Був собі солдат. Усе життя прослужив він у війську, хоробро бився з ворогами, а як настала старість, то не мав де голову прихилити і пішов по світу. От іде він, іде, полями й лісами, через гори й долини. Аж ось дійшов до якоїсь садиби. Господар саме поїхав у місто на ринок. Удома сама жінка. Вони недавно побралися. Він узяв її вдовою.
А була вона собі трохи недоумкувата. Та й він не мав у голові царя. Важко сказати, хто з них у цьому кого переважив. Ось послухайте, що я вам розповім,, то самі побачите.
Зібрався якось господар у місто та й каже дружині:
— Ось десять золотих. Сховай їх і пильнуй, щоб ніхто не вкрав, поки я повернуся.
Аби він був розумніший, то нізащо не віддав би жінці грошей. Хіба можна довіряти своє багатство тому, в кого несповна розуму!
Поїхав він возом до міста, а жінка й каже собі:
— Сховаю гроші так, що ні один злодій не знайде.
Зав’язала червінці в хусточку і засунула в комин.
— Тепер нехай злодій хоч і сто років шукає, ніколи не дошукається.
Саме тоді нагодився до господи старий солдат, — звали його Джек Геннефорд. Спочатку постукав у двері. А жінка питає:
— Хто там?
— Джек Геннефорд.
— Звідкіля ти?
— З раю.
Жінка аж нестямилася з великого дива:
— Ой лишенько! Та невже? А ви часом не бачили там мого старого?
Це вона про свого першого чоловіка.
— Бачив.
— Як же йому там ведеться?
— Всяк буває. Він там шевцем, латає святим черевики. А платять за це не дуже. Отож з харчами йому сутужно. Перебивається самою капустою.
— Ой горенько! — забідкалася жінка.— Та як же йому допомогти? Він часом мені чого не переказував?
А солдат їй:
— Переказував. Казав, що в нього вийшла уся шкіра, а в кишенях порожньо. То чи не передали б ви йому трохи грошей, щоб купити шкіри?
— Аякже, аякже Треба допомогти бідоласі.
Та мерщій до грубки, витягла хустинку з червінцями та й віддала їх усі солдатові.
— Хай, — каже, — візьме, скільки йому треба, а решту перешле мені назад.
Поклав Джек гроші в кишеню і вже далі не барився, хоч там як вона його просила ще погостювати, розказати про райські звичаї.
Коли ось і чоловік повертається з міста й каже:
— Ну то як червінці? Добре їх сховала?
Жінка йому:
— Та оце щойно прийшов солдат із раю, розказував про мого покійного старого. Він там лагодить взуття святим та ангелам, а шкіри немає. То я й передала йому ті гроші: нехай купить шкіри.
Чоловік розгнівався, як закричить:
— Дурна ж ти та нерозумна! Обкрутили тебе кругом пальця. Віддала гроші якомусь пройдисвітові. Такої дурної більш нема й на світі!
А вона йому:
— Як я така дурна, то нащо дав мені ті гроші? Ти більший дурень за мене!
Чоловік більш нічого не сказав, мерщій на коня та навздогін за солдатом. Джек іде, чує: позаду цокотять копита. Думає: «Це, мабуть, уже хтось женеться». Тікати — не втечеш.
Ліг він на землю, притулив до чола долоню, наче вдивляється вгору, а другою рукою в небо показує.
Чоловік спинив біля нього коня, питає:
— Чого це ти? Що там таке?
А Джек йому:
— Оце-то диво! Зроду такого не бачив.
— Яке диво?
— Якийсь чоловік подався просто в небо. Побіг угору, наче по твердій землі.
— Чи його й досі видно?
— Авжеж видно.
— Де ж він?
— Злізь з коня, ляж долі, то побачиш!
— То подерж коня, — просить чоловік.
А Джекові того тільки й треба.
Чоловік ліг, дивиться вгору й каже:
— Чогось я його не бачу.
— А ти пристав до лоба долоню — враз побачиш, як він мчить щодуху далі й далі.
Той ліг і ну дивитися. А Джек скочив на коня та й помчав далі й далі.
Чоловік подивився-подивився, тоді звівся та й пішов додому пішки.
Прийшов, розказує жінці, а вона йому:
— Ну, чи не казала я, що ти більший дурень за мене!
