помічники. Скільки років працювали ви — давно б самі все робити навчилися. А ви без рук моїх ні до чого не здатні!
Соромно стало ножеві.
Заворушився він на ремені у Монокто, із чохла вискочив, у ліс побіг. Сухостій давай рубати — цілу купу нарубав! Лозу на курінь заходився різати — багато нарізав!
Глянуло кресало на свого господаря. А Монокто лежить, не ворухнеться. Вискочило мерщій кресало з торбинки, до хмизу підскочило, вогонь викресало, вогнище розпалило.
А ніж тим часом курінь зробив. І знову в тайгу побіг. Велике дерево звалив. Став човен довбати. Тільки стружки кільцями навсібіч розлітаються та колода покректує, з боку на бік перевертається, то один, то другий бік підставляє… Та покректує.
Не встиг і оком змигнути Монокто, як батьківський ніж зробив йому човна, та ще такого, якого жоден майстер не робив.
Сів Монокто в курінь. До вогню руки простяг. Відігріває, щоб за ості взятися.
Заворушилися тут ості. Соромно стало їм, що товариші працюють, а вони без діла лежать. Піднялись, держаком човна у воду зіпхнули. Поплив човен по річці. Кресало в човен ускочило, ну вогонь викрешувати. Риба на вогонь іде. Ості за роботу взялися. Як ударять у воду — так тайменя, осетра чи амура й тягнуть.
До берега човен підплив. Ості біля куреня стали. Кресало в торбинку сховалося.
…Наївся Монокто досхочу. Відчуває — сили в нього прибуває, знову людиною він стає. А ніж, своє діло зробивши, у чохол на ремені Монокто вскочив.
Каже їм Монокто:
— От спасибі вам! Тепер бачу — помічники ви добрі. З вашою допомогою я батьків борг відроблю. Для себе рибу ловитиму. Про Болда думати не буду.
А Болда тут як тут. Побачив вогонь на річці, зачув, як риба б’ється, почув запах смаженої риби, і терпець йому увірвався — хто без його відома вогнище розіклав, рибу ловить, смажить і їсть? Прибіг. Дивиться — його ангаза біля вогнища ситий сидить, курінь над ним просторий, вогнище біля куреня велике, на березі повий човен стоїть, риби повний…
— Е-е! — каже Болда.— Як же це так, ангаза, виходить? Батьків борг відробити не можеш, а сам таку велику здобич маєш! Казав — сили немає, а сам, глянь, який курінь поставив! Навіщо мого човна взяв?
— Не твій це човен,— відказує ангаза Монокто.
— І не твій. У тебе човна немає,—каже Болда.
— Мій,—відказує ангаза Монокто.
Розповів хлопець, як йому батьківські речі допомогли, коли він був помирати зібрався.
Подивився Болда на хлопця. Каже йому тихим голосом:
— От і добре, ангаза! Я тобі батьків борг забуду, тільки ти мені свого ножа віддай.
Засумував Монокто. Подумав, покурив. Доведеться ножа віддати. Віддав він ножа.
А Болда не йде. Знову каже м’яким голосом:
— Я тобі великий батьківський борг подарував. А за ним іще середній борг є. У середній коморі на стіні зарубка є. Віддай мені свої ості!
Зітхнув Монокто. Віддав ості. А Болда все сидить.
Покурив, покурив, мовить солоденько:
— За твоїм батьком, ангаза, ще маленький борг є — на стіні у моїй маленькій коморі також зарубка є. Давай уже кресало твоє! Батько чистим стане. А те, що за тобою, потім з тебе візьму…
Заплакав Монокто. Віддав Болда і кресало.
Тільки він багатія і бачив! Побіг Болда. Однією рукою речі старого тримає, другою рукою — черево своє товсте підтримує, щоб не заважало бігти.
«Нічого,— думає Монокто,— великий тягар з себе скинув — батьківський борг, тепер легше мені буде!»
Вранці прокинувся Болда. Радіє, що тепер речі старого на нього працювати будуть, а годувати їх не треба.
Пішов Болда в ліс. Там на нього бідняки працювали — човна робили, з дерева довбали.
Розштовхав усіх Болда, загорлав на них:
— Чому ви так погано працюєте? Годувати вас не буду! Мені один ніж усе швидше зробить, ніж ви, ледарі! Цей ніж Монокто човна зробив, доки хлопець люльку викурив…
Витяг Болда ножа із чохла, кинув у ліс. Упав ніж і лежить. Не йде ліс валити. Не йде човна робити.
— Як так? — каже Болда,— Ніж у Монокто сам працював.
Подивилися люди на багатія і кажуть:
— У Монокто руки все робити вміють, тому й ніж їх слухає. У тебе руки тільки й уміють гроші рахувати та збирати.
Побіг Болда до річки. Схопив ості і в річку кинув.
Пішли ості у воду, у дно встромились.
Не міг їх Болда витягти, хоч як силкувався.
Розсердився Болда. Зрозумів, що речі старого йому служити не хочуть. Витяг кресало з торбинки, на землю кинув. Упало кресало, вогонь викресало. Побіг вогонь по землі, до оселі Болда докотився, до комор.
Не встиг Болда і оком кліпнути, як пішов вогонь по коморах та по оселі гуляти. Загорілося добро багатія.
Кинувся Болда вогонь топтати. Хотів загасити його, але не зміг.
Від вогню нагрівся Болда. Весь жир його розтопився.
Розтанув Болда.
Тільки і лишилися від нього унти та халат.
Пішов Монокто на те місце, куди багатій його ножа кинув. Бачить — ніж серед каміння загубився.
Стали ті камені залізними. Коли розбити їх та на вогні розплавити — із них залізо потече.
Пішов Монокто по свої ості. Рукою за них узявся, бачить — з’явились на держаку зелені паростки.
Дерево виросло.
Почали ульчі з того дерева списи робити, усілякі держаки та жердини, міцні та гнучкі —кращих не знайдеш!
Пішов Монокто по кресало. На тому місці, де у Болда оселя та комори стояли, болото зробилось, а на болоті сині вогники пурхають від кресала старого, охороняють прокляте місце.
Вклонилися люди Монокто, ім’я його згадали.
— Спасибі тобі, Монокто,— кажуть,— що ти від Болда позбавив нас!
